ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2025 року

м. Київ

cправа № 918/789/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.

та представників

позивача: Грищенко Т.В. (в режимі відеоконференції),

відповідача: Дмитренко Р.П. (в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне)

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.12.2024

та рішення Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024

у справі № 918/789/23

за позовом Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне)

до відповідача Рівненської міської ради

про скасування рішення Рівненської міської ради №3245 від 10.04.2023 про припинення Українською Православною церквою місто Рівне (селище Ювілейне) права постійного користування земельною ділянкою

В С Т А Н О В И В:

Українська Православна церква міста Рівне (селище Ювілейне) звернулась до Господарського суду Рівненської області з позовом до Рівненської міської ради про скасування рішення Рівненської міської ради №3245 від 10.04.2023 та відновлення права постійного користування земельною ділянкою.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 20.08.2009 рішенням Рівненської міської ради передано позивачу в постійне користування земельну ділянку площею 7400 кв.м на вул. Корольова для будівництва та обслуговування Свято-Пантелеймонівського храму. В подальшому, вказану інформацію внесено до Державного земельного кадастру та видано Державний акт про право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 2662234. За твердженням позивача, 10.04.2023 Рівненською міською радою ухвалено рішення № 3245 про припинення Українській православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) права постійного користування земельною ділянкою на вул. Корольова, у зв`язку з чим міська рада втрутилась у діяльність Релігійної громади, шляхом безпідставного прийняття рішення, обмежуючи набуте у межах чинного законодавства права на користування земельною ділянкою, що унеможливлює реалізацію релігійних прав та задоволення духовних потреб.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 (суддя Горплюк А.М.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.12.2024 (колегія суддів у складі: Філіпова Т.Л. - головуючий, Василишин А.Р., Бучинська Г.Б.), у задоволенні позову відмовлено.

Судами обох інстанцій встановлено, що 20.08.2009 Рівненською міською радою прийнято рішення № 2746 "Про надання земельних ділянок у постійне користування релігійним громадам та організаціям і розірвання договорів оренди земельних ділянок", яким, розглянувши клопотання релігійних організацій України, на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо права релігійних організацій на постійне користування земельною ділянкою" від 15.01.2009 № 3875-YІ, відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вирішила, серед іншого, передати Українській Православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) в постійне користування земельну ділянку площею 7 400 кв.м на вул. Корольова для будівництва та обслуговування Свято-Пантелеймонівського храму.

На підставі рішення Рівненської міської ради від 20.08.2009 № 2746, Українській Православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) 18.03.2010 видано Державний акт серії ЯЯ №9262234 про право постійного користування земельною ділянкою, що розташована за адресою: м. Рівне, вул. Корольова, цільове призначення: для будівництва та обслуговування Свято-Пантелеймонівського храму, кадастровий номер 5610100000:01:001:0021.

Крім того, право постійного користування вказаною земельною ділянкою Українською Православною церквою м. Рівне (селище Ювілейне) підтверджується також Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-5609859702021 від 10.08.2021.

10.04.2023 Рівненською міською радою прийнято рішення № 3245 "Про припинення Українській Православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) права постійного користування земельною ділянкою на вул. Корольова, керуючись Земельним кодексом України, Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації", внесеними змінами до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", яким вирішено припинити Українській православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) право постійного користування земельною ділянкою площею 7 400 кв.м на вул. Корольова з кадастровим номером 5610100000:01:001:0021.

Позивач стверджує, що вищевказане рішення відповідача має бути визнано судом недійсним та скасовано, оскільки Рівненська міська рада втрутилась у діяльність Релігійної громади обмежуючи набуте в межах чинного законодавства права на користування земельною ділянкою, що унеможливлює реалізацію релігійних прав та задоволення душевних потреб. Крім того, оспорюване рішення прийняте з перевищенням повноважень, які рада використала проти мети, з якою це повноваження було надано, за відсутності жодної передбаченої законом підстави, та упереджено, тобто з огляду на релігійну ненависть до співмешканців міста, а також недобросовісно та нерозсудливо.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідача зазначав, що враховуючи рішення Конституційного Суду України, висновки релігієзнавчої експертизи, приналежність УПЦ до московського патріархата, яка є ретранслятором російської пропаганди, у період збройно-військової агресії російської федерації проти незалежної, суверенної та демократичної держави України, яка отримала Томос від Вселенського патріарха Варфоломія про утвердження автокефальної Православної Церкви України, Рівненської міською радою було прийнято спірне рішення задля захисту членів Рівненської міської територіальної громади від негативного впливу діяльності релігійних організацій (об`єднань), керівний центр (управління) яких знаходиться поза межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала її територію, в умовах тривалої повномасштабної загарбницької війни стосовно Української держави, посягання на її суверенітет, територіальну цілісність та життя людей.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем не дотримано вимог чинного законодавства, не зареєстровано відповідні зміни до статуту, який визначає правоздатність юридичної особи як релігійної організації, а статут позивача, наданий до матеріалів справи, втратив чинність у частині, якою визначається його повна офіційна назва та статус як релігійної організації. За таких обставин, позивач не є релігійною організацією України, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України він не є особою, яка має правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.04.2024 у справі № 906/1330/21; постанова апеляційного суду підписана не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні (справу розглянув суд у складі колегії суддів: Філіпова Т.Л., Василишин А.Р., Бучинська Г.Б., а повний текст постанови в системі Електронного суду електронним підписом підписали Філіпова Т.Л., Василишин А.Р. та інший суддя, який не брав участь у справі - Турович Н.С. Зазначає, що Верховною Радою України прийнято Закон України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», який набрав чинності 23.08.2024. Вказаним Законом внесені зміни до законів України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», та ряд інших Законів. Зокрема, виключено ч.ч. 7, 8 ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», які були основним обґрунтуванням у судових рішеннях Господарського суду Рівненської області, Північно-західного апеляційного господарського суду для відмови у задоволенні позову Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне). Крім цього, оскаржувані судові рішення обґрунтовані висновком релігієзнавчої експертизи, яка не є джерелом права. В свою чергу, Північно-західний апеляційний господарський суд залишив поза увагою та не надав оцінки доводам позивача у доповненнях до апеляційної скарги, не визначив жодною процесуальною формою приєднання вказаних документів до матеріалів справи, чим порушив вимоги ГПК України щодо порядку надання доказів.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено вище.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.02.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено її до розгляду на 01.04.2025 та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 10.03.2025.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 10.03.2025 від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржені постанову та рішення залишити без змін, посилаючись на помилковість доводів скаржника та правильність висновків судів.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Так скаржник в якості підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, посилається на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 03.04.2024 у справі № 906/1330/21.

У зазначеній справі позивач звернувся до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) з позовом про визнання недійсним протоколу № 2 загальних зборів від 06.07.2019 та визнання недійсним статуту Релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) (далі - Релігійна громада) у новій редакції.

Позовні вимоги мотивовані тим, що загальні збори 06.07.2019 були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення позивача - настоятеля Релігійної громади та її дійсних членів, а рішення про зміну підлеглості релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були членами Релігійної громади, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів Релігійної громади. Позивач вважав, що збори були проведені з порушенням процедури, визначеної статутом і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», внаслідок прийнятих на цих зборах незаконних рішень, що стосувалися статутної діяльності, зареєстровано статут Релігійної громади в новій редакції, тому протокол № 2 від 06.07.2019 та нова редакція статуту мають бути визнані недійсними.

Ухвалою від 31.03.2023 судова палата для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду прийняла та призначила справу до розгляду, а ухвалою від 20.06.2023 передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до ч. 5 ст. 302 ГПК України, оскільки вважала, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Судді палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернули увагу на те, що у цій справі необхідно перевірити, чи вплинув фактичний процес реалізації та застосування Закону України від 17.01.2019 № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» на гарантовані Конституцією України та Конвенцією права позивача, у зв`язку із чим необхідно вирішити такі питання:

- Яким чином має визначатися членство в релігійній громаді, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та відсутній облік членів релігійної громади?

- Яким чином визначається правомочність (повноважність) загальних зборів (дві третини від кількості членів релігійної громади) приймати рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та облік членів релігійної громади?

-Чи порушуються прийняттям рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту права керівника (настоятеля) релігійної організації, що не згодний з таким рішенням, якщо він його оскаржує з підстав прийняття неповноважними членами організації?

-Чи є рішення про зміну підлеглості в канонічних та організаційних питаннях втручанням у право первісної релігійної громади та її настоятеля, що не згодний з таким рішенням, сповідувати свою релігію спільно з іншими в розумінні статті 11 у поєднанні зі статтею 9 Конвенції? Чи було порушено таке право відповідно до конкретних обставин справи?

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» зауважив, що відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі статтею 9 Конвенції (див. Metropolitan Churh of Bessarabia and Others v. Moldova, § 105) та права на свободу зібрання. Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави (див. Hasan and Chaush v. Bulgaria, § 62). ЄСПЛ вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, до якої вона належить (див. §§ 17-21 та 23 рішення ЄСПЛ), та зобов`язана внести зміни до статуту та зареєструвати їх (інакше вона ризикує бути виключеною зі складу юридичної особи, яку вона сама створила), вимагала від органів державної влади надзвичайно делікатного та нейтрального підходу до конфлікту. Суд робить висновок, що відмова Київської міської державної адміністрації зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, яка була підтримана Київським міським судом та Верховним Судом (див. пункти 42 та 50-52 названого рішення ЄСПЛ), становить втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання, передбачене статтею 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 11 Конвенції.

Водночас у справі № 918/789/23 судами встановлено, що відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України позивач не є суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, оскільки він не подав до суду будь-яких документів щодо зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту, що, в свою чергу, свідчить про законність та обґрунтованість оспорюваного рішення Рівненської міської ради, прийнятого нею на виконання положень Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та Рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 у справі №1-13/2019(374/19) (справа щодо повної назви релігійних організацій).

Відтак, правовідносини у справі № 906/1330/21 та справі № 918/789/23 не є подібними.

Крім цього, Верховний Суд неодноразово висновував висновок щодо оскарження релігійною організацією рішення органу місцевого самоврядування щодо припинення їй права постійного користування земельною ділянкою, зокрема, у постановах від 11.09.2024 у справах № 911/1476/23, № 917/1061/23, від 17.09.2024 у справах № 911/1472/23, № 911/1474/23, від 22.10.2024 у справах № 921/290/23, № 921/290/23, № 911/1406/23 та інших (див. також ухвали Верховного Суду від 03.02.2025 у справі № 924/1026/23, від 18.03.2025 у справі № 924/1024/23).

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.

Крім того, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі "Diya 97 v. Ukraine").

Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п. 31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (правова позиція, викладена в ухвалі ОП КГС від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України.

Посилання позивача на те, що Верховною Радою України прийнято Закон України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», який набрав чинності 23.08.2024, і вказаним Законом, зокрема, виключено ч.ч. 7, 8 ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», які були основним обґрунтуванням у судових рішеннях Господарського суду Рівненської області, Північно-західного апеляційного господарського суду для відмови у задоволенні позову Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне), чого суд апеляційної інстанції не врахував - колегією суддів відхиляються, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а відповідно до ч. 3 ст. 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Тому зміна положень законодавства на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції не може впливати на перевірку правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права у відповідній редакції закону, який діяв на час розгляду справи судом першої інстанції.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то відповідно до п. 4 ч. 2 ст.287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п.п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених ч.ч. 1, 3 ст. 310 ГПК України.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п.п.1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

За змістом п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме собою порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п.п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 02.12.2021 у справі № 922/3363/20, від 16.12.2021 у справі № 910/18264/20 та від 13.01.2022 у справі № 922/2447/21 тощо.

Проте, як вже зазначалося вище, підстава касаційного оскарження (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України), наведена позивачем у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала свого підтвердження.

За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судами зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Крім цього, відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

У касаційній скарзі позивач зазначає, що Північно-західний апеляційний господарський суд залишив поза увагою та не надав оцінки доводам позивача у доповненнях до апеляційної скарги, не визначив жодною процесуальною формою приєднання вказаних документів до матеріалів справи, чим порушив вимоги ГПК України щодо порядку надання доказів, проте вказані доводи не охоплюються поняттям відхилення клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Зважаючи на викладене, наведена підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч.2 ст. 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Що ж до посилань скаржника на те, що постанова апеляційного суду підписана не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні (справу розглянув суд у складі колегії суддів: Філіпова Т.Л., Василишин А.Р., Бучинська Г.Б., а повний текст постанови в системі Електронного суду електронним підписом підписали Філіпова Т.Л., Василишин А.Р. та інший суддя, який не брав участь у справі: Турович Н.С., то, по-перше, з тексту оскарженої постанови вбачається, що вона підписана тими суддями, що зазначені в судовому рішенні.

По-друге, щодо підписання ЕЦП тексту постанови не суддею Бучинською Г.Б., а Турович Н.С., то відповідно до п. 2 розділу ІІІ Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 19.04.2018 № 1200/0/15-18, у разі надсилання до Реєстру судових рішень та окремих думок суддів, що ухвалювали судді, які на момент настання необхідності надсилання до Реєстру відповідного електронного примірника втратили можливість його підписання власним КЕП (за наявності в табелі обліку робочого часу відомостей щодо судді, підтверджених первинними документами, про підстави відсутності на роботі з нез`ясованих причин; через виклик повісткою до суду, правоохоронного органу, військового комісаріату; у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю; згідно з наказами про відрядження, про надання відпустки, про притягнення до дисциплінарної відповідальності, про звільнення тощо), такі електронні примірники підписує власним КЕП та надсилає до Реєстру або особа, визначена наказом голови суду, або голова суду (особа, яка виконує його обов`язки) у якому зберігається судова справа, крім випадків, коли судові рішення були ухвалені судами, які перебувають (перебували) в процесі припинення (ліквідації).

У матеріалах справи (т. 1 а.с. 258) наявна копія наказу Голови Півнівно-західного апеляційного господарського суду від 13.11.2023 № 97-од/г, відповідно до якого визначено відповідальною особою за підписання власним кваліфікованим електронним підписом та надіслання до ЄДРСР електронних примірників судових рішень та окремих думок суддів Північно-західного апеляційного господарського суду, що ухвалювались суддями, які на момент настання необхідності надсилання до Реєстру відповідного електронного примірника втратили можливість його підписання власним КЕП (зокрема, за наявності в табелі обліку робочого часу відомостей щодо судді згідно з наказами про надання відпустки), зокрема, Турович Н.С. - заступника керівника апарату суду.

Відтак, доводи скаржника в цій частині також не знайшли свого підтвердження.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч.ч. 1 та 2 ст. 300 ГПК України).

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанції.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 296 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.12.2024 та рішення Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 у справі № 918/789/23, порушене на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, закрити.

Касаційну скаргу Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, залишити без задоволення.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.12.2024 та рішення Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 у справі № 918/789/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.