ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/5225/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.

та представників

позивача: Гогія Ю.С., відповідача: Павлюк В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 )

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2024

та рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2023

у справі № 910/5225/23

за позовом ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 )

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНФОРМАЦІЯ_2"

про стягнення 1 809 025, 84 грн,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2023 року ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНФОРМАЦІЯ_2" про стягнення 1 809 025, 84 грн, з яких: 378 712, 23 грн пені та 568 972, 32 грн штрафу на підставі п. 7.2 договору на закупівлю костюмів вітровологозахисних за рахунок коштів резервного фонду, а також 616 965, 24 грн пені на підставі п. 7.7 договору, 207 358,14 грн інфляційних втрат та 37 017,91 грн 3% річних.

Вимоги позивача обґрунтовані тим, що відповідач в порушення умов укладеного договору № 528-22(ЦЗ) на закупівлю костюмів вітровологозахисних за рахунок коштів резервного фонду від 29.09.2022 здійснив поставку товару з пропуском встановленого строку.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 (суддя Селівон А.М.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2024 (колегія суддів у складі: Буравльов С.І. - головуючий, Шапран В.В., Андрієнко В.В.), позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 473 818,88 грн штрафних санкцій. В іншій частині позову відмовлено.

Судами обох інстанцій встановлено, що 29.09.2022 між Військовою частиною НОМЕР_1 (замовником) та відповідачем (постачальником) було укладено договір № 528-22(ЦЗ) на закупівлю костюмів вітровологозахисних за рахунок коштів резервного фонду.

Відповідно до п. 1.1 договору постачальник зобов`язується у 2022 році поставити замовнику (товароодержувачу) товари, зазначені в специфікації (додаток № 1), а замовник (товароодержувач) - прийняти і оплатити такі товари.

Згідно з п. 1.2 договору найменування (номенклатура, асортимент) товару - костюм вітровологозахисний вид 2 тип 1 (ТУ 14.1-102-00034022-2016 (зі сповіщенням про зміни №4), код ДК 021:2015- 18220000-7 «Штормовий одяг». Кількість товарів в асортименті та цінами згідно специфікації (додаток № 1).

Відповідно до п. 3.1 договору загальна сума договору складає 11 953 200,00 грн, у тому числі ПДВ 1 992 200,00 грн.

Ціна на товар зазначається у специфікації (додаток № 1) із урахуванням тари, упаковки, транспортних та інших витрат. Підставою для оплати вважається рахунок (рахунок-фактура) та накладна постачальника, підписана сторонами (п. 3.2 договору).

У додатку № 1 до договору визначено найменування товару - Костюм вітровологозахисний вид 2 тип 1, загальна кількість товару - 10000 комплектів, ціна за комплект з ПДВ - 1195,32 грн, всього з ПДВ - 11 953 200,00 грн.

Згідно з п. 4.6 договору оплата товару здійснюється у такому порядку:

- попередня оплата у розмірі 50% від загальної вартості товарів у сумі 5 976 600,00 грн, у т.ч. ПДВ 996 100,00 грн, здійснюється на підставі рахунку-фактури на розрахунковий рахунок постачальника протягом 10 банківських днів з дня підписання договору сторонами на строк, визначений пунктом 5.1 даного договору;

- перерахування 50% від загальної вартості товарів у сумі 5 976 600,00 грн, у т.ч. ПДВ 996 100,00 грн, замовником здійснюється протягом 10 банківських днів з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі товару за фактично поставлений товар, якщо сума поставки перевищує суму попередньої оплати.

Згідно з п. 5.1 договору постачальник зобов`язаний поставити товари у розпорядження замовника (товароодержувача) разом з усіма документами, необхідними для того, щоб прийняти поставку на умовах цього договору, в термін не пізніше 20.11.2022.

За п. 5.3 договору до кожної партії товару, що постачається, постачальник обов`язково надає замовнику видаткові накладні (не менше двох примірників замовнику), рахунки - фактури (не менше одного примірника замовнику), завірені підписами уповноваженої особи (осіб) постачальника.

Як передбачено п. 5.4 договору, для перевезення товару до товароодержувача уповноваженими особами замовника оформляється накладна на товар (в чотирьох примірниках), акт приймання-передавання товару для перевезення (в чотирьох примірниках) (додаток № 3), повідомлення-авізо (в двох примірниках). Акт приймання-передавання товару для перевезення складається в чотирьох примірниках: перший залишається у замовника, другий передається товароодержувачу, третій - постачальнику, четвертий після оформлення товароодержувачем повертається до замовника.

За умовами п. 5.5 договору сторони домовились вважати датою прийняття та передачі у власність товару дату, вказану уповноваженою особою товароодержувача та представника постачальника при отриманні товару в акті приймання-передавання товару для перевезення.

Відповідно до п. 7.2 договору, у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов`язань при закупівлі товарів за бюджетні кошти постачальник (відповідно до ч. 2 ст. 231 ГК України) сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів, з яких допущено прострочення виконання зобов`язання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Згідно з п. 7.6 договору у випадку перерахування замовником коштів на умовах передоплати та не виконання постачальником своїх зобов`язань за договором, що призвело до його розірвання замовником, сума коштів, на яку не виконане зобов`язання, повертається замовнику протягом 5 робочих днів з дня повідомлення замовником постачальника про розірвання договору. У цьому випадку сторони погоджуються, що у постачальника виникає перед замовником відповідне грошове зобов`язання.

Як передбачено п. 7.7 договору, постачальник відповідно до ч. 6 ст. 231 ГК України за весь час користування чужими коштами - з моменту отримання передоплати і до моменту отримання замовником зазначених грошових коштів, сплачує замовнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми передоплати, а також, відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, зобов`язаний сплатити зазначену суму з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь період та три проценти річних від простроченої суми.

Цей договір набирає чинності з дня підписання його уповноваженими на те сторонами і діє до 31.12.2022, але в будь-якому разі до повного виконання зобов`язань сторонами (п. 11.1 договору).

На виконання умов п. 4.6 договору позивач 04.10.2022 здійснив попередню оплату у розмірі 50% від загальної вартості товарів у сумі 5 976 600,00 грн на рахунок відповідача, що підтверджується копією платіжного доручення № 2061 від 03.10.2022.

31.10.2022 відповідач звернувся до позивача з листом № 498, в якому просив змінити термін поставки передбаченого договором товару до 28.12.2022 у зв`язку з тим, що внаслідок ракетних ударів в Україні введений режим тотальної економії електроенергії, а її відсутність призводить до зупинки виробництва на тривалий час.

19.11.2022 позивач звернувся до відповідача з листом № 703/7432-22-Вих, в якому просив у разі неможливості вчасного постачання товару надати обґрунтування щодо причин невиконання зобов`язань згідно з умов договору, а також у разі настання форс-мажорних обставин надати документи, що їх підтверджують (довідка з торгово-промислової палати, тощо). Окрім цього, позивач вказував, що військова частина перш за все зацікавлена в постачанні товару в повному обсязі, але у разі невиконання відповідачем своїх зобов`язань до нього будуть застосовані штрафні санкції відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Позивач також наголошував, що у разі неможливості виконання відповідачем зобов`язань згідно з умовами договору останній зобов`язаний повернути кошти попередньої оплати на рахунок військової частини.

У відповідь 22.11.2022 відповідач звернувся до позивача з листом № 538, в якому повідомив, що у зв`язку із запровадженням віялових та екстрених відключень електроенергії в Київській області та по всій території України, виробництво не могло виконати поставку до 20.11.2022 згідно з умовами укладеного договору, але відповідачем вжито усіх можливих заходів для вчасного виконання замовлення, щоб виконати поставку у найкоротший час, зокрема, введено нічні зміни, закуплено генератори. Також відповідач повідомив про звернення до Київської ТПП для фіксації та підтвердження факту масованих відключень електроенергії внаслідок ракетних обстрілів, що унеможливлюють ритмічну роботу виробництва, яке було зареєстровано в Київській ТПП за № 702 від 22.11.2022.

23.11.2022 позивач направив на адресу відповідача лист № 701/7621-22-Вих, в якому вказав, що у разі надання належним чином підтверджених доказів обставин непереборної сили, які унеможливлюють виконання зобов`язань, звернення відповідача щодо продовження строків виконання зобов`язань буде розглянуто за встановленим порядком.

29.11.2022 позивач звернувся до відповідача з листом № 703/7895-22-Вих, в якому вказав, що оскільки відповідачем не вжито заходи щодо виконання зобов`язань згідно з умовами договору, тому у разі невиконання останнім своїх зобов`язань за укладеним договором до нього будуть вживатись всі заходи щодо накладення штрафних санкцій та притягнення до відповідальності згідно з вимогами чинного законодавства.

07.12.2022 відповідач направив на адресу позивача лист № 574 з повідомленням про виникнення істотної зміни обставин, які сторони не могли передбачити під час укладання договору, а також зазначив про те, що до 12.12.2022 ним буде отримано висновок про істотну зміну обставин (hardship) щодо терміну поставки товару за договором.

Листом № 703/8473-22-Вих від 09.12.2022 позивач повідомив відповідача про отримання позивачем документу під назвою «Висновок про істотну зміну обставин за нормами статті 652 ЦК України» № 17/03-4/495 від 07.12.2022, а також про те, що наявність або відсутність форс-мажорних обставин підтверджується Сертифікатом Торгово-промислової палати України та уповноважених нею регіональних торгово-промислових палат. Рекомендував відповідачу звернутися до Торгово-промислової палати України для отримання Сертифікату з підтвердженням обставин непереборної сили та зазначила, що станом на 09.12.2022 відповідачем порушено строки виконання зобов`язань за договором.

У відповідь, 12.12.2022 відповідач звернувся до позивача з листом № 583, в якому повторно просив переглянути та продовжити строки поставки товару, внести відповідні зміни до умов договору щодо строків поставки шляхом підписання додаткової угоди. Також до зазначеного листа відповідачем було додано висновок Київської торгово-промислової палати про істотну зміну обставин за нормами статті 652 ЦК України № 17/03-4/495 від 07.12.2022.

16.12.2022 позивач направив на адресу відповідача лист № 14/8828-22-Вих, у якому було зазначено, що обставини непереборної сили/форс-мажор (стаття 617 ЦК України) та істотна зміна обставин (стаття 652 ЦК України) - це різні правові ситуації, а наданий відповідачем висновок Київської ТПП не є підставою для звільнення відповідача від відповідальності або продовження строку виконання зобов`язання за договором. Позивач також зазначив, що оскільки до 20.11.2022 відповідачем не було здійснено поставку товару навіть в обсязі попередньої оплати, до останнього підлягає застосуванню відповідальність, передбачена п. п. 7.2, 7.6, 7.7 укладеного договору.

Листом № 606 від 22.12.2022 відповідач знову просив позивача розглянути прохання щодо перенесення строків поставки товару до 27.12.2022 з урахуванням висновку Київської торгово-промислової палати № 17/03-4/495 від 07.12.2022.

Також листом № 703/9229-22-Вих від 24.12.2022 позивач повідомив відповідача, що наданий товариством раніше висновок Київської торгово-промислової палати № 17/03-4/495 від 07.12.2022 не є підставою для звільнення від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання умов договору, а також пропонував відповідачу звернутися до Торгово-промислової палати України для отримання сертифікату з підтвердження обставин непереборної сили.

Товариство з обмеженою відповідальністю «ІНФОРМАЦІЯ_2» листом № 49 від 23.01.2023 повідомило позивача про отримання сертифікату торгово-промислової палати № 3200-23-0125 про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) від 11.01.2023.

Однак, листом № 14/1023-23-Вих від 26.01.2023 позивач повідомив відповідача про те, що до листа № 49 від 23.01.2023 постачальником не було додано оригінал документу, виданого Торгово-промисловою палатою України, яким засвідчене настання обставин непереборної сили. При цьому, з наданої до зазначеного листа копії сертифікату вбачається, що період дії форс-мажорних обставин для ТОВ «ІНФОРМАЦІЯ_2» існував з 10.10.2022 по 23.11.2022, що свідчить про невчасне повідомлення позивача про наявність форс-мажорних обставин в порушення умов п. 9.2 договору, а отже надані відповідачем документи не звільняють його від відповідальності за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором.

