07.02.2023

№ 127/17899/21

Постанова

Іменем України

20 червня 2022 року

м. Київ

справа № 127/17899/21

провадження № 61-3845св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2022 року в складі колегії суддів: Голоти Л. О., Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення.

Позовна заява мотивована тим, що з 26 березня 2021 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 . Після придбання майна позивач дізналась, що у належній їй квартирі проживає відповідач ОСОБА_2 на правах члена сім`ї попереднього власника (тітка продавця квартири - третьої особи ОСОБА_3 ). На думку позивача, відповідач втратила право користування цією квартирою у зв`язку із зміною її власника, членом сім`ї нового власника вона не є.

Відповідач чинить перешкоди у користуванні належною позивачу квартирою, адже відмовляється її звільняти добровільно, не пускає ОСОБА_1 до квартири. Позивач змушена наймати житло для себе та своєї сім`ї (чоловіка та малолітньої дитини).

З наведених підстав ОСОБА_1 просила усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 22 грудня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні нерухомим майном шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що на цей час власником квартири є позивач. Відповідач не була та не є членом сім`ї відповідача. ОСОБА_4 категорично заперечує проти проживання у ній відповідача. Договір найму на проживання в спірній квартирі між сторонами не укладався, жодних угод між сторонами щодо порядку користування спірним житлом укладено не було. Проживання відповідача у спірній квартирі створює перешкоди позивачці у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном. Припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає принципу пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, спірна квартира має дві житлові кімнати, позивач з дитиною змушена проживати у найманому житлі, оскільки окрім спірного житла, іншого вона не має. Інтереси власника квартири переважають інтереси колишнього члена сім`ї попереднього власника, у якого припинились правові підстави користуватись чужим майном і підстави для збереження за ним жилого приміщення відсутні.

Оскільки здійснювати право власності в розумінні статті 317 Цивільного кодексу УкраїниОСОБА_1 не може через створювані відповідачем перешкоди, право власності позивача підлягає захисту шляхом виселення ОСОБА_2 із спірної квартири.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 грудня 2021 року скасовано.

Ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачем не надано суду доказів того, що між сторонами існує конфлікт, відповідач систематично порушує правила співжиття у спірній квартирі, що робить неможливим для позивача проживання в ній. Відповідач на законних підставах вселилася у квартиру, зареєструвала своє місце проживання за згодою колишнього власника, постійно там проживає, а позивач не довела факт створення відповідачем перешкод у користуванні належною їй квартирою, оскільки достеменних та переконливих доказів у створенні таких перешкод, незаконність користування відповідачем спірним житлом суду не надано. Відповідач проживає у квартирі з 1975 року, а зареєстрована - з 20 квітня 1992 року. Суду не надано суду доказів наявності у власності відповідача іншого житла.

За фактичними обставинами справи установлено, що відповідач має достатні та триваючі зв`язки із спірним житловим приміщенням, тобто спірна квартира є житлом відповідача у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Виселення відповідача без надання іншого житла буде ввжатися втручанням у право на житло, що є неприпустимим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

29 квітня 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2022 року.

У касаційній скарзі заявник просив скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2022 року та залишити в силі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 грудня 2021 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 04 травня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2022 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження постанови Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2022 року заявник вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, а також у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 337/1223/17, від 12 січня 2022 року у справі № 334/4599/20, від 02 лютого 2022 року № 367/2873/18, а саме: власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном; право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Наведені обставини вказують на необхідність виселення відповідача із належної позивачу квартири, оскільки відповідач не є членом сім`ї позивача та не має права проживати у цій квартирі.

Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

У червні 2022 року ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала на безпідставність доводів позивача. Зазначала про законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду. Просила залишити касаційну скаргу без задоволення.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 з 20 квітня 1992 року, що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання особи від 03 вересня 2020 року № 40481.

Право користування квартирою у відповідача виникло як члена сім`ї (дочки) першого власника квартири - ОСОБА_7 (мати відповідача) згідно з свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 від 27 вересня 1975 року.

Вказаний будинок АДРЕСА_3 будувався за рахунок пайових внесків членів житлово-будівельного кооперативу № 28. Особистий рахунок № НОМЕР_2 , який відповідає присвоєному пізніше номеру квартири, було відкрито на ім`я ОСОБА_7 (матері відповідача). Перший пайовий внесок нею сплачений у 1969 році, останній (повна оплата паю) - у 1984 році. З 1967 року до 1987 рік ОСОБА_7 перебувала у шлюбі із ОСОБА_8

24 листопада 2005 року виконавчий комітет Вінницької міської ради ухвалив рішення № 2/34 про оформлення свідоцтва про право приватної власності за ОСОБА_7 на двокімнатну кооперативну квартиру АДРЕСА_4 . На підставі цього рішення ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право власності на квартиру.

Згідно з договором дарування від 01 лютого 2006 року ОСОБА_7 подарувала квартиру дочці - ОСОБА_9 , а остання за договором дарування від 15 травня 2009 року подарувала квартиру дочці - ОСОБА_3 (третя особа).

26 березня 2021 року між ОСОБА_3 та позивачем ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири з розстроченням платежу, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Миронюк Н. В. та зареєстрований у реєстрі за № 416. Предметом договору була квартира АДРЕСА_1 . У пункті 1.3 договору вказано, що продавець стверджує, що треті особи не мають прав на квартиру; у пункті 1.6 договору зазначено, що квартира візуально оглянута покупцем до оформлення договору, недоліків або дефектів, які перешкоджали б її використанню за призначенням, на момент огляду не виявлено, претензій до продавця щодо якісних характеристик відчужуваної квартири немає.

26 березня 2021 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на квартиру, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 250020459.

26 березня 2021 року накладено обтяження на квартиру - заборона її відчуження у зв`язку із реєстрацією іпотеки; іпотекодержатель - АТ КБ «ПриватБанк», сума зобов`язання - 391 500 грн.

Договір купівлі-продажу квартири укладений за згодою чоловіка позивача - ОСОБА_11 . Також у позивача є дитина (син) ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На день придбання позивачем квартири у ній була зареєстрована і проживала відповідач ОСОБА_2 , а також була зареєстрована ОСОБА_7 . Однак 26 березня 2021 року за заявою позивача, як нового власника квартири, їх було знято з реєстрації.

Відповідно до рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 липня 2021 року у справі № 127/10028/21 (яке набрало законної сили) визнано незаконним та скасовано рішення департамента адміністративних послуг Вінницької міської ради від 26 березня 2021 року про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 .

Листом т.в.о. заступника начальника відділення поліції № 1 Вінницького районного управління поліції Головного управління національної поліції у Вінницькій області ОСОБА_1. проінформовано, що спірні питання між нею та ОСОБА_2 у справі щодо користування квартирою мають цивільно-правовий характер і вирішуються шляхом перемовин чи у судовому порядку.

За договором оренди житлового приміщення від 22 липня 2020 року позивач ОСОБА_1 орендує у ОСОБА_13 квартиру АДРЕСА_5 ; розмір орендної плати - 4 500 грн на місяць.

Відповідач ОСОБА_2 не є особою з інвалідністю, працює у ПАТ «Володарка» постійно з 24 жовтня 2003 року на посаді швачки; за період з березня 2021 року по серпень 2021 року загальний розмір її доходу становив 34 393,90 грн. На утриманні відповідача не перебуває жодна особа.

У справі № 127/10189/15-ц за позовом ОСОБА_2 до виконавчого комітету Вінницької міської ради, ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 про встановлення факту родинних відносин, визнання недійсним рішення виконавчого комітету, свідоцтва про право власності на житло, договору дарування, скасування реєстраційного посвідчення, визнання права власності на 1/2 частку квартири в порядку спадкування за законом відмовлено у задоволенні позовних вимог у зв`язку із пропуском позовної давності. При розгляді справи установлено, що ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі з 1975 року, а зареєстрована - з 20 квітня 1992 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

У частині першій статті 156 Житловго кодексу України (далі - ЖК України) передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї щодо захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц).

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, а також постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна (спірного житла), наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц).

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

За статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Такі правові висновки сформувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

У цій справі спір з приводу користування жилим приміщенням (квартирою) виник між ОСОБА_1 , як власником житла, та ОСОБА_2 , яка вселилася до цього приміщення як член сім`ї власника та стверджує про наявність у неї законних підстав для подальшого користування житлом, що унеможливлює користування жилим приміщенням його нинішнім власником (позивачем).

Судами установлено та не заперечувалося сторонами, що на підставі договору купівлі-продажу від 26 березня 2021 року ОСОБА_1 є власником двокімнатної квартири (загальною площею 42,9 кв. м, житловою - 29,8 кв. м) АДРЕСА_1 .

Попереднім (першим) власником цього майна була ОСОБА_7 (мати відповідача) зі згоди якої ОСОБА_2 вселилася до спірної квартири як член її сім`ї, що свідчить про набуття відповідачем у встановленому законом порядку права користування вказаною квартирою.

У справі № 127/10189/15-ц за позовом ОСОБА_2 до виконавчого комітету Вінницької міської ради, ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 про встановлення факту родинних відносин, визнання недійсним рішення виконавчого комітету, свідоцтва про право власності на житло, договору дарування, скасування реєстраційного посвідчення, визнання права власності на 1/2 частку квартири в порядку спадкування за законом установлено, що ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі з 1975 року, а зареєстрована - з 20 квітня 1992 року.

Обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Наведені обставини обґрунтовано свідчать, що ОСОБА_2 ставиться до спірного жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, не втратив бажання користуватися ним у подальшому, і дії відповідача не свідчать про втрату з його боку інтересу до спірного житла.

Отже, апеляційний суд правильно встановив, що існують достатні і тривалі зв`язки відповідача з конкретним місцем проживання - квартирою АДРЕСА_2 , що у розумінні статті 8 Конвенції охоплюється поняттям «житло».

Матеріали справи не містять доказів наявності у відповідача на праві власності іншого житла.

У договорі купівлі-продажу від 26 березня 2021 року, на підставі якого позивач стала власником спірної квартири зазначено, що продавець стверджує, що треті особи не мають прав на квартиру (пункт 1.3.); квартира візуально оглянута покупцем до оформлення договору, недоліків або дефектів, які перешкоджали б її використанню за призначенням, на момент огляду не виявлено, претензій до продавця щодо якісних характеристик відчужуваної квартири немає (пункт 1.6.).

На день придбання позивачем квартири у ній були зареєстровані відповідач ОСОБА_2 (яка також і проживала у квартирі) та ОСОБА_7 . Однак 26 березня 2021 року за заявою позивача, як нового власника квартири, їх було знято з реєстрації.

Апеляційний суд надав належну оцінку тому, що ОСОБА_1 , набувши право власності на спірне житло з певними обтяженнями (реєстрація та проживання в ньому відповідача) мала враховувати ці обставини. Позивач не довела введення її в оману попереднім власником квартири (продавцем - третьою особою у справі ОСОБА_3 ) щодо того, що у спірній квартирі на момент її придбання не зареєстрована та не проживає відповідач.

Суд апеляційної інстанції установив та позивач не спростував, що, набувши у власність відповідну квартиру, вона не могла не знати про проживання в ній ОСОБА_2 - члена сім`ї колишнього власника цього житла, що не має іншого власного житла та набула у законний спосіб охоронюване законом право на мирне користування майном; при цьому позивач не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідача та не з`ясувала, чи відмовляється остання від свого права користування спірним житлом.

Відповідач ОСОБА_2 працює у ПАТ «Володарка» постійно з 24 жовтня 2003 року на посаді швачки; за період з березня 2021 року по серпень 2021 загальний розмір її доходу становив 34 393,90 грн.

Дотримуючись балансу між захистом права власності і права особи на житло, апеляційний суд взяв до уваги, що у разі позбавлення ОСОБА_2 права користування відповідним житлом і її виселення, остання, в силу свого матеріального стану, буде неспроможна забезпечити себе власним житлом.

Вирішуючи питання про баланс інтересів сторін та пропорційність між виселенням відповідача та захистом права власності позивача апеляційний суд врахував, що позивач, стверджуючи про наявність перешкод з боку ОСОБА_2 не довела вчинення відповідачем перешкод у користуванні належною позивачу квартирою, оскільки достатніх доказів щодо цих обставин (створення таких перешкод) як і доказів незаконності користування відповідачем спірним житлом суду не надано

Апеляційним судом також встановлено, що позивачем не надано належних доказів того, що між сторонами існує конфлікт, відповідач систематично порушує правила співжиття у спірній квартирі, що робить неможливим для позивача (та її родини) проживання у ній.

При вирішенні справи за наявності передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Ураховуючи вищезазначене, апеляційний суд обґрунтовано не встановив «нагальної суспільної необхідності» для втручання у право ОСОБА_2 на житло шляхом її виселення із спірної квартири без надання іншого житла.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення відповідача ОСОБА_2 без надання йому іншого жилого приміщення.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку із його необґрунтованістю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц дійшла висновку про те, що не є підставою для виселення члена сім`ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц, від 24 червня 2020 року у справі № 309/1158/18.

Враховуючи зазначене, а також фактичні обставини у цій справі, колегія суддів Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги щодо виселення відповідача як члена сім`ї колишнього власника квартири.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваного рішення апеляційним судом без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц; у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 337/1223/17, від 12 січня 2022 року у справі № 334/4599/20, від 02 лютого 2022 року № 367/2873/18, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 6-709цс16 та у справі, яка переглядається, різні підстави і предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням у зв`язку з не проживанням відповідача (племінниці позивача) у спірному житлі більше 13 років без поважних причин та її не участі в утриманні і облаштуванні житла.

У справі № 6-2931цс16 суди встановили, що позивач є власником спірного житлового будинку, у якому не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в іншому будинку; її син перебував у шлюбі з відповідачем, у зв`язку із чим остання була вселена до належного позивачу спірного житлового будинку, яка як власник цього майна надала право відповідачці користуватись ним. Відповідач спільно з власником спірного житлового будинку не проживала, спільним побутом не була пов`язана; після розірвання шлюбу з сином позивача вибула із зазначеного житлового будинку, має інше житло, у якому проживає. За таких обставин Верховний Суд України погодився із висновком суду першої інстанції, що право відповідачки на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню шляхом її виселення.

У справі № 753/481/15-ц Верховний Суд України підтримав висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій, що позов про виселення відповідачів зі спірної квартири іншого житлового приміщення підлягає задоволенню у зв`язку з тим, що квартира була придбана відповідачем за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цієї самої квартири.

У справі № 695/2427/16-ц встановлено, що у період проживання у шлюбі позивача та відповідача, остання та її син набули особистий сервітут, що полягав у праві користування будинком позивача. Підставою для встановлення сервітуту була реєстрація шлюбу і добровільне вселення відповідачів до будинку позивача, а тому припинення сімейних відносин мало наслідком припинення особистого сервітуту.

У справі № 523/12186/13-ц встановлено, що відповідач 1, відповідач 2, який діє у своїх інтересах та в інтересах відповідача 3 постійно проживали у спірній квартирі за згодою колишнього власника (спадкодавця) і набули право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Ці відповідачі не є членами сім`ї позивачів, спільним побутом із ними не пов`язані, тому їх право на користування чужим майном підлягає припиненню шляхом виселення. Крім цього, відповідач 4 вселилася у спірну квартиру без згоди власників, має інше житло, де і зареєстрована, а тому вона також підлягає виселенню.

У справі № 569/4373/16-ц зазначено, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК України не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення; разом із цим, відповідач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК України для його виселення відсутні.

У справі № 337/1223/17 Верховний Суд погодився із висновками судів, що за установлених у цій справі обставин задоволення позовних вимог про захист права власності переважає над правом користування житлом особи, яка вселилась у квартиру за згодою колишнього власника, зловживає цим правом та перешкоджає новому власнику у реалізації його прав, у тому числі щодо проживання у спірній квартирі; відповідач за зустрічним позовом не довів обставин, які б свідчили про повну відсутність у нього житла, в тому числі за місцем проживання його близьких родичів, оскільки за матеріалами справи він не позбавлений права відшукувати право користування житлом, власником якого є його мати.

У справі № 334/4599/20 предмет позову - виселення відповідача як члена сім`ї колишнього власника житла (квартири). Верховний Суд, скасовуючи рішення судів, якими ці вимоги задоволені та направляючи справу на новий розгляд зазначив: внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими; під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин, які між ними склалися; установити наявність/відсутність порушення відповідних прав позивача як власника квартири відповідачем; чи підлягає порушене право захисту; ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

У справі № 367/2873/18 Верховний Суд погодився з висновками судів щодо наявності підстав для виселення відповідачів, оскільки останні, не будучи членами сім`ї позивача, маючи інше житло, безпідставно проживають в садовому будинку та користуються земельною ділянкою, що належать позивачу, чим порушують його права як власника.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є - предмет позову, встановлені фактичні обставини.

У справі, яка переглядається, встановлено, що відповідач має достатні та триваючі зв`язки із спірним житловим приміщенням, тобто спірна квартира є житлом відповідача у розумінні статті 8 Конвенції; її виселення без надання іншого житла буде вважатися втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, що є неприпустимим.

Інші аргументи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішення апеляційного суду з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалив законне і обґрунтоване рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук