ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 листопада 2022 року

м. Київ

Справа № 9901/337/21

Провадження № 11-116заі22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Гриціва М. І.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П.

розглянула в порядку письмового провадженняапеляційну скаргу ОСОБА_1 , який діє через свого представника адвоката Кунянського Станіслава Михайловича, на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 вересня 2022 року (судді Гончарова І. А., Блажівська Н. Є., Васильєва І. А., Олендер І. Я., Ханова Р. Ф.) у справі № 9901/337/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, і

УСТАНОВИЛА:

1. У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом, у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Президента України Зеленського В. О. щодо неоприлюднення наявної в нього публічної інформації, отриманої від Служби безпеки України, розвідувальних органів України або від будь-яких інших осіб стосовно ОСОБА_1 , на підставі якої Президент України Зеленський В. О. стверджував, що «ІНФОРМАЦІЯ_1» (орфографія оригіналу збережена); ця інформація становить суспільний інтерес, про її наявність Президент України стверджував у своєму інтерв`ю від ІНФОРМАЦІЯ_2 року, поширеному в мережі «Інтернет»;

- зобов`язати Президента України Зеленського В. О. оприлюднити наявну в нього публічну інформацію, отриману від Служби безпеки України, розвідувальних органів України або від будь-яких інших осіб стосовно ОСОБА_1 , яка становить суспільний інтерес і про наявність якої Президент України висловився у своєму інтерв`ю від ІНФОРМАЦІЯ_2 року, оприлюдненому в мережі «Інтернет», на підставі якої Президент України Зеленський В. О. стверджував, що «ІНФОРМАЦІЯ_1» (орфографія оригіналу збережена).

Вимоги мотивував тим, що такими висловлюваннями Президент України повідомив невизначеному колу осіб інформацію, яка очевидно становить суспільний інтерес.

На цій підставі позивач вважає, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 3, частини першої статті 10 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI) Президент України як розпорядник інформації зобов`язаний оприлюднити наявну в нього достовірну, точну та повну інформацію, а він має законне право на доступ до інформації щодо нього, яка збирається та зберігається будь-яким розпорядником інформації.

Позивач наголошує й на тому, що має право знати в період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про нього та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються. Своєю чергою Президент України частково використав та поширив наявну у нього інформацію стосовно ОСОБА_1 , однак зробив це без додержання вимог пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 2939-VIщодо обов`язку оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію.

Протиправну бездіяльність відповідач допустив саме під час здійснення владних управлінських функцій як суб`єкт владних повноважень - розпорядник публічної інформації, оскільки таку інформацію Президент України отримав від Служби безпеки України та розвідки в порядку реалізації ним повноважень, обумовлених пунктом 17 частини першої статті 106 Конституції України. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за цими видовими ознаками такий спір належить до публічно-правових, на який поширюється юрисдикція адміністративного суду.

2. Обґрунтовуючи відзив на позовну заяву, відповідач зазначив, що заявлені позовні вимоги безпідставні і такі, що не підлягають задоволенню. Позивач не зазначив в адміністративному позові, яку саме інформацію вважає публічною та просить оприлюднити. Більше того, що позивач суперечливо визначив її характер: то називає її інформаціє, яка становить суспільний інтерес, то відомостями, які збираються розпорядником інформації стосовно позивача.

Зазначає, що названа в прохальній частині адміністративного позову інформація, яку позивач просить зобов`язати відповідача оприлюднити, не належить до визначеної статтею 15 Закону № 2939-VI, яку розпорядник інформації зобов`язаний опубліковувати.

До того ж за характером запитувана інформація не може належати до публічної інформації в розумінні статті 1 Закону № 2939-VI, позаяк за Законом України від 01 червня 2010 року № 2297-VI «Про захист персональних даних» має стосунок до конфіденційної інформації, що містить персональні дані про особу.

Відтак відповідач підсумовує, що у випадку з позовом ОСОБА_1 немає ознак порушення його прав у сфері інформаційних правовідносин, які підлягають судовому захисту, як і немає проявів владно-управлінських функцій, які відповідач здійснював стосовно ОСОБА_1 у спірних правовідносинах, що є невід`ємною ознакою адміністративного спору.

3. У відповіді на відзив відповідача позивач звертає увагу на те, що у цій справі оскаржується незаконне використання і поширення Президентом України інформації про ОСОБА_1 , яка за своїм змістом є суспільно необхідною інформацією. Незаконне використання і поширення такої інформації полягає в тому, що відповідач оприлюднив наявну в нього інформацію з порушенням вимог пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 2939-VIщодо її достовірності, точності і повноти (всебічності). А це, своєю чергою, дозволяє стверджувати, що оприлюднення публічної суспільно необхідної інформації про особу без додержання вимог закону є незаконним використанням і поширенням такої інформації.

4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 серпня 2021 року позовну заяву залишив без руху з тих підстав, що всупереч вимогам статті 160 КАС України позивач не обґрунтував, які саме його права / інтереси, якими повноваженнями Президента України порушені.

Цей же суд ухвалою від 06 вересня 2021 року позовну заяву повернув позивачу на підставі пункту 1 частини четвертої статті 169 КАС України.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 27 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 вересня 2021 року скасувала, а справу направила до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 вересня 2022 року на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України провадження у справі закрив.

5. ОСОБА_1 не погодився із цим вирішенням справи і звернувся до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі та направити її до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Мотивами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не зважив на здійснений Великою Палатою Верховного Суду апеляційний перегляд ухвали про повернення позовної заяви у цій справі, за наслідками якого Велика Палата Верховного Судуне встановила порушення правил юрисдикції адміністративних судів.

З погляду апелянта, суд помилково не застосував пряму норму Закону № 2939?VI, згідно з якою оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до положень КАС України. Суд не надав значення тому, що заявлений у справі спір стосується порушення права позивача на доступ до інформації про нього шляхом її оприлюднення, як того вимагає цей Закон.

Обґрунтовує апеляційну скаргу й тим, що оскаржене судове рішення ухвалив незаконний склад суду, оскільки в його ухваленні брав участь суддя, який підлягав відведенню від розгляду справи на підставі заявленого обґрунтованого відводу, але безпідставно не був відведений від розгляду цього спору.

Вважає, що суд хибно допустив до участі в судових засіданнях і приймав заяви по суті справи від особи, яка не мала повноважень здійснювати самопредставництво Президента України.

Зазначає також, що Велика Палата Верховного Судуповинна відступити від раніше сформованих правових висновків щодо «спорів, які не підлягають розгляду в порядку жодного судочинства», оскільки, на думку апелянта, такого змісту висновки виглядають штучними і шкідливими, бо перешкоджають реалізації права на доступ до суду.

6. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 05 жовтня 2022 року відкрила апеляційне провадження у цій справі, а ухвалою від 26 жовтня 2022 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження на 24 листопада 2022 року.

7. У відзиві на апеляційну скаргу представник Президента України просить залишити її без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 вересня 2022 року без змін.

Спростовуючи твердження апелянта про наявність висновку Великої Палати Верховного Суду про відсутність підстав для закриття провадження у цій справі, зазначає, що Велика Палата Верховного Суду, коли переглядала в апеляційному порядку ухвалу про повернення позовної заяви, не досліджувала фактичні обставини справи, а ухвалила рішення суто з процесуальних питань.

Наголошує, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, слушно зважив на норми матеріального права у взаємозв`язку із вимогами статті 2 КАС України та дійшов вивіреного висновку про те, що Президент України не вчинив дії та не допустив бездіяльності, які би об`єктивно могли призвести до виникнення публічних правовідносин із позивачем (у контексті заявленого позову). Із цього підсумовує, що ініційований позивачем спір не належить до тих, які підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Безпідставними вважає доводи апеляційної скарги стосовно незадоволення заяви позивача про відвід судді Гончарової І. А., оскільки вони не узгоджуються з визначеними статтею 36 КАС України підставами для її задоволення. Жоден із цих доводів не містить у собі чинників, які би підпадали під передбачені процесуальним законом підстави для відводу судді й зумовлювали їхнє застосування.

Відносно міркувань апелянта про участь неуповноваженої особи відповідача в судових засіданнях повідомив, що вони є непереконливим й фактично зайвими, позаяк питання участі відповідних осіб як самопредставників Президента України неодноразово розглядалось судами різних інстанцій, зокрема й Великою Палатою Верховного Суду, які не визнавали самопредставників глави держави «неуповноваженими особами».

8. Велика Палата Верховного Суду дослідила наведені в апеляційній скарзі доводи, зважила на письмові звернення, що надійшли на адресу суду, переглянула оскаржуване судове рішення і дійшла висновку про таке.

У цій справі суд першої інстанції, коли закривав провадження у справі, виходив з того, що Президент України не вчинив дії та не допустив бездіяльності, які би за фактичних обставин справи об`єктивно могли призвести до виникнення публічно-правових відносин. Із цього суд виснував, що ініційований позивачем спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Ба більше, суд зазначив, що спір у цій справі не підлягає судовому розгляду, і положення частини першої статті 238 та статті 239 КАС України до неї не застосовуються.

З погляду суду, позивач не звертався і не вважав за потрібне звертатися до відповідача як суб`єкта владних повноважень - розпорядника публічної інформації із запитом на інформацію в порядку Закону № 2939-VI, а це, своєю чергою, дозволяє стверджувати про те, що немає дій чи бездіяльності з боку Президента України, які би перешкоджали доступу ОСОБА_1 до публічної інформації, щодо якої виник спір.

Підтвердженням того, що спір у цій справі не підпадає під юрисдикцію адміністративного суду, суд назвав те, що інтерв`ю публічного діяча та висвітлена в ньому інформація за своєю сутністю не є виконанням саме публічно-владних управлінських функцій, зосібна й стосовно позивача.

9. Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, потрібно виходити з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частинами другою, шостою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 102 Основного Закону України передбачено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

Положеннями статті 34 Конституції України визначено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Закон № 2939-VI установлює порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 3 Закону № 2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Статтею 12 Закону № 2939-VI визначено, що суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Президент України відповідно до пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 2939?VI є розпорядником інформації, пов`язаної з виконанням цих повноважень.

Указом Президента України від 25 червня 2019 року № 436/2019 затверджено Положення про Офіс Президента України.

За змістом пунктів 1, 3 цього Положення Офіс Президента України є постійно діючим допоміжним органом, утвореним Президентом України відповідно до пункту 28 частини першої статті 106 Конституції України, основними завданнями якого є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення здійснення Президентом України визначених Конституцією України повноважень.

Відповідно до підпункту 21 пункту 4 Положення Офіс забезпечує в установленому порядку доступ до публічної інформації, розгляд, опрацювання, облік, систематизацію, аналізування та надання відповідей на запити на інформацію, що надходять до Президента України та його Офісу, консультацій під час оформлення запитів.

За підпунктом 22 пункту 4 Положення про Офіс Президента України Офіс відповідно до покладених на нього завдань організовує прийом громадян, які звертаються до Президента України, розгляд звернень громадян, а також звернень органів місцевого самоврядування, політичних партій та громадських об`єднань (у тому числі професійних спілок), підприємств, установ, організацій, здійснює облік і аналіз таких звернень, на основі аналізу звернень розробляє та подає Президентові України пропозиції щодо розв`язання порушених у них проблем.

Пунктом 6 частини першої статті 14 Закону № 2939-VI визначено, що розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

За змістом частини першої статті 5 Закону № 2939-VI доступ до інформації забезпечується шляхом систематичного та оперативного оприлюднення інформації та надання інформації за запитами на інформацію.

За приписами частини першої статті 18 Закону № 2939-VI для забезпечення збереження та доступу до публічної інформації документи, що знаходяться у суб`єктів владних повноважень, підлягають обов`язковій реєстрації в системі обліку, що має містити: назву документа; дату створення документа; дату надходження документа; джерело інформації (автор, відповідний підрозділ); передбачену законом підставу віднесення інформації до категорії з обмеженим доступом; строк обмеження доступу до інформації, у разі якщо вона віднесена до інформації з обмеженим доступом; галузь; ключові слова; тип, носій (текстовий документ, електронний документ, плівки, відеозаписи, аудіозаписи тощо); вид (нормативні акти, угоди, рішення, протоколи, звіти, прес-релізи); проекти рішень (доповідні записки, звернення, заяви, подання, пропозиції, листи тощо); форму та місце зберігання документа тощо.

Положеннями статті 23 Закону № 2939-VI передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України.

10. Велика Палата Верховного Суду висловлювала правові висновки у спорі з подібними правовідносинами, які можуть бути застосовні до цієї справи, зокрема, у постанові від 10 лютого 2021 року (справа № 9901/22/20), в якій, серед іншого, зазначено, що розпорядник публічної інформації має обов`язок надати ту публічну інформацію, якою він володіє і яка певним чином задокументована / відображена на матеріальних носіях. Вжиття заходів для того, щоби створити інформацію, якої у володінні розпорядника немає, але щодо якої подано інформаційний запит, не охоплюється поняттям доступу до публічної інформації. Тому розпорядник не може нести тягар відповідальності за ненадання запитувачу інформації, якої немає в його володінні (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 9901/925/18 і від 10 грудня 2020 року у справі № 9901/105/20).

За наслідками апеляційного перегляду рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 квітня 2020 року, яким цей суд відмовив у задоволенні позову, Велика Палата Верховного Суду змінила це рішення у мотивувальній частині.

11. Як убачаєтьсязі змісту заявлених позовних вимог, наведеного на їхнє підтвердження обґрунтування, позивач оспорює бездіяльність Президента України як розпорядника публічної інформації, яка, як він уважає, полягає в ухиленні останнього від оприлюднення відповідної інформації про позивача. Підставою вважати порушенням своїх прав на доступ до інформації про нього називає те, що згадана Президентом України Зеленським В. О. в інтерв`ю від ІНФОРМАЦІЯ_2 року, поширеному в мережі «Інтернет», інформація є публічною інформацією, що становить суспільний інтерес, Президент України нею володів, але не оприлюднив як того вимагає Закон № 2939-VI і тим самим позбавив позивача законного доступу до інформації, яка збирається та зберігається будь-яким розпорядником інформації, та можливості реалізації встановленого статтею 10 цього Закону права вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе.

Описані позивачем обставини та відомості, які уможливлюють визначення характеру спірних правовідносин, та сформовані ним вимоги про захист його прав, що утворюють предмет спору, дають підстави виснувати, що суд мав би висловитись і прийняти відповідне процесуальне рішення по суті спору, а не закривати провадження з підстав відсутності ознак адміністративного спору, що взагалі виключає його судовий розгляд.

Наведені законодавчі положення з прямою вказівкою Закону № 2939-VI про судовий розгляд спорів між запитувачами та розпорядниками публічної інформації, зміст позовних вимог, а також сформована судова практика у цій категорії спорів свідчать про помилковість висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в оскаржуваному судовому рішенні.

До того ж цей суд не навів переконливих аргументів на користь того, що названа позивачем бездіяльність, яка, як він повідомляє, полягає в неоприлюдненні інформації про нього, що підлягає через вимоги закону обов`язковому оприлюдненню, не становить предмет спору. Натомість, надавши оцінку тому, що в спірних правовідносинах Президент України не вчинив жодних дій або бездіяльності щодо перешкоджання доступу ОСОБА_1 до публічної інформації, щодо оприлюднення якої виник спір, суд першої інстанції усувається від прийняття рішення по суті справи шляхом закриття провадження у справі.

12. Із наведеного можна підсумувати також, що якщо особа стверджує про порушення її права на доступ до публічної інформації, визначає вид інформації, її розпорядника та спосіб, яким останній порушує її право; чітко, ясно і однозначно формулює свої вимоги саме в аспекті забезпечення її права на отримання публічної інформації від спеціального уповноваженого суб`єкта, що нею володіє; стверджує, що саме цей суб`єкт за законом, що регулює спірні відносини, є розпорядником запитуваної інформації; бажає захистити своє право і звертається за захистом до суду, виконує вимоги процесуального закону щодо форми та змісту подання позовної заяви, то такий захист може надати тільки адміністративний суд, позаяк за законом на відносини із оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядника інформації поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Якщо суд під час розгляду справи встановлює, що зі змісту позовних вимог, викладу обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і доказів, зазначених ним на підтвердження вказаних обставин, можна визначити, що, наприклад, не вбачається протиправної бездіяльності відповідача в перешкоджанні доступу до запитуваної інформації чи що така інформація перебуває за межами будь-якої управлінської діяльності суб`єкта відносин у сфері доступу до публічної інформації, то такого роду формулювання чи судження стосуються суті спору й мають використовуватися як мотиви тільки за результатами кінцевого розгляду спору по суті, а не стосуються підсудності чи юрисдикції спору.

13. Наведені апелянтом підстави для скасування оскаржуваного судового рішення відповідно до пункту 2 частини третьої статті 317 КАС України, за яким порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо, зокрема, в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою, не можна визнати слушними з огляду на таке.

Підставами для відводу судді апелянт називає те, що суддя Гончарова І. А. в судовому рішенні (про повернення позову) вже висловила свою думку щодо відсутності порушення права позивача у цій справі. Саме ці аргументи і були покладені в основу заявленого до суду першої інстанції відводу цій судді, які той відхилив як необґрунтовані і такі, що ґрунтуються винятково на припущеннях. Водночас, як вважає скаржник, його побоювання чи припущення, як назвав це суд, підтвердилися як під час розгляду справи, так і в наслідках цього розгляду у виді ухвалення судового рішення про закриття провадження у справі з підстави відсутності порушення права позивача.

Однак зазначені апелянтом мотиви та ухвалення під головуванням судді Гончарової І. А. оскаржуваного судового рішення не є достатніми для підтвердження упередженого ставлення судді щодо об`єктивного та справедливого вирішення справи. До того ж доказів упередженого відношення або необ`єктивності судді чи обставин, які б на підставі закону підтверджували доводи на користь задоволення заяви про відвід, позивач не навів ні у заяві про відвід судді Верховного Суду Гончарової І. А., ні в апеляційній скарзі.

14. Апелянт посилався на процесуальні порушення, допущені під час розгляду справи в частині залучення до справи особи в порядку самопредставництва інтересів Президента України у судах працівника Головного управління представництва інтересів Президента України в судах Директорату з питань правової політики Офісу Президента України. Однак доводи скарги в цьому сегменті стосуються питання законності Указу Президента України від 30 квітня 2020 року № 162/2020 «Про забезпечення самопредставництва Президента України та створених ним допоміжних органів і служб у судах України»та покладення цим Указом конкретно визначених обов`язків на працівників Головного управління представництва інтересів Президента України в судах Директорату з питань правової політики Офісу Президента України, тобто акта та дій, які не є предметом цього спору, а тому не можуть бути однією з причин для перевірки законності оскарженого судового рішення.

15. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Сутність адміністративно-правового судового захисту прав і свобод полягає в тому, що він спрямований не стільки на визнання незаконності рішення, дій чи бездіяльності, скільки на відновлення права користування певними соціальними благами або спонукання суб`єктів владних повноважень щодо забезпечення сприяння у реалізації цього права.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції внаслідок неправильного застосування норм матеріального та процесуального права дійшов помилкового висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Отже, оскаржена ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до цього ж суду.

Керуючись статтями 266 292 312 315 320-322 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 вересня 2022 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. І. Гриців

Судді: В. В. Британчук К. М. Пільков

Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко

І. В. Григор`єва Л. І. Рогач

Д. А. Гудима О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко

О. С. Золотніков І. В. Ткач

Л. Й. Катеринчук О. С. Ткачук

Г. Р. Крет С. П. Штелик

Л. М. Лобойко