№ 464/7008/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

01червня 2022 року

м. Київ

справа № 464/7008/18

провадження № 61-18403св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивачі (відповідачі за зустрічним позовом): ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 ,

третя особа - головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області,

третя особа (за зустрічним позовом) - орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , підписану адвокатом Загвойською Оксаною Володимирівною, на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року в складі судді Теслюка Д. Ю. та на постанову Львівського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року в складі колегії суддів Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ :

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 та ОСОБА_3 звернулися з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позов мотивували тим, що вони є членами сім`ї наймача квартири АДРЕСА_1 та зареєстровані в ній. Окрім них у вказаній квартирі також зареєстровані ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які з 1993 року не проживають за вказаною адресою й не несуть жодних витрат на утримання квартири, оскільки виїхали на постійне місце проживання у іншу область. Вказували, що реєстрація місця проживання відповідачів у квартирі створює позивачам перешкоди у користуванні житлом.

Позивачі просили суд ухвалити рішення, яким визнати ОСОБА_5 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстрації за вказаною адрсеою.

У липні 2020 року ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , звернулися з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення.

Зустрічний позов мотивували тим, що ОСОБА_5 , її брат ОСОБА_1 та їх батьки в 1983 році отримали ордер №542 з правом зайняття трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Основним квартиронаймачем була їх мати ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . За вказаною адресою 31 березня 1991 року за згодою усіх членів сім`ї була зареєстрована й ОСОБА_4 та її донька ОСОБА_5 . Вказувала, що через агресивну поведінку свого брата в 1993 році вона з чоловіком та дворічною донькою за домовленістю з матір`ю ОСОБА_8 з метою уникнення загострення конфліктів з відповідачем ОСОБА_1 тимчасово переїхала до батьків чоловіка в Донецьку область. Вказували, що з місця реєстрації не знімались та не реєстрували місце проживання в іншому місці. Протягом багатьох років позивачі неодноразово робили спроби повернутися додому, регулярно навідували матір та бабусю. Усі літні канікули діти ОСОБА_5 проводили у м. Львові. У червні 2014 року в зв`язку з бойовими діями на сході країни вони разом із сім`єю переїхали у м. Львів, де постійно проживали у спірній квартирі, оплачували комунальні послуги, займались пошуками роботи для подальшого проживання. Однак через три місяці змушені були знову покинути своє місце проживання через постійні конфлікти з відповідачем ОСОБА_1 . Після смерті матері ІНФОРМАЦІЯ_1 їх у квартиру не впускали.

З урахуванням зазначеного просили суд ухвалити рішення, яким зобов`язати відповідачів за зустрічним позовом усунути перешкоди в користуванні квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_9 до квартири та передачі ключів від неї.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 28 вересня 2020 року прийнято до розгляду зустрічну позовну заяву, об`єднано цивільну справу № 464/7008/18 за первісним позовом із цивільною справою № 464/3385/20 за зустрічним позовом та присвоєно справі єдиний унікальний номер 464/7008/18.

Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 07 грудня 2020 року провадження в справі в частині позовних вимог ОСОБА_7 закрито в зв`язку зі смертю позивачки.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року, позов задоволено частково:

визнано ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ;

у задоволенні позовних вимог про зняття відповідачів з реєстрації відмовлено;

у задоволенні зустрічного позову відмовлено;

вирішено питання розподілу судових витрат.

Судові рішення мотивовані тим, що відповідачі з 1993 року, тобто понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки, не проживають в спірній квартирі без поважних причин. Суди зазначили, що відповідачі добровільно в 1993 році виїхали в Донецьку область і до початку війни на Донбасі в 2014 році не виявляли бажання повернутися на постійне місце проживання до міста Львова. Доводи відповідачів про те, що поважною причиною їх непроживання в спірній квартирі є постійні конфлікти з ОСОБА_1 та наявність у них перешкод у користуванні квартирою суди відхилили з посиланням на лист начальника Сихівського ВП ГУ НП у Львівській області, за змістом якого відповідачі в період з 2014 по 2020 роки до поліції з приводу наявності перешкод у користуванні квартирою не зверталися, а звернення ОСОБА_5 з приводу протиправних дій відносно неї з боку ОСОБА_1 мали місце у 1991-1992 роках, тобто до виникнення спірних правовідносин. У задоволенні позовної вимоги про зняття відповідачів з реєстрації суди відмовили з посиланням на те, що судове рішення про припинення права користування квартирою є достатньою підставою для зняття відповідачів з реєстрації.

Аргументи учасників справи

10 листопада 2021 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подали до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу на вказані судові рішення та просили їх скасувати як такі, що ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити, а в задоволенні первісного - відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно відмовили в прийнятті поданих відповідачами доказів на підтвердження наявності перешкод у користуванні спірною квартирою та нанесення ОСОБА_1 тілесних ушкоджень ОСОБА_5 . Вказують, що суди не перевірили, чи не буде визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, становити для них надмірний тягар із урахуванням обставини відсутності в них іншого житла, а також не з`ясували, чи буде втручання в право відповідачів на повагу до їх житла «необхідним у демократичному суспільстві», тобто співрозмірним із переслідуваною метою.

У січні 2022 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що суди зробили правильний висновок про те, що відповідачі не проживають в спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, адже жодних перешкод з боку позивачів у користуванні відповідачами квартирою не було. Указує, що суди встановили факт вибуття відповідачів на нове місце проживання в 1993 році, що є підставою для припинення права користування квартирою в силу положень статті 107 ЖК УРСР. Зазначає також, що спірна квартира не є житлом відповідачів у розумінні положень Конвенції, оскільки вони понад 25 років проживали в Донецьку та Донецькій області. Вказує, що набуття ОСОБА_5 статусу внутрішньо переміщеної особи свідчить про визнання нею місцем свого постійного проживання саме Донецьку область, а не спірну квартиру в місті Львові.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 13 грудня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме що суди при вирішенні справи не застосували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 листопада 2018 року в справі № 760/13113/14-ц, від 18 листопада 2020 року в справі № 210/2639/17, від 09 жовтня 2019 року в справі № 202/4656/16-ц, від 21 липня 2021 року в справі № 227/1044/20.

Аналіз змісту та вимог касаційної скарги дає підстави для висновку, що судові рішення в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про зняття відповідачів з реєстрації в касаційному порядку не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та малолітній ОСОБА_9 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Квартира складається з трьох кімнат загальною площею 67,30 м? та належить Львівській міській раді.

ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (дівоче прізвище - ОСОБА_10 ) разом із своїми батьками ОСОБА_8 та ОСОБА_11 були вселені у вказану квартиру на підставі ордеру №542 виконкому Шевченківської районної ради народних депутатів від 27 липня 1983 року.

В 1993 році ОСОБА_4 та ОСОБА_12 переїхали з квартири, у якій зареєстровано їх місце проживання ( АДРЕСА_1 ) у Донецьку область за місцем проживання чоловіка ОСОБА_5 та батька ОСОБА_4 .

Відповідачки навчались, працювали, отримували медичну допомогу у Донецькій області. ОСОБА_4 одружилась та народила сина ОСОБА_6 у м. Донецьку.

За змістом листа начальника Сихівського ВП ГУ НП у Львівській області від 31 липня 2020 року громадяни ОСОБА_5 та ОСОБА_4 у Сихівський ВП ГУ НП у Львівській області в період з 2014 по 2020 роки не звертались. Мали місце звернення до правоохоронних органів громадянкою ОСОБА_5 з приводу протиправних дій відносно неї з боку ОСОБА_1 у 1991 році та 1992 році.

За змістом листа ЛКП «Хуторівка» №365 від 30 липня 2020 року протягом 2014-2020 років ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не звертались до ЛКП «Хуторівка» щодо чинення їм перешкод у проживанні та користуванні житлом - квартирою АДРЕСА_1 .

Відповідачки періодично приїжджали до міста Львова, а саме: в квітні 2014 року на похорони ОСОБА_8 ; у серпні 2018 року ОСОБА_5 оформляла пенсію, а у грудні 2018 року вони реєстрували місце проживання малолітнього ОСОБА_6 , що вимагало їх обов`язкової присутності.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За положеннями частин першої-другої статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року в справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), на яку міститься посилання в касаційній скарзі, зазначено, що: «Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). […] Особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Апеляційний суд встановив, що ордер № НОМЕР_1 на квартиру АДРЕСА_1 було видано на сім`ю з трьох осіб, в тому числі на ОСОБА_6 Іншого житлового приміщення, окрім того, де відповідач на цей час тимчасово проживає з дозволу тітки, ОСОБА_6 не має. Згідно акту, підписаного майстром тех. дільниці №6, директором КП «Залізничне», а також сусідами, що проживають в АДРЕСА_1, ОСОБА_6 проживає у спірній квартирі протягом 9 років. Апеляційний суд встановив, що квартира АДРЕСА_1 має дві суміжні кімнати. При цьому, мати відповідача постійно проживала у квартирі разом зі співмешканцями. На цей час, в квартирі проживає чоловік матері - ОСОБА_5. Відповідач не проживає у спірній квартирі за домовленістю з матір`ю, оскільки площа та планування квартири не дають можливості для одночасного проживання в квартирі трьох дорослих осіб. За таких обставин, врахувавши поважність причин відсутності ОСОБА_6 у спірній квартирі понад 6 місяців, а також відсутність у відповідача іншого житла, апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року в справі № 210/2639/17 (провадження № 61-4079св20), на яку міститься посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що: «враховуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції […] При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду враховує, що іншого житла для постійного проживання ОСОБА_4 не має, у спірну квартиру вселилась за згодою її власника в якості члена сім`ї (дружина сина позивача), у зв`язку з чим набула право користування чужим майном. Матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_4 чинить перешкоди власнику в користуванні квартирою. ОСОБА_1 звернулась до суду з цим позовом у червні 2017 року, тобто після розірвання її сином у квітні 2017 року шлюбу з ОСОБА_4 . Апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції, дійшов правильного висновку, що належні та допустимі докази не проживання без поважних причин відповідача у спірній квартирі відсутні, а тому, зважаючи на реєстрацію у вказаній квартирі малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , позбавлення їхньої матері ОСОБА_6 права користування житловим приміщенням не переслідуватиме легітимну мету та є втручанням у право на житло в розумінні положень статті 8 Конвенції на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021року в справі № 569/5435/16-ц (провадження № 61-13080св21) вказано, що: «правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності згідно з відповідними принципами статті 8 Конвенції. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. […] Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2, зокрема, посилалася на те, що спірну квартиру згідно з чергою отримав ОСОБА_5 від основного місця своєї роботи на Рівненському заводі залізобетонних виробів та конструкцій. ОСОБА_5 є батьком ОСОБА_1 та колишнім її чоловіком. У цій квартирі вони проживали фактично однією сім`єю з моменту її отримання в 1989 році в складі сім`ї з трьох осіб: ОСОБА_5 , НОМЕР_1 , син НОМЕР_2 , а з 1995 року після народження позивача, сім`єю з 4 осіб. Втративши роботу, не маючи можливості працевлаштуватися в Україні, наявності необхідності у додаткових витратах на навчання позивача, зростання заборгованості за комунальні послуги, ОСОБА_2 прийняла рішення про працевлаштування закордоном та у травні 2014 року поїхала працювати в Російську Федерацію, де пропрацювала майже три роки і 06 лютого 2017 року повернулася в Україну. Увесь час в період перебування в Російській Федерації для формальності перетинала державний кордон України для поновлення міграційної карти. Перебуваючи весь час за кордоном як і ОСОБА_2 , так і ОСОБА_5 періодично, за можливості пересилали для позивача кошти зароблені ними за кордоном. Таким чином, ОСОБА_2 була відсутня понад шість місяців за місцем реєстрації з поважної причини і за нею збереглося право користування спірною квартирою. […] Крім того в оцінці спірних правовідносин Верховний Суд враховує і те, що ОСОБА_2 у квартирі була зареєстрована з 1988 року, а тому визнання її такою, що втратила право користування цим житловим приміщенням всупереч вимогам закону, є порушенням права відповідачки на повагу до її житла, передбаченого статтею 8 Конвенції».

На необхідності оцінки позбавлення осіб права користування житлом на предмет пропорційності в контексті передбачених статтею 8 Конвенції принципів у спорах щодо визнання осіб такими, що втратили право користування неприватизованим житловим фондом, наголошено також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 року в справі № 227/1044/20 (провадження № 61-15632св20), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року в справі № 356/815/19 (провадження № 61-15893св20), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року в справі № 643/12730/18 (провадження № 61-10733св20).

У справі, що переглядається:

квартира АДРЕСА_1 надана ОСОБА_8 на підставі ордеру №542 виконкому Шевченківської районної ради народних депутатів від 27 липня 1983 року, виданого на сім`ю в складі чотирьох осіб, у тому числі позивача ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_13 ;

до смерті наймача (матері позивача та відповідачки) в квітні 2018 року позивачі не порушували питання щодо припинення права відповідачок на користування житлом, тобто визнавали за ними таке право;

суд першої інстанції, обмежившись посиланням на те, що відповідачки виїхали зі спірної квартири в 1993 році, не встановив причини їх непроживання в квартирі протягом шести місяців, що передували зверненню до суду з цим позовом, враховуючи встановлені судом обставини повернення відповідачок до міста Львова в серпні та грудні 2018 року;

суд першої інстанції не надав оцінки позбавленню відповідачок права користування квартирою на предмет пропорційності в контексті передбачених статтею 8 Конвенції принципів, у тому числі з урахуванням факту реєстрації в спірній квартирі місця проживання малолітнього сина ОСОБА_4 - ОСОБА_6 ;

місцевий суд не перевірив дотримання балансу інтересів сторін спору та не встановив наявність або відсутність у відповідачок іншого житла, зокрема, з урахуванням їх доводів про те, що з 2014 року внаслідок збройної агресії РФ вони мають бажання повернутися до міста Львова, однак унаслідок конфліктних відносин з позивачами вимушені знімати житло в Донецькій області.

Апеляційний суд допущених судом першої інстанції порушень не усунув, не перевірив усіх доводів апеляційної скарги та не навів мотивів відхилення кожного аргументу, викладеного позивачкою, чим допустив порушення підпункту «в» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України.

В силу положень частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без урахування висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року в справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 18 листопада 2020 року в справі № 210/2639/17 (провадження № 61-4079св20) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 року в справі № 227/1044/20 (провадження № 61-15632св20).

З огляду на необхідність урахування висновків щодо застосування норм права, викладених У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021року в справі № 569/5435/16-ц (провадження № 61-13080св21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року в справі № 356/815/19 (провадження № 61-15893св20), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року в справі № 643/12730/18 (провадження № 61-10733св20), касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду в оскарженій частині - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , підписану адвокатом Загвойською Оксаною Володимирівною, задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 09 вересня 2021 рокув частині задоволення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселенняскасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З прийняттям постанови суду касаційної інстанції постанова Львівського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року в скасованій частині втрачає законну силу й подальшому виконанню не підлягає.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук