11.09.2024

№ 140/1765/17

Постанова

Іменем України

12 березня 2020 року

м. Київ

справа № 140/1765/17

провадження № 61-46781св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Немирівлатінвест»,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Богословського Сергія Вікторовича на постанову Апеляційного суду Вінницької області від 18 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Панасюка О. С., Зайцева А. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Немирівлатінвест» (далі - ТОВ «Немирівлатінвест»), третя особа - Відділ Держземагенства у Немирівському районі Вінницької області, про визнання договорів оренди землі недійсними, посилаючись на те, що їй на праві приватної власності належать дві земельні ділянки на території Обідненської сільської ради Немирівського району Вінницької області, а саме земельна ділянка площею 3,9899 га, кадастровий номер 0523086000:02:001:0151, яку вона отримала у спадщину після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 , та земельна ділянка площею 3,9899 га, кадастровий номер 0523086000:02:001:0150, яку вона отримала у спадщину після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 . Після прийняття спадщини їй стало відомо, що вказані земельні ділянки були передані в оренду ТОВ «Немирівлатінвест» за договором оренди землі № 23, укладеним 18 березня 2008 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Немирівлатінвест», а також за договором оренди землі № 25, укладеним 18 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Немирівлатінвест». В листопаді 2017 року вона уклала з відповідачем додаткові угоди до договорів оренди землі № 23 та № 25 про заміну сторони, за якими стала орендодавцем вказаних земельних ділянок. Після укладення та підписання зазначених додаткових угод вона дізналася про те, що договори оренди землі від 18 березня 2008 року були зареєстровані лише у 2010 році та не містять всіх істотних умов для договорів даного виду, передбачених статтею 15 Закону України «Про оренду землі», статтею 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсними: договір оренди землі № 23, укладений 18 березня 2008 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Немирівлатінвест»; договір оренди землі № 25, укладений 18 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Немирівлатінвест».

Ухвалою Немирівського районного суду Вінницької області від 31 січня 2018 року, внесеною в журнал судового засідання, третю особу Відділ Держземагенства у Немирівському районі Вінницької області замінено на Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Заочним рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 23 травня 2018 року у складі судді Слободяник Т. В. позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 18 березня 2008 року № 23, укладений ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку площею 3,9899 га, кадастровий номер 0523086000:02:001:0151, зареєстрований Немирівським районним відділом Вінницької регіональної філії Державного підприємства «Центр ДЗК», запис в Державному реєстрі земель від 05 травня 2010 року за номером 041004800023. Визнано недійсним договір оренди землі від 18 березня 2008 року № 25, укладений ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , на земельну ділянку площею 3,9899 га, кадастровий номер 0523086000:02:001:0150, зареєстрований Немирівським районним відділом Вінницької регіональної філії Державного підприємства «Центр ДЗК», запис в Державному реєстрі земель від 13 грудня 2010 року за номером 041004800025. Стягнуто з ТОВ «Немирівлатінвест» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 280 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що договори оренди землі були укладені 18 березня 2008 року, однак зареєстровані лише у 2010 році, що згідно з частиною другою статті 15 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів оренди, є підставою для визнання їх недійсними.

Ухвалою Немирівського районного суду Вінницької області від 25 липня 2018 року заяву ТОВ «Немирівлатінвест» про перегляд заочного рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 23 травня 2018 року залишено без задоволення. (а.с.61)

Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 18 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ «Немирівлатінвест» задоволено, заочне рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 23 травня 2018 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Немирівлатінвест» 1 920 грн понесених ним судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що державна реєстрація правочину не є істотною умовою договору оренди землі. З моментом державної реєстрації пов`язано лише набрання договором чинності, визначення часу, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін. Тому немає підстав для визнання оскаржуваних правочинів недійсними через те, що фактичне використання земельних ділянок орендарем почалося з моменту підписання договорів оренди у 2008 році, а державна реєстрація цих договорів була проведена у 2010 році. Суд першої інстанції не визначився з правовими підставами заявленого позову, вдався до оцінки терміну дії оспорюваних договорів оренди, не звернув уваги на те, що момент державної реєстрації правочину не є істотною умовою договору оренди землі, та дійшов помилкового висновку про визнання оспорюваних договорів недійсними.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У листопаді 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Богословський С. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду Вінницької області від 18 жовтня 2018 року, а рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 23 травня 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, не дослідив у повному обсязі доказів і дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Також апеляційний суд не звернув уваги на те, що договори оренди землі були укладені 18 березня 2008 року, однак зареєстровані лише у 2010 році, тобто два роки після укладення та підписання ці договори були нікчемними і не мали обов`язкової істотної умови - державної реєстрації, що згідно з частиною другою статті 15 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів оренди, є підставою для визнання їх недійсними. ОСОБА_1 вважала, що термін дії договорів оренди закінчується 18 березня 2018 року і не мала наміру їх продовжувати до 2020 року, тому просила визнати їх недійсними.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Немирівського районного суду Вінницької області.

