№ 1016/2353/12

Постанова

Іменем України

17 березня 2020 року

місто Київ

справа № 1016/2353/12

провадження № 61-1825св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Відділ Держземагентства України у Макарівському районі Київської області, Копилівська сільська рада Макарівського району Київської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 26 лютого 2013 року у складі судді Тандира О. В. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Кулішенка Ю. М., Сушко Л. П., Ігнатченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у вересні 2012 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , Відділу Держземагентства України у Макарівському районі Київської області (далі - Відділ Держземагентства), Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області (далі - Копилівська сільська рада) про визнання рішення сільської ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка, площею 0, 250 га, що розташована на АДРЕСА_1 . Під час розробки технічної документації із землеустрою, для подальшого визначення кадастрового номера для належної на праві власності зазначеної земельної ділянки, встановлено, що виготовити зазначену технічну документацію неможливо у зв`язку з накладанням на її земельну ділянку земельної ділянки, площею 0, 10796 га, що належить ОСОБА_3 .

У зв`язку з наведеним просила: визнати незаконним та скасувати рішення Копилівської сільської ради від 03 грудня 2004 року № 152-17 ХХVI; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯГ № 317075, площею 0, 250 га, цільове призначення - ведення особистого селянського господарства, яка розташована в с. Копилів Макарівського району Київської області, виданий на ім`я ОСОБА_3 ; зобов`язати Відділ Держземагентства скасувати в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі запис № 010700600046 про реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку, серії ЯГ за № 317075, виданого на ім`я ОСОБА_3 .

Стислий виклад заперечень відповідачів

Копилівська сільська рада позов визнала у повному обсязі, а Відділ Держземагентства проти заявлених позовних вимог не заперечував.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 26 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 22 листопада 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Копилівської сільської ради від 03 грудня 2004 року № 152-17 ХХVI в частині передачі ОСОБА_3 у власність земельної ділянки, площею 0, 250 га, для ведення особистого селянського господарства у межах с. Копилів. Визнано недійсним державний акт серії ЯГ № 317075 на право власності на земельну ділянку, площею 0, 250 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства у межах с. Копилів, кадастровий номер 3222783201:01:004:0026, виданий на ім`я ОСОБА_3 .

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що Копилівською сільською радою прийнято рішення про передачу у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, належної ОСОБА_1 на праві власності, що суперечить закону та порушує її права.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій засобами поштового зв`язку до Верховного Суду у грудні 2017 року, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Макарівського районного суду Київської області від 26 лютого 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 листопада 2017 року, постановити нове рішення про відмову у задоволенні вимог позову ОСОБА_1 .

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що суди дійшли помилкових висновків про те, що ОСОБА_1 належить на праві власності земельна ділянка площею 0, 250 га замість 0, 150 га, вважає, що такі обставини встановлені на припущеннях, оскільки не досліджено рішення Копилівської сільської ради від 19 травня 1999 року № 3, на підставі якого видано ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0, 250 га. Стверджує, що під час отримання ним державного акта на право власності на землю дотримано вимоги законодавства. Вважає необґрунтованими та безпідставними висновки про накладення земельних ділянок. Також ОСОБА_3 ставить питання про дотримання судами першої та апеляційної інстанцій правил юрисдикції, а також щодо розгляду його апеляційної скарги неповноважним складом суду.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі відкрито касаційне провадження.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2017 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV) (далі - ЦПК 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Копилівської сільської ради народних депутатів Київської області від 16 жовтня 1996 року ОСОБА_1 надано дозвіл на будівництво домоволодіння (житлового будинку, сараю, гаража, літньої кухні, погреба, бані і т. п.) на АДРЕСА_1 на земельній ділянці, площею 1 500, 00 кв. м.

30 жовтня 1996 року Відділом архітектури Макарівської районної державної адміністрації ОСОБА_1 надано свідоцтво про забудову індивідуальної садиби на присадибній земельній ділянці, площею 1 500, 00 кв. м, яке зареєстровано за № 49. Представником районного Відділу архітектури 13 листопада 1996 року відведено в натурі присадибну земельну ділянку, що підтверджується відповідним актом.

Рішенням Виконавчого комітету Копилівської сільської ради від 19 травня 1999 року № 3 земельну ділянку, площею 0, 250 га, відповідно до

статей 6 9 17 Земельного кодексу України в редакції Закону України від 18 грудня 1990 року № 561-XII) ОСОБА_1 передано у приватну власність з цільовим призначенням - для ведення будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських споруд, що підтверджується державним актом на право власності на землю серії III-КВ № 013403, виданим 16 листопада 1999 року. Зазначений державний акт зареєстровано в Книзі запису державних актів на право приватної власності на землю за № 302. На цій земельній ділянці станом на 31 липня 2012 року знаходиться недобудований житловий будинок, готовність якого складає 25 %, вартістю 36 479, 00 грн, а також погріб «Апід», вартістю 37 630, 00 грн.

Виготовити технічну документацію із землеустрою щодо складання державного акта на право власності на земельну ділянку та присвоїти кадастровий номер неможливо у зв`язку із накладанням на земельну ділянку, площею 0, 250 га, яка належать ОСОБА_3 .

Рішенням Копилівської сільської ради від 03 грудня 2004 року № 152-17-ХХІУ ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку, площею 0, 250 га, для ведення особистого селянського господарства у межах с. Копилів.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_3 отримав державний акт серії ЯГ № 317075 на право власності на земельну ділянку, площею 0, 250 га, у с. Копилів Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222783201:01:004:0026, акт зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів за № 010700600046 від 09 лютого 2007 року.

З листа Управління Держкомзему у Макарівському районі Київської області від 31 травня 2012 року № 01-10/761 встановлено, що визначити кадастровий номер земельній ділянці ОСОБА_1 неможливо у зв`язку із взаємним перекриттям із земельною ділянкою ОСОБА_3

Загальна площа накладання земельної ділянки ОСОБА_3 на земельну ділянку ОСОБА_1 становить 0, 10796 га, яке відбулося внаслідок накладання на земельну ділянку останнього, земельної ділянки ОСОБА_4 , земельна ділянка якого знаходиться на місці фактичного розташування земельної ділянки ОСОБА_3 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Нормами частини першої статті 81 ЗК України визначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Статтями 15 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Згідно зі статтею 4 ЦПК України 2004 року, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом України.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»

(далі - Закон № 280/97-ВР) місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Згідно зі статтею 25 Закону № 280/97-ВР сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВР до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону № 280/97-ВР).

Частиною першою статті 10 Закону № 280/97-ВР передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Таким чином, наведеними правовими нормами встановлено виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад вирішувати питання у галузі земельних відносин, зокрема, приймати рішення щодо безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Згідно з частинами першою, четвертою, сьомою статті 55 Закону України «Про землеустрій» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям.

Підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини (стаття 141 ЗК України).

Відповідно до статті 198 ЗК України кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Кадастрова зйомка включає: геодезичне встановлення меж земельної ділянки; погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; відновлення меж земельної ділянки на місцевості; встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; виготовлення кадастрового плану.

Отже, щоб набути право власності на земельну ділянку необхідно здійснити комплекс робіт: провести кадастрову зйомку землі із геодезичним встановленням меж земельної ділянки, яка включає, зокрема, і, перенесення в натурі (на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим в установленому порядку проектом відведення цієї ділянки, погодження цих меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами.

Погодження меж земельної ділянки є складовою частиною кадастрового плану, який, у свою чергу, є складовою частиною технічної документації, необхідної для передачі громадянам безоплатно земельних ділянок у власність. Виконання усіх підготовчих робіт з виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку передбачає перевірку того, чи не належить земельна ділянка іншому власнику чи правомірному користувачеві та чи не накладаються межі земельної ділянки на суміжні земельні ділянки.

Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що земельна ділянка площею 0,250 га, належна на праві власності ОСОБА_3 , накладається на земельну ділянку ОСОБА_1 , площею 0,250 га, дійшли обґрунтованого висновку про доведеність факту порушення ОСОБА_3 прав ОСОБА_1 на передану їй органом місцевого самоврядування у власність земельну ділянку.

Відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про недоведеність ОСОБА_1 того, що їй виділялася земельна ділянка площею 0, 250 га, оскільки у матеріалах справи відсутнє рішення Копилівської сільської ради від 19 травня 1999 року № 3, відхилені Верховним Судом, оскільки полягають у вимозі здійснити переоцінку доказів у справі, на підставі яких встановлено фактичні обставини справи, а також до непогодження із оскаржуваними судовими рішеннями.

Судами досліджені державний акт на право власності на землю, серії ІІІ-КВ № 013403, виданий 16 листопада 1999 року, який зареєстрований в Книзі запису державних актів на право приватної власності на землю за № 302, технічна документація із землеустрою щодо відновлення меж земельної ділянки, площею 0, 250 га, акт перевірки дотримання земельного законодавства від 17 лютого 2012 року № 66/12, план-схема земельної ділянки та схема накладення.

Доводи заявника про те, що він отримав спірну земельну ділянку відповідно до вимог закону, є необґрунтованими, оскільки судами встановлено, що набуття права власності на земельну ділянку відбулося з порушенням вимог земельного законодавства та прав позивача.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Щодо юрисдикції спору

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, далі - КАС України) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України

(у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Матеріалами справи доведено, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Копилівської сільської ради, ОСОБА_3 , Відділу Держземагентства про визнання недійсними та скасування рішення органу місцевого самоврядування, державного акта на право власності на землю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 815/742/14 (провадження № 11-108апп19) зазначила, що якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.

Таким чином, при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів.

Верховний Суд врахував, що звернення ОСОБА_1 до суду з позовом обумовлено виникненням спору приватно-правового характеру, який не може бути вирішено за правилами адміністративного судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб`єктний склад такого спору.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України 2004 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Щодо розгляду справи у апеляційному порядку неповноважним складом суду

Також підлягають відхиленню Верховним Судом доводи касаційної скарги про те, що розгляд справи у суді апеляційної інстанції здійснено неповноважним складом суду. Такі доводи не підтверджені належними доказами та спростовуються матеріалами справи. Зокрема, відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 жовтня 2017 року справу, яка переглядається, розподілено головуючому судді (суддя-доповідач) Кулішенко Ю. М., судді, які входять до складу колегії: Ігнатченко Н. В., Сушко Л. П., які і постановили ухвалу у справі 22 листопада 2017 року. Таким чином, справу в суді апеляційної інстанції розглянуто повноважним складом суду, а доводи заявника є необґрунтованими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що позивач довела належними доказами порушення її прав, правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та відповідають вимогам статей 212 213-215 303 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Таким чином, доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 26 лютого 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко