ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2022 року

м. Київ

cправа № 922/1636/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Малихіної О.В.,

представників учасників справи:

позивача - комунального підприємства «Харківські теплові мережі» - не з`явився,

відповідача - комунального спеціалізованого підприємства «Харківгорліфт» - Бикова О.Ю., адвокат (ордер АХ №1096016),

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу комунального спеціалізованого підприємства «Харківгорліфт»

на рішення господарського суду Харківської області від 15.07.2021 (суддя Лавренюк О.М.)

та постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.11.2021 (головуючий суддя Здоровко Л.М., судді: Бородіна Л.І., Геза Т.Д.)

у справі № 922/1636/21

за позовом комунального підприємства «Харківські теплові мережі» (далі - КП «Харківські теплові мережі», позивач)

до комунального спеціалізованого підприємства «Харківгорліфт» (далі - КСП «Харківгорліфт», відповідач, скаржник)

про стягнення 11 750 898,92 грн.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

КП «Харківські теплові мережі» звернулося до господарського суду Харківської області з позовом до КСП «Харківгорліфт» про стягнення з останнього заборгованість за договором про постачання теплової енергії від 01.04.2007 № 7153 в розмірі 8 563 826, 16 грн, 743 304, 33 грн 3% річних, 15 624, 36 грн пені, 2 428 144, 07 грн інфляційних, а також судові витрати зі сплати судового збору.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором про постачання теплової енергії від 01.04.2007 № 7153 в частині здійснення своєчасної оплати з посиланням на статті 526 610 611 612 625 692 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Відповідач в свою чергу зазначав про незаконність та необґрунтованість заявлених позовних вимог та вказував на те, що позивач пропустив строк позовної давності, у зв`язку з чим просив суд застосувати позовну давність та відмовити в задоволенні позовних вимог в частині стягнення суми основного боргу, інфляційних втрат та 3% річних з грудня 2014 року по березень 2019 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду Харківської області від 15.07.2021 у справі № 922/1636/21, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.11.2021, позов задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача 7 195 823, 41 грн основного боргу, 516 641, 68 грн 3% річних, 1 201 853, 17 грн інфляційних втрат, 15 624, 36 грн пені та 133 949, 14 грн судового збору; в іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення попередніх інстанцій мотивовані тим, що: факт постачання теплової енергії підтверджується матеріалами даної справи; заборгованість відповідача за поставлену теплову енергію за період: грудень 2014 - березень 2021 року складає 8 563 826,16 грн; відповідач фактично не заперечував факт наявності заборгованості у сумі 8 563 826,16 грн, проте, подав заяву про застосування строку позовної давності за період з грудня 2014 по березень 2019 року та просив суд відмовити в цій частині у задоволенні позову; розглянувши заяву відповідача щодо застосування строку позовної давності, суди дійшли висновку, що позовні вимоги в частині стягнення суми основного боргу підлягають частковому задоволенню у сумі 7 195 823, 41 грн за період з квітня 2015 по березень 2021 року, оскільки у квітні 2018 року мало місце переривання строку позовної давності; перевіривши правомірність нарахування 3% річних та інфляційних втрат, враховуючи застосування судами стоку позовної давності до позовних вимог в частині стягнення суми основного боргу в розмірі 1 368 002, 75 грн за період з грудня 2014 по березень 2015 року, суди дійшли висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню в розмірі 516 641, 68 грн 3% річних та 1 201 853,17 грн інфляційних втрат; здійснивши перевірку розрахунку пені, суди вказали, що здійснений позивачем розрахунок пені є арифметично вірним, тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції відповідачем до апеляційної скарги були додані додаткові докази, проте, апеляційний господарський суд не прийняв додаткові докази посилаючись на те, що усі докази мали бути подані відповідачем до суду першої інстанції разом з відзивом на позовну заяву, або відповідач мав повідомити суд про неможливість подання доказів разом з відзивом на апеляційну скаргу, чого останнім здійснено не було; доказів неможливості подання до суду першої інстанції додаткових доказів з причин, що об`єктивно не залежали від КСП «Харківгорліфт» суду апеляційної інстанції не надано. У зв`язку з зазначеним, суд апеляційної інстанції здійснив перегляд рішення за наявними і поданими до суду першої інстанції доказами.

При цьому апеляційний суд врахував під час перегляду рішення суду першої інстанції та надав оцінку доказам, а саме: копії листа КСП «Харківгорліфт» від 16.04.2018 № 588/о, відповіді КП «Харківські теплові мережі» від 20.04.2018 № 36/т-406, копії листа КСП «Харківгорліфт» від 08.06.2018 № 1079/о, копії листа КП «Харківські теплові мережі» від 14.06.2018 № 36/т-587, копії листа КСП «Харківгорліфт» від 11.06.2020 № 1072/о, копії листа КП «Харківські теплові мережі» від 17.06.2018 № 36/т-480, копії листа КСП «Харківгорліфт» від 12.11.2020 № 1900/о, копії листа КП «Харківські теплові мережі» від 17.11.2020 № 36/т-806, оскільки зазначені докази були подані позивачем суду першої інстанції разом з позовною заявою.

Крім того, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги доводи відповідача про те, що останнім, на виконання умов договору, перераховані грошові кошти позивачу на загальну суму 1 677 116,85 грн. мотивуючи тим, що на підтвердження зазначеного відповідачем не було подано жодних доказів до суду першої інстанції, а також вказані обставини (часткової оплати заборгованості) не були предметом розгляду у суді першої інстанції, а відповідач взагалі не здійснював своє посилання на такі обставини.

Заяви відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог також не прийняті апеляційним господарським судом до розгляду, оскільки відповідач у суді першої інстанції не здійснював на них посилання, та відповідно вказані заяви судом першої інстанції не розглядалися.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі КСП «Харківгорліфт» просить суд касаційної інстанції скасувати судові рішення попередніх інстанцій в повному обсязі, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 2 та 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Доводи інших учасників справи

Від КП «Харківські теплові мережі» відзив на касаційну скаргу не надійшов.

02.06.2022 представник КСП «Харківгорліфт» брав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів згідно з ухвалою Суду від 01.06.2022.

02.06.2022 від КП «Харківські теплові мережі» через систему «Електронний суд» надійшли дві ідентичні за змістом заяви (розглядалися судом як одна) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів з використанням системи «EasyCon». Протокольною ухвалою від 02.06.2022 зазначена заява КП «Харківські теплові мережі» задоволена, проте представник позивача не скористався можливістю участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів.

Згідно з частиною четвертою статті 197 ГПК України ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду касаційної скарги КСП «Харківгорліфт» у справі № 922/1636/21 за відсутності представника КП «Харківські теплові мережі».

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

01.04.2007 КП «Харківські теплові мережі» (позивач) та КСП «Харківгорліфт» (відповідач) укладено договір про постачання теплової енергії № 7153 (далі - договір), відповідно до умов якого, позивач зобов`язався постачати відповідачу теплову енергію в гарячій воді в потрібних йому обсягах, а відповідач - оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами (цінами) в терміни, передбачені цим договором.

Судами встановлено, що позивач, на підставі розпоряджень про початок опалювального сезону 2014-2015, 2015-2016, 2016-2017, 2017-2018, 2018-2019, 2019-2020, 2020-2021 років та умов договору, здійснив постачання теплової енергії до об`єктів відповідача, перелік яких визначено в додатку № 4 до договору. Факт постачання теплової енергії підтверджується матеріалами справи, рахунками-фактурами та додатками до них.

Встановлено, що позивач на адресу відповідача направляв рахунки-фактури за спожиту теплову енергію за період - грудень 2014 по березень 2021 року.

Відповідач умови договору належним чином не виконав, виставлені позивачем рахунки не сплатив, внаслідок чого, у нього перед позивачем утворилась заборгованість за період з грудня 2014 року по березень 2021 року включно в розмірі 8 563 826, 16грн.

Позивач протягом тривалого часу неодноразово звертався на адресу відповідача з вимогами сплатити заборгованість, які останнім були залишені без задоволення.

Визнаючи наявність заборгованості перед позивачем, що підтверджується листами наявними в матеріалах справи, відповідач оплату за спожиту теплову енергію не здійснював, що стало підставою для звернення позивача до суду з відповідним позовом.

Разом з тим, не заперечуючи факт наявності та розмір суми заборгованості, відповідач звернувся до суду з заявою про застосування строку позовної давності (за період з грудня 2014 по березень 2019 року).

Судами також встановлено, що відповідач листами від 16.04.2018 № 588/0, від 08.06.2018 № 1079/0, від 11.06.2020 № 1072/0, від 12.11.2020 № 1900/0 визнавав наявність заборгованості перед позивачем, яка станом на 01.11.2020 становила 7 949 684,73 грн.

Суди попередніх судових інстанцій зазначили, що звернувшись до позивача з листом в квітні 2018 року, в якому відповідач визнав наявність заборгованості, він цією дією перервав перебіг позовної давності для тієї заборгованості, строк позовної давності для якої на той момент не закінчився.

За вказаних обставин суди встановили, що позивач дійсно мав право на стягнення заборгованості за договором про постачання теплової енергії від 01.04.2007 № 7153 за період з грудня 2014 по березень 2015, однак звернувся до суду із позовною заявою 29.04.2021, тобто, з пропуском строку позовної давності, тоді як строк для звернення позивача з позовом про стягнення заборгованості по договору за спожиту теплову енергію в грудні 2014 року - березні 2015 року - закінчився.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Згідно з частиною першою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога КП «Харківські теплові мережі» про стягнення з КСП «Харківгорліфт» заборгованість за договором про постачання теплової енергії від 01.04.2007 № 7153 у розмірі 8 563 826, 16 грн, 743 304, 33 грн 3% річних, 15 624, 36 грн пені, 2 428 144, 07 грн інфляційних.

Звертаючись з касаційною скаргою КСП «Харківгорліфт» зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували приписи статті 13 ГПК України та главу 5 ГПК України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17; без урахування висновку щодо стандарту доказування, застосованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц; без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 915/641/19 щодо відсутності ознак первинних бухгалтерських документів у рахунків- фактур.

Також скаржник вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не застосували приписи статей 202, 601 та 602 ЦК України відповідно до висновку об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/11116/19.

Крім того зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували приписи статей 256 257 261 264 ЦК України без урахування висновків, викладених у постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц. При цьому скаржник вважає, що суди зобов`язані були застосувати до спірних правовідносин положення статті 257 ЦК України, в тому числі і щодо пені.

Скаржник вказує на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 902/959/19, від 22.07.2019 у справі № 911/1563/18, від 22.08.2019 у справі № 914/508/17, від 11.11.2019 у справі № 904/1038/19, від 11.02.2020 у справі № 916/612/19.

Зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми статті 534 ЦК України не у відповідності до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 904/12527/16, від 26.09.2019 у справі № 910/12934/18, від 15.10.2019 у справі № 909/1141/18.

Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.

Судами попередніх судових інстанцій встановлено, а матеріалами справи підтверджується, що позивач з 2014 року на підставі розпоряджень Харківського міського голови про початок опалювального сезону в місті Харкові та про припинення опалювального сезону в місті Харкові здійснював постачання теплової енергії відповідачу.

Згідно з наданого позивачем розрахунку нарахувань по КСП «Харківгорліфт» за спожиту теплову енергію, позивачем здійснено розрахунок заборгованості відповідача за період з грудня 2014 по березень 2021 на загальну суму 8 563 826,16грн.

Відповідач наявну у нього заборгованість у розмірі 8 563 826, 16 грн. жодним чином не спростовував і проти її розміру не заперечував, проте подав заяву про застосування строку позовної давності за період з грудня 2014 по березень 2019 року та просив суд в цій частині позовних вимог відмовити.

Суди попередніх судових інстанцій, розглядаючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності, дійшли висновку, що вимоги позивача в частині стягнення суми основного боргу підлягають частковому задоволенню у сумі 7 195 823,41 грн за період з квітня 2015 по березень 2021, а в іншій частині позовних вимог про стягнення 1 368 002,75 грн за період грудень 2014 по березень 2015 слід відмовити у зв`язку із пропуском строку позовної давності. При цьому у зв`язку з застосуванням строку позовної давності до основної суми боргу, суди попередніх судових інстанцій здійснили перерахування 3% річних та інфляційних втрат та дійшли висновку, що в цій частині позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в розмірі 516 641, 68 грн 3% річних та 1 201 853, 17 грн інфляційних, нарахованих на заборгованість, яка утворилась за період з квітня 2015 року по березень 2021 року. Перевіривши здійснений позивачем розрахунок пені, суди вказали, що він є арифметично вірним, обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі.

Верховний Суд погоджується з вказаними висновками судів попередніх судових інстанцій з огляду на таке.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Водночас в силу приписів частин першої та другої статті 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом строку позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц, на які посилається скаржник, а також у низці інших постанов Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 904/841/18, від 20.01.2020 у справі № 924/774/18, від 07.04.2021 у справі № 911/2669/19, від 13.10.2021 у справі № 914/687/20.

Колегія суддів зауважує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; рішення ЄСПЛ у справі «ВАТ "Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

З огляду на викладене, суд зобов`язаний у будь-якому випадку, в разі подання заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності, розглянути її, і якщо позовна давність спливла - відмовити в позові у зв`язку з її закінчення за відсутності наведених позивачем поважних причин пропуску вказаного строку.

У справі, що розглядається, суди попередніх судових інстанцій під час розгляду заяви відповідача про застосування строку позовної давності, врахували наведену вище сталу практику, як до суми основного боргу, так і до похідних вимог про стягнення річних та інфляційних втрат, відмовивши позивачу частково у задоволенні позову у зв`язку зі спливом строку позовної давності.

Отже, доводи скаржника щодо неврахування судами попередніх судових інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц не знайшли свого підтвердження.

Не приймається до уваги доводи скаржника, що суди зобов`язані були застосувати до спірних правовідносин, в частині позовних вимог про стягнення суми пені, положення статті 267 ЦК України, оскільки суди встановили, що: розрахунок пені у розмірі 15 624, 36 грн здійснений позивачем за період з 16.11.2020 по 22.04.2021, тобто, у межах строку позовної давності, на суму невиконаного відповідачем зобов`язання в загальному розмірі 655 197, 01 грн, що утворилось за спожиту теплову енергію у період з листопада 2020 по лютий 2021 року; розрахунок є арифметично вірним, таке нарахування передбачено умовами договору (пункт 7.2.3 договору), тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Верховний Суд, дослідивши доводи скаржника вважає, що під час розгляду даної справи судами враховано судову практику про те, що нарахування господарських санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконаним, то позовна давність спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію. Близька за змістом правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 22.07.2019 зі справи № 911/1563/18, від 22.08.2019 зі справи № 914/508/17, від 11.11.2019 зі справи № 904/1038/19, від 11.02.2020 у справі № 916/612/19, на які посилається скаржник.

Суди встановили, що у пункті 7.2.3 договору сторони погодили, що у разі несвоєчасної оплати за спожиту теплову енергію нараховується пеня в розмірі подвійної облікової ставки НБУ належної до сплати суми за кожен день прострочення. Так, позивач на суму невиконаного зобов`язання у загальному розмірі 655 197, 01 грн, яка утворилась за спожиту теплову енергію в період з листопада 2020 по лютий 2021 року (тобто, у межах строку позовної давності), нарахував відповідачу (за кожен місяць окремо) пеню, яка складає 15 624, 36 грн.

Таким чином, доводи скаржника про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 902/959/19, від 22.07.2019 у справі № 911/1563/18, від 22.08.2019 у справі № 914/508/17, від 11.11.2019 у справі № 904/1038/19, від 11.02.2020 у справі № 916/612/19 не знайшли свого підтвердження.

Безпідставними є також доводи скаржника про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не застосували приписи статей 202, 601 та 602 ЦК України відповідно до висновку об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/11116/19, оскільки заяви відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог не прийняті апеляційним господарським судом до розгляду, у зв`язку з тим, що відповідач у суді першої інстанції не здійснював на них посилання, та відповідно вказані заяви судом першої інстанції не розглядалися. Суд апеляційної інстанції здійснив перегляд рішення за наявними і поданими до суду першої інстанції доказами, відхиливши додаткові докази, в тому числи, які стосуються зарахування зустрічних однорідних вимог та які були додані відповідачем до апеляційної скарги. Отже, в даному випадку, не підлягало застосуванню приписи статей 202, 601 та 602 ЦК України, та відповідно і врахування висновку об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/11116/19.

Стосовно доводів відповідача, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми статті 534 ЦК України не у відповідності до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 904/12527/16, від 26.09.2019 у справі № 910/12934/18, від 15.10.2019 у справі № 909/1141/18, Суд вважає вказати, що зі змісту оскаржуваних судових рішень взагалі не вбачається застосування судами приписів статті 534 ЦК України, оскільки, як вже зазначалося вище, апеляційний господарський суд вмотивовано не прийняв надані відповідачем додаткові докази (докази перерахування грошових коштів позивачу на загальну суму 1 677 116,85грн., тобто часткове погашення заборгованості), з підстав не подання таких доказів до суду першої інстанції.

Щодо неприйняття апеляційним господарським судом заяви відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог, яка не подавалася ним в суді першої інстанції та відповідно не розглядалася та неправильного застосування статті 534 ЦК України в контексті даної справи, Верховний Суд зазначає, що одним із основних принципів господарського судочинства є його диспозитивність.

Згідно з статтею 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, у зв`язку з неподанням відповідачем до суду першої інстанції жодних доказів перерахування на рахунок позивача грошових коштів у сумі 1 677 116,85грн., обставини часткової оплати заборгованості не були предметом розгляду у суді першої інстанції та відповідач не посилався на зазначене, тому суди не перевіряли порядок розрахунків між сторонами у контексті приписів статті 534 ЦК України, відповідно, не порушили зазначеної норми.

Судом не приймаються доводи відповідача про неврахування судами висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 915/641/19 (щодо відсутності ознак первинних бухгалтерських документів у рахунків- фактур), оскільки такий висновок не суперечить висновкам, встановленим у справі, що розглядається.

Так, під час розгляду справи № 922/1636/21 суди встановили факт наявності у відповідача заборгованості у заявленій позивачем сумі, яка також підтверджується виставленими позивачем рахунками. Суму заборгованості відповідач не заперечував та не спростував під час розгляду справи. Разом з тим, у справі № 915/641/19 зроблений висновок, що за своєю правовою природою рахунок на оплату товару не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати за надані послуги, тобто, носить інформаційний характер. Ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні приписів статті 212 ЦК України та не є простроченням кредитора у розумінні статті 613 ЦК України, а тому не звільняє Відповідача від обов`язку оплатити товар. Така правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена в постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №910/32579/15, від 22.05.2018 у справі №923/712/17, від 21.01.2019 у справі №925/2028/15, від 02.07.2019 у справі №918/537/18, від 29.08.2019 у справі №905/2245/17, від 26.02.2020 у справі №915/400/18 і Суд не вбачає підстав для відступу від зазначеної позиції у цій справі.

Доводи відповідача про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, про необхідність дотримання судами принципів та стандартів доказування при дослідженні обставин справи, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки: по-перше, як наводилося вище, місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено на підставі наданих та оцінених доказів у сукупності, що відповідач має заборгованість перед позивачем за договором про постачання теплової енергії за період грудень 2014 по березень 2021 на загальну суму 8 563 826, 16 грн, яка не спростована відповідачем, тобто було забезпечено належне дотримання таких стандартів і принципів при оцінці поданих сторонами доказів та встановлення істотних обставин справи; по-друге, дотримання судами вказаних стандартів і принципів є обов`язковим під час розгляду будь-якої справи, незалежно від предмета, підстав позову та її фактичних обставин, а відтак зазначені доводи скаржника є також такими, що зводяться до спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Крім того, в обґрунтування доводів касаційної скарги КСП «Харківгорліфт» посилається на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09.11.2018 у справі № 911/3685/17 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, оскільки вважає, що правовідносини в зазначеній справі не є подібними зі справою, яка розглядається.

Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що скаржник незгоден з тим, що суди попередніх судових інстанцій визнали підставою переривання строку позовної давності наявне у матеріалах справи листування, як доказ визнання відповідачем суми заборгованості.

У відповідності до положень частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

При дослідженні обставин, пов`язаних із вчиненням зобов`язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах позовної давності, а не після її спливу. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №905/2324/17.

Суд звертає увагу на те, що закон не містить переліку дій, що свідчать про визнання особою свого боргу або іншого обов`язку, але їх узагальнюючою рисою є те, що такі дії мають бути спрямовані на виникнення цивільних прав і обов`язків (див. частина перша статті 11 ЦК України). В цьому сенсі діями, спрямованими на визнання боргу, є дії боржника безпосередньо стосовно кредитора, які свідчать про наявність боргу, зокрема повідомлення боржника на адресу кредитора, яким боржник підтверджує наявність у нього заборгованості перед кредитором, відповідь на претензію, підписання боржником акта звіряння розрахунків або іншого документа, в якому визначена його заборгованість.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, також можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звіряння взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 09.11.2018 у справі № 911/3685/17, від 10.09.2019 у справі № 916/2403/18.

При цьому, встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування судом матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права. Аналогічний правовий висновок викладено у пункті 34 постанови Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 911/479/18.

Апеляційним господарським судом під час перегляду рішення суду першої інстанції встановлено, що відповідач листами від 16.04.2018 № 588/0, від 08.06.2018 № 1079/0, від 11.06.2020 № 1072/0, від 12.11.2020 № 1900/0 визнавав наявність заборгованості перед позивачем, яка станом на 01.11.2020 становила 7 949 684,73 грн. Перший лист про визнання відповідачем боргу датований квітнем 2018 року. Лист підписано директором КСП «Харківгорліфт» - О.О. Топчій та головним бухгалтером С.І. Євтушенко; підпис директора скріплено печаткою підприємства.

З посиланням на правову позицію, викладену у постанові від 09.11.2018 у справі № 911/3685/17, апеляційний господарський суд зазначив, що вчинення боржником дій, що можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності, відповідно до норм чинного законодавства, повинно відбутися до спливу цього строку, оскільки перервати можливо лише той строк, який на момент такого переривання ще не сплив. Таким чином, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що звернувшись до позивача з листом в квітні 2018 року, в якому відповідач визнав наявність заборгованості, він цією дією перервав перебіг позовної давності для тієї заборгованості, строк позовної давності для якої на той момент не закінчився. Враховуючи зазначене, суди правомірно задовольнили позовні вимоги про стягнення основного боргу частково за період з квітня 2015 по березень 2021 року, вказавши при цьому, що перебіг строку позовної давності за: спожиту теплову енергію в грудні 2014 року закінчився в грудні 2017 року; спожиту теплову енергію в січні 2015 року закінчився в січні 2018 року, спожиту теплову енергію в лютому 2015 року закінчився в лютому 2018 року, спожиту теплову енергію в березні 2015 року закінчився в березні 2018 року.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В контексті заявлених скаржником підстав для касаційного перегляду, зокрема, пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України (необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду 09.11.2018 у справі № 911/3685/17) Верховний Суд зазначає, що відступленням від висновку, зокрема, є: повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

Основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Окрім того, Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію «якість закону»), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 зі справи № 823/2042/16).

Проте, касаційна скарга не містить вказаних вище підстав на підтвердження саме обґрунтованої необхідності для відступу від вже сформованої правової позиції Верховного Суду по питаннях порушених скаржником.

Отже, Суд доходить висновку, що скаржником не наведено наявності обґрунтованої необхідності для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у справі № 911/3685/17, оскільки в зазначеній справі Верховним Судом викладено правову позицію щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (з урахуванням тлумачення поняття «подібні правовідносини», яке викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19), з якою погоджується колегія суддів.

Фактично доводи, викладені у касаційній скарзі, зводяться до власного суб`єктивного тлумачення скаржником норм права, якими врегульовано спірні правовідносини та власних заперечень скаржником висновків Верховного Суду, які (висновки) викладені у постанові зі справи № 911/3685/17. У той же час доводи відповідача не містять фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, яка міститься в зазначеній постанові.

У даному випадку Суд звертається до висновку Європейського суду з прав людини, викладеного у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), згідно з яким: «в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту».

У постанові від 04.09.2018 Великої Палати Верховного Суду зі справи № 823/2042/16 викладений такий висновок: «З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання».

Отже, з урахуванням тих мотивів Верховного Суду, які наведені вище, Суд вважає, що скаржником не доведено вмотивовано обґрунтованої необхідності відступлення від відповідного висновку Верховного Суду та не вбачає достатніх, переконливих та вагомих аргументів касаційної скарги у розрізі вмотивованої обґрунтованості наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України щодо відступлення від висновку із застосування норм права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду від 09.11.2018 у справі № 911/3685/17, який був застосований судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається. У зв`язку з чим Верховний Суд вважає, що КСП «Харківгорліфт» не навело існування та наявності у цій справі, за встановлених апеляційним судом обставин, передумов для передачі справи згідно з приписами ГПК України для відступу від раніше викладеного висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Таким чином, доводи касаційної скарги відповідача визнаються Верховним Судом необґрунтованими.

У доводах касаційної скарги скаржник також зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 19-1 Закону України «Про теплопостачання» та постанови Кабінету Міністрів України від 18.06.2014 № 217 «Про затвердження Порядку розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків з постачальником природного газу, на якого покладено спеціальні обов`язки», у зв`язку з втратою чинності постанови Кабінету Міністрів України від 18.06.2014 № 217 на момент винесення оскаржуваних судових рішень.

Так, судами попередніх судових інстанцій встановлено, що позивачем надавалися відповіді на листи відповідача щодо проведення заліку зустрічних однорідних вимог, в яких позивач вказував про неможливість здійснення заліку саме з посиланням на приписи статті 19-1 Закону України «Про теплопостачання» та постанову Кабінету Міністрів України від 18.06.2014 № 217. Тобто, під час розгляду справи судами лише здійснена оцінка як листів відповідача так і відповіді позивача на них в контексті оцінки їх як доказу, що підтверджує факт визнання заборгованості відповідача перед позивачем .

При цьому, зі змісту оскаржуваних судових рішень з урахуванням предмету і підстав поданого позову у справі, не вбачається як самого застосування судами попередніх судових інстанцій під час розгляду даної справи приписів статті 19-1 Закону України «Про теплопостачання» та постанови Кабінету Міністрів України від 18.06.2014 № 217 до спірних правовідносин, так і необхідності такого застосування, тому Верховний Суд не вбачає підстав для формування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах в аспекті наведених скаржником обґрунтувань.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, яких у цьому випадку немає.

У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Суд зазначає, що скаржнику надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі та визначальні питання, що виникають при правовій кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Звертаючись з касаційною скаргою КСП «Харківгорліфт» не спростувало наведених висновків судів попередніх інстанцій та не довело неправильного застосування ними норм матеріального і процесуального права як необхідної передумови для скасування прийнятих судових рішень у справі.

Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу КСП «Харківгорліфт» залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення у справі - без змін як такі, що відповідають вимогам норм матеріального та процесуального права.

Судові витрати

Понесені скаржником, у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на скаржника, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись статтями 129 300 308 309 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу комунального спеціалізованого підприємства «Харківгорліфт» залишити без задоволення, а рішення господарського суду Харківської області від 15.07.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.11.2021 у справі № 922/1636/21 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова