Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 463/1955/18

провадження № 61-10112св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Львівська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору,: управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, Львівське комунальне підприємство «Львівелектротранс», приватне підприємство «Сімтакс», приватне підприємство «Західно-Український паливний дім», товарна біржа «Наша», приватний нотаріус Юріяк Михайло Іванович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Львівської міської ради та касаційну скаргу управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного суду, у складі колегії суддів:

Шеремети Н. О., Крайник Н. П., Цяцяка Р. П., від 17 травня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року Львівська міська рада звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності.

Позов мотивований тим, що на підставі рішення Червоноармійського райвиконкому м. Львова від 10 березня 1987 року № 176 Львівська міська рада є власником будинку на АДРЕСА_1 , який знаходиться на балансі ЛКП «Львівелектротранс», та починаючи з 01 березня 1987 року використовувався як базова лабораторія.

З державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивачу стало відомо про вибуття вказаної будівлі з власності територіальної громади

м. Львова поза волею власника.

Так, 16 липня 2013 року державний реєстратор Львівського міського управління юстиції зареєстрував право приватної власності на нежитлове приміщення (будівля літ. А-1), загальною площею 272,7 кв. м, на

АДРЕСА_1 за приватним підприємством

«Західно-Український паливний дім» (далі - ПП «Західно-Український паливний дім»). Підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу, виданий товарною біржою «Наша», біржову угоду

від 01 березня 2010 року № Н0230.

На підставі договору купівлі-продажу від 05 грудня 2014 року № 6904, посвідченого приватним нотаріусом Новосад О. П., право власності на спірні приміщення зареєстровано за приватним підприємством «Сімтакс» (далі - ПП «Сімтакс»).

Львівська міська рада вказувала, що на час звернення до суду з цим позовом власниками спірного приміщення на АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , частка власності яких складає по 1/2 кожного. Підставою виникнення права власності зазначено договори купівлі-продажу від 24 березня 2017 року №№ 810, 815, посвідчені приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юріяк М. І.

Розпорядження спірним нерухомим майном відповідно до пункту 30

частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» можливе лише за наявності волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, прийнятим виключно на пленарному засіданні сесії Львівської міської ради.

Посилаючись на те, що Львівська міська рада, як власник будинку на

АДРЕСА_1 , не приймала рішення про його відчуження, у зв`язку з чим вказане майно вибуло з комунальної власності неправомірно та поза волею власника майна, уточнивши позовні вимоги позивач просив:

- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частині нежитлового приміщення, будівля (літ. А-1), загальною площею 272,7 кв. м, на АДРЕСА_1 , зобов`язавши повернути вказане майно за актом приймання-передачі територіальній громаді м. Львові в особі Львівської міської ради;

- скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 по1/2 частині нерухомого майна на АДРЕСА_1 ;

- визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення, будівлю (літ. А-1), загальною площею 272,7 кв. м, на АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова, у складі судді

Мармаша В. Я., від 28 січня 2020 року позов задоволено.

Витребувано на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 1/2 частину нежитлового приміщення (літ. А-1), загальною площею 272,7 кв. м, на

АДРЕСА_1 та ОСОБА_3 1/2 частину цього ж нежитлового приміщення. Зобов`язано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 повернути вказане майно за актом приймання-передачі територіальній громаді

м. Львова в особі Львівської міської ради.

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на 1/2 частину нежитлового приміщення (літ. А-1), загальною площею

272,7 кв. м., на АДРЕСА_1 за кожним.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що спірне нежитлове приміщення не належало на праві власності ЛКП «Львівелектротранс» та рішення про його відчуження Львівською міською радою не приймалось, а тому майно вибуло з комунальної власності неправомірно, поза волею власника майна.

Районний суд вважав, що договір купівлі-продажу (біржова угода)

від 01 грудня 2003 року, укладений між ЛКП «Львівелектротранс» та приватним підприємством «Салют-плюс» (далі - ПП «Салют-плюс») про відчуження нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 , є нікчемним, оскільки посягає на суспільні, економічні та соціальні основи місцевого самоврядування, а також спрямований на заволодіння всупереч вимогам чинного законодавства об`єктом комунальної власності та порушує права і охоронювані законом інтереси власника об`єкта нерухомості територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради.

Встановивши нікчемність правочину від 01 грудня 2003 року, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав, передбачених статтями 387 388 ЦК України, статтею 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», для задоволення позовних вимог.

Вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд виходив з того, що перевірити інформацію про порушення свого права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Львівська міська рада могла лише із 01 січня 2016 року, а тому, звертаючись до суду з цим позовом у квітні 2018 року, позивач не пропустив строк позовної давності. Крім того, з фактичного користування ЛКП «Львівелектротранс», як балансоутримувача відповідного комунального майна, спірні приміщення не вибували до моменту набуття права власності на них відповідачами у 2017 році, які розпочали проведення ремонтних робіт.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 17 травня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задоволено. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 28 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши матеріали інвентаризаційної справи, виходив з того, що проведення бюро технічної інвентаризації державної реєстрації прав за Львівською міською радою на спірний будинок в цілому не скасовує право власності ЛКП «Львівелектротранс» на будинок в частині під літ. «А-1» на АДРЕСА_1 , оформленого реєстраційним посвідченням Львівського обласного державного бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки від 03 червня 2002 року, виданим на підставі рішення виконкому Львівської міської Ради від 15 грудня 1971 року № 662 та розпорядження Львівського обласного управління комунального господарства від 19 лютого 1987 року № 62.

Крім того, відсутні докази, які б підтверджували, що біржова угода

від 01 грудня 2003 року укладена з метою, яка є завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

Також апеляційний суд вважав, що задоволення позову призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки покладе на відповідачів індивідуальний та надмірний тягар без будь-якої компенсації з боку держави. Тобто, мета, яку переслідує позивач, та наслідки для відповідачів, як добросовісних набувачів, у вигляді безоплатного позбавлення майна, яке вперше було відчужене у 2003 році, є нелегітимною.

Встановивши, що спірне майно вибуло від його власника на підставі дійсного договору, а відповідачі є добросовісними набувачами, колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні позову.

При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що Львівська міська рада об`єктивно могла дізнатись про порушення її прав у 2013 році, у зв`язку з чим, звертаючись до суду з цим позовом у квітні 2018 року, пропустила строк позовної давності, проте підставою для відмови в задоволенні позову є саме необґрунтованість позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

16 червня 2021 року Львівська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

05 липня 2021 року управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 09 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою Львівської міської ради та за касаційною скаргою управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, витребувано матеріали справи з районного суду.

У вересні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень Львівська міська рада зазначиланеправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верхового Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 183/1617/16, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19,

від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 06 грудня 2018 року у справі

№ 522/2202/15-ц, у постановах Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16, від 12 квітня 2018 року у справі № 910/16133/16, у справі № 753/11965/19, у справі № 755/11741/18, у постановах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 17 лютого

2016 року у справі № 6-2407цс15, від 24 червня 2015 року у справі

№ 6-251цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга Львівської міської ради мотивована тим, що суд апеляційної інстанції невірно застосував статті 387 388 ЦК України, здійснив неправильну кваліфікацію правовідносин, оскільки захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача його майна.

Одночасне застосування статей 216 та 388 ЦК України є помилковим з огляду на те, що віндикаційний та негаторний позови є взаємовиключними.

Враховуючи, що Львівська міська рада не була стороною жодного правочину, на підставі якого відбулось відчуження спірного майна, вона не може захищати своє право шляхом застосування реституції.

Крім того, в основу оскаржуваної постанови суд поклав копію реєстраційного посвідчення бюро технічної інвентаризації від 03 червня 2002 року про право приватної власності ЛКП «Львівелектротранс» на об`єкт нерухомого майна на АДРЕСА_1 , проте комунальне підприємство не могло бути суб`єктом права приватної власності.

Підставою касаційного оскарження судових рішеньуправління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради зазначило неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, у постановах Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16,

від 12 квітня 2018 року у справі № 910/16133/16, від 30 серпня 2019 року у справі № 914/970/18, від 15 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі

№ 6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15 (пункт

1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради мотивована тим, що рішення про відчуження комунального майна (спірного нежитлового приміщення) Львівською міською радою відповідно до пункту 30 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» не приймалось і вказане майно вибуло з комунальної власності неправомірно, тобто, поза волею власника.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У відзиві, поданому до Верховного Суду, представник ОСОБА_2 - адвокат Лойфер А. Е. вказує, що відповідачі набули право власності на спірне майно на підставі відплатного договору та є добросовісними набувачами, які не можуть відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайств при вчиненні правочинів з нерухомістю.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Постановою Львівської міської ради депутатів трудящих від 27 листопада 1947 року № 1060 «Про передачу будинків Пральному тресту на баланс по

АДРЕСА_2 », затвердженою постановою виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих

від 27 листопада 1947 року № 1474, зазначені будинки були передані на баланс Львівському пральному тресту.

Згідно із заключенням про реєстрацію будинковолодіння, складеного юрисконсультом Львівського облінвентарбюро, вказане будинковолодіння складалося із 2 будинків та належало на праві власності Банно-пральному тресту.

26 квітня 1951 року видано свідоцтво № 2049 про право власності на будівлю, яким житлове управління Львівського міського відділу комунального господарства посвідчило, що будинковолодіння в АДРЕСА_1 належало Банно-пральному тресту на праві власності.

У листі від 12 червня 1963 року № 51 Кущова машинно-лічильна станція у зв`язку із проведеною реконструкцією приміщень на АДРЕСА_1 просила виконати наступні роботи: генплан, поверховий план і оціночний акт.

Із листа Кущової машинно-лічильної станції завідуючому Львівським облкомунгоспом від 07 січня 1969 року № 249-73 вбачається, що займана цією станцією будівля на АДРЕСА_1 була передана їй на баланс у грудні 1962 року.

Із рішення виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від

15 грудня 1971 року № 662 «Про оформлення права державної власності на 1/5 частину будинковолодіння АДРЕСА_1 » вбачається, що розглянувши клопотання Кущової машинно-лічильної станції, відділу комунального господарства облвиконкому та представлені документи, які стверджують, що на спільній земельній ділянці

АДРЕСА_1 знаходиться три окремих будинки. Один з них належить на праві власності Кущовій машинно-лічильній станції (що підтверджується наказом від 14 квітня 1962 року № 64 по відділу комунального господарства облвиконкому про передачу з балансу Львівської контори комунального обслуговування будинку колишньої пральні № 3 на баланс кущової машинолічильної станції). Враховуючи, що виділити вказаний будинок в самостійний з присвоєнням йому окремого номера неможливо та, керуючись інструкцією МКГ від 31 січня 1966 року «Про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах та селищах міського типу УРСР», виконком Львівської міської Ради депутатів трудящих вирішив оформити право власності на

1/5 частини будинковолодіння АДРЕСА_1 за Кущовою машинно-лічильною станцією відділу комунального господарства облвиконкому (Львівського обласного управління комунального господарства) та видати їй відповідні документи (п. 1); зобов`язати Кущову машинно-лічильну станцію зареєструвати вказану частину будинковолодіння у Львівському бюро технічної інвентаризації (п. 2).

Згідно із заключенням про реєстрацію будинку (будинковолодіння)

від 31 грудня 1971 року, складеним Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації, встановлено, що будинковолодіння складалося із 3 будівель, 1/5 ідеальна частина будинковолодіння (двоповерховий будинок) належала на праві державної власності Кущовій машинно-лічильній станції Львівського облкомунгоспу; право встановлювалося рішенням Львівського міськвиконкому від 15 грудня 1971 року № 662; на підставі пункту 7 Інструкції Міністерства комунального господарства від 31 січня 1966 року «Про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах та селищах міського типу УРСР» («Реєстрація провадиться на підставі документів, що встановлюють право власності/правовстановлюючих документів»)

1/5 частини будинковолодіння належало зареєструвати на праві державної власності за Кущовою машинно-лічильною станцією; також міститься відмітка про реєстрацію у книзі за № 643.

Розпорядженням Львівського обласного управління комунального господарства від 19 лютого 1987 року № 62 «Про передачу основних засобів» передано з балансу Лічильного центру облкомунуправління на баланс Львівського трамвайно-тролейбусного управління (пізніше - ЛКП «Львівелектротранс») будівлю на АДРЕСА_1

На підставі рішення виконкому Львівської міської Ради від 15 грудня

1971 року № 662 та розпорядження Львівського обласного управління комунального господарства від 19 лютого 1987 року № 62 Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки видано реєстраційне посвідчення від 03 червня

2002 року, яким бюро технічної інвентаризації посвідчило, що будинок в частині під літ. «А-1», який розташований в

АДРЕСА_1 зареєстрований на праві приватної власності за

ЛКП «Львівелектротранс» та записано в реєстрову книгу № 9 за реєстровим № 7919.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 27 грудня 1991 року № 728 «Про розмежування обласної комунальної власності і власності адміністративно-територіальних одиниць (підприємств та організацій житлово-комунального господарства області)», затверджено перелік підприємств та організацій житлово-комунального господарства, які відносяться до комунальної власності Львівської міської ради народних депутатів та відповідних рад народних депутатів міст обласного підпорядкування і районів області згідно з додатком № 2 (пункт 2); «передачу державного майна до складу комунальної власності здійснювати безоплатно стосовно до порядку, передбаченого постановою Ради Міністрів УРСР від 28 квітня 1980 року № 286 «Про порядок передачі підприємств, об`єднань, організацій, установ, будинків і споруд» /ЗП УРСР, 1980 року, № 5,

ст. 43, з наступним повідомленням про це органів державної статистики, податкових та фінансових органів» (пункт 3); «передачу майна здійснювати по балансовій вартості за станом по 01 січня 1992 року» (пункт 6); «власність виконкому Львівської міської ради народних депутатів: Львівське трамвайно-тролейбусне управління/майновий комплекс трамвайного і тролейбусного депо, малого підприємства, та інші служби, що входять до їх складу» (підпункт І пункту І додатку № 2).

01 квітня 1997 року Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації видало дублікат реєстраційного посвідчення, яким посвідчило, що в цілому жилий будинок, розташований в АДРЕСА_1 , зареєстрований на праві державної власності за виконкомом місцевої Ради Личаківського (Червоноармійського) р-ну м. Львова і знаходиться в оперативному управління ЖЕО Личаківського р-ну м. Львова на підставі реєстру, затвердженого рішенням виконкому Личаківського району

м. Львова міської ради народних депутатів від 10 березня 1987 року № 176, записаний в реєстрову книгу жилих будинків, що належить місцевим радам за реєстровим № 1031 по м. Львову 15 листопада 1987 року.

26 грудня 2000 року Львівське обласне державне комунальне бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки видано дублікат реєстраційного посвідчення (копія котрого міститься в інвентаризаційній справі), яким посвідчило, що житловий будинок в цілому, який розташований в АДРЕСА_1 зареєстрований на праві державної власності за Місцевими Радами на підставі рішенням Червоноармійського райвиконкому м. Львова від 10 березня 1987 року за № 176 та записано в реєстрову книгу № 1 за реєстровим № 1031 15 листопада 1987 року.

12 вересня 2005 року реєстратор обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» прийняв рішення про реєстрацію права власності та як дублікат на реєстраційне посвідчення видав витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно (№ витягу: 8311598) на право комунальної власності в цілому на будинок АДРЕСА_1 за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради на підставі рішення Червоноармійського райвиконкому м. Львова від 10 березня 1987 року

№ 176; реєстраційний номер: 9409001; номер запису: 1031. Згідно витягу з рішення Червоноармійської районної ради народних депутатів м. Львова

від 10 березня 1987 року № 176 «Про затвердження реєстру житлових будинків», «розглянувши списки житлових будинків, представлених ЖЕО району, які знаходяться на балансі місцевих Рад по Червоноармійському району м. Львова, … виконком районної Ради народних депутатів вирішив затвердити реєстр житлових будинків, які знаходяться на балансі місцевих Рад по АДРЕСА_1 , знаходиться на балансі ЖЕО Червоноармійського р-ну м. Львова в цілому».

01 грудня 2003 року на підставі біржової угоди № Н-019-3 (договору купівлі-продажу), укладеної між членом біржі СПД ОСОБА_6 , в особі брокера-продавця, діючим в інтересах ЛКП «Львівелектротранс», та членом біржі

ПП ОСОБА_7 , в особі брокера-покупця, діючої в інтересах ПП «Салют-плюс», продавець передав у власність покупця нежитлове приміщення: будівлю літ. А-1, загальною площею 272,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала ЛКП «Львівелектротранс».

На підставі біржової угоди № Н0230 від 01 березня 2010 року (договору купівлі-продажу) право власності на спірне нерухоме майно перейшло до

ПП «Західно-Український паливний дім».

Ухвалою Сколівського районного суду Львівської області від 25 червня

2014 року у справі № 453/767/14-ц за позовом ПП «Сімтакс» до ОСОБА_8 , ПП «Західно-Український паливний дім» про стягнення боргу за договором позики було затверджено мирову угоду, згідно з якою ПП «Західно-Український паливний дім» зобов`язувався продати ПП «Сімтакс» нежитлове приміщення під літ. А-1, загальною площею 272,7 кв. м, за адресою:

АДРЕСА_1 , за ціною 295 000 грн шляхом укладення нотаріального договору купівлі-продажу.

05 грудня 2014 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу

Новосад О. П., зареєстрованого за № 6904, право власності на спірне нерухоме майно перейшло до ПП «Сімтакс» (номер запису про право власності: 7954912 від 05 грудня 2014 року).

24 березня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу 1/2 частини нежитлового приміщення, будівлі, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юріяком М. І. за № 810, та договору купівлі-продажу 1/2 частини нежитлового приміщення, будівлі, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юріяком М. І. за № 815, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 стали в рівних частинах співвласниками спірного нерухомого майна.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушеннянорм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційні скарги не підлягають задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16

ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин

речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (постанова Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року в справі № 6-54цс17).

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом і було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (постанова Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року в справі№ 1522/25684/12).

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові

від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Львівська міська рада, звертаючись до суду з цим позовом, посилалась на те, що вона є власником будинку на АДРЕСА_1 , приміщення в якому балансоутримувач ЛКП «Львівелектротранс» всупереч вимогам пункту 30 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» неправомірно відчужив на підставі біржової угоди від 01 грудня 2003 року № Н-019-3.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши матеріали інвентаризаційної справи, встановив, що на земельній ділянці АДРЕСА_1 знаходиться три окремих будинки, натомість ЛКП «Львівелектротранс» було власником приміщення під літ. «А-1», що підтверджено реєстраційним посвідченням Львівського обласного державного бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки від 03 червня 2002 року, виданим на підставі рішення виконкому Львівської міської Ради від 15 грудня 1971 року № 662 та розпорядження Львівського обласного управління комунального господарства від 19 лютого 1987 року № 62.

Обґрунтовуючи вибуття спірного майна з володіння власника поза його волею Львівська міська рада посилалась на те, що біржова угода

від 01 грудня 2003 року № Н-019-3 була укладена з метою, яка є суперечною інтересам держави і суспільства.

Згідно з статтею 49 ЦК УРСР (була чинною станом на 01 грудня 2003 року) якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.

В ході розгляду справи апеляційний суд правильно встановив відсутність доказів, які б підтверджували, що біржова угода від 01 грудня 2003 року

№ Н-019-3 укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини

(далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою

(рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року пункти 166 - 168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки -встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, пункти 40 - 43).

Найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

У постановах від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц та

від 18 березня 2020 року в справі № 199/7375/16-ц Верховний Суд, посилаючись на те, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар, дійшов висновку про те, що задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у добросовісного набувача на користь міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У справі, яка переглядається, колегія суддів апеляційного суду правильно встановила нелегітимність мети у вигляді безоплатного позбавлення майна відповідачів, як добросовісних набувачів майна, яке вперше було відчужене у 2003 році.

Враховуючи вищевикладене, встановивши, що спірне майно вибуло від його власника на підставі дійсного договору, а відповідачі є добросовісними набувачами, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 564/2227/17 зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Оскільки вимоги Львівської міської ради є необґрунтованими, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав на відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

З урахуванням встановлених обставин, висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Верхового Суду у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 183/1617/16, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17,

від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 06 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц,

від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16, від 12 квітня 2018 року у справі № 910/16133/16, від 30 серпня 2019 року у справі № 914/970/18,

від 15 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, у справі № 753/11965/19, у справі № 755/11741/18, та Верховного Суду України у постановах

від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 17 лютого 2016 року у справі

№ 6-2407цс15, від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, на які посилались заявники в касаційних скаргах

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411

ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу касаційну скаргу Львівської міської ради та касаційну скаргу управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович