№ 130/82/2015

Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 130/82/2015

провадження № 61-13219св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 лютого 2020 року у складі судді Сичука М. М. та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 липня 2020 року у складі колегії суддів: Панасюка О. С., Берегового О. Ю., Ковальчука О. В., та Штельмаха Олександра Сергійовича на постанову Вінницького апеляційного суду від 23 липня 2020 року у складі колегії суддів: Панасюка О. С., Берегового О. Ю., Ковальчука О. В.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 (на час укладення договору позики ОСОБА_2 про стягнення боргу та відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтований тим, що 06 березня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, згідно з яким ОСОБА_2 отримала кошти у розмірі 5 820,00 доларів США, які зобов`язалась повернути за першою вимогу ОСОБА_1 , на підтвердження чого надала власноруч написану розписку.

14 жовтня 2014 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 письмову вимогу про повернення коштів, яку вона отримала 19 листопада 2014 року, але залишила без відповіді.

З відповідача підлягає стягненню сума боргу у перерахунку в національну валюту України, проценти на рівні облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ), три проценти річних за весь час прострочення грошового зобов`язання.

Протиправними діями відповідача йому завдана моральна шкода, яка полягає у душевних стражданнях внаслідок погіршення рівня його життя, негативних переживаннях гніву, смутку і роздратування через тривалу неможливість повернення власних коштів, необхідності витрачання додаткових зусиль для захисту своїх прав.

З урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просив стягнути з ОСОБА_2 борг за договором позики від 06 березня 2003 року у розмірі 139 854,60 грн, проценти за користування позикою - 541 740,00 грн, три проценти річних - 21 058,69 грн, 15 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 березня 2015 року позов задоволено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 512 767,30 грн, з яких: 164 997,00 грн - сума боргу за позикою, 347 770,30 грн - заборгованість зі сплати процентів. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалою суду від 15 жовтня 2019 року прийнято до провадження заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 березня 2015 року.

Ухвалою суду від 19 листопада 2019 року поновлено ОСОБА_2 пропущений строк на подання заяви про перегляд заочного рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 березня 2015 року. Заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 березня 2015 року задоволено. Заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 березня 2015 року скасовано, призначено до розгляду.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 13 лютого 2020 року, яке залишене без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 23 липня 2020 року, позов задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 06 березня 2003 року у розмірі 159 122,83 грн, з яких: 139 854,60 грн - сума боргу за позикою, 19 268,23 грн - три проценти річних. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання розподілу щодо розподілу судових витрат.

Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач не виконала зобов`язання за договором позики, тому з неї на користь позивача підлягає стягненню сума боргу у перерахунку в національну валюту України станом 01 грудня 2019 року, відповідно до позовних вимог, а також три проценти річних за весь час прострочення виконання зобов`язання з дня отримання ОСОБА_2 вимоги про повернення позики і до 01 грудня 2019 року (в межах позовних вимог, згідно з розрахунком позивача).

Відмовивши у позові в частині стягнення процентів за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ, суд першої інстанції виходив із того, що позика надавалась в іноземній валюті - доларах США, ураховуючи відсутність у договорі умови щодо розміру та порядку сплати процентів від суми позики, частина перша статті 1048 ЦК України застосуванню до правовідносин сторін не підлягає.

У відшкодуванні моральної шкоди суд відмовив з тих підстав, що такий вид відповідальності за порушення зобов`язання за договором позики ні законом, ні договором не передбачений.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У серпні 2020 року ОСОБА_2 поштовим зв`язком направила на адресу Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 лютого 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 липня 2020 року, просила їх скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 лютого 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 липня 2020 року в частині відмови в позові щодо стягнення 541 740,00 грн заборгованості зі сплати процентів та 15 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди, просив їх скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-487цс17, постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 211/3035/14-ц, провадження № 61-3673св18, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, провадження № 61-20376св18.

Оспорювана розписка не містить інформації про умови отриманих коштів (позика, дарування тощо) та про отримувача коштів. Суди вказали, що ОСОБА_1 14 жовтня 2014 року направив їй вимогу про сплату боргу на адресу: АДРЕСА_1 , проте вона тривалий час за цією адресою не проживає, тому безпідставним є нарахування судом трьох процентів річних з 26 листопада 2014 року.

Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях, тому в цій частині позову суд мав відмовити. Позивач пропустив строк звернення до суду. Відповідач розрахувалася із позивачем у 2003 році.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки всім доводам, викладеним в апеляційній скарзі.

Суд апеляційної інстанції помилково вважав, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Відсутність у договорі умови про винагороду не означає, що договір є безоплатним. Розмір відсотків визначається на рівні облікової ставки НБУ. Для того, щоб договір позики вважався безоплатним, необхідно в договорі встановити норму, що відсотки за договором не нараховуються або інший рівнозначний вислів.

Особа має право вимагати компенсації завданої їй моральної шкоди в будь-якому випадку порушення її прав незалежно від того, чи передбачене таке право договором або законом, необхідний сам факт порушення права.

Аргументи інших учасників справи

Відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивований тим, що оскільки у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, частина перша статті 1048 ЦК України не може бути застосована, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму їх застосування та нарахування. Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребувано матеріали справи. Відмовлено у зупиненні виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 лютого 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_2 , ОСОБА_1 відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 , Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що06 березня 2003 року між сторонами укладений договір позики, згідно з яким ОСОБА_2 отримала грошові кошти в сумі 5 820,00 дол. США, які зобов`язалась повернути на першу вимогу ОСОБА_1 , про що того ж дня надала власноручно виконану розписку.

14 жовтня 2014 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 письмову вимогу про повернення коштів, яку вона отримала 19 листопада 2014 року, але залишила без відповіді.

ОСОБА_2 зобов`язання зі сплати суми позики не виконала.

Згідно з листом Староміського відділу державної виконавчої служби м. Вінниця головного територіального управління юстиції у Вінницькій області від 05 серпня 2019 року № 2373/15-25/25 станом на 05 серпня 2019 року на користь ОСОБА_1 стягнено та перераховано 1 790,46 грн на виконання виконавчого листа від 21 квітня 2015 року № 130/82/2015, виданого Вінницьким міським судом Вінницької області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором позики, а також відсотків за користування позикою, трьох відсотків річних за час прострочення виконання зобов`язання за договорм позики, відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц.

Згідно зі статтею 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Наявність оригінала розписки у позивача (позикодавця), згідно зі статтею 545 ЦК України, свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано.

Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно із вказаними нормами цивільного закону обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Суди, дослідивши борговий документ у цій справі, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, встановили, що розписка ОСОБА_2 містить підтвердження факту отримання грошової суми від ОСОБА_1 та зобов`язання її повернути на його вимогу, проте ОСОБА_2 зобов`язання за договором позики не виконала.

Суди, встановивши наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, дійшли обгрунтованого висновку про стягнення суми боргу та трьох процентів річних за весь час прострочення, за вирахуванням сум, отриманих ОСОБА_1 на виконання заочного рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 березня 2015 року.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , що оспорювана розписка не містить інформації про умови отриманих коштів (позика, дарування тощо) та про отримувача коштів спростовуються змістом розписки, у якій зазначено як про отримання від ОСОБА_1 суми позики, так і зобов`язання її повернути на вимогу позикодавця.

Необґрунтованими є доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , що позивач пропустив строк звернення до суду, з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання.

Строк виконання зобов`язання за договором позики визначено моментом вимоги, така вимога була направлена позикодавцем ОСОБА_1 ОСОБА_2 у жовтні 2014 року, а з позовом він звернувся в грудні 2014 року, тобто в межах позовної давності.

Доказів, що вимога про повернення позики здійснювалась ОСОБА_1 раніше у справі немає.

Отже, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, визначивши, що її перебіг почався з 19 листопада 2014 року, з дати отримання ОСОБА_2 вимоги про повернення позики, яку вона особисто отримала відповідно до трекінгу відправлень (том 1, а. с. 19).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 532 ЦК України місце виконання зобов`язання встановлюється у договорі. Якщо місце виконання зобов`язання не встановлено у договорі, виконання провадиться за грошовим зобов`язанням - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов`язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов`язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов`язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов`язаних із зміною місця виконання.

ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 вимогу про сплату боргу за своїм місцем проживання та за останнім відомим йому місцем проживання боржника на адресу: АДРЕСА_1 , водночас, боржник не надала доказів про те, що вона повідомила ОСОБА_1 про зміну місця проживання, тому безпідставними є доводи касаційної скарги щодо направлення їй вимоги на адресу, за якою вона тривалий час не проживає.

Щодо посилання ОСОБА_2 у касаційній скарзі на те, що суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-487цс17, Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 211/3035/14-ц, провадження № 61-3673св18, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, провадження № 61-20376св18, Верховний Суд виходить з такого.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що розписка ОСОБА_10 містить підтвердження факту отримання грошової суми від ОСОБА_1 та зобов`язання її повернути на його вимогу.

У постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 Верховний Суд України розглянув справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року за позовом про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом про визнання договору позики таким, що не укладався, передав на новий розгляд до суду касаційної інстанції, мотивуючи висновки тим, що суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, передчасно погодився з висновками апеляційного суду, який не врахував, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику, не визначився, який саме документ складений відповідачем - договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування.

У постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-487цс17 Верховний Суд України скасував судові рішення у справі за позовом про стягнення коштів за договором позики, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що зі змісту розписки вбачається, що товариство зобов`язалося продати 27 % корпоративних прав та включити позивача до складу співзасновників товариства, у разі невиконання своїх зобов`язань - повернути позивачу позичені в неї 100 000,00 дол. США. Проте, суди, ухваливши рішення у справі, не встановили справжньої правової природи боргової розписки, не дослідили первинних бухгалтерських документів товариства, зокрема, не з`ясували, чи надходили отримані за розпискою кошти товариству та чи використані ним на власні потреби.

У постанові від 21 березня 2018 року у справі № 211/3035/14-ц, провадження № 61-3673св18, Верховний Суд скасував рішення апеляційного суду та направив справу за позовом про стягнення боргу за договором позики на новий розгляд до суду апеляційної інстанції із посиланням на те, що суд першої інстанції, задовольнивши позов, взявши до уваги розписку, складену 01 липня 2011 року, всіх обставин справи не встановив, дійшов передчасного висновку про наявність між сторонами боргових зобов`язань; апеляційний суд не встановив справжньої правової природи наявної в матеріалах справи розписки, дійшов передчасного висновку про наявність між сторонами боргових зобов`язань на суму 3 500,00 грн, залишив поза увагою, що у розписці, яка міститься у матеріалах справи, відсутні всі реквізити, необхідні для підтвердження укладення між сторонами договору позики на суму 3 500,00 грн.

Отже, висновки у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-487цс17 та у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 211/3035/14-ц, провадження № 61-3673св18, на які посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі та на підставі яких відкрито касаційне провадження, стосуються кваліфікації розписки як боргового документа, що не суперечить висновкам судів у справі, яка переглядається.

У постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 Верховний Суд України відмовив у позові про стягнення боргу за договором позики, мотивуючи висновки тим, що з розписки, складеної 25 січня2008 року, вбачається, що 30 липня 2007 року у м. Києві ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_ 1 500, 00 дол. США для викупу земельної ділянки. Отже, розписка про отримання грошових коштів не містить зобов`язання про їх повернення. Отже, суди неправильно застосували статті 1046 1047 1049 ЦК України та дійшли помилкового висновку про те, що між сторонами укладено договір позики.

У постанові від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц Верховний Суд погодився із висновками судів про відмову у позові про стягнення боргу, посилаючись на те, що, дослідивши укладену між сторонами розписку, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що з її змісту не вбачається отримання відповідачем від позивача грошових коштів у сумі 425 000,00 грн саме у борг; розписка написана з метою вирішення питання щодо відчуження ним квартири позивачу.

У наведених для порівняння справах суди встановили, що розписка не є борговим документом, передані за нею грошові кошти не пов`язані із позикою та стосуються інших правовідносин (викупу земельної ділянки, відчуження квартири).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що у тексті розписки зазначено про отримання від ОСОБА_1 суми позики та зобов`язання її повернути на вимогу позикодавця.

Висновки у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та у постанові Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц стосуються правовідносин, які є подібними до правовідносин в справі, що переглядається, проте суди встановили інші обставини.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 .

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо незаконної відмови в частині стягнення процентів за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ, з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Відповідно до статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон № 679-XIV) облікова ставка НБУ один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.

Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування. Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню суперечитиме частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України гривні.

Такі висновки узгоджуються із правовим висновком, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17, провадження № 12-14гс18, Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 757/27034/19-ц, провадження № 61-2413св22.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , що особа має право на відшкодування моральної шкоди в будь-якому випадку порушення її прав з посиланням на те, що суди застосували норми права щодо відшкодування моральної шкоди без урахування висновків Верховного Суду,не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки ОСОБА_1 , посилаючись в касаційній скарзі на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України не зазначає жодної постанови Верховного Суду,в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваних судових рішеннях.

Саме по собі посилання у касаційній скарзі на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу оскарження судових рішень, не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) щодо обов`язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження.

У касаційній скарзі скаржник з огляду на принцип диспозитивності визначає підстави, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, покладається на скаржника.

Водночас, Верховний Суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, провадження № 14-714цс19, дійшла висновку, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

З огляду на доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , Верховний Суд не вбачає підтав для виходу за її межі.

Щодо посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2018 року у справі № 1622/11482/2012, провадження № 61-38074св18, Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, Верховний Суд виходить з такого.

У постанові від 13 листопада 2018 року у справі № 1622/11482/2012, провадження № 61-38074св18, Верховний Суд дійшов висновку, що наслідком розірвання кредитного договору є припинення зобов`язань сторін, а позичальник зобов`язаний достроково повернути суму залишку заборгованості за кредитом та усі нараховані, але непогашені на час розірвання кредитного договору відсотки за користування кредитом, пеню (штраф), комісію тощо.

Отже правовідносини у цій справі є подібними до правовідносин у справі, яка переглядається, проте обставини, встановлені судами, є різними.

У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Висновки судів у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду, наданій ОСОБА_1 для порівняння, а в частині щодо стягнення заборгованості в гривні судові рішення не оскаржуються.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 лютого 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко