ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 953/7076/23

провадження № 61-12152св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Браташ Ольги Олександрівни на постанову Харківського апеляційного суду від 31 липня 2024 року в складі колегії суддів Яцини В. Б.,Бурлака І. В, Мальованого Ю. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договору позики недійсним та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним договір позики від 09 грудня 2014 року № 12/14, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2

21 червня 2023 року їй стало відомо, що набрала чинності постанова Полтавського апеляційного суду в справі № 615/2/22, якою стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 2 944 924,37 грн та судовий збір у розмірі 7 981,42 грн.

Зазначала, що стягнення заборгованості за договором позики з ОСОБА_3 в розмірі 2 944 924,37 грн стосується не тільки прав ОСОБА_3 , а зачіпає її права та інтереси, оскільки вона перебуває з останнім у шлюбі з 07 березня

1981 року.

Вважала договір позики фіктивним, удаваним, безгрошовим, таким, що укладений для забезпечення виконання договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Омега плюс» (далі - ТОВ «Фірма «Омега плюс»), який був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 09 грудня 2014 року з розстроченням платежу до 25 листопада 2019 року, строк повернення коштів за договором позики - 25 листопада 2019 року.

Договір позики був підписаний його сторонами 09 грудня 2014 року, як і договір купівлі продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Фірма «Омега плюс».

Цей договір був укладений для приховання фактично укладеного договору купівлі продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Фірма «Омега плюс» з розстроченням платежу без фактичної передачі грошей.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції

21 березня 2024 року рішенням Київського районного суду м. Харкова позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір позики від 09 грудня 2014 року № 12/14, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

31 липня 2024 року постановою Харківського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 21 березня 2024 року скасовано. Позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Апеляційний суд мотивував висновки тим, що позивачка вказала як відповідача за своїми вимогами лише одну сторону спірного договору - ОСОБА_2 , а належним відповідачем за заявленими вимогами є також інша сторона договору позики - позичальник ОСОБА_3 , який не був залучений до розгляду справи як співвідповідач, та брав участь у справі як третя особа, хоча суд вирішив по суті його права та обов`язки за спірним договором. Оскільки позивачкою пред`явлено позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу не до всіх його сторін (належних відповідачів), необхідно відмовити у задоволенні позову саме з цих підстав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

01 вересня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Браташ О. О. через систему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 31 липня 2024 року, в якій просить її скасувати, залишити в силі рішення Київського районного суду м. Харкова від 21 березня 2024 року.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 200/11343/14-ц, від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц, від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18, від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19, у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року в справі № 761/310/17, про те, що суд має перевірити, чи відповідальний відповідач за порушення прав позивача; відсутність згоди одного із співвласників на розпорядження нерухомим майном є підставою недійсності правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном; укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя; щодо створення рівних можливостей учасникам процесу в доступі до суду; щодо критеріїв подібності правовідносин.

Відповідач, перебуваючи в шлюбі з позивачкою, без її згоди уклав договір позики, який виходить за межі дрібного побутового. Апеляційний суд не дослідив недобросовісність контрагента за цим договором. Позикодавець ОСОБА_2 був обізнаний про те, що позичальник ОСОБА_3 перебував у шлюбі на момент укладення договору.

Договір позики є фіктивним, удаваним, безгрошовим, таким, що укладений для забезпечення виконання договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Фірма «Омега плюс», який був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 09 грудня 2014 року з розстроченням платежу до 25 листопада 2019 року.

У справі про стягнення боргу за договором позики ОСОБА_1 залучено не було, проте рішення суду буде виконуватись за рахунок спільного майна подружжя.

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

09 грудня 2014 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_3 (позичальник) укладено договір позики № 12/14, відповідно до якого (предметом договору) позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові грошові кошти в сумі 1 632 298,50 грн, що є еквівалентом 101 385 доларів США на момент укладення договору.

21 червня 2023 року постановою Полтавського апеляційного суду в справі № 615/2/22 частково задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 основну заборгованість за договором позики в розмірі 2 775 830,05 грн і 3 % річних у розмірі 169 094,32 грн, а всього 2 944 924,37 грн.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Нормами процесуального закону визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно із статтею 48 ЦПК України (в редакції на дату звернення із позовом) сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідно до статті 51 ЦПК України (в редакції на дату розгляду справи судом першої інстанції) суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку із позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Отже, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Визначення позивачем у справі складу сторін (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови в задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом сторін.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року в справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц, від 12 грудня 2018 року в справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року в справі № 552/6381/17-ц, від 13 березня 2019 року в справі № 757/39920/15-ц та від 27 березня 2019 року в справі № 520/17304/15-ц.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19, від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20, від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21).

Відповідно до частини другої статті 202 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).

Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Тому в справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них(постановиВерховного Суду від 01 вересня 2021 року в справі № 570/1533/20, від 27 лютого 2025 року в справі № 347/721/22).

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову (постанови Верховного Суду від 17 січня 2024 року в справі № 947/6589/21, від 18 грудня 2024 року в справі № 201/9914/21).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 року в справі № 6-197цс14, постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17).

Отже, особами, які мають брати участь у цій справі (співвідповідачами), повинні бути насамперед сторони правочину: позикодавець та позичальник.

Однак позичальник за оспорюваним правочином - ОСОБА_3 не був залучений до участі в справі як співвідповідач, хоча позовні вимоги про визнання договору позики фіктивним потребують дослідження наявності умислу всіх сторін правочину, зокрема й позичальника.

Процесуальне становище третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (стаття 53 ЦПК України), є відмінним від процесуального становища відповідача (стаття 49 ЦПК України), адже відповідач як сторона в спорі крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 ЦПК України, користується правами, визначеними статтею 49 ЦПК України.

Суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки третьої особи без самостійних вимог, розглядаючи спір між сторонами (постанова Верховного Суду від 27 листопада 2024 року в справі № 141/55/17).

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Встановивши, що позовні вимоги про визнання недійсним договору позики від 09 грудня 2014 року № 12/14, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , не можуть бути розглянуті судом і вирішені в спорі позивачки з третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог через неналежний склад відповідачів.

Позивачка не позбавлена права заявити відповідні вимоги, які підлягають вирішенню по суті за належного складу учасників справи.

Колегія суддів, надаючи оцінку судовому рішенню апеляційного суду на предмет його законності у межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, оскільки апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права, обґрунтовано виснував про відмову в задоволенні позовних вимог.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 стосуються суті спору про визнання договору позики фіктичним, проте в цій справі встановлено неналежний склад відповідачів, що унеможливлює оцінку обґрунтованості позовних вимог, тому Верховний Суд не переглядає справу поза межами суб`єктного вкладу сторін.

Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Браташ Ольги Олександрівни залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 31 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська