№ 127/3821/18

Постанова

Іменем України

15 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 127/3821/18

провадження № 61-10447ск19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - приватне акціонерне товариство «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Діпрозв`язок»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 лютого 2019 року, ухвалене в складі судді Федчишена С. А. та постанову Вінницького апеляційного суду від 15 травня 2019 року у складі колегії суддів: Матківської М. В., Сопруна В. В.,

Стадника І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до приватного акціонерного товариства «Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури «Діпрозв`язок» (далі -

ПрАТ «Діпрозв`язок») про зобов`язання вчинити дії, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він працював у відповідача на різних посадах з 2008 року. Неодноразово звертався до суду з приводу порушення відповідачем його трудових прав. Має судові рішення, якими його поновлено на роботі та стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку, змінено дату звільнення, моральну шкоду, судові витрати.

Вказував, що при нарахуванні пенсії, йому, з вини відповідача, зменшено страховий стаж, що вплинуло на розмір отримуваної пенсії.

Рішеннями Вінницького районного суду Вінницької області з відповідача на його користь стягнуто грошові суми у справах: № 203/180/2012 - 42 780,45 грн № 128/1539/2013-ц - 12 396,85 грн; № 128/4727/14-ц - 83 261,78 грн; № 128/616/16-ц - 98 784,75 грн. Зазначені кошти відповідач частинами, зі значними запізненнями, виплатив, але до пенсійних органів не перерахував єдиний соціальний внесок (далі - ЄСВ), що вплинуло на розмір його пенсії.

Вказував, що діями відповідача йому завдано моральну шкоду, оскільки за відсутності трудової книжки він не міг працевлаштуватися, сім`я перебувала у скрутному матеріальному становищі, через що він переніс інсульт, моральні страждання до цих пір тривають. Тобто, відповідачем порушено його право на перерахунок пенсії, повне та вчасне отримання коштів, згідно судових рішень, з урахуванням інфляції.

Крім того, при відсутності перерахунку пенсії з 2012 року з вини відповідача, йому протиправно занижено її розмір на 1 731,52 грн, у зв`язку-з чим він щомісяця, протягом 4-х років, недотримував належні суми пенсії і не отримував доходу, який би мав у разі, якби його право на отримання пенсії в установленому законом розмірі не було порушено відповідачем, який не перераховував ЄСВ до пенсійних органів.

З метою проведення перерахунку пенсії, 22 січня 2018 року він отримав в управлінні Пенсійного фонду довідку з сумами відрахувань із заробітної плати (ЄСВ) і з`ясував, що у період з 2012 року по 2018 рік відповідач не сплатив ЄСВ за позивача до Пенсійного фонду України.

Стверджував, що оскільки відповідач подавав невірні відомості до пенсійних органів, то повинен здійснити перерахунок ЄСВ на пенсійний рахунок та подати до органів Пенсійного фонду України нові достовірні відомості згідно законодавства України. Посилаючись на роз`яснення ПФУ, вказував, що нарахування ЄСВ на суму зарплати, нарахованої за рішенням суду, визначено частиною другою статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове соціальне страхування».

Посилаючись на роз`яснення Державної фіскальної служби, вказував, що у судових рішеннях у справах № 203/180/12-ц, № 128/1539/13-ц,

№ 128/4727/14-ц, № 128/616/16-ц суди правильно не зазначили про необхідність утримання ЄСВ, так як суми коштів утримання податків уже враховані при визначені нарахувань згідно довідок відповідача.

Стверджував, що неправомірні дії відповідача призвели до несплати у повному обсязі щомісячних страхових внесків до Пенсійного Фонду України і зменшення його страхового стажу на 7 років, що суттєво вплинуло на розмір пенсії. Вважав, що відповідач свідомо затягує виконання судових рішень, не бажає їх виконувати.

Також позивач вважає, що на його користь підлягає стягненню відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України ( далі - КЗпП України) середній заробіток за час затримки виконання рішення суду, компенсація згідно

статті 34 Закону України «Про оплату праці» та статті 3 Закону України «Про компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та моральна шкода на підставі статті 237-1 КЗпП України, згідно правової позиції Верховного Суду України по справі № 6-788цс16, оскільки невиконання рішення суду є підставою для покладення на власника відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України за весь період невиплати.

Просив суд:

- зобов`язати відповідача, згідно вимог законодавства, усунути порушення його соціального права шляхом одночасної подачі до Управління пенсійного фонду України м. Вінниці необхідних скасовуючих документів по звітності з ЄСВ щодо виявлених недостовірних відомостей про нього та початкових документів із зазначеними вірними відомостями на нього з пояснювальною запискою щодо зміни відомостей відповідно до листів Пенсійного фону України від 12 червня 2012 року № 13484/03-30 «щодо нарахування ЄСВ на суму нарахованої згідно з рішенням суду» та Державної фіскальної служби

від 04 серпня 2018 року № 1502/6/99-99-13-02-03-15/ІПК про нарахування ЄСВ згідно з рішеннями судів;

- зобов`язати відповідача оподаткувати на обов`язкове державне соціальне страхування відповідно до чинного законодавства нарахованих та частково виплачених йому коштів на підставі рішень судових справ Вінницького районного суду Вінницької області: № 203/180/12-ц, № 180/1539/13-ц, № 180/4727/14-ц, № 128/616/16-ц визначити в рішенні суду, що виплата ЄСВ за 2012-2018 роки повинна розбиватися по місяцях, а не разово, так як стаж враховуватися має за весь період вимушеного прогулу з 2011 року;

- нарахувати суми коштів, згідно судових рішень до даних персоніфікованого обліку пенсійного фонду ОСОБА_1 за 2012-2018 роки та зобов`язати відповідача провести розрахунок нанесеної йому шкоди через вчасно неперераховану, непроіндексовану пенсію за зазначений період, стягнути з відповідача кошти недовиплат. Включити в місячну звітність по Пенсійного фонду України за роки вимушеного прогулу дані про суми виплат в розрізі кожного місяця прогулу;

- стягнути з відповідача на його користь кошти за затримку виконання судових рішень на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) згідно розрахунків по справі № 128/616/16-ц, а саме: 32 719,09 грн - інфляційні збитки за період затримки виконання рішення суду, 3 % річних із простроченої суми - 3 636 грн;

- стягнути компенсацію коштів, передбачену статті 117 КЗпП України (за період затримки виплат) за 477 днів (08 липня 2016 року - 05 лютого

2018 року), яка становить 104 524 грн;

- стягнути з відповідача на його користь кошти недоплат, згідно судових рішень по справах: № 203/180/12, № 128/1539/1-ц3, № 128/4727/14-ц,

№ 138/616/16-ц (сума коштів буде визначена після отримання від відповідача довідки про перерахування коштів вимушеного прогулу);

- стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду у розмірі 15 000 грн відповідно до статті 237-1 КЗпП України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 28 лютого

2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні ні позивачем ні відповідачем не було доведено звернення позивача до уповноважених органів з приводу проведення перевірки достовірності відомостей про нього як про застраховану особу, також не було доведено, що відносно відповідача виносився припис на усунення цих порушень.

Суд враховує, що відповідно до статті 20 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» в разі ухилення страхувальника чи його посадових осіб від надання територіальному органу Пенсійного фонду звітності чи інших документів про сплату страхових внесків ці страхові внески обчислюються територіальним органом Пенсійного фонду в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України

від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає суму, що підлягає до стягнення, без утримання податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Таким чином, позивач фактично отримав більші суми, ніж ті, що підлягали до виплати із відрахуванням обов`язкових платежів, тому зобов`язання відповідача сплатити єдиний соціальний внесок із виплачених позивачу сум, призведе до подвійного грошового стягнення. Роботодавець та працівник не позбавлені можливості укласти угоду (письмову чи усну) про внесення працівником внеску, нарахованого з виплаченої йому за рішенням суду суми, до каси працедавця (з наступним перерахуванням страхувальником цієї суми до органу доходів і зборів).

Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем обраний невірний спосіб захисту прав.

Позовні вимоги про стягнення інфляційних збитків та штрафних санкцій за невиконання рішень суду задоволенню не підлягають, оскільки згідно постанов державних виконавців виконавчі провадження по виконавчим листам № 203/180/12, 180/1539/13-ц, 180/4727/14-ц та 128/616/16-ц закінчені у зв`язку з фактичним повним виконанням вказаних виконавчих листів, а тому відсутні підстави для стягнення інфляційних збитків та штрафних санкцій.

Позовна вимога про стягнення моральної шкоди в розмірі 15 000 грн задоволенню не підлягає, оскільки вона пов`язана з іншими позовними вимогами, в задоволенні яких суд відмовляє.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 15 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 лютого 2019 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що страхові внески обчислюються територіальним органом Пенсійного фонду в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, за непрямим методом виходячи з оцінки валового доходу та витрат страхувальника, кількості осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах, обсягу виробленої (реалізованої) продукції (послуг), суми сплачених ним податків, інших обов`язкових платежів, передбачених законодавством, у разі: ухилення страхувальника чи його посадових осіб від надання територіальному органу Пенсійного фонду звітності чи інших документів про сплату страхових внесків; неведення страхувальником бухгалтерського обліку чи відсутності в нього відповідних первинних документів; якщо сума страхових внесків, нарахована страхувальником, не підтверджується документами.

Позивачем не доведено і судом не встановлено, що відповідачем не виконані вказані норми законів щодо обчислення та сплати єдиного внеску, та що у відповідача має місце недоїмка, щодо якої орган доходів і зборів надсилав вимогу відповідачу про сплату.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позовних вимог про стягнення інфляційних збитків та штрафних санкцій за невиконання рішень суду, суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно постанов державних виконавців виконавчі провадження по виконавчим листам № 203/180/12, № 128/1539/13-ц, № 128/4727/14-ц, № 128/616/16-ц закінчені у зв`язку з фактичним повним виконанням, тому відсутні підстави для стягнення інфляційних збитків і штрафних санкцій, передбачених статтею 625 ЦК України.

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, суд виходив із того, що позивачем не доведено порушення відповідачем його трудових прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 28 лютого 2019 року, постанову Вінницького апеляційного суду від 15 травня 2019 року, ухвалити рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України

(далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано справу з Вінницького міського суду Вінницької області.

У червні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів, в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанції ґрунтуються на неповному з`ясуванні обставин справи.

Вказує, що у задоволенні його клопотання про витребування у відповідача довідок щодо перерахування коштів судом апеляційної інстанції було безпідставно відмовлено. Крім того, на протязі року він подав до суду першої інстанції 5 аналогічних клопотань, інші клопотання (про роз`єднання позовних вимог тощо) просив надати відповіді на його запити, однак суди не реагували, ухвал не постановляли, що є порушенням його процесуальних прав.

Стверджує, що суд апеляційної інстанції не розглянув його апеляційну скаргу по суті та не звернув увагу на те, що відповідач не надав доказів перерахування ЄСВ, натомість обмежився його запереченнями.

Стверджує, що питання донарахування та повернення коштів суди не розглянули взагалі через відмову відповідача надати їм відповідні бухгалтерські документи та розрахунки, а на його доводи з цього питання не звернули уваги та не врахували.

Вказує, що судами не розглянуто його вимогу про те, що всупереч законодавству розрахунок виплат за час вимушеного прогулу здійснювався із середньої заробітної плати 2011 року без урахування коефіцієнтів підвищення заробітної плати та інфляційних втрат.

Вказує, що він не повинен доводити, що діями відповідача завдана йому та державі шкода, на що суди попередніх інстанцій уваги не звернули.

Стверджує, що суди не прийняли заходи до відповідача, який не виконав запит суду щодо надання письмових доказів.

Апеляційний суд необґрунтовано відхилив його клопотання про витребування доказів, не провів судові дебати та не заніс його репліки в протокол судового засідання.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2019 року представник відповідача - адвокат Івченко Н. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

Звертає увагу на те, що позивач не довів, що звертався до уповноважених органів з приводу проведення перевірки достовірності відомостей про нього, як про застраховану особу, також не довів, що відносно відповідача виносилися приписи про усунення цих порушень. Не доведено також, що у відповідача має місце недоїмка зі сплати ЄСВ про яку орган доходів і зборів надсилав відповідну вимогу щодо сплати. Позивач фактично отримав від роботодавця більші суми, ніж ті, які підлягали виплаті.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 19 грудня 2012 року рішенням Вінницького районного суду Вінницької області у справі № 203/180/2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 31 січня 2013 року, визнано незаконним та скасовано наказ № 288/к від 14 грудня 2011 року

ВАТ «Український інститут по проектуванню засобів та споруд зв`язку «Діпрозв`язок» про звільнення з посади інженера з охорони праці № 07 ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на роботі в ПрАТ «Діпрозв`язок» на посаді провідного інженера з охорони праці № 07. Стягнуто з ПрАТ «Діпрозв`язок» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 33 780,45 грн, відшкодування завданої моральної шкоди у розмірі 3 000 грн, витрати на правову допомогу 6 000 грн.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 03 грудня

2013 року у справі № 128/1539/13-ц стягнуто з ПрАТ «Діпрозв`язок» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі в сумі 9 896,85 грн, моральну шкоду в сумі 1 500 грн та витрат на правову допомогу у розмірі

1 000 грн, а всього - 12 396,85 грн.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 21 січня 2014 року рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 03 грудня 2013 року змінено. Резолютивну частину рішення викладено в наступній редакції «стягнути з ПрАТ «Діпрозв`язок» на користь ОСОБА_1 оплату вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника в сумі 5 988,78 грн, моральну шкоду в сумі 1 500 грн та витрат на правову допомогу у розмірі 1 000 грн, а всього - 8 488,78 грн.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 02 червня

2015 року у справі № 128/4727/14-ц зобов`язано ПрАТ «Діпрозв`язок» здійснити звільнення з роботи ОСОБА_1 шляхом видачі наказу про звільнення з роботи на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України після закінчення відпустки строком в 27 календарних днів (за період з

2012-2013 роки) з 20 травня 2013 року. Стягнуто з ПрАТ «Діпрозв`язок» на користь ОСОБА_1 оплату відпускних за 27 календарних днів в розмірі 3 365,55 грн. Стягнуто з ПрАТ «Діпрозв`язок» на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу на суму 9 195,78 грн. Стягнуто з ПрАТ «Діпрозв`язок» на користь ОСОБА_1 оплату за час затримки розрахунку за 499 днів на суму 62 200,35 грн. Стягнуто з ПрАТ «Діпрозв`язок» на користь

ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 1 000грн.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 21 липня 2015 року рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 червня

2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

20 січня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційного суду Вінницької області від 21 липня 2015 року скасовано, рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 червня 2015 року залишено в силі.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 08 липня

2016 року у справі № 128/616/16-ц змінено дату звільнення ОСОБА_1 з роботи з ПрАТ «Діпрозв`язок» з 20 травня 2013 року на день повернення трудової книжки - 17 травня 2016 року. Зобов`язано ПрАТ «Діпрозв`язок» внести зміни до трудової книжки ОСОБА_1 про дату звільнення

з 20 травня 2013 року на 17 травня 2016 року. Стягнуто з ПрАТ «Діпрозв`язок» на користь ОСОБА_1 кошти за час затримки трудової книжки та вимушеного прогулу за період з 20 травня 2013 року по день повернення трудової книжки - 17 травня 2016 року в розмірі 91 617,75 грн з відрахуванням всіх належних виплат на обов`язкові платежі та зборів. Стягнуто з

ПрАТ «Діпрозв`язок» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 3 000 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 4 350 грн.

01 грудня 2016 року ухвалою апеляційного суду Вінницької області рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 08 липня 2016 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 08 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 01 грудня 2016 року залишено без змін.

20 лютого 2015 року державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 203/180/12, виданого 19 лютого 2013 року про поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення на його користь із відповідача 42 780,45 грн середнього заробітку.

05 травня 2016 року державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 128/4727/14-ц, виданого 19 лютого 2016 року про стягнення на користь позивача із відповідача боргу в сумі 81 261,68 грн.

Згідно інформації про виконавче провадження, отриманої 01 жовтня

2018 року із Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень, встановлено, що виконавче провадження по виконанню виконавчого листа № 128/1539/13-ц, виданого 26 лютого 2014 року про стягнення з відповідача на користь позивача суми 8 488,78 грн завершено.

З інформації про виконавче провадження, одержаної 10 жовтня 2018 року із Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень, встановлено, що виконавче провадження по виконанню виконавчого листа

№ 128/616/16-ц, виданого 22 грудня 2016 року про стягнення з відповідача на користь позивача суми 98 967,75 грн завершено.

Підставою завершення вказаних виконавчих проваджень є фактичне повне виконання судових рішень.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі за текстом, в редакції Кодексу на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Щодо вимог про зобов`язання нарахування та стягнення єдиного соціального внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування

Відмовляючи в задоволенні позову в частині зобов`язання нарахування та стягнення ЄСВ, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що в судовому засіданні ні позивачем ні відповідачем не було доведено факту звернення позивача до уповноважених органів з приводу проведення перевірки достовірності відомостей про нього як про застраховану особу, також не було доведено, що відносно відповідача виносився припис на усунення порушень пов`язаних зі сплатою ЄСВ. При цьому суд дійшов висновку про те, що позивач фактично отримав більші суми, ніж ті, що підлягали до виплати із відрахуванням обов`язкових платежів, тому зобов`язання відповідача сплатити ЄСВ із виплачених позивачу сум, призведе до подвійного грошового стягнення. Крім того, позивачем обраний невірний спосіб захисту своїх прав.

З такими висновками суду першої інстанції Верховний Суд не погоджується, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 67 Конституції України, кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій.

Відповідно до пункту першого статті 1 Закону України «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування» платниками збору на обов`язкове державне пенсійне страхування є суб`єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об`єднання, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об`єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи; - суб`єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників.

Статтею 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з частиною шостою статті 20 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), страхувальники зобов`язані сплачувати страхові внески, нараховані за відповідний базовий звітний період, не пізніше ніж через

20 календарних днів із дня закінчення цього періоду.

Відповідно до частини другої статті 20 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» ( у редакції на час виникнення спірних правовідносин), персоніфіковані відомості про заробітну плату (дохід, грошове забезпечення, допомогу, компенсацію) застрахованих осіб, на яку нараховано і з якої сплачено страхові внески, та інші відомості подаються до Пенсійного фонду роботодавцями, підприємствами, установами, організаціями, військовими частинами та органами, які виплачують грошове забезпечення, допомогу та компенсацію відповідно до законодавства.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) єдиний внесок нараховується на суми, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, не зменшені на суму відрахувань податків, інших обов`язкових платежів, що відповідно до закону сплачуються із зазначених сум, та на суми утримань, що здійснюються відповідно до закону або за договорами позики, придбання товарів та виплат на інші цілі за дорученням отримувача. Єдиний внесок нараховується на суми, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, незалежно від джерел їх фінансування, форми, порядку, місця виплати та використання, а також від того, чи виплачені такі суми фактично після їх нарахування до сплати.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п`ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Відповідно до пункту третього частини першої статті 16 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», застрахована особа має право вимагати від страхувальника сплати страхових внесків, у тому числі в судовому порядку.

Відповідно до положень статті 2 Закону України «Про оплату праці», структура заробітної плати складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі судових рішень позивача поновлено на роботі з грудня 2011 року, змінено дату звільнення з роботи, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу, заборгованість по заробітній платі, компенсацію за затримку розрахунку та вимушеного прогулу, оплату за час вимушеного прогулу після зміни дати звільнення, які відповідач частинами перераховував позивачу.

Висновки суду першої інстанції про те, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту та не надано доказів звернення до уповноважених органів з приводу проведення перевірки достовірності відомостей про нього як про застраховану особу для захисту своїх порушених прав, суперечать положенням пункту третього частини першої статті 16 Закону України «Про загальнообов`язкове пенсійне страхування», який надає право працівнику безпосередньо в судовому порядку вимагати від страхувальника сплати страхових внесків.

Звертаючись до суду за захистом свої прав як особи застрахованої відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», позивач надав суду довідку про індивідуальні відомості застрахованої особи, облік якої веде Пенсійний фонд України (довідка форми ОК-5), з якої встановлено, що в період січень-грудень 2012 року, травень-грудень 2013 року, 2014-2016 роки не відображені відомості ні про нараховану заробітну плату, ні про перерахований ЄСВ, що необхідні для визначення розміру пенсії ОСОБА_1 (том 1, а.с. 39-43).

Таким чином, вирішуючи спір в частині нарахування та стягнення ЄСВ на застраховану особу - ОСОБА_1 , суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та не надав оцінку зібраним у справі доказам (зокрема, довідкам ОК-5).

Щодо вимоги про стягнення інфляційних збитків та трьох процентів річних

Звертаючись з вимогою про стягнення інфляційних збитків та штрафних санкцій за невиконання рішень суду, позивач посилався на положення

статті 625 ЦК України та вказував, що згідно розрахунків у справі № 128/616/16-ц станом на 05 лютого 2018 року з відповідача підлягають стягненню інфляційні збитки за період затримки виконання рішення суду у розмірі 32 719,09 грн та 3% річних із простроченої суми - 3 636 грн.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення в частині відмови у задоволені позовних вимог про стягнення інфляційних збитків та штрафних санкцій за невиконання рішень суду, виходив із того, що згідно постанов державних виконавців, виконавчі провадження по виконавчим листам № 203/180/12, № 128/1539/13-ц,

№ 128/4727/14-ц, № 128/616/16-ц закінчені у зв`язку з фактично повним виконанням, тому відсутні підстави для стягнення інфляційних збитків і штрафних санкцій, передбачених статтею 625 ЦК України.

Однак з такими висновками погодитися в повній мірі не можна.

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме: виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 цього Кодексу і визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання та поширює свою дію на всі види зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні правовідносини з виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Частиною другою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При розгляді справ про передбачену статтею 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов`язання слід з`ясувати: чи існує зобов`язання між сторонами, чи це зобов`язання є грошовим, чи доведено наявність прострочення у виконанні зобов`язання, чи існують спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування цієї статті.

Передбачена статтею 625 ЦК України норма не застосовується до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 757/14073/16-ц (провадження № 61-29305сво18) вказано: «непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Тлумачення статті 625 ЦК України дає підстави для висновку про те, що вона не застосовується до трудових правовідносин, які регулюються спеціальними нормами права».

Щодо вимог про покладення відповідальності на відповідача за затримку розрахунку та стягнення сум недоплат за судовими рішеннями

Звертаючись з позовом до суду, ОСОБА_1 заявив ряд позовних вимог, що витікали з трудових правовідносин.

Так, посилаючись на положення статті 117 КЗпП України та висновки, зроблені в постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-788цс16, просив стягнути з відповідача компенсацію за затримку виконання рішення суду за 477 дні (з 08 липня 2016 року по 05 лютого

2018 року) у сумі 104 524 грн та стягнути з відповідача суми недоплат за судовим рішеннями, мотивуючи це тим, що відповідач на виконання судових рішень переховував частинами присуджені суми, однак за відрахуванням комісій банку з цих сум, що не передбачено законодавством.

Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Визначення предмета та підстав спору є правом позивача, натомість, встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Суд зобов`язаний вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений позивачем.

Водночас, у порушення вимог частин першої та третьої статті 13 ЦПК України, судом першої інстанції не вирішено позов, заявлений до ПрАТ «Діпрозв`язок» про стягнення компенсації, передбаченої статтею 117 КЗпП України та стягнення сум недоплат за судовими рішеннями.

Поміж тим, з матеріалів справи не вбачається, що позивач змінював (доповнював) позовні вимоги, як і не вбачається, що позивач відмовився від частини вимог, заявлених у позові.

Відтак, суд не вирішив всі позовні вимоги, які були заявлені ОСОБА_1 у позові, чим допустив порушення частин першої та третьої статті 13 ЦПК України. Вказані процесуальні порушення, які залишились поза увагою суду апеляційної інстанції, призвели до неправильного вирішення справи.

Суд першої інстанції, визначаючи обсяг позовних вимог ОСОБА_1 на момент ухвалення рішення, вважав, що позивач просив зобов`язати відповідача нарахувати та стягнути ЄСВ, стягнути інфляційні збитки, компенсацію, передбачені статтею 625 ЦК України та стягнути моральну шкоду, передбачену статтею 237-1 КЗпП України.

Проте судом першої інстанції не враховано, що протягом судового розгляду ОСОБА_1 не відмовлявся від позову в частині майнових вимог, не просив залишити ці вимоги без розгляду і відповідні ухвали судом постановлені не були.

Під час вирішення спору в частині стягнення компенсації, передбаченої статтею 117 КЗпП України, суду першої інстанції необхідно врахувати висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19).

Щодо вимог про стягнення моральної (немайнової шкоди), Верховний Суд зазначає наступне

Вимога позивача про стягнення моральної (немайнової шкоди) є похідною від вимог про стягнення компенсації, передбаченої статтею 117 КЗпП України та суми недоплат за судовими рішеннями. Тому її вирішення буде напряму залежати від того, чи встановить суд першої інстанції порушення прав позивача щодо нарахування компенсації, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

У свою чергу порядок відшкодування моральної (немайнової) шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Під час вирішення спору в частині відшкодування моральної (немайнової) шкоди суду слід звернути увагу на висновки, викладені у пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» щодо порядку застосування положень статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин та врахувати, що відновлення порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

Висновки Верховного Суду

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 77-84 89 243 263 ЦПК України, чинного на час розгляду справи, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Таким чином, суду першої інстанції, під час нового перегляду справи, слід визначити межі заявлених позивачем вимог та вирішити справу в межах таких вимог, об`єктивно дослідити наявні у справі докази, надати їм належну оцінку та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

За таких обставин, оскільки недоліки, допущені судом першої інстанції не можуть бути усунені при касаційному розгляді справи, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 лютого 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 15 травня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович