Постанова
Іменем України
26 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 127/21552/17
провадження № 61-46343 св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Романюк Л. Ф. від 14 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області у складі колегії суддів: Ковальчука О. В., Панасюка О. С., Голоти Л. О. від 18 вересня 2018 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування за законом.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їх син ОСОБА_4 , який з 11 листопада 2006 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . Після смерті сина вони та ОСОБА_3 у передбаченому законом порядку прийняли спадщину, до складу якої увійшло таке нерухоме майно: квартира АДРЕСА_1 ; земельна ділянка площею 0,094 га, розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; земельна ділянка площею 0,120 га, розташована по АДРЕСА_3 .
Із метою отримання свідоцтв про право на спадщину за законом на вказане нерухоме майно вони у передбаченому законом порядку звернулись до нотаріуса, постановами якого від 12 липня 2017 року їм було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії у зв`язку з ненаданням правовстановлюючих документів на це майно. Надати такі документи нотаріусу не мають можливості, оскільки вони знаходяться у відповідача, яка їм не надає їх, що унеможливлює реалізацію їх спадкових прав.
Пославшись на те, що земельна ділянка площею 0,094 га була особистою власністю спадкодавця, позивачі просили суд визнати за ними право власності на це нерухоме майно в порядку спадкування за законом по 1/3 частці, а право власності в порядку спадкування за законом на іншу земельну ділянку просили визнати по 1/6 частці, оскільки ця земельна ділянка належала їх покійному сину та його дружині на праві спільної сумісної власності подружжя.
Право власності на спадкову квартиру було зареєстровано за спадкодавцем, але фактично це нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя. Враховуючи викладене, позивачі просили суд визнати за кожним із них по 1/5 у праві власності на це майно в порядку спадкування за законом, заперечуючи рівність часток їх сина та його дружини у праві спільної сумісної власності на це майно та обґрунтовуючи це тим, що спірну квартиру було придбано за 51 891 доларів США, з яких 10 702 доларів США - це особисті кошти їх сина, отримані від продажу ним квартири у м. Теплодар Одеської області.
За таких обставин спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 у цій квартирі є лише 79 %, а 21 % фактично належав їх сину, тому частка кожного з них (позивачів) у цьому нерухомому майні, на яку вони мають право після смерті сина, становить по 1/5 частці.
У січні 2018 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом, мотивуючи його тим, що за період перебування у шлюбі з ОСОБА_4 подружжя набуло таке майно: квартиру АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,094 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 ; земельну ділянку площею 0,120 га, розташовану по АДРЕСА_3 . При цьому, спадкодавцю на праві особистої власності належали: земельна ділянка площею 1,2918 га, розташована на території Студенянської сільської ради Піщанського району Вінницької області; житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_4 ; транспортний засіб марки ВАЗ 2101.
Пославшись на те, що вона та батьки її померлого чоловіка не можуть дійти згоди щодо оформлення спадкових прав, просила суд визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на 1/3 частки земельної ділянки площею 0,094 га, на 2/3 частки земельної ділянки площею 0,120 га, на 1/3 частки земельної ділянки площею 1,2918 га та на 2/3 частки спірної квартири.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Романюк Л. Ф. від 14 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 18 вересня 2018 року, частково задоволено позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та повністю задоволено зустрічний позов ОСОБА_3 .
Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за кожним на 1/6 частки квартири за АДРЕСА_1 , а за ОСОБА_3 - право власності в порядку спадкування на 2/3 частки цієї квартири.
Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на кожного по 1/3 частці земельної ділянки, площею 0,094 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ( присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 5121084200:04:001:0443, а за ОСОБА_3 - право власності в порядку спадкування на 1/3 частку цієї земельної ділянки.
Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на кожного по 1/6 частці земельної ділянки, площею 0,120 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 5123955400:02:004:0074, а за ОСОБА_3 - право власності в порядку спадкування на 2/3 частку цієї земельної ділянки.
Визнано за ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування на 1/3 частку земельної ділянки площею 1,2918 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Студенянської сільської ради Піщанського району Вінницької області, кадастровий номер: 0523283000:02:002:0068.
В решті позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не надали належних та допустимих доказів того, що частина коштів у сумі 10 277 доларів США, сплачена подружжям за спірну квартиру, є особистими коштами їх сина, отриманими від продажу належної йому квартири у м. Теплодар Одеської області. Крім того, позивачі не надали належних та допустимих доказів на підтвердження розміру витрат, пов'язаних із наданням ним правничої допомоги, а надані ними в якості доказів квитанція від 12 січня 2018 року та довідка-розрахунок не є такими доказами з огляду на положення Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг».
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій в частині розподілу судових витрат та вирішення їх позовних вимог щодо квартири АДРЕСА_1 та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення їх позову та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга містить доводи з приводу вирішення судами позовних вимог щодо квартири АДРЕСА_1 та розподілу судових витрат, а тому законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статті 400 ЦПК України переглядається судом касаційної інстанції лише у цій частині.
В обґрунтування касаційної скарги позивачі вказали, що ними доведено, що частина коштів у сумі 10 277 доларів США, сплачена подружжям ОСОБА_2 (їх покійним сином та його дружиною ОСОБА_3 ) за спірну квартиру, є особистими коштами їх сина, отриманими від продажу належної йому квартири у м. Теплодар Одеської області, а відповідач, заперечуючи ці обставини, не надала належних та допустимих доказів на їх спростування. Розмір витрат на надану позивачам правничу допомогу доведений належними доказами, проте суди безпідставно відмовили у їх відшкодуванні.
У січні 2019 року ОСОБА_3 подала до суду відзив на касаційну скаргу мотивований незгодою з її доводами та законністю й обґрунтованістю ухвалених у справі судових рішень.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 26 жовтня 2018 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , спадкоємцями якого є його дружина ОСОБА_3 , з якою вони перебували у зареєстрованому шлюбі з 11 листопада 2006 року, та батьки: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які в установлений законом строк звернулись до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини, до складу якої увійшло наступне майно: квартира АДРЕСА_1 ; земельна ділянка площею 0,094 га, розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; земельна ділянка площею 0,120 га, розташована по АДРЕСА_3 ;земельна ділянка площею 1,2918 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Студенянської сільської ради Піщанського району Вінницької області; житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_4 ; транспортний засіб марки ВАЗ 2101.
ОСОБА_4 на праві власності належала квартира 281/1000 частин блоку № 10 спільного заселення квартири АДРЕСА_5 (право власності набуте в порядку приватизації). Вказану квартиру він відчужив на підставі договору купівлі-продажу від 01 листопада 2012 року за 85 541 грн, що в еквіваленті на момент її продажу складало10 277 доларів США (а.с. 47-49 т. 2).
17 серпня 2012 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_1 з одного боку та ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з іншого було укладено договір позики на суму 15 000 доларів США, про що останні склали розписку (а.с.176-182 т.1).
Відповідно до копії договору № 3/12-9/149 про участь у фонді фінансування будівництва від 07 листопада 2014 року ОСОБА_4 купив квартиру АДРЕСА_1 за 750 897 грн.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 11 серпня 2017 року задоволено позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення коштів. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частинах борг в розмірі 7 500 доларів США, що еквівалентно 192 692,76 грн, а також борг ОСОБА_4 у сумі 2 500 доларів США, 3% річних в сумі 7 808 грн, та судові витрати (а.с.176-182 т.1).
На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надали суду довідки-розрахунки від 22 травня 2018 року про оплату адвокату Будній І . В . витрат на правничу допомогу та акти наданих послуг в сумі 32 390 грн (а.с.116-119 т.2).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій виходили з того, що дві земельні ділянки площами 1,2918 га та 0,09 га були особистою власністю померлого, тому сторони як спадкоємці першої черги спадкують по 1/3 частці цього нерухомого майна. Оскільки земельна ділянка площею 0,12 га та спірна квартира АДРЕСА_1 були придбані під час перебування у зареєстрованому шлюбі, тому спадщина відкрилась на Ѕ частину цього майна, отже, кожен із спадкоємців має право на 1/6 його частину.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
Згідно із статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті.
За статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України). Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина перша статті 1267 ЦК України).
Статтею 1226 ЦК України визначено, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.
У справі, що переглядається, між сторонами як спадкоємцями однієї черги виник спір з приводу належності коштів, за які ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як подружжям було придбано квартиру
АДРЕСА_1 дружина ОСОБА_4 - ОСОБА_3 вказує на придбання спірної квартири під час шлюбу за спільні кошти подружжя, внаслідок чого вона є спільною сумісною власністю.
Батьки спадкодавця ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стверджують, що спірна квартира була придбана за кошти, більша частина з яких були особистими коштами ОСОБА_4 , які отримані ним від продажу належних йому на праві особистої приватної власності 281/1000 частин блоку № 10 спільного заселення квартири АДРЕСА_5 (право власності набуте в порядку приватизації), а тому у відсотковому виразі вартості квартири особиста власність ОСОБА_4 була більшою, ніж у іншого з подружжя - ОСОБА_3 . Так, спільна власність подружжя на спірну квартиру складає 79 %, а 21 % є особистою приватною власністю померлого.
Вирішуючи спір, суди вважали спірну квартиру спільною власністю подружжя, частки яких є рівними, тому дійшли висновку, що після смерті ОСОБА_4 спадщина відкрилась на Ѕ частину цієї квартири.
З цим висновком судів погоджується колегія суддів з огляду на таке.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Згідно із частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі 372/504/17 (провадження 14-325цс18).
Відповідно до вимог частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Установивши, що квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_4 та ОСОБА_3 під час перебування у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти подружжя, і протилежного позивачами не доведено, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що вказане майно було спільним сумісним майном подружжя, відтак до складу спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4 , увійшла Ѕ частина вказаного нерухомого майна, а тому кожний зі спадкоємців має право на 1/6 частину вказаної квартири.
Суди попередніх інстанцій дали належну оцінку наданим сторонам доказам і дійшли правильного висновку, що сама по собі наявність у ОСОБА_4 коштів, отриманих від продажу квартири, що була його особистою власністю, не може бути беззаперечним підтвердження того, що спірна квартира була придбана саме за ці кошти без надання відповідних доказів.
При цьому суди підставно узяли до уваги, що спірну квартиру подружжя ОСОБА_2 придбало в тому числі і за кошти отримані ними в борг на підставі договору позики від 17 серпня 2012 року, який вони уклали в інтересах сім'ї та за невиконання умов якого з ОСОБА_3 ці кошти стягнуто на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 серпня 2017 року.
Доводи касаційної скарги про належність доказів, що надані позивачами на підтвердження придбання спірної квартири за особисті кошти ОСОБА_4 , є необґрунтованими.
Крім того, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За таких обставин, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановили відсутність правових підстав для визнання за одним з подружжя права особистої приватної власності на 79 % спірної квартири і обґрунтовано виходили із принципу рівності часток подружжя у спірній квартирі.
Щодо витрат на правничу допомогу
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України)
3) Розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).
Відповідно до частини першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення.
Наведене правове обґрунтування надає можливість суду ефективно захистити порушені права заявника, забезпечити реалізацію принципу цивільного судочинства - відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, але у порядку, передбаченому законом.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18).
На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачі надали до суду довідки-рахунки від 22 травня 2018 року про оплату адвокату Будній І. В. витрат на правничу допомогу та акти наданих послуг в сумі 32 390 грн (а.с.116-119 т.2).
Відмовляючи у стягненні на користь позивачів витрат на правничу допомогу, суди попередніх інстанцій зазначили, що документи, які надані позивачами в якості доказів сплати ними цих витрат, не оформлені у встановленому законом порядку та не є доказами фактичної сплати вказаних витрат.
Цей висновок судів колегія суддів вважає правильним та належним чином обґрунтованим.
Розрахунковий документ - це документ встановленої форм та змісту (касовий чек, товарний чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) коштів, купівлі-продажу іноземної валюти, надрукований у випадках, передбачених цим Законом, і зареєстрований у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або заповнений вручну.
Надаючи оцінку доводам позивачів про порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв'язку із неправильним, на їх думку, розподілом судом судових витрат, зокрема і витрат на надану позивачам правничу допомогу, суд апеляційної інстанції, належним чином оцінивши подані останніми докази на підтвердження сплати витрат на правничу
допомогу, обґрунтовано виходив із відсутності правових підстав для відшкодування останнім цих витрат у зв'язку з недоведеністю факту сплати вартості вказаних у актах про виконання адвокатом робіт та довідках-рахунках витрат.
Колегія суддів погоджується з висновком судів про те, що довідки-рахунки від 22 травня 2018 року не є документами, які свідчать про оплату витрат на правову допомогу, оформленими у встановленому законом порядку.
За таких обставин судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, до переоцінки доказів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 18 вересня 2018 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара