Постанова

Іменем України

26 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 932/5433/21

провадження № 61-692 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»;

відповідач - ОСОБА_1 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2022 року у складі судді Цитульського В. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст заяви

У липні 2022 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення.

Позовна заява мотивована тим, що 29 вересня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № DNНDGК01430347, відповідно до якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 63 750 доларів США з кінцевим терміном повернення до 28 вересня 2021 року, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором.

У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 28 вересня 2021 року між сторонами був укладений договір іпотеки № DNНDGК01430347, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 29 вересня 2006 року нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2014 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 вересня 2006 року № DNНDGК01430347 звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу предмета іпотеки позивачем.

Вважало, що ОСОБА_1 , яка зареєстрована та проживає за адресою предмета іпотеки, підлягає виселенню з квартири у зв`язку зі зверненням стягнення на цей предмет іпотеки.

Ураховуючи викладене, АТ КБ «ПриватБанк» просило суд виселити ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають разом з нею, із квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2022 року у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 , яка передана в іпотеку, належить на праві власності ОСОБА_1 , а тому виселення з такого житла має проводитися з урахуванням частини другої статті 109 ЖК України, яка встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики), без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Позивач не вказав іншого постійного жилого приміщення, яке необхідно надати відповідачу одночасно з її виселенням, що є його обов`язком, а тому підстави для виселення відповідача відсутні.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2022 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено з інших підстав.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна квартира, яка є предметом іпотеки, придбана за кредитні кошти і ці обставини відповідач не заперечував при розгляді справи. Втім, враховуючи положення Закону України від 15 березня 2022 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період воєнного стану», яким зупинено дію статті 40 Закону України «Про іпотеку» у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти, апеляційний суд не вбачав дотримання справедливого балансу в разі виселення відповідача та її неповнолітньої дитини під час дії воєнного стану.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Підставами касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказував, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 296/7213/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу № 932/5433/21 із Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська.

У лютому 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, відповідно до яких звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців з такого майна.

Відмовляючи у задоволенні позову та посилаючись на положення Закону України від 15 березня 2022 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період воєнного стану», яким зупинено дію статті 40 Закону України «Про іпотеку» у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти, апеляційний суд не врахував, що вказана норма права не втратила свою чинність, оскільки не була виключена з тексту зазначеного Закону, а спеціальним законом лише запроваджене зупинення виконання цих правил на певний період. За таких обставин, з підстав, передбачених статтею 40 Закону України «Про іпотеку» та статтею 109 ЖК України суди мали задовольнити позов банка про виселення відповідача та зупинити виконання рішення на час дії воєнного стану.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах, судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Вказував, що ОСОБА_1 є матірю одиначкою і спірна квартира є єдиним можливим місцем помешкання відповідачки та її малолітніх дітей. Посилаючись на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», вважав неможливим звернення стягнення на спірну квартиру та виселення осіб, які в ній проживають, без надання іншого житлового приміщення. Просив відмовити у задоволенні касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк».

Фактичні обставини справи, встановлені судами

29 вересня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNHDGK01430347, за умовами якого банк зобов`язався надати кредитні кошти в розмірі 63 750 доларів США на строк з 29 вересня 2006 року по 28 вересня 2021 року для придбання житлової нерухомості - квартири АДРЕСА_1 (а. с. 7-8).

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 29 вересня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № DNHDGK01430347, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надала в іпотеку банку належну їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 29 вересня 2006 року квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 9-11).

Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2014 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором 29 вересня 2006 року у розмірі 78 599, 44 дол. США звернуто стягнення на належне ОСОБА_1 нерухоме майно, яке є предметом іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від свого імені договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, а також надання ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу (а. с. 12-13).

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2015 року заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2014 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки залишено без змін (а. с. 14-16).

18 червня 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до ОСОБА_1 з повідомленням про добровільне звільнення квартири АДРЕСА_1 протягом 30 днів з моменту отримання повідомлення (а. с. 17).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції відповідає не в повній мірі.

Звертаючись до суду з позовом, банк обґрунтовував вимоги про виселення ОСОБА_1 тими обставинами, що усі мешканці квартири, яка є предметом іпотеки, підлягають виселенню з неї у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки.

Вирішуючи питання виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири, суди мали з`ясувати, чи є (була) ця квартира предметом іпотеки та чи була вона придбана за рахунок кредитних або особистих коштів іпотекодавця, чи буде забезпечений відповідач іншим житлом у разі її виселення з квартири, яка є предметом іпотеки та придбана не за рахунок кредитних коштів.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, є видом забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

Вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в разі звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини третьої статті 40 Закону України «Про іпотеку».

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК України, в частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Тлумачення частини другої статті 109 ЖК України, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України дають підстави дійти висновку, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлового приміщення не допускається.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини першої статті 40 Закону, так і частини другої статті 109 ЖК України.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18), у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 265/4748/16-ц (провадження № 61-16347св18).

Визначення того, чи здійснюється виселення з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, має суттєве значення для правильного вирішення цієї справи та застосування судом відповідної норми статті 109 ЖК України.

Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 24 червня 2020 року у справі № 361/2881/19 (провадження № 61-7332св21).

Із матеріалів справи вбачається та апеляційним судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , яка була предметом іпотеки, придбана за рахунок кредитних коштів; за рішенням суду звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 .

Отже звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, відповідно до положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення Закону України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період воєнного стану», якими зупинено дію статті 40 Закону України «Про іпотеку» у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти, вказав про відсутність підстав для виселення відповідача та її неповнолітньої дитини під час воєнного стану.

Так, згідно з Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»», на території України діє воєнний стан.

Відповідно до Закону України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» Верховна Рада України постановила розділ VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» доповнити пунктом 5-2 такого змісту:

«5-2. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону».

Вирішуючи спір, апеляційний суд залишив поза увагою, що норми Закону України «Про іпотеку» не втратили свою чинність, оскільки не були виключені з тексту зазначеного Закону, а спеціальним законом лише запроваджене зупинення виконання цих правил на певний період. Надалі у разі припинення запровадження воєнного стану дія згаданих правил відновить свою дію без окремого рішення та закону.

Отже, за наявності підстав, передбачених частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частиною третьою статті 109 ЖК України, положення спеціального закону не можуть бути підставою для відмови у задоволення позову про виселення відповідача.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на таке.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства».

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, АТ КБ «ПриватБанк» просив виселити ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі АДРЕСА_1 .

Будучи обізнаним про те, що у спірній квартирі зареєстрована та проживає неповнолітня дитина відповідачки, позивач не зазначив про це у позовній заяві. Проте, ЦПК України саме на позивача покладено обов`язок визначати відповідачів у справі. Суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.

У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовити у задоволенні позову.

Аналогічні висновки викладі у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17).

Отже, суд позбавлений можливості самостійно залучати співвідповідачів у справі, тоді як виселення відповідачки із спірного житла, суперечитиме інтересам неповнолітньої дитини, яка у ньому зареєстрована та проживає.

Крім того, слід зазначити, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 42, 43, 44, рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки.

З урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно.

Разом з тим, у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що банк звертався до виконавчої служби з примусового виконання рішення суду у справі № 200/13726/14-ц про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з даними офіційного сайту Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 жовтня 2020 року заяву АТ КБ «ПриватБанк» про видачу дублікату виконавчого листа та поновлення строку його пред`явлення у справі № 200/13726/14-ц за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмету іпотеки, повернуто заявникові без розгляду.

Отже, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у позові, але помилився щодо мотивів такої відмови.

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Оскільки Верховний Суд змінює оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції виключно у частині мотивів, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Мотивувальну частину постанови Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року змінити з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович