ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2022 року

м. Київ

cправа № 925/224/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н. М. - головуючий, Кондратова І. Д., Стратієнко Л. В.,

за участю секретаря судового засідання - Охоти В.Б.,

представників учасників справи:

позивача - Романович А.В.,

відповідача - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІГА-50"

на рішення Господарського суду Черкаської області

у складі судді Кучеренко О. І.

від 25.05.2021 та

на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Шаптала Є. Ю., Куксов В. В., Хрипун О. О.

від 16.08.2022

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІГА-50"

до Приватного акціонерного товариства "Лебединський насіннєвий завод"

про визнання недійсним договору поставки,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛІГА-50" звернулось до Господарського суду Черкаської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Лебединський насіннєвий завод" про визнання недійсним договору поставки № Д-ВА-19-01076 від 11.05.2019.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що: відповідач звернувся до Черкаського обласного постійно діючого третейського суду при корпорації «Радник» з позовом про стягнення заборгованості з позивача за договором поставки № Д-ВА-19-01076 від 11.05.2019; однак вказаний договір позивачем не укладався, на ньому відсутній підпис керівника Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІГА-50» Шабатури Ю.В., який з 2011 року є єдиним директором товариства; підпис, який вчинений на договорі, від імені директора Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІГА-50» належить іншій особі, що підтверджується висновком експертизи, яка була проведена на замовлення позивача.

2. Короткий зміст судових рішень

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 25.05.2021 у справі № 925/224/21, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.08.2022, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду мотивовані тим, що позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; неспрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 25.05.2021 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.08.2022 та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Скаржник у якості підстав касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції зазначив пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували частину 4 статті 203, частину 2 статті 207 Цивільного кодексу України, порушили норми статей 86 236-238 Господарського процесуального кодексу України, не врахувавши висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.

Крім того, скаржник у касаційній скарзі посилається на правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 910/701/17.

4. Позиція Верховного Суду

У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).

Касаційне провадження у справі відкрито відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.

При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:

- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);

- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови);

- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);

- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина 4 цієї ж статті).

Частиною 2 статті 207 Цивільного кодексу України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 626 Цивільного кодексу України).

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Стаття 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину визначає недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України загальними вимогами, додержання яких є необхідними для чинності правочину, є, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом на підставі законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

Згідно із статтею 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Допустимість доказів за статтею 77 Господарського процесуального кодексу України полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (статті 78 Господарського процесуального кодексу України).

Слід наголосити, що 17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 №132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

У частині 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, на які посилається скаржник).

За змістом статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Предметом розгляду даної справи є вимога позивача про визнання недійсним договору поставки.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що договір поставки №Д-ВА-19-01076 від 11.05.2019 підписаний зі сторони постачальника - Приватного акціонерного товариства «Лебединський насіннєвий завод», заступником директора з фінансових питань Щербиною Сергієм Сергійовичем, який діє на підставі статуту та довіреності зареєстрованої в реєстрі за № 3455 від 02.11.2017 та зі сторони покупця - Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІГА-50» директором Шабатурою Юрієм Володимировичем, який діє на підставі статуту.

До договору поставки №Д-ВА-19-01076 від 11.05.2019 було укладено ряд специфікацій: №1 від 11.05.2019, №2 від 15.05.2019, №3 від 13.06.2019, №4 від 13.06.2019, №5 від 06.08.2019, №6 від 12.09.2019 у яких сторонами за договором було визначено найменування, характеристика, кількість, ціна та строк передачі товару покупцю. Специфікації підписані заступником директора з фінансових питань Щербиною Сергієм Сергійовичем зі сторони постачальника та зі сторони покупця - Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІГА-50» директором Шабатурою Юрієм Володимировичем та скріплені печатками цих товариств.

На виконання умов договору №Д-ВА-19-01076 від 11.05.2019 відповідач поставив, а позивач отримав товар, що підтверджується видатковими накладними: №16313 від 14.05.2019 на суму 1129997,94 грн; №16924 від 16.05.2019 на суму 122045,88 грн; №16962 від 16.05.2019 на суму 191925,29 грн; №17216 від 17.05.2019 на суму 93172,32 грн; 19321 від 31.05.2019 на суму 77643,60 грн; №21500 від 14.06.2019 на суму 27506,88 грн; №27222 від 09.08.2019 на суму 27506,88 грн; №21502 від 14.06.2019 на суму 10334,88 грн; №27228 від 09.08.2019 на суму 12834,96 грн; №31598 від 16.09.2019 на суму 57648,12 грн, всього на суму 1 750 616,75 грн.

У всіх наведених видаткових накладних зазначено, що поставка здійснюється згідно з договором №Д-ВА-19-01076 від 11.05.2019, вказані накладні містять підписи уповноважених осіб та скріплені печатками сторін за договором.

Позивач сплатив за отриманий товар 12 834,96 грн, що підтверджується платіжним дорученням №322 від 09.08.2019 та у сумі 57 648,12 грн, що підтверджується платіжним дорученням №406 від 13.09.2019, всього 70 783,08 грн.

Рішенням Черкаського обласного постійно діючого третейського суду при Корпорації «Радник» від 15.07.2020 у справі № 06/08-2020 стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІГА-50» 2 073 382,92 грн, з яких: 1 680 133,67 грн заборгованість за товар, отриманий за договором поставки; 170 828,25 грн - пеня за порушення строків виконання грошових зобов`язань по договору; 222 421,00 грн - проценти річних.

За доводами Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІГА-50", оспорюваний договір від імені покупця був підписаний не Шабатурою Юрієм Володимировичем, а іншою особою на підтвердження чого позивач надав висновок експерта №5/21 за результатами проведення почеркознавчої експертизи від 08.02.2021.

Статтею 104 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Відхиляючи висновок експерта, наданий позивачем на підтвердження позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що: - зі змісту наданого позивачем висновку експерта вбачається, що для проведення дослідження було надано електрофотокопію договору поставки № Д-ВА-19-01076 від 11.05.2019, а не його оригінал, що суперечить пункту 1.1 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень; - експертом не досліджувались підписи директора Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІГА-50» Шабатури Юрія Володимировича на специфікаціях, які укладені до оспорюваного договору; - зі змісту наданого позивачем висновку експерта для проведення дослідження були надані лише вільні зразки підпису Шабатури Ю.В., що суперечить вимогам пунктів 1.3-1.4 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, оскільки експертом не здійснено порівняльного аналізу з умовно-вільними та експериментальними зразками підпису Шабатури Ю.В; - наданий позивачем висновок експерта № 5/21 за результатами проведення почеркознавчої експертизи виконаний Панчошнік І. З., яка згідно з інформацією, що міститься у Реєстрі атестованих судових експертів, який розміщений на офіційному сайті Міністерства юстиції України, хоча і спеціалізувалася на дослідженні почерку і підписів, проте її свідоцтво анульовано.

Колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій обґрунтовано відхилено наданий позивачем висновок експерта №5/21 за результатами проведення почеркознавчої експертизи від 08.02.2021 з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 69 Господарського процесуального кодексу України експертом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями, необхідними для з`ясування відповідних обставин справи.

Судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань (частина 1 статті 10 Закону України «Про судову експертизу»).

Судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності (частина 2 статті 10 Закону України «Про судову експертизу»).

До проведення судових експертиз (обстежень і досліджень), крім тих, що проводяться виключно державними спеціалізованими установами, можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку, передбаченому цим Законом (частина 3 статті 10 Закону України «Про судову експертизу»).

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України «Про судову експертизу» судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, їх територіальні філії, експертні установи комунальної форми власності, а також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених цим Законом.

У постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 910/701/17 зроблено висновок про те, що згідно з положеннями Господарського процесуального кодексу України та Закону України "Про судову експертизу" висновок експерта у господарській справі може бути наданий державною спеціалізованою установою, судовим експертом, який не є працівником такої установи та іншим фахівцем (експертом) з відповідної галузі знань у порядку та на умовах, визначених Законом України "Про судову експертизу".

В свою чергу, частиною 3 статті 7 Закону України "Про судову експертизу" передбачено, що виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов`язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.

Як було зазначено вище, позивачем було надано висновок експерта №5/21 за результатами проведення почеркознавчої експертизи.

Відповідно до підпункту 1.2.1 пункту 1.2 розділу I Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08.10.1998, почеркознавча експертиза є підвидом криміналістичної експертизи.

Відтак почеркознавча експертиза, відповідно до частини 3 статті 7 Закону України "Про судову експертизу", може здійснюватися виключно державними спеціалізованими установами.

Отже, з огляду на те, що почеркознавчу експертизу, проведену на замовлення позивача, здійснено не державною спеціалізованою установою та беручи до уваги те, що експертне дослідження проведено без дотримання вимог Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, судами попередніх інстанцій правомірно відхилено наданий позивачем експертний висновок №5/21 від 08.02.2021.

Таким чином, враховуючи наведену вище сутність принципу змагальності сторін та стандарту доказування вірогідності доказів, виходячи із фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, колегія суддів погоджується з висновками судів про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Разом з тим, Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували частину 4 статті 203, частину 2 статті 207 Цивільного кодексу України, порушили норми статей 86 236-238 Господарського процесуального кодексу України, не врахувавши висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, оскільки: по-перше, у зазначеній постанові відсутні висновки щодо застосування частини 4 статті 203, частини 2 статті 207 Цивільного кодексу України, статей 86 236-238 Господарського процесуального кодексу України; по-друге, у справі № 917/1307/18 взагалі не розглядалися позовні вимоги про визнання недійсним договору.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 309 зазначеного Кодексу суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені із додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для їх зміни чи скасування немає.

6. Розподіл судових витрат

З огляду на те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, згідно з статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІГА-50" залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Черкаської області від 25.05.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.08.2022 у справі № 925/224/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. М. Губенко

Судді І. Д. Кондратова

Л. В. Стратієнко