№ 121/3552/13-ц

Постанова

Іменем України

02 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 121/3552/13-ц

провадження № 61-24166св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Сімеїзська селищна рада, Ялтинське управління земельних ресурсів,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 02 грудня 2013 року в складі судді Берещанкського Ю. В. та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 18 лютого 2014 року в складі колегії суддів: Даніла Н. М., Онищенко Т. С., Рошка М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Сімеїзська селищна рада, Ялтинське управління земельних ресурсів, про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, визнання недійсними свідоцтв про право власності.

В обґрунтування позову вказав, що він є власником земельної ділянки АДРЕСА_1, яка була відведена для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель. Власником суміжної земельної ділянки АДРЕСА_2 є ОСОБА_4 .

Укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі продажу земельної ділянки № 18 від 07 вересня 2012 року суперечить вимогам закону, оскільки на вказаній земельній ділянці розташований самочинно побудований будинок без дотримання будівельних норм, який становить загрозу для людей. Разом із тим договором купівлі-продажу земельної ділянки відповідачі фактично приховали договір купівлі-продажу житлового будинку.

Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 07 вересня 2012 року, який був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; визнати недійсним свідоцтво на права власності на нерухоме майно від 13 грудня 2012 року, а саме житловий будинок, який належить ОСОБА_3 ; визнати недійсним свідоцтво на права власності на земельну ділянку АДРЕСА_2 , яка належить ОСОБА_3 .

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 02 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 18 лютого 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів щодо порушення його прав внаслідок укладення відповідачами договору купівлі-продажу суміжної земельної ділянки, а тому суди дійшли висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог за їх недоведеністю та безпідставністю. При цьому суди констатували, що доводи позивача базуються на припущеннях щодо порушення його прав у майбутньому й обґрунтовано зазначили, що за захистом прав інших осіб, які на переконання позивача можуть бути порушені внаслідок руйнування розміщеного на спірній земельній ділянці будинку, мають звертатися відповідні компетентні державні органи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У березні 2014 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 02 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 18 лютого 2014 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі продажу земельної ділянки № 18 від 07 вересня 2012 року суперечить вимогам закону, оскільки на вказаній земельній ділянці розташований самочинно побудований будинок без дотримання будівельних норм, який становить загрозу для людей. Разом із тим договором купівлі-продажу земельної ділянки відповідачі фактично приховали договір купівлі-продажу житлового будинку, який, будучи об`єктом самочинного будівництва, не підлягає відчуженню. За таких обставин оскаржуваний правочин є удаваним.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

У березні 2014 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 02 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 18 лютого 2014 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2014 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано з Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим справу № 121/3552/13-ц.

Вимоги ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2014 року у частині витребування справи не виконано, оскільки справа до суду не надходила через тимчасову окупацію частини території України.

Касаційну скаргу із доданими до неї матеріалами у справі № 121/3552/13-ц передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2018 року копії матеріалів касаційного провадження № 61-24166ск18 у справі № 121/3552/13-ц направлено до Апеляційного суду міста Києва з метою визначення суду для розгляду питання про відновлення втраченого судового провадження.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 липня 2018 року було визначено Подільський районний суд міста Києва для вирішення питання про можливість відновлення втраченого судового провадження у справі.

Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 14 грудня 2020 року відновлено частково втрачене судове провадження у справі № 121/3552/13-ц.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка АДРЕСА_1, яка була відведена для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарчих будівель, на підставі договору купівлі-продажу від 13 лютого 2002 року, що підтверджується державним актом серії КМ № 060452.

Власником суміжної земельної ділянки АДРЕСА_2 площею 0,0400 га на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 494555 був ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після смерті ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом 19 липня 2012 року було видано Першою Ялтинською державною нотаріальною конторою Борисовій Н. С., яка, в свою чергу, 07 вересня 2012 року продала вищевказану земельну ділянку ОСОБА_4 , від імені якого діяв ОСОБА_6 , зі зберіганням цільового призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Ялтинського міського нотаріального округу АР Крим Крайнюк Ю. В. та зареєстрованим за номером 2289 (а.с. 82-85).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Право власності набувається на підставах, шо не заборонені законом, зокрема, із правочинів та припиняється у разі відчуження власником свого майна (частина перша статті 328 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 346 ЦК України).

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто, інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому, обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

У статті 1 ЦПК України 2004 року закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пославшись на вищенаведені норми права та правильно їх застосувавши, суди попередніх інстанцій підставно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, вказавши, що зазначені останнім доводи, на які він посилався як на підставу для задоволення своїх позовних вимог, не є правовою підставою для задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним оскаржуваного договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження порушення своїх прав або охоронюваного законом інтересу оскаржуваним правочином.

При цьому суди констатували, що доводи позивача ґрунтуються на його припущеннях щодо можливого порушення прав інших осіб внаслідок руйнування у майбутньому розміщеного на спірній земельній ділянці будинку. Натомість, доказування, з огляду на вимоги частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року, не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому суди підставно не узяли до уваги зазначені доводи позивача та обґрунтовано відмовили у задоволенні його вимог.

Таким чином, позивач не є особою, яка відповідно до норм цивільно-процесуального законодавства має право звернення до суду в інтересах інших осіб. При цьому порушення його цивільних прав або охоронюваних законом інтересів не встановлено.

Разом із тим, наведені в касаційній скарзі докази були предметом перевірки в суді першої та апеляційної інстанцій, за результатами якої суди дійшли висновків, що вони не доводять підстав і обставин, з якими закон пов`язує удаваність угоди купівлі-продажу нерухомого майна.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 02 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 18 лютого 2014 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара