ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2022 року

м. Київ

cправа № 922/2275/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

представники учасників справи:

позивача - Гудкова Т. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу 4 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 )

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.12.2021 (судді: Гребенюк Н. В. - головуючий, Ільїн О. В., Шутенко І. А.) і рішення Господарського суду Харківської області від 13.09.2021 (суддя Буракова А. М.) у справі

за позовом Акціонерного товариства Українська залізниця в особі філії "Вокзальна компанія" Акціонерного товариства "Українська залізниця"

до Військової частини НОМЕР_1

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Адміністрація Державної прикордонної служби України,

про визнання договору укладеним,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У червні 2021 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі філії "Вокзальна компанія" Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - філія "Вокзальна компанія" АТ "Укрзалізниця") звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (далі - військова частина НОМЕР_1 ) про визнання укладеним договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна - частини привокзальної площі асфальтованої біля входу тунелю вокзалу, площею 67,0 м2 та нежитлових приміщень - кімнат з № 235 по № 254, розташованих на цокольному поверсі будинку вокзалу, площею 283,7 м2, що перебувають на балансі виробничого підрозділу вокзал станції Харків-пасажирський філії "Вокзальна компанія" АТ "Укрзалізниця" (далі - орендоване майно).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між сторонами існують орендні правовідносини за договором оренди від 23.10.2009 № 4377-Н, за умовами якого сторони зобов`язані укласти договір про відшкодування витрат позивача на утримання орендованого майна, а законом передбачено обов`язковість орендарів здійснювати витрати на утримання орендованого майна за договорами про відшкодування витрат балансоутримувачу.

Однак, як вказував позивач, відповідач ухиляється від укладання договору про відшкодування витрат балансоутримувача.

1.3. Військова частина НОМЕР_1 у відзиві на позовну заяву, заперечуючи проти її задоволення, вказувала на те, що з 30.06.2018 договір оренди від 23.10.2009 № 4377-Н припинив свою дію, а тому безпідставними є посилання позивача на умови цього договору.

Відповідач також вказував на те, що покладення та стягнення витрат з утримання приміщень на відповідача є таким, що суперечить вимогам діючого законодавства.

1.4. Адміністрація Державної прикордонної служби України у поясненнях на позовну заяву також просила відмовити в її задоволенні з підстав, аналогічних тим, що викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 13.09.2021, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 14.12.2021, позов задоволено повністю, визнано укладеним договір між філією "Вокзальна компанія" АТ "Укрзалізниця" та військовою частиною НОМЕР_1 про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна.

Суди попередніх інстанцій вказали, що матеріалами справи доведено, що з метою досудового врегулювання спору позивач двічі звертався до відповідача з листами- пропозиціями щодо укладення договору про відшкодування витрат балансоутримувача з утримання орендованого майна.

Суди попередніх інстанцій з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.09.2019 у справі № 922/3129/18, дійшли висновку, що обставини щодо обов`язковості відшкодування відповідачем позивачу витрат з утримання орендованого майна та щодо необхідності укладення договору про відшкодування витрат балансоутримувачу за орендованим майном, не потребують доказуванню.

Суди також вказали, що враховуючи обставини, встановлені у постанові Верховного Суду від 24.09.2021 у справі № 922/3129/18, а також умови укладеного між сторонами договору оренди нежитлових приміщень, зважаючи на ухилення відповідача від укладення договору про відшкодування витрат балансоутримувача, наявні правові підстави для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Харківської області від 13.09.2021 та постановою Східного апеляційного господарського суду від 14.12.2021, військова частина НОМЕР_1 у касаційній скарзі просить скасувати судові рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права та положення частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, вказуючи на таке.

3.1.1. Скаржник зазначає, що за умовами договору оренди від 23.10.2009 № 4377-Н, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області (далі - РВ ФДМУ по Харківській області) об`єктом оренди було державне майно, а однією із сторін є державний орган, який виконує покладені на нього державою функції, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

З 01.12.2015 орендодавцем за договором оренди № 4377-Н стало Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - ПАТ "Укрзалізниця", правонаступником якого є АТ "Укрзалізниця").

Заявник касаційної скарги зазначав, що між сторонами договору оренди укладалися додаткові угоди щодо строку дії договору, а саме додаткові договори від 27.07.2016 № 2, від 01.09.2016 № 3, від 05.12.2016 № 4, від 25.04.2017 № 5, від 30.01.2018 № 6, від 23.05.2018 № 7.

Однак, як зауважує скаржник, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою та не досліджували питання стосовно того, що з 2018 року жодних документів між сторонами не було укладено.

Відповідно до пункту 10.1 договору оренди від 23.10.2009 № 4377-Н (у редакції додаткової угоди від 23.05.2018 № 7) термін дії договору встановлено до 30.06.2018.

Отже, скаржник акцентує увагу на тому, що договір оренди нерухомого майна від 23.10.2009 № 4377-Н припинив свою дію 30.06.2018 в порядку, передбаченому умовами самого договору, а тому посилання позивача на умови договору, який припинив свою дію, або вимоги щодо виконання умов такого договору, є безпідставними.

3.1.2. Скаржник наголошує, що суди не встановлювали обставини стосовно того, чи виконує філія "Вокзальна компанія" АТ "Укрзалізниця" договір оренди від 23.10.2009 № 4377-Н за які просить військову частину 9951 здійснювати компенсацію.

У той же час, як зазначає заявник касаційної скарги, позивач не здійснює утримання приміщення, не здійснює ремонт та технічне обслуговування приміщення. Утримання приміщення здійснюється військовою частиною НОМЕР_1 власними коштами та з використанням особистого майна, що підтверджується відповідними документами стосовно використаних військовою частиною НОМЕР_1 матеріалів з метою обладнання приміщення відділення інспекторів прикордонної служби "Харків", розташованого у приміщенні. Крім того прибирання території представники позивача не здійснюють, прибирання території виконують військовослужбовці військової частини НОМЕР_1 .

Скаржник зазначає, що про неналежне виконання позивачем своїх обов`язків військова частина НОМЕР_1 повідомляла, у тому числі, у листі від 11.03.2020 № 704/2579 (відповідь на лист щодо укладення договору від 14.01.2020). Отже, оскільки філія "Вокзальна компанія" АТ "Укрзалізниця" не несе будь-яких витрат, то такі витрати і не підлягають відшкодуванню.

3.1.3. Військова частина НОМЕР_1 наголошує, що суди не врахували той факт, що позивач вже звертався з позовом до суду до військової частини НОМЕР_1 з вимогою про зобов`язання укласти договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна, однак судовими рішеннями у справі № 922/3129/18, які були залишені без змін Верховним Судом, відмовлено у задоволенні позову.

3.1.4. Заявник касаційної скарги також звертає увагу на тому, що згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.07.2003 № 456-р "Про відкриття пунктів контролю через державний кордон" з метою впорядкування діяльності пунктів пропуску через державний кордон для залізничного сполучення визначено відкрити пункт контролю на залізничній станції Харків-Сортувальний, Харків-Пасажирський - для пункту пропуску Козача Лопань та військова частина НОМЕР_1 отримала у користування приміщення площею 283,7 м2.

Відповідно до пункту 25 Положення про пункти пропуску через державний кордон та пункти контролю, затвердженого поставною Кабінету Міністрів України від 18.08.2010 № 751 "Про затвердження Положення про пункти пропуску через державний кордон та пункти контролю" утримання пунктів пропуску, пунктів контролю здійснюється відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 22.02.1994 № 100 "Про стан виконання рішень Президента України і Уряду з питань додержання вимог прикордонного і митного законодавства" (далі - постанова Кабінету Міністрів України від 22.02.1994 № 100) та Порядку здійснення координації діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань додержання режимів на державному кордоні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.1999 № 48 та цього Положення.

Так, за змістом пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 22.02.1994 № 100 обов`язок з утримання у пунктах пропуску через державний кордон приміщень покладається на Міністерство інфраструктури України.

При цьому зазначений нормативний акт не встановлює обов`язків, пов`язаних із утриманням приміщень, для інших суб`єктів господарювання, зокрема, для військової частини НОМЕР_1 , відшкодування витрат із забезпечення водопостачанням та водовідведенням, електроенергією, опаленням, тощо.

Отже, скаржник наголошує, що покладення та стягнення витрат з утримання приміщень з військової частини НОМЕР_1 є таким, що суперечитиме вимогам діючого законодавства.

3.1.5. Військова частина НОМЕР_1 також зазначає, що відповідно до частини 3 статті 179 Господарського кодексу України укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Водночас, оскільки обов`язок укладення договору про відшкодування витрат за спожиту електроенергію, опалення, інше утримання приміщень, нормами чинного законодавства не встановлений - це є додатковою підставою для відмови у задоволенні позову.

Скаржник наголошує, що судова практика у такій категорії справ є однозначною та відповідає позиції Адміністрації Держприкордонслужби України про неприпустимість задоволення позову в аналогічних спорах, зокрема у справах № 5017/2947/2012 та № 916/1134/18, які не враховані судами.

3.1.6. Скаржник також зазначає, що у справі № 5023/482/11 за позовом Статутного територіально-галузевого об`єднання "Південна залізниця" в особі "Вокзал Харків - Пассажирський" до військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання військову частину 9951 укласти договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна рішенням Господарського суду Харківської області від 09.03.2011, залишеним без змін постановою апеляційного суду від 18.04.2011, відмовлено у задоволенні позову.

3.1.7. Заявник касаційної скарги з посиланням на пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України зазначає про те, що у цьому випадку відсутня чітка позиція Верховного Суду в подібних правовідносинах відносно підрозділів Державної прикордонної служби України.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутнього у судовому засіданні представника позивача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, слід закрити, а з інших підстав касаційного оскарження - залишити касаційну скаргу без задоволення з огляду на таке.

4.2. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

4.3. Суди попередніх інстанцій установили, що 23.10.2009 між РВ ФДМУ по Харківській області (орендодавець) та військовою частиною НОМЕР_1 (орендар) укладено договір оренди № 4377-Н, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно - частину привокзальної площі асфальтованої біля входу тунелю, площею 67,0 м2 та нежитлові приміщення - кімнати з № 235 по № 254, розташовані на цокольному поверсі 8-ми поверхового будинку вокзалу, площею 283,7 м2, що перебували на балансі вокзалу "Харків-Пасажирський" Південної залізниці (СТГО "Південна залізниця).

Сторони у договорі також передбачили такі умови:

- майно передається в оренду з метою розташування відділу прикордонної служби (пункту 1.2 договору);

- передбачені законодавством амортизаційні відрахування на орендоване майно нараховуються його балансоутримувачем і використовуються на повне відновлення орендованих основних фондів (пункту 4.1 договору);

- орендар зобов`язаний здійснювати витрати, пов`язані з утриманням орендованого майна. Протягом 15 робочих днів після підписання цього договору укласти з балансоутримувачем орендованого майна договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна у тому числі на компенсацію плати за землю або договори з відповідними комунальними службами на надання комунальних послуг орендарю з наданням орендодавцю копії цих договорів (пункту 5.11 договору).

Суди попередніх інстанцій установили, що орендар у встановлений пунктом 5.11 договору оренди договір з балансоутримувачем не уклав.

4.4. Суди також установили, що з 01.12.2015 орендодавцем за договором оренди від 23.10.2009 № 4377-Н стало ПАТ "Укрзалізниця" (правонаступником якого є АТ "Укрзалізниця"), у зв`язку з чим 08.02.2016 між позивачем та відповідачем було укладено додатковий договір № П/Л-16342/НЮ, за умовами якого орендодавцем майна, визначеного договором оренди від 23.10.2009 № 4377-Н, є ПАТ "Укрзалізниця".

У тексті договору скорочене найменування "Вокзал Харків - пасажирський" Південної залізниці замінено на повне найменування "Виробничий підрозділ "Вокзал станції Харків - Пасажирський" регіональної філії "Південна залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" та скорочене найменування "Вокзал станції Харків - Пасажирський філії "Південна залізниця" ПАТ "Укрзалізниця".

Договір оренди продовжено з 01.12.2015 по 31.03.2016 включно. Усі інші умови договору залишені без змін.

У подальшому між сторонами укладалися додаткові договори до договору оренди нерухомого майна від 23.10.2009 № 4377, якими змінювався строк дії договору (додатковий договір від 27.07.2016 № 2, додатковий договір від 01.09.2016 № 3, додатковий договір від 05.12.2016 № 4, додатковий договір від 25.04.2017 № 5, додатковий договір від 30.01.2018 № 6, додатковий договір від 23.05.2018 № 7).

За умовами додаткового договору від 23.05.2018 № 8 сторони встановили строк дії договору до 30.06.2018.

Суди попередніх інстанцій установили, що ураховуючи норми Закону України "Про Державну прикордонну службу України" щодо обов`язковості розташування пункту контролю Державної прикордонної служби України на території позивача, а також беручи до уваги відсутність з боку орендодавця заперечень щодо користування орендованим майном, фактичного користування відповідачем нерухомим майном, яке є предметом договору оренди від 23.10.2009 № 4377-Н, а також з огляду на обставини, встановлені у справі № 922/3129/18, строк договору оренди від 23.10.2009 № 4377-Н є продовженим.

4.5. Суди попередніх інстанцій також установили, що 14.01.2020 позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 з пропозицією щодо укладення договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна, що перебуває на балансі виробничого підрозділу вокзал станції Харків-пасажирський філії "Пасажирська компанія акціонерного товариства "Укрзалізниця" та надання комунальних послуг орендарю в редакції, запропонованій позивачем.

11.03.2020 військова частина НОМЕР_1 у листі № 704/2579 відмовилася від укладення договору про відшкодування витрат балансоутримувача, посилаючись на те, що у відповідності до положень постанови Кабінету Міністрів України від 22.02.1994 № 100 проведення роботи, пов`язаної з обладнанням, утриманням і ремонтом у пунктах пропуску через державний кордон приміщень для виконання розміщення відповідних прикордонних підрозділів, митних та інших установ, що здійснюють контроль на державному кордоні, покладається на Міністерство транспорту України та на Державний митний комітет пропуску для автомобільного сполучення.

4.6. Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що у постанові Верховного Суду від 24.09.2019 у справі № 922/3129/18 за позовом АТ "Укрзалізниця" в особі філії "Пасажирська компанія" до військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання відповідача укласти з позивачем договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна площею 283,7 м2, що перебувають на балансі виробничого підрозділу вокзал станції Харків-пасажирський філії "Пасажирська компанія" ПАТ "Укрзалізниця" та надання комунальних послуг орендарю, в редакції позивача, а також стягнення з відповідача на користь позивача фактично понесені ним витрати по утриманню відповідача в сумі 440 309,94 грн зазначено таке.

Позовні вимоги у справі № 922/3129/18 обґрунтовані тим, що відповідач не виконав умови пункту 5.11 договору оренди від 23.10.2009 № 4377-Н, яким передбачено обов`язок відповідача протягом 15 робочих днів після підписання договору оренди укласти з балансоутримувачем орендованого майна договір на відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна, у тому числі на компенсацію плати за землю або договори з відповідними комунальними службами на надання комунальних послуг орендарю. Крім того, відповідач ухиляється від укладання відповідного договору з позивачем, проте отримує від позивача послуги по утриманню орендованого майна, та не відшкодовує позивачу фактично понесені витрати по утриманню орендованого майна з 01.12.2015, у зв`язку з чим за період з 01.12.2015 до 31.03.2018 включно, сума витрат позивача склала 440 309,94 грн (пункт 1.2 постанови Верховного Суду від 24.09.2019).

Верховний Суд у постанові від 24.09.2019 у справі № 922/3129/18, змінюючи мотивувальну частину оскаржуваного судового рішення, визнав передчасним висновок судів попередніх інстанцій щодо правомірності позовної вимоги про зобов`язання відповідача укласти договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, з огляду на те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав.

Водночас у зазначеній постанові Верховного Суду вказано, що як вбачається з матеріалів справи, позивач двічі звертався до відповідача з пропозицією укласти договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг (претензії від 11.04.2017 № ЛВОК-2-09/705 та від 02.06.2017 № ЛВОК-2-01/967) з направленням відповідного проекту договору. Однак відповідач у відповідях на звернення позивача (листи від 18.05.2017 № 7 21/5791 та від 20.06.2017 № 271/7430) відхилив пропозиції позивача.

За висновком колегії суддів, у даному випадку відповідачем не було враховано, що відповідний договір мав бути укладений між сторонами, виходячи як з умов укладеного сторонами договору оренди, які є обов`язковими для виконання в силу вимог статті 629 Цивільного кодексу України, так і з норм законодавства, з урахуванням Примірного договору або за визначеними на розсуд сторін умовами.

При цьому у пункті 7.4 постанови Верховного Суду від 24.09.2019 у справі № 922/3129/18 вказано, що як встановлено судами попередніх інстанцій, на час звернення позивача з даним позовом до суду відповідач продовжує користуватися орендованими приміщеннями за відсутності заперечень щодо цього зі сторони орендодавця, а відтак у розумінні статті 764 Цивільного кодексу України договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором, що не спростовано сторонами.

У пунктах 7.14- 7.16 постанови Верховного Суду від 24.09.2019 у справі № 922/3129/18 зазначено таке:

"7.14. … обов`язок відповідача щодо здійснення витрат, пов`язаних з утриманням орендованого майна, та укладення договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна, у тому числі на компенсацію плати за землю або договорів з відповідними комунальними службами щодо надання комунальних послуг передбачених в п.5.11 Договору оренди. Названий пункт договору нарівні з іншими його умовами при підписанні додаткового договору з позивачем, як новим орендодавцем, погоджений сторонами, що не спростовано відповідачем, жодних змін або доповнень до цього пункту протягом строку дії Договору оренди не вносилось, у судовому порядку договір недійсним не визнавався, у зв`язку з чим він є обов`язковим до виконання сторонами.

7.15. Суди попередніх інстанцій правомірно відхилили доводи відповідача про те, що зобов`язання по утриманню орендованого майна мають покладатися на Міністерство інфраструктури, врахувавши правову позицію, наведену у постановах Верховного Суду від 12.02.2019 у справі №916/1134/18 та Верховного Суду України від 22.03.2017 у справі №916/3164/14, згідно з якою хоча чинним законодавством України і встановлено можливість безоплатного забезпечення (надання у тимчасове користування) органів охорони державного кордону приміщеннями для організації пунктів пропуску через державний кордон України, однак в той же час законодавство не передбачає, що забезпечення орендованих відповідачем приміщень послугами з електропостачання, водопостачання та водовідведення, теплопостачання повинно здійснюватися безоплатно за рахунок балансоутримувача такого орендованого майна.

Доказів, які б свідчили про те, що в даному конкретному випадку обов`язок по утриманню орендованого відповідачем майна покладається на Міністерство інфраструктури чи будь-яку іншу особу, крім відповідача, в матеріалах справи відсутні.

7.16. Колегією суддів враховано, що ухилення орендаря від укладення згаданого договору є порушенням зобов`язання, передбаченого договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності. При цьому, невиконання такого зобов`язання не звільняє орендаря від обов`язку укласти відповідний договір і після спливу визначеного 15-денного строку протягом всього строку оренди.

Однак обраний позивачем спосіб захисту його порушених прав або законних інтересів шляхом подання позову з вимогою про зобов`язання відповідача укласти договір не є ефективним та не сприятиме відновленню порушеного права позивача. Належним способом захисту у даному випадку є вимога про визнання договору укладеним.

Неправильно обраний спосіб захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених обставин (аналогічний правовий висновок наведено в постанові Верховного Суду від 09.07.2019 у справі № 916/1668/18).

Суд першої інстанції наведеного не врахував, що також не було виправлено апеляційним господарським судом".

4.7. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога про визнання укладеним договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна, з посиланням, зокрема, на обставини, встановлені судами у справі № 922/3129/18, які не підлягають доказуванню відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

4.8. Відповідно до статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно із частиною першою статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до статті 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Так, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з положеннями статей 626- 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За змістом частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Аналогічний за змістом припис вміщено в частині першій статті 193 Господарського кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 759 та статті 761 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди нерухомого майна та направлення позивачем пропозицій) орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

У статті 10 зазначеного Закону визначені істотні умови договору оренди, якими є: об`єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань, якщо їх нарахування передбачено законодавством; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов`язань; забезпечення виконання зобов`язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об`єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов`язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна. За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови. Умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря (частини 3, 4 статті 10 Закону).

4.9. Як вже зазначалося, суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до пункту 5.11 договору оренди від 23.10.2009 № 4377-Н до обов`язків орендаря належить здійснювати витрати, пов`язані з утриманням орендованого майна. Протягом 15 робочих днів після підписання цього договору укласти з балансоутримувачем орендованого майна договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна у тому числі на компенсацію плати за землю або договори з відповідними комунальними службами на надання комунальних послуг орендарю з наданням орендодавцю копії цих договорів.

З урахуванням положень законодавства та висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24.09.2019 у справі № 922/3129/18, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що з часу прийняття відповідачем у користування (оренду) обумовленого договором оренди від 23.10.2009 № 4377-Н нерухомого майна на підставі акта приймання-передачі від 23.10.2009, відповідач відповідно до умов пункту 5.11 договору був зобов`язаний протягом 15 робочих днів після підписання договору укласти з балансоутримувачем орендованого майна договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю або договори з відповідними комунальними службами на надання комунальних послуг орендарю, з наданням орендодавцю копій цих договорів.

Натомість ухилення відповідача від виконання прийнятих на себе зобов`язань за вказаним договором оренди є порушенням вимог чинного законодавства та умов цього договору, що не відповідає приписам статті 525 Цивільного кодексу України.

4.10. Відповідно до частини 2 статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди відповідного майна. Типові договори оренди державного майна розробляє і затверджує Фонд державного майна України, типові договори оренди майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, затверджують відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 № 1774 "Про затвердження договорів оренди" затверджено примірний договір про відшкодування витрат балансотримача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, який міг бути використаний сторонами при визначені умов відповідного проекту договору.

Суди попередніх інстанцій установили, що зміст проекту договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, запропонований позивачем, відповідає змісту примірного договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю затвердженого наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 № 1774.

Відповідно до частини 2 статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об`єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим (для об`єктів, що належать Автономній Республіці Крим), та органами місцевого самоврядування (для об`єктів, що перебувають у комунальній власності) на тих самих методологічних засадах, як і для об`єктів, що перебувають у державній власності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 затверджено Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, якою передбачено, що до плати за оренду індивідуально визначеного майна не включаються витрати на утримання орендованого майна та плата за послуги, які відповідно до укладених угод зобов`язуються надавати орендарю державне підприємство, організація, господарське товариство, на балансі яких перебуває це майно. Витрати на утримання нерухомого майна, зданого в оренду одночасно кільком підприємствам, організаціям, і прибудинкової території, розподіляються між ними залежно від наявності, кількості, потужності, часу роботи електроприладів, систем тепло- і водопостачання, каналізації за спеціальними рахунками, а в неподільній частині - пропорційно розміру займаної підприємствами, організаціями загальної площі.

Отже, суд апеляційної інстанції зазначив, що на законодавчому рівні розмежовано нарахування, пропорції та розподіл орендної плати і витрат на утримання орендованого майна, що підлягають сплаті на підставі відповідних типових договорів, укладених з орендарем окремо щодо оренди та щодо витрат на утримання майна і надання комунальних послуг.

При цьому обов`язок відповідача здійснювати витрати, пов`язані з утриманням орендованого майна та укладення договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна передбачений у пункті 5.11 договору оренди від 23.10.2009 № 4377-Н.

4.11. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача, стосовно того, що зобов`язання з утримання орендованого майна мають покладатися на Міністерство інфраструктури України, вказавши, що хоча чинним законодавством України і встановлена можливість безоплатного забезпечення (надання у тимчасове користування) органів охорони державного кордону приміщеннями для організації пунктів пропуску через державний кордон України, однак законодавство не передбачає, що забезпечення орендованих відповідачем приміщень послугами з електропостачання, водопостачання та водовідведення, теплопостачання повинно здійснюватися безоплатно за рахунок балансоутримувача такого орендованого майна (схожі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12.02.2019 у справі № 916/1134/18 та від 22.03.2017 у справі № 916/3164/14).

4.12. Як вже зазначалося, військова частина НОМЕР_1 , оскаржуючи судові рішення з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, посилалося на справи № 5017/2947/2012 та № 916/1134/18.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

4.13. Так, посилання заявника касаційної скарги на справу № 5017/2947/2012 не можуть бути прийняті з огляду на те, що Верховний Суд у зазначеній справі не формулював висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а постанова Вищого господарського суду України від 29.05.2013, ухвалена за результатами перегляду судових рішень у справі № 5017/2947/2012, не є судовим рішенням, яке за змістом приписів процесуального законодавства підлягає врахуванню судами.

У справі № 916/1134/18 (постанова Верховного Суду від 31.10.2019) за позовом Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі відокремленого підрозділу - Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Одеського морського порту) до Одеського прикордонного загону військової частини № 2138 про зобов`язання укласти договір на відшкодування експлуатаційних витрат, суд касаційної інстанції вказав про те, що, обраний стороною предмет позову (про зобов`язання укласти договір) не відповідає встановленим законом способам захисту прав, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, у разі відмови в укладенні договору, таке право підлягає захисту судом на підставі пункту 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України шляхом визнання договору укладеним на умовах, визначених стороною.

У той же час, у справі, яка розглядається, предметом позову є вимога позивача саме про визнання укладеним договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна.

4.14. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики з вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Отже, обставини, встановлені судами у справі № 916/1134/18, на неврахування висновку в якій вказує заявник касаційної скарги, та у справі, що розглядається, не є подібними.

4.15. Крім того у касаційній скарзі заявник також посилається на те, що у справі № 5023/482/11 рішенням Господарського суду Харківської області від 09.03.2011, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 18.04.2011, відмовлено у задоволенні позову балансоутримувача майна СТГО "Південна залізниця" в особі Вокзал "Харків-Пасажирський" про зобов`язання військову частину 9951 укласти з ПАТ "Укрзалізниця" договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги посилання відповідача на судові рішення у справі № 5023/482/11, вказавши, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог СТГО "Південна залізниця" в особі Вокзал "Харків-Пасажирський" було відсутність підстав для задоволення позову, зокрема оскільки чинним законодавством не передбачається можливості на вимогу третіх осіб (балансоутримувача) звертатися до суду із зобов`язаннями виконати стороною умов договору, тобто ініціатива щодо зобов`язання виконати умови договору може надходити тільки від сторони за таким договору, у той час як позивач не був стороною договору.

4.16. Оскаржуючи судові рішення у справі з підстави, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, військова частина НОМЕР_1 вказує на відсутність чіткої позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах відносно підрозділів Державної прикордонної служби України.

З огляду на зміст вимог процесуального закону, при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема зазначення норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній та обґрунтувати необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Однак скаржник у касаційній скарзі не вказав норму права щодо якої відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах та не обґрунтував необхідність формування єдиної правозастосовчої практики стосовно застосування норми права.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 300 цього Кодексу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.3. Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги військової частини НОМЕР_1 про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень не знайшли свого підтвердження, Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, вважає, що касаційне провадження у справі за касаційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на судові рішення у справі, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, слід закрити, а з інших підстав оскарження судових рішень, визначених заявником - залишити постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.12.20021 та рішення Господарського суду Харківської області від 13.09.2021 у справі без змін.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки підстав для скасування судового рішення, а також задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309 314 315 317 332 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження за касаційною ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) на постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.12.2021 і рішення Господарського суду Харківської області від 13.09.2021 у справі № 922/2275/21, відкрите з підстав, передбачених у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу 4 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) залишити без задоволення.

3. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.12.2021 у справі № 922/2275/21 і рішення Господарського суду Харківської області від 13.09.2021 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак