ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2025 року

м. Київ

cправа № 914/2332/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Міщенка І.С.

секретаря судового засідання - Дерлі І.І.

за участю представників учасників:

Прокурора - Винницька Л.М.

відповідача - 1 - не з`явився

відповідача - 2 - Медвідь Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 (у складі колегії суддів: Орищин Г.В. (головуючий), Галушко Н.А., Желік М.Б.)

за позовом керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова

до: 1. Львівської міської ради,

2. Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап"

про визнання недійсним рішення, скасування державної реєстрації прав

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст та підстави позовних вимог

1.1. 26.09.2022 заступник керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова Львівської області (далі - Прокурор, Позивач, Скаржник) звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави до Львівської міської ради (далі - Львівська міськрада, Відповідач-1) та Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап" (далі - ОК "Пікап", Кооператив, Відповідач-2) і просив суд:

- визнати недійсним рішення Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області №4818 від 12.11.2020 "Про передачу у власність ОК "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап" земельної ділянки" (далі - спірне рішення);

- скасувати державну реєстрацію права власності Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап" на земельну ділянку з кадастровим № 4610137500:12:005:0112 площею 0,1073 га.

1.2. Позов Прокурора мотивовано незаконністю спірного рішення, оскільки його прийнято з порушенням вимог статей 41 116 134 Земельного кодексу України, статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", а саме за відсутності затвердженої містобудівної документації та плану зонування території. Крім того, за доводами Прокурора, при передачі ОК "Пікап" земельної ділянки порушено її цільове призначення, адже згідно вказаної статті Земельного кодексу України для гаражного будівництва можуть передаватися земельні ділянки лише із цільовим призначенням землі житлової та громадської забудови, водночас рішенням Рясне-Руської сільської ради передано земельну ділянку з категорії земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики та оборони.

Обґрунтовуючи підстави для представництва у цій справі Прокурор посилався на те, що органом, уповноваженим на захист інтересів держави, є Львівська міськрада, однак у такому разі позивач та відповідач співпадатимуть в одній особі, тому за обставинами справи Львівська міськрада може бути виключно відповідачем. Прокурор при цьому зазначив про відсутність іншого органу, який має повноваження щодо захисту інтересів держави або територіальної громади на звернення до суду з позовом про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та скасування державної реєстрації права власності.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 17.12.2024 позов задоволено повністю, визнано недійсним рішення Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області № 4818 від 12.11.2020 "Про передачу у власність ОК "Пікап" земельної ділянки" та скасовано державну реєстрацію права власності Кооперативу на земельну ділянку з кадастровим № 4610137500:12:005:0112 площею 0,1073 га.

2.2. Суд прийшов до висновку, що Прокурором обрано належний спосіб захисту, а позовна вимога про скасування права власності на земельну ділянку підлягає задоволенню з огляду на скасування спірного рішення.

2.3. Судове рішення мотивоване тим, що містобудівною документацією не встановлено розміру земельної ділянки, яка може бути передана безоплатно у власність Кооперативу для здійснення гаражного будівництва. У свою чергу ОК "Пікап" не розробляв та не подавав до органу місцевого самоврядування обґрунтувань необхідності отримання у власність земельної ділянки саме такої площі.

Крім того, відповідно до містобудівної документації, спірна земельна ділянка в межі села Рясне-Руське не входить, а розташована на території міста Львова. За висновками місцевого господарського суду, оскільки спірна зазначена ділянка передана для будівництва гаражів, тобто для містобудівних потреб, то її передання у власність не могло відбутися за відсутності плану зонування або детального плану території, що свідчить про невідповідність спірного рішення статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Судом також встановлено, що спірним рішенням Відповідачу-2 передано у власність земельну ділянку категорії земель "землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення" за кодом "для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства", у той час як статтею 41 Земельного кодексу України передбачено, що гаражно-будівельним кооперативам земельні ділянки можуть надаватись лише для гаражного будівництва, тобто лише з цільовим призначенням "землі житлової та громадської забудови".

2.4. За наслідками розгляду апеляційної скарги ОК "Пікап" постановою Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

2.5. При цьому суд апеляційної інстанції виснував про неефективність та неналежність обраного Прокурором способу захисту інтересів держави.

Апеляційний суд також зазначив, що Львівська міськрада попередньо не була власником спірної земельної ділянки, речові права на неї не були зареєстровані за Львівською територіальною громадою, тому скасування державної реєстрації права власності за Відповідачем-2 не відновить право Львівської міськради на земельну ділянку.

2.6. Прокурор не погодився з постановою суду апеляційної інстанції та оскаржив її у касаційному порядку.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

3.1. Касаційне провадження у справі відкрито 21.05.2025 на підставі пунктів 1, 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.2. У касаційній скарзі Прокурор просить Суд передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 та залишити в силі рішення Господарського суду Львівської області від 17.12.2024.

3.3. Підставами касаційного оскарження Прокурор визначив:

- наявність якісного та кількісного критерію виключної правової проблеми, що полягає, на думку Скаржника, у різному підході судів до розгляду позовних вимог у подібних справах;

- ухвалення судом апеляційної інстанції оскаржуваної постанови з безпідставним урахуванням висновків про застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, оскільки, за доводами Прокурора, правовідносини у вказаній справі та у цій справі № 914/2332/22 не є подібними;

- ухвалення судом апеляційної інстанції оскаржуваної постанови без урахування висновків про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, від 04.04.2018 у справі № 361/2965/15, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/17, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 12.03.2021 у справі № 927/1206/21, від 09.11.2021 у справі № 542/1403/17, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, від 30.05.2018 у справі № 910/9373/17, від 02.03.2021 у справі № 911/261/20, від 02.10.2024 у справі № 911/61/21, від 20.03.2024 у справі № 731/264/23;

- необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22;

- відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування до подібних правовідносин норм статей 17-2 19 20 41 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України "Про землеустрій", частини першої статті 16, статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", Наказу Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 548 "Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель" (зокрема щодо застосування положень статті 17-2 Земельного кодексу України при вирішенні питання про ефективність способу захисту порушених прав держави в особі територіальної громади у спосіб визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про надання у власність земельної ділянки, в тому числі при наявності попередньої (до здійсненої на підставі такого рішення державної реєстрації права приватної власності) державної реєстрації права комунальної власності та при відсутності факту подальшого відчуження земельної ділянки; чи визначає стаття 41 Земельного кодексу України, яка розміщена в главі 6 Земельного кодексу України "Землі житлової та громадської забудови", віднесення земельних ділянок до земель житлової та громадської забудови при наданні таких земельних ділянок у власність/ користування гаражно - будівельним кооперативам для гаражного будівництва, чи це виключна компетенція власника земельної ділянки відповідно до положень статті 20 цього кодексу; щодо законності надання на підставі статті 41 Земельного кодексу України у власність/користування гаражно - будівельним кооперативам земельних ділянок комунальної власності для гаражного будівництва з числа земель промисловості, транспорту, (зв`язку) електронних комунікацій, енергетики, оборони для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства; щодо можливості надання на підставі статті 41 Земельного кодексу України у власність/користування гаражно - будівельним кооперативам земельних ділянок комунальної власності для гаражного будівництва лише з числа земель житлової та громадської забудови; щодо відповідності вимогам статей 19 20 41 Земельного кодексу України, статей 16, 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", Наказу Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 548 "Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель" можливості гаражного будівництва гаражно-будівельним кооперативом на земельних ділянках, призначених для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства).

3.4. ОК "Пікап" у відзиві на касаційну скаргу просить Суд закрити касаційне провадження у справі, а у випадку продовження розгляду - залишити касаційну скаргу Прокурора без задоволення, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 - без змін.

3.5. Львівська міськрада у наданому відзиві на касаційну скаргу просить Суд задовольнити її, скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 та залишити в силі рішення Господарського суду Львівської області від 17.12.2024.

4. Обставини, встановлені судами попередніх інстанцій

4.1. Ухвалою Львівської міськради від 14.02.2019 № 4647 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова", на підставі ухвал Львівської міськради від 16.11.2017 № 2588 "Про затвердження меморандуму про порозуміння між Львівською міською радою та Рясне-Руською сільською радою" та від 07.12.2017 № 2677 "Про внесення змін до ухвал міської ради від 14.07.2015 № 4968 та від 01.10.2015 № 5143", зважаючи на звернення Рясне-Руської сільської ради Яворівського району від 17.12.2018 № 1132, вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова орієнтовною площею 209,0 га (території, які межують з Рясне-Руською сільською радою), у тому числі земельної ділянки № 11 площею 19,6396 га (кадастровий № 4610137500:12:005:0016), з них 0,9322 га - у межах червоних ліній вулиці за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

4.2. Пунктом 3 вказаної ухвали вирішено передати земельну ділянку № 11 площею 19,6396 га (кадастровий № 4610137500:12:005:0016) із комунальної власності Львівської міської ради до земель державної власності та пунктом 5 - рекомендувати Львівській обласній державній адміністрації розглянути питання прийняття зазначених земельних ділянок у державну власність з подальшою передачею цих земель у комунальну власність Рясне-Руської сільської територіальної громади.

4.3. 19.03.2019 зареєстровано право комунальної власності Львівської міської ради на земельну ділянку з кадастровим № 4610137500:12:005:0016, а розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 23.08.2019 № 916/0/5-19 "Про прийняття земельних ділянок комунальної власності у державну власність" цю ділянку прийнято до земель державної власності із земель комунальної власності.

4.4. Як вбачається з матеріалів справи, право державної власності на земельну ділянку з кадастровим № 4610137500:12:005:0016 зареєстровано за Львівською обласною державною адміністрацією 29.11.2019.

4.5. У подальшому розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 15.12.2019 № 1483/0/5-19 "Про передачу земельних ділянок з державної власності у комунальну власність" передано до земель комунальної власності Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області земельні ділянки державної власності, серед яких, зокрема, земельна ділянка з кадастровим № 4610137500:12:005:0016.

4.6. Рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області від 18.12.2019 № 3365 "Про прийняття земельних ділянок у комунальну власність" прийнято у комунальну власність, зокрема, земельну ділянку з кадастровим № 4610137500:12:005:0016, а 19.12.2019 на неї зареєстровано право комунальної власності Рясне-Руської сільської ради.

4.7. 03.01.2020 сільрадою прийнято рішення № 3432 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (при поділі)", яким надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки з кадастровим № 4610137500:12:005:0016 на 8 земельних ділянок, серед яких, зокрема, земельна ділянка № 1 площею 12,3188 га з кадастровим номером 4610137500:12:005:0034.

Виготовлену технічну документацію затверджено рішенням Рясне-Руської сільської ради № 3692 від 28.04.2020 та вирішено зареєструвати право комунальної власності на визначені земельні ділянки за Рясне-Руською сільською радою.

4.8. У подальшому 11.09.2020 Рясне-Руською сільською радою прийнято рішення № 4194 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (при поділі)", яким надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки з кадастровим № 4610137500:12:005:0034.

4.9. Рішенням цієї ж ради № 4381 від 19.10.2020 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок" затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу означеної земельної ділянки на земельні ділянки, серед яких, зокрема, і спірна земельна ділянка площею 0,1073 га з кадастровим номером 4610137500:12:005:0112, та водночас вирішено зареєструвати право комунальної власності на неї.

4.10. Право комунальної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4610137500:12:005:0112 площею 0,1073 га зареєстровано за Рясне-Руською сільською радою у Державному реєстрі прав на нерухоме майно 21.10.2020.

4.11. Рішенням Рясне-Руської сільської ради від 12.11.2020 № 4818 "Про передачу у власність ОК "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап" земельної ділянки" за результатами розгляду заяви керівника ОК "Пікап", вирішено передати останньому земельну ділянку площею 0,1073 га з кадастровим номером 4610137500:12:005:0112 у власність для будівництва та обслуговування гаражів за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення із земель запасу, що не надані у власність або користування громадянам чи іншим юридичним особам.

Відповідно до пункту 2.3 цього ж рішення Відповідача-2 зобов`язано забезпечити зміну виду використання земельної ділянки з КВЦПЗ 16.00 "землі запасу" (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам) на КВЦПЗ 12.04 "для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства" (для розміщення та обслуговування гаражного кооперативу).

4.12. Як встановлено судами, 20.11.2020 зареєстровано право власності ОК "Пікап" на земельну ділянку з кадастровим номером 4610137500:12:005:0112 площею 0,1073 га.

4.13. Ухвалою Львівської міськради від 29.12.2020 №6 "Про функціонування Львівської міської територіальної громади" Львівську міську раду визначено правонаступником прав та обов`язків місцевих рад, які приєднуються до Львівської територіальної громади, ухвалою № 7 - Рясне-Руську сільську раду припинено шляхом приєднання до Львівської міської ради.

4.14. Листом від 09.08.2022 Управління архітектури та урбаністики Департаменту містобудування Львівської міськради повідомило Прокурора про те, що земельна ділянка з кадастровим номером №4610137500:12:005:0112 відповідно до експлікації генерального плану міста Львова, затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 30.09.2010 № 3924, розташована в межах території малоповерхової житлової забудови та садибної житлової забудови. Згідно зі схемою зонування за планувальним регламентом плану зонування території Залізничного району, вказана земельна ділянка розташована в межах підзони VІ периферійної зони з коефіцієнтом цінності 0.37, а також згідно з інженерно-геологічним регламентом в межах карстонебезпечних ділянок та поза межами підзон за природно-заповідним та санітарно-гігієнічним регламентами. В межі опрацювання містобудівної документації с. Рясне-Руське земельна ділянка з кадастровим № 4610137500:12:005:0112 не входить, оскільки розташована на території м. Львова.

4.15. Зважаючи на викладене Прокурор звернувся до суду з позовом у цій справі, спір у якій виник у зв`язку з наявністю чи відсутністю правових підстав для визнання недійсним рішення Рясне-Руської сільської ради від 12.11.2020 № 4818 "Про передачу у власність ОК "Пікап" земельної ділянки" та скасування державної реєстрації права власності останнього на земельну ділянку з кадастровим номером 4610137500:12:005:0112 площею 0,1073 га.

4.16. Рішенням місцевого господарського суду у цій справі позов Прокурора задоволено повністю. У подальшому постановою апеляційного суду, яка є предметом касаційного перегляду, у позові відмовлено.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні Прокурора та представника Відповідач-2, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.3. Верховний Суд неодноразово зазначав, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника. Такі висновки Верховного Суду містяться у постановах від 17.01.2023 у справі № 910/20309/21 та від 01.05.2024 у справі № 910/9635/22.

5.4. Предметом касаційного перегляду є постанова Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025, якою скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове про відмову у задоволенні позову Прокурора з підстав обрання ним неефективного способу захисту інтересів держави (територіальної громади міста Львова).

В частині перегляду ухвал Господарського суду Львівської області від 09.03.2023, від 04.04.2023 та від 03.10.2024 постанова Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 Прокурором не оскаржується та у касаційному порядку не переглядається.

5.5. Розглянувши доводи касаційної скарги, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів зазначає наступне.

5.6. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно з частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

З аналізу наведених положень Цивільного кодексу України вбачається, що у разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування правового акта індивідуальної дії, виданого, зокрема, органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини того, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2023 у справі № 920/456/19, від 14.06.2022 у справі № 903/1173/15, від 09.11.2021 у справі № 906/1388/20, від 26.08.2021 у справі № 924/949/20, від 23.10.2018 у справі № 903/857/18, від 20.08.2019 у справі № 911/714/18, від 13.10.2020 у справі № 911/1413/19.

5.7. Норми частин другої та четвертої статті 41 Конституції України проголошують, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

5.8. Частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України перебачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Частиною першою статті 317 цього ж кодексу визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частиною першою статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

5.9. Відповідно до частини першої статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

5.10. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 Цивільного кодексу України, частина друга статті 52 Земельного кодексу України) та витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387 388 1212 Цивільного кодексу України).

5.11. Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

5.12. Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

5.13. В такий спосіб задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.

5.14. Підсумовуючи викладене колегія суддів зазначає, що у разі державної реєстрації права власності за іншим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна. Подібні висновки викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18.

5.15. Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такі правові висновки зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постановах, зокрема, від 04.09.2018 у справі № 915/127/18, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

5.16. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15.

5.17. Як вбачається з матеріалів справи, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог Прокурора, встановив, що спірну земельну ділянку згідно з рішенням Рясне-Руської сільської ради від 12.11.2020 № 4818 передано у приватну власність ОК "Пікап" та право власності останнього на цю земельну ділянку зареєстровано 20.11.2020 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно з внесенням відповідного запису.

5.18. З урахуванням викладеного та оскільки фактичним володільцем земельної ділянки з кадастровим номером 4610137500:12:005:0112 є ОК "Пікап", суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належним та ефективним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі має бути віндикаційний позов.

5.19. Зважаючи на те, що на момент звернення Прокурора до суду рішення Рясне-Руської сільської ради від 12.11.2020 № 4818 було реалізоване шляхом реєстрації за Кооперативом права власності на спірну земельну ділянку, то визнання незаконним та скасування вказаного рішення без одночасного заявлення позовних вимог, спрямованих на відновлення володіння майном, не зможе забезпечити ефективного захисту прав та інтересів держави (за обставинами справи - територіальної громади). Близький за змістом висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09.10.2024 у справі № 924/1369/20.

5.20. Додатково колегія суддів зазначає, що останню правову позицію в питанні визначення способу захисту у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) підтверджено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, у якій зазначено наступне: враховуючи мету позову про витребування та підстави для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна.

5.21. У контексті наведеного, встановлених судом апеляційної інстанції фактичних обставин справи, висновок апеляційного господарського суду про обрання прокурором у наведеному випадку неналежного та неефективного способу захисту шляхом пред`явлення позову про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та скасування державної реєстрації речового права узгоджується з вищевикладеними висновками Верховного Суду, а також з висновками постанови Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22 за позовом прокурора до Львівської міської ради та ОК "ГБК "Пікап" у спорі, що виник з подібних правовідносин.

5.22. Водночас, проаналізувавши висновки, викладені у перелічених Прокурором у касаційній скарзі постановах Верховного Суду щодо способу захисту, колегія суддів зазначає, що здійснене апеляційним господарським судом правозастосування та висновки, наведені в оскаржуваній у цій справі постанові, не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстави для відкриття касаційного провадження, оскільки висновки щодо належності та ефективності способу захисту у кожній справі зроблені Судом на основі аналізу як змісту спірних правовідносин, так і встановлених фактичних обставин кожної справи. До того ж суди під час вирішення подібних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17).

5.23. У цій справі, що розглядається, Прокурор звернувся до суду за захистом прав держави у спосіб, який не призведе до їх ефективного захисту, тому суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову, що відповідає сформованій наведеній вище практиці Верховного Суду, урахованій, у тому числі, судом апеляційної інстанції.

5.24. В такий спосіб колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що у спірних правовідносинах рішення органу місцевого самоврядування має ознаки правовстановлюючого характеру та не втрачає чинності після державної реєстрації права власності.

5.25. З урахуванням наведеного та зважаючи на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи Суд вважає необґрунтованими доводи Прокурора про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та неврахування висновків, викладених у зазначених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду. Звідси колегія суддів зазначає, що наведені Прокурором доводи не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної постанови у справі.

5.26. Розглянувши доводи касаційної скарги, передбачені пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме щодо відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22, Суд звертає увагу на наступне.

5.27. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.

В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до вказаного закону та Господарського процесуального кодексу України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.

5.28. Згідно з положеннями статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики, однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

5.29. З огляду на зміст статті 17 Закону України від 23.02.2006 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. У свою чергу ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28.11.1999 у справі "Брумареску проти Румунії" № 28342/95, § 61).

5.30. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29.11.2016 "Парафія греко-католицької церкви міста Люпені та інші проти Румунії" № 76943/11, § 123).

5.31. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22.11.1995 "С. В. проти Сполученого Королівства" № 20166/92, § 36). ЄСПЛ також розглядав ситуації, коли суди в різних справах відходили від своїх же висновків без належного обґрунтування. Це кваліфікувалося як порушення статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд).

5.32. Так, стаття 6 Конвенції (право на справедливий суд) порушується, якщо суди діють непослідовно. Стабільність судової практики є важливим аспектом верховенства права (справа Unedic v. France, № 20153/04), відхід від попередньої судової практики має бути обґрунтований суттєвими правовими чи фактичними змінами (справа Atanasovski v. North Macedonia, № 36815/03), непослідовність у судовій практиці, особливо за короткий проміжок часу, суперечить принципу юридичної визначеності (справа Beian v., № 30658/05).

5.33. Згідно з частиною першою статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати.

5.34. За сформованим та усталеним підходом, задля гарантування юридичної визначеності Верховний Суд має відступати від попередніх своїх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, Суд може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Подібні правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18, від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 08.06.2022 у справі № 362/643/21, від 04.07.2023 у справі № 373/626/17, від 02.08.2023 у справі № 925/1741/21, від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21, від 22.11.2023 у справі № 712/4126/22, від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, від 10.04.2024 у справі № 760/20948/16, від 12.06.2024 у справі № 756/11081/20, від 10.07.2024 у справі № 573/1020/22, від 28.08.2024 у справі № 761/38813/21.

5.35. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Верховний Суд може шляхом буквального, звуженого чи розширеного тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.

5.36. Колегія суддів також зазначає, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

5.37. Отже, зміст частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України вказує на те, що має існувати необхідність відступу, яка виникає з певних об`єктивних причин, які повинні бути чітко визначені та аргументовані, до того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування. Відступ від правових позицій Верховного Суду, які були сформовані нещодавно, з одного і того ж питання є небажаним та юридично необґрунтованим, якщо відсутні вагомі зміни у правовому регулюванні чи суспільних відносинах, якщо такий відступ не пов`язаний із суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (нечіткістю чи неясністю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів.

5.38. Необхідність відступу від висновку Верховного Суду, яку обґрунтовує Прокурор у касаційній скарзі, зазначивши власні міркування стосовно вирішення цієї справи по суті, не пов`язана з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів, а фактично зводиться до незгоди з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 18.02.2024 у справі № 914/1334/22.

5.39. Варто зауважити, що з часу формування правового висновку у справі № 914/1334/22 (правовідносини у якій подібні до правовідносин у цій справі № 914/2332/22 з огляду на предмет позову, об`єктний та суб`єктний склад), від якого пропонує відступити Прокурор, пройшло лише чотири місяці. Відповідно ні суспільні відносини, ні їх правове регулювання в державі не змінилися. Жодних свідчень того, що рішення у зазначеній справі призвело до вад правозастосування, які б зумовлювали потребу відступити від сформульованого Верховним Судом висновку, немає.

5.40. Крім того, клопотання Прокурора не містить будь-яких посилань на зміни суспільного контексту в період з 18.02.2025, через які застосований у постанові Верховного Суду у справі № 914/1334/22 підхід очевидно застарів внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Аналогічну позицію Велика Палата Верховного Суду виклала в ухвалах від 24.04.2024 у справі № 367/3859/20, від 31.08.2023 у справі № 369/11493/21, від 05.04.2023 у справі № 201/2885/20, від 17.07.2024 у справі № 904/2465/21.

5.41. Отже Прокурор, зазначаючи про необхідність відступу від висновку Верховного Суду, не вказує конкретних причин необхідності відступу від цього висновку, зокрема у чому полягає його практична неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, застарілість унаслідок зміни суспільного контексту чи розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання тощо.

5.42. З огляду на зазначене, враховуючи зміст і обставини справи, подібність спірних правовідносин до тих, щодо яких сформульовано висновок Верховного Суду, ознак необхідності розгляду питання відступу від висновку про застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 914/1334/22 з мотивів, наведених у касаційній скарзі, не вбачається.

5.43. В такий спосіб наведена Скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови з цієї підстави.

5.44. Щодо доводів Скаржника, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів зазначає наступне.

5.45. Обґрунтовуючи наведені підстави, Прокурор зазначив про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування до подібних правовідносин норм статей 17-2 19 20 41 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України "Про землеустрій", частини першої статті 16, статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", Наказу Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 548 "Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель".

5.46. Колегія суддів зазначає, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 та постановах Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22, від 23.05.2023 у справі № 910/10442/21, від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19.

Водночас у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми процесуального права, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22, від 18.05.2023 у справі № 927/1177/21, від 04.04.2023 у справі № 902/311/22.

5.47. Оскільки за обставинами цієї справи № 914/2332/22 підставою для відмови у позові є обрання Прокурором неефективного способу захисту прав Львівської територіальної громади, то у Верховного Суду немає підстав для формування висновків щодо застосування статей 19 20 41 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України "Про землеустрій", частини першої статті 16, статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Наказу Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 548 "Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель" у подібних правовідносинах.

5.48. При цьому посилання Прокурора на статтю 17-2 Земельного кодексу України, яко8ю передбачено можливість оскарження рішень органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин у судовому порядку, не спростовує висновків суду апеляційної інстанції про те, що такий спосіб захисту у спірних правовідносинах сам по собі не призведе до відновлення права територіальної громади щодо володіння земельною ділянкою, а тому є неефективним без заявлення вимоги про її витребування.

5.49. Колегія суддів також зазначає, що наведені Скаржником обставини не свідчать про існування виключної правової проблеми в спірних правовідносинах. Позиція Прокурора не містить викладення правової проблеми, яка має місце саме у правозастосуванні, зокрема обґрунтування, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у зазначеній правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні, неможливість подолання проблеми існуючими процесуальними механізмами. Із викладеного вище вбачається, що Велика Палата Верховного Суду вже сформувала відповідну практику для врахування її судами при розгляді подібних спорів.

Зокрема подання Прокурором великої кількості позовів (як зазначено у касаційній скарзі в обґрунтування кількісного критерію) всупереч вже сформованій та усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду щодо належності та ефективності способів захисту порушеного права у такій категорії справ не може свідчити про наявність виключної правової проблеми.

За вказаних обставин справи колегія суддів не вбачає правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, тому відповідне клопотання Прокурора залишається без задоволення.

5.50. Зважаючи на те, що наведені Скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1 та 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися під час касаційного провадження, а підстави для відступу від висновку Верховного Суду у справі № 914/1334/22 у порядку пункту 2 частини другої цієї ж статті відсутні, то у Суду відсутні підстави для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної.

5.51. В такий спосіб, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до вимог статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. За вимогами пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішенні судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.3. Згідно положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.4. Звертаючись із касаційною скаргою, Прокурор не спростував наведених висновків суду апеляційної інстанції та не довів неправильного застосування ним норм матеріального і процесуального права як необхідної передумови для скасування прийнятого у справі рішення.

6.5. Враховуючи межі перегляду справи судом касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не підтвердилися під час касаційного провадження та не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, тому підстав для задоволення касаційної скарги і скасування чи зміни оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції немає.

6.6. Оскільки наведені Скаржником підстави касаційного оскарження не підтвердилися під час касаційного провадження, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Враховуючи викладене, судовий збір за розгляд касаційної скарги на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на Скаржника.

Керуючись статтями 240 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 у справі № 914/2332/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді І. Берднік

І. Міщенко