При цьому, на виконання умов укладеного договору відповідачем було здійснено поставку товару на загальну суму 11 953 200,00 грн, що підтверджується підписаними обома сторонами актами приймання-передавання товару для перевезення, а саме:

- за актом приймання-передавання № 90 від 06.12.2022 поставлено 890 комплектів на суму 1 063 834,80 грн;

- за актом приймання-передавання №109 від 14.12.2022 поставлено 2310 комплектів на суму 2 761 189,20 грн;

- за актом приймання-передавання № 134 від 22.12.2022 поставлено партію товару у кількості 6800 комплектів на суму 8 128 176,00 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки відповідачем допущено прострочення виконання негрошового зобов`язання, пов`язаного з обігом (поставкою) товару, факт якого належним чином підтверджується матеріалами справи, то передбачений умовами укладеного договору розмір пені узгоджується з приписами чинного законодавства та, відповідно, позивачем було правомірно застосовано пеню, передбачену п. 7.2 договору. Здійснивши перевірку заявленої позивачем до стягнення пені у сумі 378712,23 грн, судами встановлено, що розмір пені становить 378665,43 грн, а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача пені є обґрунтованими в сумі 378665,43 грн. При цьому, штраф у розмірі 568972,32 грн нарахований позивачем згідно з п. 7.2 договору є арифметично правильним, у зв`язку з чим вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача штрафу є обґрунтованими у розмірі, заявленому позивачем. В свою чергу, враховуючи майновий стан відповідача, винятковість причин неналежного виконання останнім зобов`язання, незначний період прострочення та ступінь виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором, виходячи із засад справедливості, добросовісності, розумності, пропорційності та співмірності, суди дійшли висновку про наявність правових підстав для зменшення нарахованих пені і штрафу у встановленому судом загальному розмірі 947637,75 грн (378665,43 грн + 568972,32 грн) на 50%, у зв`язку з чим стягнули з відповідача на користь позивача 473818,88 грн штрафних санкцій.

Водночас судами відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення пені у сумі 616965,24 грн, інфляційних втрат у сумі 207358,14 грн та 3% річних у сумі 37017,91 грн, нарахованих на підставі п. 7.7 договору на суму попередньої оплати, щодо якої не було своєчасно поставлено товар, оскільки суди дійшли висновку, що матеріалами справи не підтверджується виникнення у відповідача грошового зобов`язання повернути суму попередньої оплати за укладеним договором та, відповідно, не підтверджується факт порушення відповідачем грошового зобов`язання з неповернення суми невикористаного авансу.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів в частині незадоволених позовних вимог, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в цій частині та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у таких постановах Верховного Суду:

- від 18.03.2020 у справі №456/2946/17, від 10.03.2021 у справі №199/1917/19, в яких суд, зокрема, звернув увагу на те, що «сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (частина друга статті 628 ЦК України), а також Верховний Суд звернув увагу на один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору, який закріплений в статті 629 ЦК України»;

- від 14.06.2022 у справі №922/2394/21, від 16.07.2019 у справі №917/1053/18 та від 09.11.2021 у справі №913/20/21, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов`язання, повинна довести їх наявність не тільки самих по собі, але і те, що вони були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку.

Також, позивач у касаційній скарзі зазначає, що порушення судів попередніх інстанцій унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень, порушили вимоги щодо законності і обґрунтованості судового рішення, передбачені положеннями частин першої - п`ятої статті 236 ГПК України.

Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено вище.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.05.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 25.06.2024 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 17.06.2024.

До Верховного Суду 07.06.2024 від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків та помилковість доводів скаржника. Також вказує, що Верховним Судом вже вирішувався подібний спір у справі № 910/5658/23, і оскаржені судові рішення відповідають викладеним у його постанові від 07.03.2024 висновкам.

Крім цього, до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 19.06.2024 від позивача надійшли пояснення у справі, які, по суті, є доповненнями касаційної скарги. Разом з тим, відповідно до ст. 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. Оскільки вказані додаткові пояснення подані поза межами строку на касаційне оскарження постанови суду апеляційної інстанції, вони долучаються до матеріалів справи, однак не враховуються при розгляді касаційної скарги. Подібний висновок викладено у п. 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14.

Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в межах підстав касаційного оскарження, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Предметом розгляду даної справи є стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат за порушення умов щодо повернення попередньої оплати, а також пені та штрафу за порушення строків поставки товару.

У справі №456/2946/17 предметом розгляду було виконання зобов`язань за трьохстороннім договором (попереднім договором). Позовні вимоги мотивовані тим, що укладено трьохсторонній договір з передачею авансових платежів (попередній договір) для подальшого придбання відповідачем однокімнатної квартири. Судами кваліфіковано вказаний правочин як змішаний договір.

Предметом розгляду справи №199/1917/19 було стягнення заборгованості за договором відступлення права вимоги. Судом визначено, що вказаний договір містить елементи різних договорів і є змішаним.

Предметом розгляду справи №922/2394/21 було стягнення збитків, штрафу, пені за договором поставки. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на порушення відповідачем умов договору поставки. Також, судами вирішувалося питання наявності/відсутності форс-мажорних обставин.

Предметом розгляду справи №917/1053/18 було про стягнення штрафу пені за порушення строків поставки за договором поставки (закупівлі товару за власні кошти). Також, судами вирішувалося питання наявності/відсутності форс-мажорних обставин.

Предметом розгляду справи №913/20/21 було стягнення штрафу та збитків. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням зобов`язань за договором поставки щодо поставки товару. Також, судами вирішувалося питання наявності/відсутності форс-мажорних обставин.

Скаржник, посилаючись на правові позиції, які висловлені у справах № 456/2946/17 та № 199/1917/19 вказує на те, що договір, укладений позивачем і відповідачем є змішаним.

Верховний Суд вказує, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (ч. 3 ст. 6 ЦК України).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї з сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Верховний Суд виходить з того, що принцип свободи договору відповідно до статей 6 627 ЦК України полягає у наданні сторонам права на власний розсуд реалізувати: 1) можливість укласти договір або утриматися від укладення договору, 2) можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Втім, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Під вимогами положень актів цивільного законодавства, від яких сторони в договорі не можуть відступити, слід розуміти імперативні приватно-правові вимоги.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Пунктом 4 частини третьої статті 2 та статтею 13 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 13 ГПК України).

Верховний Суд виходить з того, що законодавець у статті 628 ЦК України не пропонує чіткого визначення змішаного договору, а лише передбачає можливість укладення сторонами договору, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір) та вказав, що до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Верховний Суд відзначає, що у цивілістичній доктрині визначається те, що «елементи різних договорів» можна звести до таких: 1) елементи різних договорів - це не окремі ізольовані обов`язки у змісті договору, а певна їх сукупність, характерна для відповідного договору; 2) системні ознаки, які обумовлюють виокремлення того чи іншого договору; 3) всі імперативні правила, які стосуються договору (істотні умови та умови, які відображають специфіку договору); 4) поєднання змісту різних договорів.

Верховний Суд виходить з того, що специфіка змішаних договорів полягає в тому, що вони включають в договірну конструкцію елементи саме різних договорів (наприклад, договір поставки обладнання з елементами надання послуг щодо встановлення відповідного обладнання), адже до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Водночас в обґрунтування своєї позиції скаржник не навів аргументів, міркувань про те, чому договір у цій справі слід кваліфікувати саме як змішаний договір, не зазначив, які саме елементи яких конкретних різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України) він містить. Крім того, в контексті спірних правовідносин у цій справі Верховний Суд звертає увагу також на встановлення судами конкретного виду зобов`язань, які фактично склалися між учасниками спірних правовідносин від чого і залежало і правове регулювання таких правовідносин.

Так, зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій визначили, що відповідний договір є договором поставки, та не виявили елементів різних договорів, які б свідчили про те, що укладений позивачем і відповідачем правочин є змішаним договором.

У силу приписів ч. 3 ст. 74 ГПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Із наведених справ №456/2946/17, №199/1917/19, на які посилається скаржник, очевидним є те, що вони прийняті у правовідносинах, які мають відмінні предмет та підстави позову, що вказує на інакший зміст позовних вимог і матеріально-правове регулювання відносин.

Суд звертає увагу, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Також важливо довести, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідні норми матеріального або процесуального права саме у подібних відносинах застосовуються інакше і на цьому вже акцентував увагу Верховний Суд.

З огляду на викладене, справи №456/2946/17, №199/1917/19 та дана справа є неподібними, зважаючи на предмет розгляду, з точки зору спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників, за підставами позову (у тому числі, правовими), за нормативно-правовим регулюванням правовідносин, що виникли між їх учасниками, ураховуючи контекст даної справи та встановлені судами попередніх інстанцій обставини (розділ 6 цієї постанови).

Що ж до справ №922/2394/21, №917/1053/18, №913/20/21 та даної справи, то вони є схожими в частині, що стосується предмету позову (стягнення, у тому числі, штрафних санкцій за договорами поставки), підстав (невиконання відповідачем умов договору), нормативно-правового регулювання спірних правовідносин, доводів відповідачів стосовно відсутності підстав для притягнення до відповідальності (настання форс-мажорних обставин).

Так, скаржник вказує, що судами попередніх інстанцій не було враховано правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду у справах, означених у пункті 8.36 цієї постанови, а саме такого змісту:

- форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов`язання, повинна довести їх наявність не тільки самих по собі, але і те, що вони були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку.

Верховний Суд звертає увагу, що неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Верховний Суд виходить з того, що судами попередніх інстанцій в оспорюваних рішеннях встановлені обставини, з яких убачається, що доводи відповідача про наявність форс-мажорних обставин були відхилені як судом першої, так і судом апеляційної інстанції.

Тобто, суди попередніх інстанцій у з`ясуванні наявності/відсутності форс-мажорних обставин фактично надали перевагу доводам саме позивача.

Верховний Суд виходить з того, що зі змісту судових рішень вбачається, що позивачем було заявлено до стягнення:

- штрафні санкції, 3 % річних та інфляційні втрати, які нараховані на суму попередньої оплати, яка не була повернута відповідачем (пункт 7.7 Договору);

- штрафні санкції, які нараховані на вартість товарів, з яких допущено прострочення виконання зобов`язання (пункт 7.2 Договору).

Судами попередніх інстанцій на підставі поданих учасниками справи доказів встановлено те, що позивач обрав серед двох альтернатив, визначених статтею 693 ЦК України, саме передачу товару.

Так, у силу приписів ч. 2 ст. 693 ЦК України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідач поставив товар у повному обсязі, допустивши при цьому прострочення, а позивач прийняв вказаний товар, не повернув його та зрештою не наполягав саме на поверненні суми попередньої оплати. Позивач у своєму листуванні неодноразово вказував, що його цікавить саме поставка товару. Доказів, які б стосувались безальтернативної вимоги повернення попередньої оплати позивачем суду не надано, як вбачається зі змісту судових рішень.

Що ж до відповідальності, визначеної пунктом 7.7 договору, то судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що:

- позивач вказував, що ним був обраний варіант вимоги, передбачений ч. 2 ст.693 ЦК України, у вигляді повернення суми попередньої оплати, про що ним було зазначено у листі № 703/7432-22-Вих від 19.11.2022. Проте зі змісту вказаного листа вбачається, що позивач перш за все зацікавлений в постачанні товару в повному обсязі, проте у разі неможливості виконання відповідачем обов`язків згідно з умовами договору щодо поставки товару, просив повернути кошти попередньої оплати. Позивач також наголосив, що у разі невиконання відповідачем своїх обов`язків щодо поставки товару, до нього будуть застосовані штрафні санкції відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Отже вказаний лист позивача не містить чіткого формулювання останнім свого вибору у вигляді саме повернення продавцем суми попередньої оплати, оскільки, як вказував позивач, він зацікавлений перш за все у постачанні товару, та лише за умови неможливості здійснення такого постачання, відповідачу запропоновано повернути кошти попередньої оплати;

- відповідачем було здійснено поставку товару у повному обсязі та на всю суму попередньої оплати, тому, не зважаючи на порушення строків поставки товару, у відповідача не виникло обов`язку з повернення суми передоплати;

- умовами застосування відповідальності, передбаченої положеннями пунктів 7.6, 7.7 укладеного договору є таке невиконання постачальником своїх зобов`язань за договором, що призвело до його розірвання замовником, у зв`язку з яким у постачальника перед замовником виникає відповідне грошове зобов`язання щодо повернення суми попередньої оплати, на яку не було здійснено поставки товару. Вбачається, що сума передоплати по договору відповідачем не поверталась, оскільки останній виконав свої зобов`язання щодо поставки товару у повному обсязі, хоча і з простроченням. Товар був прийнятий позивачем за актами приймання-передавання товару та відповідачу не повертався. При цьому доказів розірвання договору в односторонньому або у судовому порядку, що є підставою для повернення відповідачем суми передоплати, судами не виявлено;

- матеріалами справи не підтверджується виникнення у відповідача грошового зобов`язання повернути суму попередньої оплати за укладеним договором та, відповідно, не підтверджується факт порушення відповідачем грошового зобов`язання з неповернення суми невикористаного авансу.

Таким чином, за відсутності підстав для повернення позивачу грошових коштів суди обох інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для нарахування пені, процентів річних та інфляційних втрат на суму попередньої оплати (авансу) за період з моменту отримання передоплати і до моменту повної поставки товару на підставі ч. 3 ст. 693 ЦК України та п. 7.7 укладеного між сторонами договору.

Суд вважає за необхідне відзначити правову позицію Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеної у постанові від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 (яка прийнято пізніше оскаржуваних судових рішень) такого змісту:

« 7.17. При цьому Суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 918/116/19.

7.18. Крім цього, таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов`язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер (постанова Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21).

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити

У цих висновках Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.04.2023 у справі № 199/3152/20 (Провадження № 14-224цс21) з посиланням на висновки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, (провадження № 12-79гс19) (пункт 8.24) та від 28.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, (провадження № 14-623цс18) (пункт 85)»;

« 7.25. Отже, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.

У наведених висновках Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18»;

« 7.42. Отже, і чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов`язань, її розмір (пункт 7.14); і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер (пункти 7.25-7.30).

А тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.

7.43. Таким чином, в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86 210 237 ГПК України.

Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 у справі №914/3231/16, від 10.08.2023 у справі №910/8725/22, від 26.09.2023 у справі №910/22026/21, від 02.11.2023 у справі №910/13000/22, від 07.11.2023 у справі №924/215/23, від 09.11.2023 у справі №902/919/22).

У зв`язку з викладеним Суд зазначає, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права».

Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій скористалися правом на зменшення штрафних санкцій, що відповідає наведеній вище правовій позиції, та відхилили доводи стосовно наявності форс-мажорних обставин.

Верховний Суд виходить з того, що не є неврахуванням висновку Верховного Суду, як на підстава для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення, адже неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суди попередніх інстанцій, посилаючись на норму права, застосували її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачили тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, яка є подібною до справи, що розглядається Судом.

В контексті наявності/відсутності обставин форс-мажору Верховний Суд відхиляє доводи скаржника щодо неправильного застосування судами положень норм права та неврахування правових висновків у справах №922/2394/21, №917/1053/18, №913/20/21, оскільки судами правильно застосовані вказані положення законодавства та правові позиції, та відхилено доводи відповідача стосовно наявності форс-мажорних обставин.

Що ж до посилань скаржника на п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, колегія суддів зазначає таке.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Верховний Суд виходить з того, що:

- обов`язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи;

- важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою;

- із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України його статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено у господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів";

- зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач і відповідач. Тобто з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї їх кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу;

- іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були;

- одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів);

- таким чином, з`ясування фактичних обставин справи, які входять до кола доказування, має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому, ураховуючи взаємозв`язок і вірогідність;

- в даному випадку Суд звертається до категорії стандарту доказування та відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний [постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17]. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.

Верховний Суд в силу імперативних положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.

Зі змісту судових рішень вбачається, що у справі, яка розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку наданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення і які мають значення для розгляду даного господарського спору, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80 86 300 ГПК України.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 зі справи №373/2054/16-ц).

Отже, підстави касаційного оскарження, наведені скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали підтвердження, а тому підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення відсутні.

Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, в тій частині, яка узгоджується з вказаними вище висновками Верховного Суду, наведеними у цій постанові, а також враховує, що подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 07.03.2024 у справі № 910/5658/23 у справі з подібними відносинами.

ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що скаржнику надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки в ході касаційного розгляду не було виявлено неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушень норм процесуального права в межах підстав касаційного оскарження, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційному провадженні також не має, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів в оскарженій частині підлягають залишенню без змін.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржені судові рішення у відповідній частині, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 у справі № 910/5225/23 в оскарженій частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.