06 грудня 2018 року справа № 140/1765/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України «Про оренду землі»).

Відповідно пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою.

Частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За положеннями статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно з пунктом «в» частини третьої статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема шляхом визнання угоди недійсною.

Апеляційним судом встановлено, що 18 березня 2008 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Немирівлатінвест» було укладено договір оренди землі № 23, за умовами якого ОСОБА_2 передала ТОВ «Немирівлатінвест» у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 3,9899 га, кадастровий номер 0523086000:02:001:0151, яка знаходиться на території Обідненської сільської ради Немирівського районного суду Вінницької області,для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Договір містить відмітку про його реєстрацію Немирівським районним відділом Вінницької регіональної філії Державного підприємства «Центр ДЗК», про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 05 травня 2010 року за номером 041004800023.

18 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Немирівлатінвест» було укладено договір оренди землі № 25, за умовами якого ОСОБА_3 передав ТОВ «Немирівлатінвест» у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 3,9899 га, кадастровий номер 0523086000:02:001:0150, яка знаходиться на території Обідненської сільської ради Немирівського районного суду Вінницької області,для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Договір містить відмітку про його реєстрацію Немирівським районним відділом Вінницької регіональної філії Державного підприємства «Центр ДЗК», про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 05 травня 2010 року за номером 041004800025.

Відповідно до пунктів 3.1 зазначених договорів оренди, які за своїм змістом є ідентичними, їх сторони узгодили, що договори укладено на 10 років.

Пунктами 14.1 оспорюваних договорів передбачено, що вони набирають чинності після підписання сторонами та їх державної реєстрації.

ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадщину після її смерті, яка складається із земельної ділянки площею 3,9899 га, кадастровий номер 0523086000:02:001:0151, прийняла ОСОБА_1 , що підтверджено свідоцтвом про право на спадщину за законом від 12 березня 2014 року серії НОМЕР_1 , зареєстрованим в реєстрі за № 289.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Спадщину після його смерті, яка складається із земельної ділянки площею 3,9899 га, кадастровий номер 0523086000:02:001:0150, прийняла ОСОБА_1 , що підтверджено свідоцтвом про право на спадщину за законом від 12 березня 2014 року серії НОМЕР_2 , зареєстрованим в реєстрі за № 288.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1218 ЦК України встановлено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з пунктом «г» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини.

Частиною 1 статті 1225 ЦК України передбачено, що право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

18 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Немирівлатінвест» були укладені додаткові угоди до договорів оренди землі від 18 березня 2008 року № 23 та № 25, за умовами яких сторони дійшли згоди здійснити заміну орендодавців на їх правонаступника.

У позовній заяві ОСОБА_1 посилалося на те, що оспорювані договори оренди землі не містять усіх, передбачених статтею 15 Закону України «Про оренду землі», істотних умов, а саме: не зважаючи на укладення їх у 2008 році, державна реєстрація проведена у 2010 році, чим фактично продовжено строк дії договорів.

Відповідно до частин першої, другої статті 15 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів оренди, істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів оренди, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Статтею 20 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів оренди, передбачено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України в редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів оренди, договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Отже, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, дотрималися письмової форми договору та підписали його, він вважається укладеним. Із системного аналізу ЦК України можна зробити висновок, що вказане правило визначення моменту укладення договору стосується лише договорів, які повинні бути укладені у простій письмовій формі.

Права й обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні договору оренди земельної ділянки, набуваються лише після його державної реєстрації, як передбачено статтями 18, 20 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Верховний Суд України вказував, що поняття «момент укладення договору» та «момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки» різняться змістовим наповненням, а також можуть відрізнятися у часі, про що зазначено в мотивувальних частинах постанов від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16).

У ЦК України передбачено як визначення строку, так і початку перебігу строку та його закінчення.

Статтею 252 ЦК України вказано, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (частина перша статті 253 ЦК України).

Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (частина перша статті 254 ЦК України).

Переважна більшість правовідносин, які урегульовані нормами цивільного законодавства, є відносинами, у яких забезпечується правомірна поведінка їх суб`єктів та нормальна реалізація ними суб`єктивних прав і виконання суб`єктивних обов`язків.

Тому і строки у таких правовідносинах є строками здійснення суб`єктивних цивільних прав та виконання обов`язків.

Це загальне правило закріплено у статті 631 ЦК України, зокрема що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Разом з тим у частині третій вказаної статті обумовлено, що сторони можуть установити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

Момент укладення договору передбачений у статті 640 ЦК України і пов`язується з досягненням сторонами згоди з усіх його істотних умов та дотриманням певних вимог, якими є передання майна або вчинення іншої дії, нотаріальне посвідчення договору або його державна реєстрація, якщо таке передбачено актами цивільного законодавства.

У спеціальному Законі України «Про оренду землі» вказано, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (стаття 18).

Можна зробити висновок, що сторони в договорі оренди землі мали право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, оскільки такі права прямо передбачені принципами та закріплені загальними нормами цивільного законодавства.

Разом з тим якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила, передбачені спеціальним Законом України «Про оренду землі», який прямо встановлював, що договір оренди земельної ділянки набирає чинності після його державної реєстрації.

Отже, для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна, з якими закон пов`язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків.

Такі висновки щодо набрання чинності договором оренди земельної ділянки зроблено у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), у мотивувальній частині якої міститься роз`яснення аналогічного розуміння правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13).

Відповідні правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження № 14-338цс19).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд дав належну оцінку тим обставинам, що фактичне використання земельних ділянок орендарем почалося з моменту підписання договорів оренди у 2008 році, однак державна реєстрація цих договорів була проведена у травні 2010 року. При цьому апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що момент державної реєстрації правочину не є істотною умовою договору оренди землі. Встановивши, що під час підписання договорів оренди землі, тобто в момент їх укладення, сторони досягли згоди щодо всіх передбачених частиною першою статті 15 Закону «Про оренду землі» в редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів оренди, істотних умов договорів, у тому числі щодо строку їх дії, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання оскаржуваних правочинів недійсними.

Аргументи заявника про те, що оспорювані договори оренди землі з часу їх укладення і до державної реєстрації, тобто два роки були нікчемними, не ґрунтуються на положеннях законодавства щодо нікчемності правочинів.

В цій справі ОСОБА_1 не заперечувала фактів укладення, підписання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 оспорюваних договорів 18 березня 2008 року, їх державної реєстрації 05 травня 2010 року, а посилалася лише на те, що термін дії договорів оренди закінчується 18 березня 2018 року і вона не мала наміру їх продовжувати до 2020 року. Таким чином, спір в цій справі фактично виник щодо припинення договорів у зв`язку із закінченням строку, на який їх було укладено, однак зазначені обставини не можуть бути підставою для визнання договорів оренди землі недійсними.

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто апеляційний суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Щодо заяви ОСОБА_1 про відкликання касаційної скарги.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду заяву про відкликання касаційної скарги.

Заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини третьої статті 398 ЦПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право відкликати її до постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження.

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо до постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження від особи, яка подала скаргу, надійшла заява про її відкликання.

Оскільки ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі, то заява ОСОБА_1 про відкликання касаційної скарги задоволенню не підлягає.

Відповідно до часини четвертої статті 398 ЦПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї, а інша сторона має право визнати касаційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині до закінчення касаційного провадження. У разі відмови від касаційної скарги суд, за відсутності заперечень інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги, постановляє ухвалу про закриття касаційного провадження.

Вказані положення процесуального законодавства були доведені до відома ОСОБА_1 листом Верховного Суду від 26 лютого 2019 року, однак вона не подала заяви про відмову від касаційної скарги.

Тому в задоволенні заяви ОСОБА_1 про відкликання касаційної скарги необхідно відмовити.

Керуючись статтями 393 398 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Богословського Сергія Вікторовича залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Вінницької області від 18 жовтня 2018 року залишити без змін.

Відмовити в задоволенні зави ОСОБА_1 про відкликання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов