№ 138/1523/19

Постанова

Іменем України

05 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 138/1523/19

провадження № 61-18262св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Кметюк Світлана Анатоліївна, приватний нотаріус Могилів-Подільського нотаріального округу Вінницької області Горбоконь Оксана Григорівна,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Стадника І. М., Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання довіреності недійсною та витребування майна, посилаючись на те, що їй на праві власності належала 1/2 частка нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частка земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, що розташовані по АДРЕСА_1 . У 2018 році вона дізналася про те, що 28 лютого 2017 року приватний нотаріус Могилів-Подільського районного нотаріального округу Вінницької області Горбоконь О. Г. оформила договори купівлі-продажу вказаного нерухомого майна на ім`я ОСОБА_2 . Стороною цих договорів від її імені як продавця виступав ОСОБА_4 , який діяв на підставі виданої відповідачем ОСОБА_3 довіреності від 18 серпня 2015 року, посвідченої приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Кметюк С. А. При цьому під час видачі довіреності від 18 серпня 2015 року ОСОБА_3 також діяв на підставі довіреності від 18 вересня 2014 року, виданої нібито нею на його ім`я та посвідченої нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансійського нотаріального округу Російської Федерації Волковим Миколою Олександровичем. У неї відсутній паспорт для виїзду за кордон, а згідно з довідкою Державної прикордонної служби України вона не перетинала державний кордон між Україною та Російською Федерацією за внутрішнім паспортом громадянина України. Крім того, вона не знайома із ОСОБА_3 і не видавала на ім`я останнього жодних довіреностей з правом передоручення. У тексті довіреності від 18 вересня 2014 року неправильно зазначені її анкетні та паспортні дані. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсною з моменту вчинення довіреність, видану від її імені на ім`я ОСОБА_3 , посвідчену 18 вересня 2014 року нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансийського нотаріального округу Волковим М. О., реєстровий № 13-1472; витребувати на її користь з незаконного володіння ОСОБА_2 1/2 частку нежитлової будівлі (вбиральні), розташованої по АДРЕСА_1 ; витребувати на її користь з незаконного володіння ОСОБА_2 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташовану по АДРЕСА_1 .

Рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 24 липня 2020 року у складі судді Холодової Т. Ю. позов задоволено. Визнано недійсною з моменту вчинення довіреність від 18 вересня 2014 року, вчинену від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_3 , посвідчену нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансійського нотаріального округу Волковим М. О., зареєстровану в реєстрі за № 13-1472. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частку нежитлової будівлі (вбиральні), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Витребувано з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що в оспорюваній довіреності від 18 вересня 2014 року має місце невідповідність місця проживання ОСОБА_1 та її ідентифікуючих даних (серії та номера паспорта, дати його видачі тощо), а сама довіреність має ознаки підробки, про що прямо йдеться в листі Тюменської обласної нотаріальної палати від 21 серпня 2019 року. Крім того, позивач не перетинала кордон України і не перебувала на території Російської Федерації, в тому числі в момент видачі на ім`я ОСОБА_3 довіреності з правом розпорядження спірним майном, тобто ОСОБА_1 не могла особисто підписати цей правочин. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Оскільки в позивача було відсутнє волевиявлення уповноважувати ОСОБА_3 на вчинення будь-яких дій, в тому числі на здійснення передоручення та розпорядження належною їй нерухомістю, то наявні підстави для визнання недійсною довіреності від 18 вересня 2014 року та витребування спірного майна з незаконного володіння покупця ОСОБА_2 , з якою у ОСОБА_1 відсутні договірні правовідносини.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Сувалова В. О. задоволено частково. Рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 24 липня 2020 року скасовано в частині задоволених позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частки нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частки земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України є речово-правовим способом захисту права власності і може застосовуватися як підстава позову за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних договірних правовідносин. У справі, яка переглядається, місцевий суд залишив поза увагою те, що ні довіреність від 18 вересня 2014 року, видана нібито ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_3 , ні видана останнім в порядку передоручення на ім`я ОСОБА_4 довіреність від 18 серпня 2015 року, не є правочинами з відчуження майна. Укладаючи 28 лютого 2017 року з ОСОБА_2 як покупцем договори купівлі-продажу частки нежитлової будівлі та земельної ділянки ОСОБА_4 діяв саме від імені та в інтересах ОСОБА_1 , про що зазначено в текстах цих договорів. Таким чином, позивачем обрано неправильний спосіб захисту, оскільки права особи, яка є стороною правочину (в даному випадку ОСОБА_1 є продавцем спірного майна за договорами купівлі-продажу), підлягають захисту з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215 216 ЦК України, а не шляхом пред`явлення віндикаційного позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року в частині скасування рішення місцевого суду щодо задоволення її позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на її користь 1/2 частки нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частки земельної ділянки і залишити в цій частині рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 24 липня 2020 року без змін.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що апеляційний суд безпідставно не врахував правових висновків щодо застосування статей 387 388 ЦК України, викладених в постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

У лютому 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Сувалов В. О. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області.

06 квітня 2021 року справа № 138/1523/19 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання довіреності недійсною не оскаржується, а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності від 05 лютого 2008 року № 516, виданим Виконавчим комітетом Могилів-Подільської міської ради Вінницької області, нежитлова будівля (вбиральня) літ. «А» загальною площею 104 кв. м, яка розташована по АДРЕСА_1 , належить на праві спільної часткової власності в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_5 . 11 лютого 2008 року вказаний об`єкт нерухомого майна зареєстрований у Комунальному підприємстві «Могилів-Подільське міське бюро технічної інвентаризації» за реєстровим № 211.

Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 757750 від 06 березня 2009 року підтверджується, що ОСОБА_1 є співвласником земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташованої по АДРЕСА_1 , цільове призначення якої - для комерційного використання.

Згідно з копією довіреності від 18 вересня 2014 року, посвідченої нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансійського нотаріального округу Російської Федерації Волковим М. О. та зареєстрованої в реєстрі за № 13-1472, ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 від її імені управляти та розпоряджатися усім належним їй майном, в тому числі й укладати договори щодо нерухомого майна. Довіреність видана на строк до 17 вересня 2019 року з правом передоручення повноважень іншим особам.

Діючи на підставі вищевказаної довіреності, 18 серпня 2015 року ОСОБА_3 в порядку передоручення уповноважив ОСОБА_4 управляти та розпоряджатися усім належним ОСОБА_1 майном, в тому числі й укладати правочини з нерухомим майном, про що свідчить довіреність від 18 серпня 2015 року, посвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Кметюк С. А. та зареєстрована у реєстрі за № 732.

В подальшому 28 лютого 2017 року ОСОБА_4 , діючи від імені та в інтересах ОСОБА_1 на підставі довіреності від 18 серпня 2015 року, уклав із ОСОБА_2 договори купівлі-продажу 1/2 частки нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частки земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташованих по АДРЕСА_1 . Вказані правочини посвідченні приватним нотаріусом Могилів-Подільського районного нотаріального округу Горбоконь О. Г. та зареєстровані в реєстрі за № 146 та № 148 відповідно.

Цього ж дня, 28 лютого 2017 року, відомості про реєстрацію права власності на вищезгадані частки в нерухомості за ОСОБА_2 були внесені до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Разом з тим з відповіді Державної прикордонної служби України випливає, що в базі даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України» не виявлено інформації про перетинання державного кордону України, лінії розмежування між Донецькою та Луганською областями та тимчасово окупованою територією Автономної Республіки Крим у період з 01 січня 2014 року по 31 серпня 2018 року громадянкою України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно з відповіддю президента Тюменської обласної нотаріальної палати Російської Федерації від 21 серпня 2019 року № 1080, наданою на запит сторони позивача, копія довіреності від 18 вересня 2014 року за реєстровим № 13-1472 є підробленою з огляду на таке: номер реєстру реєстрації нотаріальних дій не відповідає номерам реєстрів нотаріуса ОСОБА_6 за 2014 рік; 18 вересня 2014 року довіреність за реєстровим № 13-1472 не посвідчувалася; посвідчувальний напис не відповідає формам посвідчувальних написів, установленим наказом Міністерства юстиції Росії від 10 квітня 2002 року № 99; підпис і печатка не належать нотаріусу ОСОБА_6

Відтак суд першої інстанції, з рішенням якого в цій частині погодився апеляційний суд, дійшов висновку про недійсність довіреності від 18 вересня 2014 року, оскільки вказана довіреність укладена без волевиялення ОСОБА_1 , яка не давала своєї згоди на продаж від її імені належної їй частки у нежитловому приміщенні (вбиральні) та в земельній ділянці.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 , окрім визнання недійсною довіреності, також просила витребувати спірне майно з незаконного володіння ОСОБА_2 , посилаючись на те, що це майно вибуло з її володіння поза її волею.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Сутність та правова природа загальноцивільного представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України.

Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (стаття 238 ЦК України).

Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов`язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороною недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом з тим, відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, права особи, яка є стороною договору про відчуження майна (за відсутності інших правочинів щодо розпорядження новим набувачем спірним майном), не підлягають захисту шляхом задоволення віндикаційного позову з підстав, передбачених статтями 387 і 388 ЦК України, а такий захист можливий шляхом пред`явлення позову до набувача майна (у разі наявності між таким набувачем та позивачем зобов`язально-правових відносин) про визнання недійсним цього правочину із застосуванням реституції, тобто з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215 216 ЦК України.

Поряд з цим власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц,провадження № 14-651цс18).

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених вимог про витребування майна з огляду на те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки, укладаючи 28 лютого 2017 року з відповідачем ОСОБА_2 договори купівлі-продажу спірного майна, замісник за договором доручення ОСОБА_4 діяв від імені та в інтересах ОСОБА_1 , тобто саме позивач виступала стороною цих правочинів (продавцем майна), а тому захист її прав можливий з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215 216 ЦК України, а не шляхом пред`явлення віндикаційного позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив в означеній вище частині законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків щодо застосування статей 387 388 ЦК України, викладених в постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 зазначено, що за положеннями статтею 330 і 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 і 388 ЦК України.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) вказано, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Однак висновки суду апеляційної інстанції в цій справі не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у вищезгаданих постановах, оскільки у справі, яка переглядається, на підставі належних та допустимих доказів апеляційним судом встановлено, що договори купівлі-продажу спірного майна були укладені замісником представника за довіреністю ОСОБА_4 від імені та в інтересах ОСОБА_1 , тобто саме остання виступала стороною цих договорів. В подальшому набувач за вказаними правочинами ОСОБА_2 не відчужувала майно третім особам.

Крім того, за обставинами справи № 183/1617/16, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в якій послалася заявник, існувало преюдиційне судове рішення, яким вже було визнано недійсним та скасовано рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельну ділянку було незаконно вилучено із земель лісового фонду та введено в межі села зі зміною її цільового призначення на землі житлової та громадської забудови. Саме з цих підстав Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів попередніх інстанцій в частині визнання неправомірними наступних рішень органу місцевого самоврядування і документа, що посвідчував відповідне право, й витребувала земельну ділянку з незаконного володіння останнього набувача у власність держави.

Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції в частині, яка була предметом касаційного перегляду, з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційний судом було ухвалено судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко