ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2021 року

м. Київ

Справа № 916/1293/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Чумака Ю.Я., Уркевича В.Ю.,

секретар судового засідання Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії Одеського обласного управління публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України"

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.11.2020 (колегія суддів у складі: Богацька Н.С. - головуючий, Принцевська Н.М., Ярош А.І.) та рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2018 (суддя Желєзна С.П.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава"

до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії Одеського обласного управління публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Малий Олексій Сергійович

про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,

за участю: позивача: Попова М.О. (адвокат),

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Укркава" (далі - позивач) звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії Одеського обласного управління публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - відповідач), у якому просило визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 2730, який вчинено 09.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим Олексієм Сергійовичем за заявою відповідача (далі - виконавчий напис).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що виконавчий напис вчинено із порушенням норм законодавства, яке виразилося в тому, що сума заборгованості за кредитним договором була іншою, ніж та, яка заявлена до стягнення, він вчинений з порушенням строку та за відсутності проведення державної реєстрації обтяження рухомого майна, що призвело до порушення прав позивача.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.10.2018, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.11.2020, позов задоволено.

2.2. Судові рішення мотивовані тим, що вимоги кредитора, в рахунок погашення яких зверталось стягнення на предмет застави не відповідали критеріям безспірності через їх припинення та наявності на момент вчинення виконавчого напису спору у справі № 916/2943/17, а також тим, що виконавчий напис вчинено з порушенням річного строку з дня виникнення вимоги та за відсутності проведення державної реєстрації обтяження рухомого майна.

3. Короткий зміст касаційної скарги та позиція інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким в позові відмовити.

3.2. На обґрунтування касаційної скарги скаржник посилався на те, що оскаржувані судові рішення прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник касаційної скарги вказує, що суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17.

Скаржник зазначає, що оскільки кредитний договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін та діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань за цим договором, то і проценти за користування Кредитом розраховуються Банком, нараховуються до повного виконання Сторонами взятих на себе зобов`язань, що, як вважає скаржник, відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

3.3. Позивач у відзиві на касаційну скаргу, посилаючись на правильне застосування судами норм чинного законодавства, зазначив про безпідставність доводів та вимог викладених у касаційній скарзі, у зв`язку з чим просив залишити оскаржувані судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення та поновити строк для подання відзиву. Клопотання про поновлення строку на подання відзиву позивач обґрунтовує тим, що ухвалу Верховного Суду про відкриття касаційного провадження у даній справі, якою було встановлено учасниками справи строк подання відзиву до 11.01.2021, він отримав 14.01.2021. При цьому позивач вказує, що копію касаційної скарги відповідача він не отримував, у зв`язку з чим його представник звертався до суду касаційної інстанції із заявою про ознайомлення з матеріалами справи та 28.01.2021 представником позивача отримано по електронній пошті копію касаційної скарги відповідача. Поважність причин пропуску надання відзиву позивач обґрунтовує тим, що копію касаційної скарги він отримав 28.01.2021, наявністю встановленого на території України карантину та знаходження позивача у стадії банкрутства, що підтверджується ухвалою Господарського суду Одеської області від 20.10.2020 у справі № 916/2739/20.

3.4. Частиною 1 статті 295 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

3.5. У даній справі ухвалою Верховного Суду від 24.12.2020 учасникам справи було встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 11.01.2021. Проте позивачем відзив на касаційну скаргу подано 04.02.2021, що вбачається із накладної кур`єрської служби доставки та опису вкладення, тобто поза межами зазначеного строку.

3.6. Згідно частини 4 статті 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

3.7. Відповідно до положень частини 1 статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

3.8. За змістом частин 1 та 4 статті 119 ГПК України пропущений учасником справи процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений судом за умови вчинення учасником процесуальної дії, для вчинення якої було встановлено строк, подання учасником заяви про поновлення процесуального строку та визнання причин пропуску строку поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

3.9. Натомість відповідно до частини 2 статті 119 ГПК України за заявою учасника справи може бути продовжений строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. При цьому суд не може продовжити строк понад встановлений цим Кодексом строк (правова позиція викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2018 у справі № 904/5995/16).

3.10. Направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення позивача «належним». При цьому отримання поштової кореспонденції адресатом перебуває поза межами контролю суду. Обов`язок суду «повідомити» полягає у тому, щоб інформувати учасника про засідання, а не забезпечити його участь в цьому засіданні. Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18).

3.11. Враховуючи викладене клопотання позивача про поновлення строку на подання відзиву, що був встановлений судом, є безпідставним у зв`язку із чим колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні.

3.12. 29.11.2021 позивачем засобами електронного поштового зв`язку до суду касаційної інстанції подано письмові пояснення, які не можуть бути прийняті до розгляду з огляду на таке.

3.13. За своїм змістом ці письмові пояснення стосуються спірних обставин справи, та зводяться до необхідності залишити касаційну скаргу без задоволення.

3.14. Отже, письмові пояснення позивача за своєю суттю є доповненням до поданого раніше відзиву на касаційну скаргу.

3.15. У даній справі ухвалою Верховного Суду від 24.12.2020 учасникам справи було встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 11.01.2021. Проте позивачем письмові пояснення подано 29.11.2021, тобто поза межами зазначеного строку.

3.16. Згідно частини 4 статті 13 цього Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

3.17. Відповідно до положень частини 1 статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

3.18. Отже поза межами вказаного строку право на подачу письмових пояснень відсутнє.

3.19. На підставі викладеного, письмові пояснення позивача залишені судом без розгляду, оскільки вони були подані після закінчення строку, наданого для їх подання, без наявності поважних причин.

3.20. У письмовому клопотанні представника відповідача про відкладення розгляду справи на іншу дату колегією суддів під час судового розгляду 01.12.2021 із здійсненням повного фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог статті 222 ГПК України було відмовлено не виходячи до нарадчої кімнати згідно із положеннями частини 4 статті 233 цього Кодексу із зазначенням мотивів такої відмови.

4. Мотивувальна частина

4.1. Суди встановили, що 28.12.2011 між позивачем та відповідачем був укладений договір кредитної лінії № 86, з урахуванням змін, за умовами якого позивач отримав грошові кошти та зобов`язався повернути їх у визначений договором строк. В забезпечення виконання позивачем зобов`язань за кредитним договором, 28.12.2011 між сторонами був укладений договір застави обладнання, з урахуванням змін, згідно з умовами якого відповідач прийняв в заставу обумовлене цим договором відповідне майно, яке належить на праві власності позивачу.

4.2. 05.05.2016 відповідач направив позивачу вимогу за № 28/01-3/86/7402 про усунення порушення зобов`язань за кредитним договором, у якій вимагав у строк, що не перевищує 30 календарних днів, сплатити суми заборгованості. Цього ж дня відповідач направив позивачу вимогу № 28/01-3/86/7403 про дострокове повернення кредиту, посилаючись на невиконання позичальником умов кредитного договору, відповідач повідомив позивача про відкликання кредиту та вимагав не пізніше 20 банківських днів з моменту вручення цього листа здійснити повне погашення заборгованості на відповідні суми.

4.3. 07.07.2017 відповідач направив позивачу ще одну вимогу про усунення порушення зобов`язань за кредитним договором (лист № 28/01-3/17/10602). Вимагав у строк, що не перевищує 30 календарних днів, сплатити суми грошових коштів, а також відповідач попередив, що в разі невиконання цієї вимоги буде змушений звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, як реалізація заставленого майна.

4.4. 07.07.2017 відповідач направив позивачу вимогу про усунення порушення зобов`язань за кредитним договором (лист № 28/01-3/17/10592), а також відповідач повідомив позивача про внесення до Державного реєстру обтяжень рухомого майна відомостей про звернення стягнення на предмет застави та необхідність сплатити заборгованість за кредитним договором.

4.5. 09.11.2017 на підставі звернення відповідача та поданих ним документів був вчинений виконавчий напис з метою, як вважав відповідач, погашення заборгованості позивача перед відповідачем у вигляді процентів за користування кредитом за період з 01.10.2016 по 30.09.2017, на предмет застави.

4.6. Також встановлено, що у Господарському суді Одеської області розглядаються справа № 916/1610/16 за позовом відповідача до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки та застави за договорами від 28.11.2011, які були укладені з метою забезпечення виконання позивачем зобов`язань за кредитним договором від 28.12.2011 № 86 та справа № 916/2943/17 за позовом відповідача до позивача про стягнення заборгованості за вказаним кредитним договором.

4.7. Відповідно до частин 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

4.8. Статтею 88 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

4.9. Виконавчий напис приватного нотаріуса оспорюється, зокрема, з мотивів його вчинення з порушенням строку, встановленого статтею 88 Закону України "Про нотаріат" та підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.

4.10. Строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу (частина перша статті 88 Закону України "Про нотаріат", підпункт 3.4 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).

4.11. Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

4.12. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону України "Про нотаріат" безпосередньо пов`язаний із позовною давністю, встановленою ЦК України. Фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду. Таким чином, різниця у правовій природі цих строків не має значення у цьому контексті. Тому і загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки.

4.13. Стаття 88 Закону "Про нотаріат" містить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки у відносинах за участю громадян і один рік у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу у дію нового Цивільного кодексу України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону України "Про нотаріат", не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою.

4.14. Згідно із частиною першою статті 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Частина друга статті 318 ЦК України визначає, що всі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

4.15. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Стаття 14 Конвенції визначає, що користування правами і свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою, зокрема і за ознакою статусу особи.

4.16. Європейський суд з прав людини вказує на те, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (див. mutatis mutandis рішення від 11 червня 2002 року у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства", заява № 36042/97, § 48). Близьке за змістом визначення дискримінації закріплене у пункті 2 частини першої статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні".

4.17. Нормативно визначені відмінні строки для фізичних осіб-кредиторів і юридичних осіб-кредиторів щодо звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є відмінністю у поводженні з цими кредиторами в аналогічних ситуаціях. Така відмінність без об`єктивного та розумного обґрунтування створює для юридичних осіб-кредиторів нерівні у порівнянні з фізичними особами-кредиторами умови у правовідносинах з юридичними особами-боржниками щодо реалізації права на мирне володіння майном. Отже, встановлення для юридичної особи-кредитора у порівнянні з фізичною особою-кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників, є дискримінацією юридичної особи-кредитора за ознакою її статусу.

4.18. Таким чином, загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку.

4.19. Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає висновки судів попередніх інстанцій про те, що відповідач пропустив строк для звернення до нотаріуса, помилковими, оскільки із встановлених ними обставин справи вбачається, що право вимоги виникло у відповідача 05.05.2016 і до моменту звернення відповідача до нотаріуса для вчинення виконавчого напису 09.11.2017 минуло менше трьох років.

4.20. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17 та у постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 916/312/18, між тими ж сторонами з аналогічних обставин та підстав позову.

4.21. Отже висновки судів попередніх інстанцій про те, що спірний виконавчий напис вчинений з порушенням річного строку з дня виникнення вимоги, не ґрунтуються на вказаних висновках Великої Палати Верховного Суду, такі висновки зроблені з порушенням Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини.

4.22. Згідно вимог ч.4 ст.236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

4.23. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" саме Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

4.24. Стаття 88 Закону України "Про нотаріат" містить певну умову вчинення виконавчих написів. Так, нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо, зокрема, подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

4.25. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником.

4.26. При цьому безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів.

4.27. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною - стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.

4.28. Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

4.29. Така правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у наведеній вище постанові, та висновкам, викладеним у раніше ухваленій нею постанові від 27.03.2019 у справі № 137/1666/16-ц з подібних правовідносин, відступати від яких колегія суддів правових підстав не вбачає.

4.30. Із встановлених судами обставин вбачається, що позивач вважає незаконним нарахування відповідачем процентів за кредитом з 01.10.2016 по 30.09.2017 після припинення дії договору кредитної лінії від 28.12.2011 № 86, що обумовлено пред`явленням відповідачем вимоги про дострокове погашення кредиту.

Також встановлено, що предметом виконавчого напису є несплата позивачем процентів за користування кредитом з 01.10.2016 по 30.09.2017, за рахунок коштів, виручених від реалізації у встановленому порядку предмета стягнення шляхом вимог стягувача: 344 691,78 доларів США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами за траншами, виданими в іноземній валюті та 7 588 120,66 грн. - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами та траншами, виданими у національній валюті.

4.31. Суди встановили, що відповідач надіславши позивачу 05.05.2016 вимогу № 28/01-3/86/7403 реалізував право на дострокове повернення кредиту, що свідчить про відсутність підстав для нарахування позивачу процентів за кредитним договором після спливу строку, який встановленого у цій вимозі.

4.32. При цьому суди вказали на те, що рішенням Господарського суду Одеської області від 09.07.2020 у справі № 916/2943/17, яке набрало законної сили, встановлено, що з 09.06.2016 після направлення вимоги про дострокове повернення кредиту, відповідач змінив термін кредитування по договору кредитної лінії від 28.12.2011 № 86, тобто відповідач втратив можливість нараховувати проценти на підставі пункту 2.7 договору, тому нарахування процентів з 09.06.2016 є неправомірним.

4.33. Встановивши, що виконавчий напис вчинено з метою погашення частини заборгованості позивачем перед відповідачем у вигляді процентів за користування кредитом в період з 01.10.2016 по 30.09.2017 у сумі: 344 691,78 доларів США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами за траншами, виданими в іноземній валюті та 7 588 120,66 грн. - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами та траншами, виданими у національній валюті, суди дійшли правильного висновку, що сума заборгованості за кредитним договором на дату вчинення виконавчого напису була іншою, ніж та, яка вказана в ньому до стягнення, тобто є спірною, що виключало правові підстави для вчинення виконавчого напису.

Колегія суддів погоджується з наведеним висновком судів, оскільки згідно правової позиції, яка викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Тобто Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.

За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.

Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

4.34. Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі у цій частині, щодо незаконності судового рішення.

4.35. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

4.36. Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29.07.2009, Esertas v. Lithuania від 31.05.2012 зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто, не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

4.37. Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

4.38. Відповідно до статті 309 ГПК України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

4.39. За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, постанову суду апеляційної інстанції належить залишити без змін з підстав, наведених у даній постанові.

4.40. Відповідно до положень статті 129 частини 4 ГПК України судові витрати у справі належить покласти на скаржника.

Керуючись статтями 301 308 309 315 317 ГПК України,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії Одеського обласного управління публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.11.2020 у справі № 916/1293/18, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді Ю.Я. Чумак

В.Ю. Уркевич