Постанова

Іменем України

31 липня 2023 року

м. Київ

справа № 461/8453/21

провадження № 61-1143св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

треті особи: Служба у справах дітей Галицького району м. Львова, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Юріяк Михайло Іванович, ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , на рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 липня 2022 року під головуванням судді Зубачик Н. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П. у справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей Галицького району м. Львова, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Юріяк Михайло Іванович, ОСОБА_4 , про визнання договору недійсним,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 № 3624 від 11 грудня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юріяком М. І. та повернути сторони договору в попередній стан.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що на підставі заочного рішення Горохівського районного суду Волинської області від 01 жовтня 2019 року та рішення Виконавчого комітету Горохівської міської ради Луцького району Волинської області від 12 березня 2021 року № 33 вона призначена опікуном малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який позбавлений батьківського піклування.

Стверджує, що малолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був співвласником квартири АДРЕСА_1 , та зареєстрований за вказаною адресою.

В червні 2021 року їй стало відомо, що квартиру АДРЕСА_1 відчужена ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу № 3624 від 11 грудня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юріяком М. І.

Вказує, що їй невідомо ким від імені малолітнього ОСОБА_2 був підписаний даний договір, вона не надавала дозволу на вчинення правочину малолітньою дитиною або від імені малолітньої дитини, тому вважає, що правочин вчинений з порушенням вимог чинного законодавства, що є підставою для визнання його недійсним.

Вважає, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Галицький районний суд м. Львова рішенням від 05 липня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 відмовив.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий суд дійшов висновку, що укладення спірного договору не призвело до порушення права неповнолітнього ОСОБА_2 на житло, оскільки на момент укладення договору, останній мав інше місце проживання.

Львівський апеляційний суд постановою від 12 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діяла в інтересах малолітнього ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 липня 2022 року без змін.

Приймаючи постанову про залишення без змін рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції погодився із його висновками про відсутність підстав для задоволення позову.

Суд апеляційної інстанції додатково вказував, що позивач обрав неефективний спосіб захисту, адже визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, який не зможе призвести до відновлення порушених прав малолітнього ОСОБА_2 , в інтересах якого пред`явлено цей позов на квартиру, відчужену за оспорюваним договором купівлі-продажу.

Вважав відсутніми підстави для задоволення позову в тому числі і з цих підстав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2023 року ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 - адвокат Зазуляк Й. М. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 липня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року в якій просив оскаржені судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження.

Представник заявника зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки до спірних правовідносин суди повинні були застосувати положення пункту 3 частини третьої статті 71 ЖК України.

Суди не врахували правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах: від 23 грудня 2021 року у справі № 462/3421/20; від 20 грудня 2019 року у справі № 1612/2343/12; від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16, від 21 травня 2020 року у справі № 428/3476/17 та від 23 грудня 2021 року у справі № 462/3421/20.

Представник заявника вказує, що апеляційний суд не перевірив правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права щодо дослідження доказів та не надів оцінки дослідженим у справі доказам. Вказує, що у матеріалах справи наявні дві довідки, зміст яких суперечить одна одній. У довідці ЛКП «Княже Місто» від 11 грудня 2020 року зазначено, що у спірній квартирі ніхто не зареєстрований, проте у довідці ЛКП «Княже Місто» від 12 серпня 2021 року зазначено, що за адресою спірної квартири є зареєстровані особи, в тому числі і малолітній ОСОБА_2 .

Місцевий суд надав перевагу довідці від 11 грудня 2020 року, однак висновку про недопустимість чи неналежність, як доказу довідки від 12 серпня 2021 року не зробив, а суд апеляційної інстанції на це увагу не звернув, що свідчить про неправильність оцінки доказів.

Аргументом касаційної скарги також є те, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що спосіб захисту, який обрав позивач неефективний, оскільки на думку представника позивача, способом усунення у користуванні житлом, є у тому числі визнання недійсним кожного з договорів і подальше повернення у житло.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 02 лютого 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував з Галицького районного суду м. Львова справу № 461/8453/21.

20 лютого 2023 року справа № 461/8453/21 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 грудня 2020 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юріяком М. І., за умовами якого ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_3 сплатив ОСОБА_4 1 791 900 грн її вартості.

На підставі договору купівлі-продажу № 3624 від 11 грудня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юріяком М. І., за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 108,2 кв. м, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 12 серпня 2021 року № 270231696.

Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім`ї і прописки від 11 грудня 2020 року № 2978, виданою ЛКП «Княже місто», на момент укладення та посвідчення нотаріусом оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, в квартирі АДРЕСА_1 відсутні зареєстровані особи, а власником квартири є ОСОБА_4 .

Окрім того, суди встановили, що в матеріалах нотаріальної справи щодо вчинення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 № 3624 від 11 грудня 2020 року, наданого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юріяком М. І., є заява ОСОБА_4 від 11 грудня 2020 року, у якій зазначено, що він є власником квартири за АДРЕСА_1 , а також останнім повідомлено, що за вказаною адресою малолітніх, неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб, які мають право на користування квартирою, не зареєстровано.

Витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 27 травня 2019 року № 168151487 підтверджено, що ОСОБА_4 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 174 від 27 травня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Куйбіда-Кришкевич Х. В.

За умовами договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 27 липня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Куйбіда-Кришкевич Х. В., ОСОБА_5 передав у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_4 прийняв у власність цю квартиру і сплатив за неї грошову суму в розмірі 2 276 312 грн.

З договору купівлі-продажу квартири № 174 від 27 травня 2019 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Куйбіда-Кришкевич Х. В. встановлено, що вищезазначена квартира належала ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого Львівською міською адміністрацією 11 жовтня 1994 року на підставі розпорядження № 1173 від 11 жовтня 1994 року.

Розпорядженням виконавчого комітету Львівської міської ради № 1173 від 01 вересня 1994 року «Про передачу квартир у власність громадян» передано у власність громадян квартири згідно з додатками № 1, 2, 3, однак в таких відсутні відомості щодо передачі у власність ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , його батьками є: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим Галицьким відділом реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції 27 серпня 2009 року.

Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім`ї і прописки від 04 липня 2011 року № 2375, виданою ЛКП «Снопківське», малолітній ОСОБА_2 , зареєстрований разом з матір`ю, ОСОБА_7 , в квартирі АДРЕСА_1 .

Рішенням виконавчого комітету Горохівської міської ради Луцького району Волинської області від 12 березня 2021 року № 33 «Про призначення опіки над дитиною, позбавленою батьківського піклування» призначено ОСОБА_1 опікуном над малолітньою дитиною, позбавленою батьківського піклування, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

З довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописки від 12 серпня 2021 року № 795, виданої ЛКП «Княже місто» суди встановили, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 , зареєстрований 30 жовтня 2009 року, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , які є колишніми власниками квартири. Інші особи у вищезазначеній квартирі не зареєстровані.

Галицька районна адміністрація Львівської міської ради листом від 11 листопада 2021 року № 260001-вих-105649 повідомила, що Галицька районна адміністрація Львівської міської ради, як орган опіки та піклування, не надавала дозвіл на укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , де зареєстрований малолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також не надавала висновок відділу «Служба у справах дітей» Галицького району про доцільність надання дозволу на укладення вказаного договору.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За приписами частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Суди встановили, що 11 грудня 2020 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу квартири.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально - правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на порушника.

Згідно з частинами першою-другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи, інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З аналізу вищезазначених норм слід дійти висновку про те, що цивільні права /інтереси захищаються у спосіб, який передбачений договором чи законом, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права /інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права /інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги не підлягають задоволенню

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто, матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод і інтересів на стільки, на скільки це можливо.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання чи оспорення. Такі право чи інтерес можуть бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто, такий, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання чи оспорення та спричиненим цими діями наслідкам.

Зокрема, такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15 ц (провадження № 14-338цс18).

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту.

Визначаючи належність обраного позивачем способу захисту, слід оцінювати його ефективність для захисту того права чи інтересу, за захистом якого позивач звернувся до суду. Вимога про захист цивільного права або інтересу має відповідати змісту цього права чи інтересу, характеру його порушення, оспорювання або невизнання і повинна забезпечувати поновлення права чи інтересу, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати отримання відповідного відшкодування.

Наслідком визнання недійним договору купівлі-продажу квартири є реституція, яка полягає, зокрема, у поверненні предмета договору, в даному випадку квартири, первинному власнику.

Визнання договору купівлі-продажу недійсним не є ефективним способом захисту прав позивача, який не є стороною такого договору, оскільки реституція за наслідками визнання договору недійсним застосовується лише в разі наявності між сторонами спору укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Подібні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц, провадження № 14-288цс18, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, провадження № 14-190цс20.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-52гс20, від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19, провадження № 12-84гс20).

Оскільки малолітній ОСОБА_2 не був стороною оспорюваного ним договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що обраний позивачем спосіб захисту не може бути ефективним для захисту майнових прав та інтересів малолітнього ОСОБА_2 та не призведе до відновлення його права, оскільки наслідком недійсності правочину відповідно до частини 2 статті 216 ЦК України, є те, що кожна сторона зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання такого правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі,- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відтак, наслідком визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , є повернення сторін в попередній стан, а відтак спірна квартира підлягала б поверненню ОСОБА_4 , а не позивачу у цій справі, що свідчить про обрання позивачем неефективного способу для захисту його права у цих правовідносинах.

Вищенаведеним також спростовуються аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди не врахували правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах: від 23 грудня 2021 року у справі № 462/3421/20; від 20 грудня 2019 року у справі № 1612/2343/12; від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16, від 21 травня 2020 року у справі № 428/3476/17 та від 23 грудня 2021 року у справі № 462/3421/20 колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 462/3421/20 зазначав, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресування кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12 (провадження № 61-6301св18), сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. В рамках розгляду цієї справи суд зробив висновки, відповідно до яких ОСОБА_7 має право на проживання за місцем проживання кожного з батьків, а тому її житлові права відчуженням квартири, що належала її бабі, не порушені.

У постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц зазначено, що аналіз статті 71 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого не проживання. Відтак, на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні, а на відповідача довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

У постанові Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 428/3476/17 касаційний суд при розгляді позову про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, викладено правовий висновок, відповідно до якого збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 462/3421/20 вказував, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

У справі, що переглядається, позивач звергнувся із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, коли відбувся ланцюжок відчуження нерухомого майна внаслідок якого право власності перейшло до ОСОБА_3 .

Наведене дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справами, які наведені заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 липня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров