06.06.2023

№ 128/1710/19

Постанова

Іменем України

24 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 128/1710/19

провадження № 61- 8192св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І, Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Вінницько-Хутірська сільська рада Вінницького району Вінницької області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 березня 2020 року у складі судді Шевчук Л. П. та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Якименко М. М., Ковальчука О. В., Сала Т. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Позов обґрунтований тим, що згідно з договором дарування від 29 травня 2019 року ОСОБА_1 є власницею житлового будинку з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 , який їй подарував батько ОСОБА_3 . Крім неї, за цією адресою зареєстрована відповідач ОСОБА_2 , яка є рідною сестрою її батька, але з листопада 2003 року вона у будинку не проживає та відсутні її речі.

Відповідач не брала участі у ремонті та благоустрої будинку, прибудинкової території, однак зареєстрована у будинку, що належить позивачу. ОСОБА_1 позбавлена можливості володіти, користуватись та розпоряджатися вказаним будинком, чим обмежуються її права як власника об`єкта нерухомості.

Просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житлом.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 02 березня 2020 року, яке залишене без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що право відповідача, яка не є власником спірного будинку, на користування житлом було похідними від права колишнього члена сім`ї попереднього власника майна, а з припиненням його права власності, припинилося й право користування житлом. Позивач є власником будинку, яка не давала згоди на вселення та реєстрацію у ньому відповідача. Крім того, з 2005 року ОСОБА_2 у житловому будинку позивача не проживає, має інше місце проживання у квартирі чоловіка, реєстрація відповідача створює для позивача перешкоди у користуванні житлом та позбавляє права вільно володіти, користуватися та розпоряджатися власним майном.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 березня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, з урахуванням уточненої касаційної скарги просила скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суди неправильно застосували та витлумачили норми матеріального права, а саме статті 391 405 ЦК України.

Суди помилково застосували статтю 405 ЦК України, зазначивши, що відповідач фактично не проживає в спірному будинку більше одного року, оскільки вона регулює взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім`ї, а відповідач не є членом смі`ї позивача. Застосуванню підлягала стаття 391 ЦК України.

Суд може задовольнити право власності позивача відповідно до статті 391 ЦК України лише у випадку створення позивачу відповідачем перешкод у користуванні своєю власністю, на що суди не звернули увагу.

Суди не звернули увагу, що позивач не довела належними та допустимими доказами неотримання субсидії саме з вини відповідача, факт того, що відповідач не бере участі у благоустрої будинку.

Позивач вказує, що не може отримати субсидію з 2017 року, хоча право власності у неї на будинок виникло 29 травня 2019 року згідно з договором дарування. За захистом своїх прав звернулася через півтора місяця набуття на будинок права власності звернулася до суду.

Позивач обгрунтувала позов тим, що вона не може одержати субсидію, хоча права на її одержання вона не має, оскільки одержала будинок в дар. Крім того, у матеріалах справи немає доказів того, що позивачу відмовили в одержанні субсидії в період з 2016 року до 2020 року.

У спірному будинку проживає дочка відповідача, яка щомісячно оплачує житлово-комунальні послуги. Виселення відповідача з будинку не було добровільним.

Факт понесення відповідачем витрат на оплату комунальних послуг, участь у ремонті будинку підтверджується показаннями свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , які позивач не спростувала.

У зв`язку з постійними сварками, погрозами та психологічним тиском відповідач змушена була в 2004 році тимчасово виїхати зі спірного будинку, проте в частині будинку, яку добудовувала вона з чоловіком залишилася проживати її дочка та онучка.

Єдиним доказом непроживання відповідача у спірному будинку є лише акт від 06 листопада 2018 року, складений мешканцями села, згідно з яким зі слів сусідів ОСОБА_2 не проживає у будинку з листопада 2003 року, її особисті речі у приміщенні відсутні.

Інформація в акті є неправдивою, оскільки у 2018 році комісія обстежувати будинок не приходила, ключі від половини будинку відповідача знаходяться у її дочки, яка підтвердила, що ніхто будинок не оглядав. Крім того, відповідно до листа Вінницько-Хутірської сільської ради від 15 січня 2019 року № 66 акт складався лише з показань трьох свідків, кімнати відповідача не обстежувалися. Проте суди на це увагу не звернули.

Договір дарування будинку є недійсним як такий, що порушує публічний порядок, суперечить статтям 203 215 ЦК України, оскільки на момент його укладення у 1999 році в будинку проживали її неповнолітні діти, а договір укладено без згоди органу опіки та піклування.

Відповідач не має іншого житла, тому при задоволенні позову її фактично буде позбавлено єдиного житла.

Докази щодо понесення судових витрат позивачем їй не надсилалися, тому витрати на оплату послуг адвоката стягнено з неї безпідставно.

Аргументи інших учасників справи

Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У матеріалах справи є належні докази, що відповідач не проживає у будинку з 2003 року, не бере участі в утриманні будинку, яким суди надали правову оцінку.

Зокрема факт непроживання відповідача підтверджується актами складеними сусідами, довідками Вінницько-Хутірської сільської ради за 2016-2017 роки, які надавались ОСОБА_1 для оформлення житлової субсидії, які не спростовані відповідачем.

Акт обстеження житлових умов від 20 вересня 2019 року, який складався на замовлення дочки відповідача ОСОБА_4 та в якому є її підпис, зазначено, що у будинку проживають лише вона з дочкою та співмешканцем. Тому показання ОСОБА_4 як свідка, що її мати періодично ночує в будинку, спростовуються вказаним актом.

Не є належними доказами на підтвердження участі у сплаті комунальних послуг відповідачем квитанції про сплату за газове постачання за 2010 рік у період з 2011 до 2019 року, та квитанції за 2013 - 2014 року за сплату електроенергії, які виписані на ОСОБА_8 . Інших доказів відповідач не надала.

Суди дослідивши докази у справі, надавши їм правову оцінку, з урахуванням висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 755/13966/18, провадження № 61-15224св19.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що відповідач була змушена через неприязні відносини виїхати з будинку, оскільки відповідно до відповіді Вінницького відділу поліції від 31 січня 2020 року відповідач в 2016-2019 роках не зверталася із заявами щодо неправомірних дій з приводу вчинення їй перешкод у користуванні житлом, періодичне відвідування відповідачем своєї дочки теж вказує на відсутність неприязних відносин з позивачем та перешкод у проживанні у будинку. Відповідач добровільно переїхала з новою сім`єю проживати до іншого міста, проте відмовилася добровільно знятися з реєстрації.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 березня 2020 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року відмовлено.

У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встанови, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 29 травня 2019 року.

У будинку зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що підтверджується довідками Виконавчого комітету Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області № 1861 від 08 листопада 2018 року та № 1241 від 09 липня 2019 року.

Будинок умовно поділений на дві частини. В одній частині проживає ОСОБА_1 із дитиною, а в іншій - дочка відповідача ОСОБА_4 , її дитина ОСОБА_9 та співмешканець ОСОБА_10 .

З листопада 2003 року відповідач ОСОБА_2 у будинку не проживає, що підтверджується копіями актів від 02 листопада 2018 року, 14 січня 2016 року та липня 2019 року, показаннями свідків.

Факт не проживання відповідача з 2004 року в житловому приміщенні визнала сама відповідач, пояснивши, що проживає разом із своїм чоловіком з 2005 року у м. Гнівані Вінницької області.

Згідно з довідками Виконавчого комітету Вінницько-Хутірської сільської ради від 15 серпня 2019 року № 1402, № 1403, № 1404 житловий будинок на АДРЕСА_1 та на АДРЕСА_1 є одним і тим самим будинком. Будинок раніше належав ОСОБА_3 , а з 29 травня 2019 року належить ОСОБА_1 згідно з договором дарування. ОСОБА_4 та її дочка ОСОБА_9 з народження до сьогодні проживають за адресою: АДРЕСА_1 без реєстрації. Власником цього будинковолодіння є ОСОБА_1 . При складанні акта від 06 листопада 2018 року про непроживання ОСОБА_2 у цьому будинку, комісія обстежувала житлові кімнати, в яких проживає ОСОБА_1 .

Відповідно до довідки про склад сім`ї, виданої Виконавчим комітетом Вінницько-хутірської сільської ради від 14 грудня 2018 року № 408, в будинку без реєстрації проживає дочка відповідача ОСОБА_4 та її онука ОСОБА_9 . Вказані особи проживають в іншій частині будинку, до якого є окремий вхід, яка є добудованою і цією частиною будинку користуються саме вказані особи.

Відповідач відвідує свою дочку та онуку, періодично приїжджаючи до них.

Суд першої інстанції встановив, що відповідно до відповіді Управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації від 29 березня 2019 року № 1589 ОСОБА_1 15 січня 2016 року зверталася до Управління з питання призначення житлової субсидії. До цієї відповіді додано копії документів, що були подані ОСОБА_1 з приводу призначення їй житлової субсидії, зокрема, копії довідок про склад зареєстрованих осіб у будинку на АДРЕСА_1 , де вказано, що за цією адресою зареєстровані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Також є акт від 14 січня 2016 року, затверджений сільським головою Вінницько-Хутірської сільської ради Кравченком В. В., згідно з яким при обстеженні будинку на АДРЕСА_1 встановлено наявність реєстрації за цією адресою вказаних осіб. Також встановлено, що ОСОБА_2 за цією адресою не проживає, її особисті речі, предмети гігієни у будинку відсутні, що підтверджує не проживання ОСОБА_2 у цьому будинку.

Відповідно до копій свідоцтв про народження та про смерть ОСОБА_8 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_4 і ОСОБА_12 ОСОБА_8 помер у с. Вінницькі Хутори Вінницького району Вінницької області. ОСОБА_4 та ОСОБА_13 є батьками дитини ОСОБА_9 .

Згідно з копіями листів Виконавчого комітету Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 15 січня 2019 року № 66, № 4 при складанні акта від 06 листопада 2018 року щодо непроживання ОСОБА_2 у житловому будинку на АДРЕСА_2 , власником якого є ОСОБА_3 , комісія обстежувала житлові кімнати, в яких проживає ОСОБА_1 із сином ОСОБА_11 . Кімнати, де проживає ОСОБА_4 із дочкою ОСОБА_9 комісія не обстежувала. Зі слів та показань сусідів ОСОБА_2 у цьому будинку не проживає з листопада 2003 року. Відповідно до записів з погосподарських книг, номер будинковолодіння АДРЕСА_1 було змінено на АДРЕСА_3 , власником якого є ОСОБА_3 ОСОБА_4 та її неповнолітня дочка ОСОБА_9 проживають у АДРЕСА_2 без реєстрації, власником цього будинковолодіння є її дядько ОСОБА_3 .

Відповідно до копій розрахунків вартості наданих послуг з електропостачання та квитанцій про сплату за отримані послуги електропостачання в період з 2010 року до 2018 року особовий рахунок на постачання електроенергії оформлено на ОСОБА_8 .

Відповідно до копій квитанцій зі сплати за спожитий газ за жовтень-листопад 2010 року на АДРЕСА_3 платником є ОСОБА_4 .

Відповідно до довідки про склад сім`ї, виданої Виконавчим комітетом Вінницько-Хутірської сільської ради від 29 липня 2019 року № 227 за адресою: АДРЕСА_3 проживають без реєстрації ОСОБА_4 та її дочка ОСОБА_9 .

Згідно з листом Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 05 грудня 2019 року № 716 сільська рада не приймала рішення про зміну номера будинку на АДРЕСА_4 , юридична адреса вказаних будинковолодінь не змінювалася, зміни відбулися лише у погосподарських книгах сільської ради, що не є правовстановлюючими документами.

Відповідно до листа Вінницького районного відділення поліції Вінницького районного відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області від 31 січня 2020 року № 1294/202-2020, наданому на виконання ухвали суду від 11 липня 2019 року щодо надання інформації про те, чи зверталася ОСОБА_2 протягом 2016-2019 років із заявами щодо неправомірних дій щодо вчинення їй перешкод в користуванні житлом на АДРЕСА_1 , повідомляється, що у базі інформаційно-телекомунікаційної системи інформаційного порталу Національної поліції України відомості щодо фіксації звернень ОСОБА_2 відсутні. Також додатково було здійснено перевірку журналів вхідної документації відділу діловодства Вінницького районного відділення поліції за 2016-2019 роки, але фіксації звернень ОСОБА_2 не виявлено.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року, провадження № 6-709цс16; постановах Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 755/13966/18, провадження № 61-15224св19, від 01 квітня 2020 року у справі № 287/318/18, провадження № 61-16571св19.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Ця норма права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Аналізуючи вказані норми матеріального права, можна дійти висновку, що користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР).

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Верховний Суд виходить з того, що відповідно до цивільного процесуального закону позивач має довести факт відсутності відповідача у жилому приміщенні без поважних причин.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основопложних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Верховний Суд зазначає, що згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

Легітимною метою у цій справі є захист прав власника квартри, які гарантовані статтею 41 Конституції України, статтями 317 391 ЦК України, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Необхідно дотримуватися балансу між захистом права власності позивача та правом користування спірною квартирою відповідачем, які тривалий час не проживають у ній.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).

Суди встановили, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї власника будинку - ОСОБА_1 , вселилася до будинку зі згоди колишнього власника, з 2004 року в будинку не проживає, має житло у м. Гнівані Тиврівського району Вінницької області, факт користування спірним будинком обґрунтовує проживанням у ньому її дочки та онуки.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що з 2005 року ОСОБА_2 у житловому будинку, який належить позивачу, не проживає, має інше місце проживання у квартирі чоловіка, реєстрація відповідача створює для позивача перешкоди у користуванні житлом та позбавляє права вільно володіти, користуватися та розпоряджатися власним майном.

Крім того, суд апеляційної інстанції обгрунтовано зазначив, що факт окремого з позивачем проживання відповідач не заперечувала.

Суди з урахуванням балансу інтересів обох сторін та пропорційності переслідуваній легітимній меті, згідно зі статтею 8 Конвенції дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірним житловим будинком.

Суди дослідили належним чином докази у справі, перевірили обгрунтованість доводів сторін у справі, встановили характер спірних правовідносин та норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, з`ясували, чи є вказаний будинок єдиним постійним житлом для відповідача.

Рішення про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням прийняте судами з належною оцінкою пропорційності такого заходу з урахуванням встановлених обставин справи, зокрема, що позивачу на праві власності належить квартира.

Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги, що відповідач користується спірним будинком, періодично відвідуючи дочку та онуку, окільки не дають підстав вважати, що зазначене житло є місцем постійного проживання відповідача, крім того, відповідач не надала належних та допустимих доказів на спростування цього.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про недійсність договору дарування будинку на користь батька позивача, оскільки відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доводи касаційної скарги, що договір дарування будинку є недійсним, оскільки суперечить статтям 203 215 ЦК України, на момент його укладення у 1999 році в будинку проживали неповнолітні діти відповідача, а договір укладено без згоди органу опіки та піклування, є безпідставними, з огляду на підстави та предмет позову.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що відсутні належні та допустимі докази на підтвердження непроживання відповідача у спірному будинку, оскільки у матеріалах справи є належні докази, що відповідач не проживає у будинку з 2003 року, не бере участі в утриманні будинку, яким суди надали правову оцінку.

Доводи касаційної скарги, що з ОСОБА_2 безпідставно стягнено витрати на оплату послуг адвоката, оскільки відсутні докази про направлення їй документів про понесення позивачем судових витрат, заслуговують на увагу, проте не є підставою для скасування оскаржуваних по суті правильних судових рішень відповідно до статті 411 ЦПК України.

Також заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди помилково застосували статтю 405 ЦК України, оскільки суди встановили, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї власника будинку - ОСОБА_1 .

Отже, з огляду на встановлені правовідносини, висновок судів про застосування до спірних правовідносин положень статті 405 ЦК України є помилковим, проте це не вплинуло на правильність вирішення спору по суті, у зв`язку з чим не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Крім того, суди застосували статтю 391 ЦК України, яка підлягала застосуванню до спірних правовідносин.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгодиз судовими рішеннями у справі та переоцінки доказів, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження, ОСОБА_2 посилалася назастосування судами норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року, провадження № 6-709цс16; постановах Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 755/13966/18, провадження № 61-15224св19, від 01 квітня 2020 року у справі № 287/318/18, провадження № 61-16571св19.

У цій справі суди встановили, що ОСОБА_2 вселилася до спірного будинку як дружина ОСОБА_8 (брата батька позивача ОСОБА_3 ), на час її вселення будинок належав ОСОБА_14 - матері ОСОБА_8 та ОСОБА_3 ЇЇ чоловік помер ІНФОРМАЦІЯ_4 . Житловий будинок на АДРЕСА_1 та на АДРЕСА_3 перейшов від ОСОБА_14 у власність ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 15 червня 1999 року, а з 29 травня 2019 року належить ОСОБА_1 згідно з договором дарування. Будинок умовно поділений на дві частини. У одній проживає ОСОБА_1 із дитиною, а в іншій дочка відповідача - ОСОБА_4 , її онука ОСОБА_9 та співмешканець дочки ОСОБА_10 . Відповідач у будинку не проживає з 2003 року.

Постановою Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 755/13966/18 провадження № 61-15224св19, вирішено справу за позовом ОСОБА_15 до ОСОБА_16 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_17 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, в якому просила визнати ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Позов обгрунтовано тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_5 .Верховний Суд погодився із висновками судів про відмову у позові з тих підстав, що малолітній не може самостійно обирати місце проживання, тому факт його непроживання у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення його права користування житлом, у якому на законних підставах була зареєстрована його мати.

У постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 287/318/18-ц, провадження № 61-16571св19, Верховний Суд розглянув справу за позовом ОСОБА_18 , ОСОБА_19 до ОСОБА_20 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, який обґрунтований тим, що позивачу належить спірний житловий будинок, у якому зареєстрована колишня невістка, яка з 2004 року без поважних причин у ньому не проживає. Верховний Суд погодився із висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, мотивуючи висновки тим, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення. Встановивши, що між учасниками справи існують неприязні відносини, які перешкоджають відповідачу проживати у спірному житловому будинку, суд визнав ці обставини поважними причинами непроживання відповідача за місцем реєстрації.

Отже, позови у справах, які розглянув Верховний Суд у постановах від 13 лютого 2020 року та від 01 квітня 2020 року стосуються виселення колишнього члена сім`ї, проте у цій справі сторони сімейними відносинами не пов`язані, у зв`язку з чим обставини у наведених постановах не є подібними до справи, яка переглядається, тому висновки вказаних справ не підлягають врахуванню при вирішенню цього

Доводи заявника щодо неврахування судами висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, Верховний Суд бере до уваги, оскільки за змістом указаної постанови Верховний Суд України переглядав справу за позовом ОСОБА_21 до ОСОБА_22 , Шепетівського міського відділу управління Державної міграційної служби України про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації з підстав, передбачених статтями 71 72 156 ЖК Української РСР та статтею 405 ЦК України. Зокрема, позивач посилався на те, що після смерті батька він успадкував будинок. Відповідач - його племінниця, не проживає у помешканні більше 13 років без поважних причин та не бере участі в утриманні та облаштуванні житла.

У зазначеній постанові Верховний Суд України зробив правовий висновок, що за порівняльним аналізом статей 383 391 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР вбачається, що положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16, стосується подібних до цієї справи правовідносин за предметом та підставою позову.

Верховний Суд зазначає, що вказана постанова Верховного Суду України постановлена у подібних правовідносинах, але за різних обставин, які встановлені судами.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі, необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу

Відповідно до частини першої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною другою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з частинами восьмою, дев`ятою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_1 у зв`язку з підготовкою відзиву на касаційну скаргу, заявник надала договір про надання правової допомоги від 13 листопада 2018 року року, укладений між нею та адвокатом Путіліним Є. В., згідно з якими визначено обов`язок останнього щодо надання правової допомоги, ордер на надання правової допомоги, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, акт здачі-прийняття робіт (наданих послуг) загальною вартістю в розмірі 1 150,00 грн, квитанцію від 10 серпня 2020 року № 111100 на суму 1 150,00 грн.

Враховуючи характер виконаної адвокатом роботи (складання відзиву на касаційну скаргу), принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність компенсувати за рахунок ОСОБА_2 , понесені ОСОБА_1 витрати, пов`язанні з оплатою правничої допомоги у розмірі 1 150,00 грн під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 133 137 141 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 березня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2020 рокузалишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 150,00 (одну тисячу сто п`ятдесят) грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко