ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2022 року

м. Київ

cправа № 916/786/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Берднік І. С.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2021 (судді: Бєляновський В. В. - головуючий, Богатир К. В., Філінюк І. Г.) у справі

за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

до Приватного підприємства "АРІАНТА",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Одеська міська рада,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-Комунальне підприємство "Одеське електротехнічне експлуатаційно-монтажне підприємство",

про визнання договору недійсним та виселення,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У березні 2021 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі - Департамент комунальної власності) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Приватного підприємства "Аріанта" (далі - ПП "Аріанта" ) про:

- визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 16.05.2019 № 3, укладеного між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та ПП "Аріанта", посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В. 16.05.2019 за реєстровим № 103;

- визнання недійсним додаткового договору від 08.10.2019 № 3 про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 16.05.2019;

- усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення ПП "Аріанта" з 236/1000 частини споруди переходу, яка розташована за адресою: м. Одеса, пл. Привокзальна, Куликове поле, 1-Б, площею 150 м2; 193/1000 частини споруди переходу, яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Пантелеймонівська, 62-А, площею 203,1 м2; 80/1000 частини споруди переходу, яка розташована за адресою: м. Одеса, Привокзальна площа, 2-А, площею 18,7 м2.

1.2. Позовні вимоги з посиланням на положення статей 203 215 785 795 Цивільного кодексу України, статей 180 181 202 Господарського кодексу України, а також рішення Адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 22.12.2020 № 65/31-р/к у справі № 08-03/2020, обґрунтовані тим, що фактично 16.05.2019 між ПП "Аріанта" та Департаментом комунальної власності укладено договір оренди нежитлового приміщення № 3 у новій редакції, якою внесено зміни до істотних умов договору оренди, а саме предмету договору, збільшено площу переданих в оренду об`єктів нерухомого майна, внесено зміни в частині терміну дії договору оренди, що не відповідає вимогам законодавства.

1.3. У відзиві на позовну заяву ПП "Аріанта", не погоджуючись з позовними вимогами, наголошувало на укладенні оспорюваних угод у відповідності до вимог чинного законодавства, а процедура підписання договору у новій редакції Департаментом комунальної власності узгоджено повністю відповідно до Положення про Департамент комунальної власності.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 02.08.2021 (суддя Волков Р. В.) позов задоволено повністю, визнано недійсними договір оренди нежитлового приміщення від 16.05.2019 № 3 (нова редакція договору оренди нежитлового приміщення від 25.07.2016 № 3), укладений між Департаментом комунальної власності та ПП "Аріанта", посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В. 16.05.2019 за реєстровим № 103; додатковий договір від 18.10.2019 № 3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н. В. за реєстровим № 2089, про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 16.05.2019; вирішено усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення ПП "Аріанта.

2.2. Суд першої інстанції зазначив, що договір оренди нежитлового приміщення від 16.05.2019 № 3, а також додатковий договір від 08.10.2019 про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 16.05.2019 № 3 підлягають визнанню недійсними у зв`язку із недотриманням приписів статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки при зміні істотних умов договору оренди, до яких відноситься і строк дії договору, оголошення про намір передачі в оренду нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Одеси, вивчення попиту на об`єкт оренди, конкурс з передачі в оренду майна на частину переданого в оренду об`єкта нерухомого майне здійснено не було.

Суд першої інстанції також вказав, що 27.12.2019 набрав чинності Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019, який введено в дію 01.02.2020, згідно з частиною 2 Перехідних положень якого договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п`ятим частини 2 статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Суд дійшов висновку, що у цьому випадку не підлягають застосуванню положення пункту 7.8 договору оренди від 25.07.2016 № 3, стосовно того, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, що були передбачені договором, а також приписи частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 (у редакції, що діяла на час виникнення правовідносин). Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що договір оренди нежитлового приміщення від 25.07.2016 № 3 слід вважати таким, що припинив свою дію 22.01.2021, у зв`язку з чим у відповідача виникають зобов`язання повернути об`єкт оренди та усунути перешкоди позивачу у користуванні орендованим майном.

2.3. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2021 рішення Господарського суду Одеської області від 02.08.2021 скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

2.4. Суд апеляційної інстанції зазначив, що фактично договір оренди нежилого приміщення від 16.05.2019 № 3 є договором оренди у новій редакції з урахуванням усіх змін, щодо яких сторони дійшли згоди раніше шляхом підписання відповідних додаткових договорів. За змістом додаткових договорів, оспорюваний договір від 16.05.2019 № 3 відрізняється від договору оренди від 25.07.2016 № 3 (з додатками до нього) виключно терміном дії договору, який сторонами встановлено до 16.05.2044, що не оспорюється сторонами.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись, зокрема на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, зазначив, що орендар заздалегідь, а саме 06.05.2019, в порядку, встановленому умовами договору та Законом "Про оренду державного та комунального майна", заявив про намір продовжити договір оренди, а суд першої інстанції, визнавши недійсним договір від 16.09.2019, не врахував обставин, за яких правочин є продовженим на тих самих умовах, оскільки матеріали справи не містять відповідних заперечень на заяву орендаря, а навпаки, укладення спірного правочину свідчить про волевиявлення орендодавця продовжити орендні відносити.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що за таких обставин лист орендодавця від 14.01.2021 року про звільнення приміщення, тобто, після фактичної згоди на продовження договірних відносин, не може свідчити про відмову орендодавця від продовження договору, а доказів отримання цього листа у матеріалах справи немає. Крім того, суд апеляційної інстанції установив, що матеріали справи не містять інформації щодо розпорядчих рішень орендодавця відносно об`єкта оренди, які він мав би прийняти відповідно до Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 у період з 22.01.2021 по день звернення до суду з позовом.

Натомість у матеріалах справи наявні банківські виписки орендаря про сплату ним орендної плати, що у сукупності не може свідчити про наявність порушеного права позивача, яке виникло до дати звернення до суду із позовом.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись із постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2021, Департамент комунальної власності у касаційній скарзі просить її скасувати, а рішення Господарського суду Одеської області від 02.08.2021 у справі залишити в силі, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судового рішення посиланням на пункти 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, зазначаючи, що оскаржувану постанову ухвалено з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а постанова суду є необґрунтованою, та такою, що прийнята без повного та всебічного дослідження усіх наявних у справі доказів, з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Скаржник зазначає, що при укладенні між Департаментом та ПП "Аріанта" договору оренди нежитлового приміщення від 16.05.2019 № 3 (нова редакція договору оренди нежилого приміщення від 25.07.2016 № 3), посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н. В. 16.05.2019 за реєстровим № 1036, збільшено площу переданого в оренду приміщення до 371,8 м2 та встановлено термін дії договору з 16.05.2019 до 16.05.2044 (25 років). Оголошення про намір передачі в оренду нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Одеси, вивчення попиту на об`єкт оренди, конкурс з передачі в оренду майна на частину переданого в оренду об`єкта нерухомого майне здійснено не було. Зазначене суперечить положенням статті 9, частини 4 статті 10 та частині 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин), а також Порядку, визначеному Положенням про порядок проведення конкурсу на право укладання договору оренди будівель (споруд, приміщень), затвердженим розпорядженням Одеського міського голови від 11.12.1999 № 1310-01, а сам договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини 1, 2 статті 203 Цивільного кодексу України, як такий, що суперечить нормі частини 4 статті 10 та частині 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції під час розгляду справи не врахував наведені висновки Верховного Суду щодо застосування норм статей 3 15 16 203 Цивільного кодексу України, викладених у постанові від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14 (№ 3-449гс16), а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.

Щодо продовження строку дії договору, скаржник зазначив, що строк дії договору від 16.05.2019 № 3 (нова редакція договору оренди нежилого приміщення від 25.07.2016 № 3) визначений до 22.01.2021. Отже, з огляду на положення чинного законодавства договір припинив свою дію 22.01.2021, у зв`язку з чим у відповідача виникають зобов`язання повернути об`єкт оренди.

Висновок щодо застосування статті 17 та пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 викладено у постанові Верховного Суду від 06.10.2021 у справі № 907/720/20, який не було враховано судом апеляційної інстанції.

Заявник касаційної скарги, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження посиланням на пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, зазначає, що всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Зокрема такий висновок містяться у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18 щодо дотримання судами норм статей 11 86 237 Господарського процесуального кодексу України при розгляді справи по суті. Однак зазначена позиція Верховного Суду не була враховано судом та апеляційної інстанції під час прийняття рішень що оскаржуються, та свідчить про порушення норм процесуального законодавства, а саме положень статей 73 74 79 86 237 Господарського процесуального кодексу України.

Заявник касаційної скарги зазначає, що відповідно до абзацу 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Отже судом апеляційної інстанції не встановлені всебічно, повно та об`єктивно всі обставини справи, а також неналежним чином проаналізовано правовідносини, що виникли між сторонами.

3.2. Відзивів на касаційну скаргу не надходило.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.02.2022 (у складі суддів: Дроботова Т. Б. - головуючий, Багай Н. О., Чумак Ю. Я.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту комунальної власності на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2021 у справі № 916/786/21, призначено розгляд справи у судовому засіданні на 17.03.2022.

У зв`язку з введенням Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 воєнного стану в Україні розгляд справи № 916/786/21 17.03.2022 не відбувся.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.04.2022 визначено такий склад колегії суддів у цій справі: Дроботова Т.Б. - головуючий суддя, Багай Н. О., Берднік І.С.

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 12.04.2022 було постановлено здійснити розгляд справи № 916/786/21 за касаційною скаргою Департаменту комунальної власності на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2021 у судовому засіданні 31.05.2022.

4.2. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України слід закрити, а касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з огляду на таке.

4.3. Суди попередніх інстанцій установили такі обставини:

- до прийняття Одеською міською радою рішення від 26.04.2017 № 1962-VII "Про визнання таким, що втратило чинність, рішення Одеської міської ради від 27.06.2006 № 56-V "Про впорядкування роботи виконавчих органів Одеської міської ради з виконання функцій орендодавця нежилих приміщень, що знаходяться в комунальній власності територіальної громади м. Одеси" уповноваженими особами Одеської міської ради з питань виконання функцій орендодавця нежилих будівель, також були і балансоутримувачі;

- рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 30.05.2013 № 212 "Про передачу з балансу комунального підприємства "Міські дороги" на баланс КП "Одеське електротехнічне експлуатаційно-монтажне підприємство", серед іншого, були передані підземні пішохідні переходи, розташовані на Привокзальному провулку до залізничного вокзалу;

- 18.03.2016 на офіційному сайті Одеської міської ради було розміщено оголошення щодо наміру Департаменту комунальної власності передати в оренду нежитлові приміщення, що є об`єктами комунальної власності територіальної громади м. Одеси, а саме: частину підземного пішохідного переходу № 1, 2, 3 загальною площею 250 м2, що розташовані за адресою: м. Одеса, від залізничного вокзалу до ринку "Привоз" (КП "ОЕЕМП") для розміщення торгівельних об`єктів, що не здійснюють продаж товарів підакцизної групи". Оголошення було опубліковано також в газеті "Одеський вісник" від 19.03.2016 № 10;

- за результатами вивчення попиту з проханням передати в оренду частину підземних переходів № 1, 2, 3 надійшла заява (лист-звернення) лише від одного заявника - ПП "Аріанта" від 17.05.2016, зареєстрована Департаментом комунальної власності 17.05.2016 за № 01-14/1647;

- 15.07.2016 Одеським міською головою прийнято розпорядження № 686, за змістом якого передано в оренду ПП "Аріанта" підземні пішохідні переходи № № 1, 2, 3 загальною площею 250,0 м2, розташовані за адресою: м. Одеса, пл. Привокзальна, строком на 2 роки 11 місяців для розміщення торгівельних об`єктів з продажу непродовольчих товарів. Доручено КП "Одеське електротехнічне експлуатаційно-монтажне підприємство" в місячний строк укласти договір оренди із включенням до нього умов, визначених пунктом 1 цього розпорядження. Рекомендовано ПП "Аріанта" впродовж одного місяця надати необхідні документи до КП "Одеське електротехнічне експлуатаційно-монтажне підприємство" для оформлення договору оренди на приміщення, зазначені у пункті 1 цього розпорядження.

4.4. Суди установили, що 25.07.2016 між КП "Одеське електротехнічне експлуатаційно-монтажне підприємство" (орендодавець) та ПП "Аріанта" (орендар) укладено договір оренди нежилого приміщення № 3, за умовами якого орендодавець за актом приймання-передачі передав, а орендар прийняв у строкове платне користування частину підземних пішохідних переходів № № 1, 2, 3, загальною площею 250,0 м2, що розташовані за адресою: м. Одеса, пл. Привокзальна, строком до 25.06.2019 року. Територію користування визначено відповідною схемою.

4.5. 05.01.2018 між сторонами укладено додатковий договір № 1 про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 25.07.2016 № 3, згідно з яким змінено назву орендодавця на Департамент комунальної власності, а також змінено умови нарахування та сплати орендної плати.

На замовлення Департаменту комунальної власності було проведено технічну інвентаризацію споруд переходів, за результатами якої встановлено, що площа користування, визначена раніше за схемою, становить 325 м2.

4.6. 22.02.2018 між Департаментом комунальної власності та ПП "Аріанта" укладено додатковий договір № 2 про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 25.07.2016 № 3, згідно з яким пункт 1.1 договору викладено у такій редакції: "1.1. Орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування частину підземного пішохідного переходу № № 1, 2, 3, загальною площею 325 м2, які розташовані за адресою: м. Одеса, площа Привокзальна", а також продовжено термін дії цього договору з 22.02.2018 до 22.01.2021, збільшено розмір орендної плати до 34 457,43 грн.

Додатковий договір від 22.02.2018 № 2 погоджений балансоутримувачем - КП "Одеське електротехнічне експлуатаційно-монтажне підприємство".

4.7. 06.05.2019 ПП "Аріанта" звернулося до КП "Одеське електротехнічне експлуатаційно-монтажне підприємство" з листом щодо погодження підписання договору оренди строком на 25 років зі збільшенням орендованої площі до 371,8 м2. вказуючи, що у зв`язку із проведенням інвентаризації та реєстрації об`єктів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за адресою: м. Одеса, площа Привокзальна (Кулікове поле, 1-Б, вул. Пантелеймонівська, 62-А, ) Привокзальна площа, 2-А) площа змінилася із 325 м2 на 371,8 м2, що відображено також в рішенні Адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 22.12.2020 за результатами розгляду справи № 08-03/2020.

4.8. 13.05.2019 року між Департаментом комунальної власності та ПП "Аріанта" укладено додатковий договір № 3 про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 25.07.2016 № 3, яким сторони домовилися внести зміни, а саме викласти пункт 1 розділу 1 договору "Предмет договору" у такій редакції: "1.1. Орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування частину споруд переходу, загальною площею 371,8 м2, які розташовані за адресою: площа Привокзальна (Куликове поле, 1-Б - площею 150,0 м2, що становить 236/1000 частини споруди переходу; вул. Пантелеймонівська, 62-А - 203,1 м2, що становить 193/1000 частин споруди переходу, Привокзальна площа, 2-А - 18,7 м2, що становить 80/1000 частин споруди переходу) (Балансоутримувач: КП "Одеське електротехнічне експлуатаційно-монтажне підприємство")".

Згідно з додатковим договором № 3 також збільшено розмір місячної орендної плати до 52 976,45 грн.

4.9. 16.05.2019 між Департаментом комунального майна та ПП "Аріанта" укладено договір оренди нежилого приміщення № 3, посвідчений 16.05.2019 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1036, згідно з пунктом 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нерухоме майно, яке розташоване в місті Одесі, площа Привокзальна, загальною площею 371,8 м2, а саме: 236/1000 частини споруди переходу, яка розташована за адресою: м. Одеса, Куликове поле, 1-Б, площею 150 м2; 193/1000 частин споруди переходу, яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Пантелеймонівська, 62-А, площею 203,1 м2; 80/1000 частин споруди переходу, яка розташована за адресою: м. Одеса, Привокзальна площа, 2-А, площею 18,7 м2.

За змістом пункту 3.1 договору від 16.05.2019 термін його дії становить 25 років, а саме з 16.05.2019 до 16.05.2044.

Суд апеляційної інстанції установив, що фактично договір оренди нежилого приміщення від 16.05.2019 № 3 є договором оренди у новій редакції з урахуванням усіх змін щодо яких сторони дійшли згоди раніше шляхом підписання відповідних додаткових договорів. За змістом усіх укладених правочинів договір від 16.05.2019 № 3 відрізняється від договору оренди від 25.07.2016 № 3 (з додатками до нього) виключно терміном дії договору, який сторонами встановлено до 16.05.2044. Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи та не оспорюються сторонами.

08.10.2019 року між Департаментом комунальної власності та ПП "Аріанта" укладено додатковий договір про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 16.05.2019 № 3, яким пункт 4.1 договору викладено у такій редакції: "4.1. Вказаний у пункті 1.1 об`єкт оренди орендодавцем переданий орендарю виключно для розміщення торгівельного об`єкту з продажу непродовольчих товарів та виставки непродовольчих товарів без здійснення торгівлі".

4.10. Згідно з рішенням Адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 22.12.2020 № 65/31-р/к у справі № 08-03/2020 визнано бездіяльність Департаменту комунальної власності порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим пунктом 3 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", яке кваліфікується за частиною першою статті 15 цього ж Закону, у виді не проведення конкурсу на право оренди нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Одеси при зміні істотних умов договору оренди, укладеному відповідно до розпорядження Одеського міського голови від 15.07.2016 № 686 "Про передачу в оренду приватному підприємству "Аріанта" підземних переходів № № 1, 2, 3 загальною площею 250,0 м2, що розташовані за адресою: м. Одеса, пл. Привокзальна", що може призвести до недопущення конкуренції.

4.11. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога Департаменту комунальної власності до ПП "Аріанта" про визнання недійсним договору оренди від 16.05.2019 № 3, визнання недійсним додаткового договору від 08.10.2019 № 3 про внесення змін до договору, та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення ПП "Аріанта" з огляду на викладення за спірними угодами договору оренди у новій редакції, якою внесені зміни до істотних умов договору оренди, а саме предмету договору шляхом збільшення площі переданих в оренду об`єктів нерухомого майна, та в частині терміну дії договору оренди, що не відповідає вимогам законодавства, про що зазначено в рішенні Адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 22.12.2020 № 65/31-р/к у справі № 08-03/2020.

4.12. Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статей 626, 627 зазначеного Кодексу договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За змістом статті 1, частини 2 статті 9, частини 2 статті 759, частини 3 статті 760 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 4, частини 6 статті 283 Господарського кодексу України Цивільним кодексом України встановлені загальні положення про найм (оренду), а особливості регулювання майнових правовідносини, які виникають між суб`єктами господарювання і пов`язані з укладенням, виконанням та припиненням договорів оренди, передбачені Господарським кодексом України. Отже, якщо останній не містить таких особливостей, то застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Статтею 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Відповідно до статей 283 285 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Орендар має переважне право перед іншими суб`єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди.

Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частин 1, 3 статті 215 зазначеного Кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

4.13. Суд апеляційної інстанції установив, що як підтверджується матеріалами справи, правовідносини між сторонами виникли 26.07.2016 на підставі договору оренди нежилого приміщення № 3, за умовами якого орендодавець за актом приймання-передачі передав, а орендар прийняв в строкове платне користування комунальне майно - частину підземних пішохідних переходів № № 1, 2, 3, які розташовані за адресою: м. Одеса, пл. Привокзальна.

За змістом пункту 3.1 договору термін його дії визначено сторонами з 25.07.2016 до 25.06.2019.

Відповідно до пункту 7.5 договору зміна або розірвання договору можуть мати місце за погодженням сторін. Зміни та доповнення, що вносяться до договору, розглядаються сторонами протягом 20 днів і вносяться у тій самій формі, в якій укладено цей договір.

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором (пункт 7.8 договору).

За змістом пункту 7.7 договору після закінчення строку дії договору, орендар має переважне право на його продовження на нових умовах за відсутності у орендодавця наміру передачі об`єкта оренди на наступний термін на конкурсних засадах.

Згідно з пунктом 7.11 договору його чинність припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; продажу об`єкта оренди за участю орендаря; загибелі об`єкта оренди; достроково за згодою сторін або за рішенням суду; банкрутства або ліквідації орендаря; в інших випадках передбачених чинним законодавством.

Після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання, орендар зобов`язаний у 15-ти денний термін передати орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі їх в оренду (пункт 4.7 договору).

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що після укладення договору від 26.07.2016 № 3, сторонами неодноразово продовжувалась його дія шляхом укладення додаткових договорів про внесення змін до договору оренди нежилого приміщення, якими також змінювалися умови щодо об`єкта оренди та орендної плати.

Так, суд апеляційної інстанції установив, що з урахуванням договору про внесення змін від 22.02.2018 № 2 термін дії укладеного між сторонами договору оренди нежилого приміщення закінчувався 22.01.2021, а 06.05.2019 орендар заявив про намір подовжити договір.

Згідно з частиною 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 у справі №910/719/19 зазначила, що правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин, наведене у статті 764 Цивільного кодексу України та частині 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця як власника майна володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у виді припинення чи продовження договору є пов`язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що визнання договору від 16.05.2019 № 3 як нової редакції попереднього договору № 3 недійсним не спростовує існування фактичних обставин, за яких орендар заздалегідь, а саме 06.05.2019, заявив про намір подовжити договір, отже визнавши недійсним договір від 16.09.2019 № 3 суд першої інстанції не врахував обставин, за яких правочин є продовженим на тих самих умовах.

У той же час, як установив суд апеляційної інстанції, матеріали справи не містять відповідних заперечень на заяву орендаря, а навпаки - укладення спірного правочину свідчить про волевиявлення орендодавця продовжити орендні відносини.

4.14. Як вже зазначалося, оскаржуючи постанову суду апеляційної інстанції з підстави, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у разі якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, скаржник посилався на неврахування судом правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 06.10.2021 у справі № 907/720/20.

Так, у постанові від 06.10.2021 у справі № 907/720/20 Верховний Суд зазначив таке: "5.3. Верховною Радою України 03.10.2019 було прийнято Закон України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-ІХ. В зазначеному Законі в розділі "Прикінцеві та перехідні положення" було передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 1 лютого 2020 року (за виключенням окремих зазначених норм).

Водночас пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" було визнано таким, що втратив чинність, Закон України "Про оренду державного та комунального майна" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 30, ст. 416 із наступними змінами) з дня введення в дію цього Закону.

В такий спосіб, враховуючи опублікування тексту Закону від 03.10.2019 №157-ІХ в офіційному виданні "Голос України" 26.12.2019, останній набрав чинності 27.12.2019 і, відповідно до наведених вище приписів, введений в дію з 01.02.2020, а, отже, з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за виключенням норм зазначених в розділі "Прикінцеві та перехідні положення").

5.4. При цьому, за загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті.

В контексті зазначеного Суд звертає увагу на те, що в пункті 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" передбачено, що договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п`ятим частини другої статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року.

Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом.

Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

5.5. Таким чином, законодавець передбачив умови та порядок продовження дії договорів, які були укладені відповідно до приписів Закону від 10.04.1992 № 2269-XII".

У справі, яка розглядається спірні правовідносини виникли 16.05.2019 - з дня укладення оспорюваного у справі договору, яким викладено у новій редакції договір оренди майна від 25.07.2016, у той час як у справі № 907/720/20, на неврахування постанови в якій посилається заявник касаційної скарги, строк дії оспорюваних договорів визначений до 06.10.2020 і до спірних правовідносин підлягали застосуванню положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019, а не цього Закону у редакції від 10.04.1992, якими помилково керувались суди попередніх інстанцій.

4.15. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

4.16. У постанові Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, на яку посилається скаржник, за позовом керівника Маріупольської місцевої прокуратури № 2 Донецької області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Технотрон", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Маріупольський професійний ліцей, про визнання недійсним договору оренди та зобов`язання вчинити певні дії, частково задовольняючи позовні вимоги та визнаючи недійсними оскаржувані у справі договір оренди та додаткові угоди, укладені між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Донецькій області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фірма Технотрон", Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що згідно з частиною 4 статті 61 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень) майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень. Проте надання в оренду таких приміщень, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

У постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14 (провадження № 3-449гс16), на яку також посилався в касаційній сказі скаржник, відмовляючи у задоволенні позову Приватного підприємства "Будінвест Ю.С. " до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕОЛ-М ЛТД" та Публічного акціонерного товариства Акціонерний Банк "Укргазбанк" про визнання договору іпотеки недійсним, Верховний Суд України зазначив, що з огляду на загальні положення Закону України "Про іпотеку" та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов`язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця - власника архітектурної пам`ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно. Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним. Натомість при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов`язань за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об`єктом культурної спадщини, має бути враховано з огляду на положення статті 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини", якими передбачено право привілеєвої купівлі пам`ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об`єкта культурної спадщини.

Зважаючи на викладене, беручи до уваги предмет, підстави позову, нормативно-правове регулювання та конкретні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у справі № 916/786/21, що розглядається Верховним Судом, та у наведених скаржником справах, колегія суддів зазначає, що правовідносини в них не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржниками підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Департаменту комунальної власності на постанову суду апеляційної інстанції у справі № 916/786/21.

4.17. Щодо оскарження Департаментом комунальної власності постанови суду апеляційної інстанції у справі з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з посиланням на те, що суд апеляційної інстанції не встановив всебічно, повно та об`єктивно всі обставини справи, а також неналежним чином проаналізував правовідносини, що виникли між сторонами, а також не врахував висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 25.06.2020 у справі№ 924/233/18 щодо дотримання судами норм статей 11 86 237 Господарського процесуального кодексу України при розгляді справи по суті.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника про невстановлення судом апеляційної інстанції всіх обставин справи з огляду, у тому числі, на непідтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.11.2020 у справі № 910/12765/19, від 05.11.2020 у справі № 922/3472/19, від 10.11.2020 у справі № 912/441/18, від 19.11.2020 у справі № 912/217/18.

Посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 25.06.2020 у справі № 924/233/18 щодо дотримання судами норм статей 11 86 237 Господарського процесуального кодексу України при розгляді справи по суті, колегія суддів не бере до уваги, оскільки за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями процесуальні правовідносини в цій та зазначених справах не є подібними з огляду на істотні відмінності у фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних з процесуальними правами та обов`язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього спору.

З огляду на зазначене наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови і з цієї підстави.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 300 цього Кодексу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки під час здійснення касаційного провадження за касаційною скаргою Департаменту комунальної власності у цій справі з підстав касаційного оскарження, визначених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховним Судом не було встановлено допущених судом апеляційної інстанції порушень норм процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то і підстав для зміни чи відміни оскаржуваного судового рішення у касаційного суду немає.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки підстав для скасування судового рішення, а також задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне за касаційною скаргою Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2021 у справі № 916/786/21, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишити без задоволення.

3. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2021 у справі № 916/786/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

І. С. Берднік