№ 1533/879/2012

Постанова

Іменем України

24 березня 2021 року

м. Київ

справа № 1533/879/2012

провадження № 61-9933св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Кравця Ю. І., Журавльова О. Г., Комлевої О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2012 року ОСОБА_9 звернувася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу, визнання покупцем за договором купівлі-продажу, визнання недійсним договору міни та визнання дійсним учасником договору міни, визнання права власності на квартиру, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Позовна заява мотивована тим, що у 1998 році ОСОБА_9 разом зі своєю сім`єю переїхав з міста Баку Азербайджанської Республіки до України на постійне місце проживання.

З метою переїзду до України ОСОБА_9 продав квартиру у місті БакуАзербайджанської Республіки.

На підставі договору купівлі-продажу від 24 червня 1998 року він придбав квартиру АДРЕСА_1 .

Оскільки ні ОСОБА_9 , ні члени його сім`ї, в тому числі син ОСОБА_1 , не мали посвідки на постійне проживання в Україні та ідентифікаційного коду, що унеможливлювало укладання правочину на своє ім`я, договір купівлі-продажу квартири оформлено на ім`я ОСОБА_2 , матір колишньої дружини ОСОБА_1 - ОСОБА_10 .

ОСОБА_9 зазначав, що ОСОБА_2 під час передачі грошей присутньою не була, до квартири не вселялась, жодного дня в ній не проживала, має власне житло. Коштів на купівлю квартири вона також не мала.

Дійсним покупцем квартири був ОСОБА_9 .

18 січня 1999 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 укладено договір міни нерухомого майна, за умовами якого ОСОБА_8 прийняла квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 прийняла квартиру АДРЕСА_2 .

У 2001 році ОСОБА_1 та ОСОБА_10 розлучилися.

ОСОБА_2 видала на ім`я ОСОБА_9 довіреність на розпорядження всім майном, яку згодом скасувала.

30 вересня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 .

Посилаючись на те, що договір купівлі-продажу від 24 червня 1998 року та договір міни від 18 січня 1999 року є удаваними в частині набувача, дійсним покупцем квартири був ОСОБА_9 , договір купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року укладений ОСОБА_2 , яка є неналежним продавцем, ОСОБА_9 просив: визнати частково недійсним договір купівлі-продажу квартири від 24 червня 1998 року, визнати ОСОБА_9 покупцем квартири за договором купівлі-продажу від 24 червня 1998 року, визнати частково недійсним договір міни від 18 січня 1999 року, визнати дійсним учасником договору міни від 18 січня 1999 року ОСОБА_9 , визнати право власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_9 , визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 13 вересня 2006 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У процесі розгляду справи ОСОБА_9 неодноразово уточнював свої позовні вимоги та остаточно звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_13 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання договорів частково недійсними та витребування майна від добросовісного набувача.

Посилаючись на те, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за кошти ОСОБА_9 , він був реальним покупцем за договором купівлі-продажу від 24 червня 1998 року та, відповідно, був власником квартири, квартира АДРЕСА_2 , продана ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року, вибула не з його волі, ОСОБА_2 не була її справжнім власником та не мала права розпоряджатися нею, тому ОСОБА_9 просив визнати договір купівлі-продажу квартири від 24 червня 1998 року недійсним в частині покупця ОСОБА_2 , визнавши покупцем за вказаним договором ОСОБА_9 ; визнати договір міни від 18 січня 1999 року недійсним в частині, яка стосується ОСОБА_2 та визнати стороною за вказаним договором ОСОБА_9 ; витребувати квартиру АДРЕСА_2 від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_9 .

У вересні 2013 року ОСОБА_1 , як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права користування та усунення перешкод у користуванні майном.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що його батько ОСОБА_9 є реальним покупцем квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 червня 1998 року, та є її власником, тому договір міни від 18 січня 1999 року підлягає визнанню недійсним у частині, що стосується ОСОБА_2 , а ОСОБА_9 слід визнати стороною за цим правочином.

На момент укладення договору купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року, сторонами якого є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , власником квартири був ОСОБА_9 , тому ОСОБА_2 не мала права її відчужувати.

ОСОБА_1 зазначав, що він як член сім`ї власника квартири, а саме ОСОБА_9 , має право користування квартирою АДРЕСА_2 , тому має право нарівні з власником майна вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування майном.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер відповідач ОСОБА_13 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 помер.

До участі у справі залучено правонаступника ОСОБА_9 - ОСОБА_1

ОСОБА_1 уточнив позовні вимоги та звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання договорів удаваними, визнання покупцем за правочинами, визнання права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна від добросовісного набувача.

Посилаючись на те, що квартиру АДРЕСА_1 придбав саме він, кошти надавалися саме ним, що підтверджується розпискою, а на ОСОБА_2 квартира була лише оформлена, оскільки ні він, ні його батьки не мали посвідки на постійне проживання в Україні, ОСОБА_1 просив визнати договір купівлі-продажу квартири від 24 червня 1998 року удаваним з моменту його укладення в частині покупця - ОСОБА_2 ; визнати покупцем квартири ОСОБА_1 ; визнати договір міни нерухомого майна від 18 січня 1999 року удаваним з моменту його укладення в частині учасника угоди - ОСОБА_2 ; визнати справжнім учасником угоди за договором міни ОСОБА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_2 на підставі статті 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); визнати недійсним договір купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року та витребувати від ОСОБА_3 як добросовісного набувача на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття

Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 21 травня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не доведено обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Доводи позивача про те, що квартира АДРЕСА_1 куплена виключно за його кошти, суд не може прийняти до уваги, оскільки ним не надано належних та допустимих доказів на підтвердження таких обставин. Копія розписки, в якій вказано, що грошові кошти у розмірі 12 500 доларів США продавець ОСОБА_13 отримав від покупця ОСОБА_1 , деякі купюри з яких містили печатки азербайджанського банку, не свідчить про те, що всі внесені кошти для оплати за квартиру належали особисто позивачу.

Крім того, позивачем не надано і доказів домовленості між ним та ОСОБА_2 про придбання спірної квартири за його дорученням.

Оскільки вимоги позивача є безпідставними, тому відсутні підстави для відмови в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 21 травня 2018 року скасовано, ухвалено нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання договорів удаваними та витребування майна задоволено частково.

Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 24 червня 1998 року, удаваним з моменту його укладення в частині покупця - ОСОБА_2 .

Визнано покупцем квартири АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 24 червня 1998 року ОСОБА_1 .

Визнано договір міни від 18 січня 1999 року удаваним з моменту його укладення в частині учасника угоди - ОСОБА_2 .

Визнано учасником угоди за договором міни від 18 січня 1999 року ОСОБА_1 .

Визнано договір купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року недійсним.

Застосовано наслідки недійсності правочину, а саме: зобов`язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_3 80 000 грн, отриманих нею за договором купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року, та ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

У задоволені позовних вимог про витребування майна від добросовісного набувача відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд, встановивши на підставі наданих позивачем доказів факт наявності у ОСОБА_1 коштів на придбання квартири АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 фактично не була власником квартири, дійшов висновку, що договір купівлі-продажу від 24 червня 1998 року, предметом якого є вказана квартира, на підставі статті 235 ЦК України є удаваним правочином з моменту його укладення в частині покупця - ОСОБА_2 , а покупцем квартири є ОСОБА_1 .

Так само удаваним правочином у частині учасника угоди є договір міни від 18 січня 1999 року, за умовами якого ОСОБА_2 прийняла квартиру АДРЕСА_2 , а учасником договору міни є ОСОБА_1 , якому вказана квартира належить на праві власності.

Оскільки ОСОБА_2 не була справжнім власником квартири, особисто вчинила обмін вказаної квартири на квартиру АДРЕСА_2 , тому не могла розпоряджатися цим майном, у зв`язку з чим договір купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року є недійсним.

Позовні вимоги про витребування майна від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України задоволенню не підлягають, оскільки порушене право підлягає відновленню шляхом застосування реституції на підставі статті 216 ЦК України.

Вимога позивача про визнання правочину удаваним не включає до себе вимогу про визнання правочину недійсним, а отже, той факт, що рішенням Южного міського суду Одеської області від 09 вересня 2002 року у справі № 2-360/2002, яке набрало законної сили, договір міни від 18 січня 1999 року визнано дійсним, жодним чином не позбавляє позивача права звертатися до суду з вимогою про визнання його удаваним.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що під час розгляду справи, за результатами розгляду якої ухвалено рішення Южного міського суду Одеської області від 09 вересня 2002 року у справі № 2-360/2002, судом перевірялися обставини додержання Одеською універсальною товарною біржею «Центр» вимог чинного законодавства під час укладення вказаного вище договору міни.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу УРСР 1963 року (далі - ЦК УРСР 1963 року), оскільки ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, а саме після 01 січня 2004 року.

Натомість апеляційний суд визнав договір купівлі-продажу від 24 червня 1998 року та договір міни від 18 січня 1999 року удаваними правочинами на підставі статті 235 ЦК України, положення якої не можуть застосовуватися до спірних правовідносин.

За положеннями ЦК УРСР 1963 року недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими засобами доказування, однак не можуть підтверджуватися показами свідків.

Судом апеляційної інстанції залишено поза увагою, що позивачем не доведено придбання квартири АДРЕСА_1 за власні кошти.

Крім того докази, надані позивачем до суду, вже були предметом розгляду у цивільній справі № 2-201/2011, за результатами розгляду якої Южним міським судом Одеської області ухвалено рішення від 21 жовтня 2011 року, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_9 , ОСОБА_14 про визнання права власності на нерухоме майно. Також рішенням Южного міського суду Одеської області від 09 вересня 2002 року у справі № 2-360/2002 договір міни від 18 січня 1999 року визнано дійсним.

Позивачем не доведено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не дотримано вимог, встановлених статтею 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту та вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2019 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження постанови Апеляційного суду Одеської області від 26 жовтня 2018 року, відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

У травні 2019 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 березня 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 24 червня 1998 року між ОСОБА_13 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , яка діяла самостійно та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_7 , та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, предметом якого була квартира АДРЕСА_1 .

Згідно з розпискою від 02 вересня 2007 року ОСОБА_13 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 12 500 доларів США за продаж квартири АДРЕСА_1 .

На підставі договору міни нерухомого майна від 18 січня 1999 року здійснено обмін одного майна на інше, а саме: ОСОБА_8 передала, а ОСОБА_2 прийняла квартиру АДРЕСА_2 ; ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_8 прийняла квартиру АДРЕСА_1 .

У 2001 році ОСОБА_1 та ОСОБА_10 розлучилися.

Рішенням Южного міського суду Одеської області від 09 вересня 2002 року, яке набрало законної сили, у справі № 2-360/2002 договір міни від 18 січня 1999 року визнано дійсним.

13 вересня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 .

Рішенням Южного міського суду Одеської області від 21 жовтня 2011 року у цивільній справі № 2-201/2011, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_9 , ОСОБА_14 про визнання права власності на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_13 помер.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 помер.

До участі у справі залучено правонаступника ОСОБА_9 - ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (тут і далі - в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Це означає, що за загальним правилом норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.

Згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 травня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Отже суд під час розгляду справи має застосовувати той нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення та припинення відповідних спірних правовідносин.

ОСОБА_1 , звернувся до суду із позовом про визнання удаваними договору купівлі-продажу квартири від 24 червня 1998 року та договору міни квартири від 18 січня 1999 року та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року.

На час укладення договору купівлі-продажу квартири від 24 червня 1998 року та договору міни квартири від 18 січня 1999 року діяв ЦК УРСР 1963 року, отже, правовідносини між сторонами щодо цих правочинів регулюються нормами саме цього Кодексу, чинного на час укладення договорів.

Відповідно до статті 41 ЦК УРСР 1963 року угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Згідно зі статтею 48 ЦК УРСР 1963 року угода визнається недійсною при невідповідності її закону, іншим актам, виданим органами державної влади та управління в межах наданої їм компетенції.

Згідно з частиною другою статті 58 ЦК УРСР 1963 року, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Частиною першою статті 59 ЦК Української РСР 1963 року передбачено, що угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.

Відповідно до статті 224 ЦК УРСР 1963 року за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Основною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Причина їх оформлення зумовлена бажанням сторін приховати істинний характер відносин сторін і уникнути небажаних для себе цивільних, податкових та інших правових наслідків.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

До правовідносин, які виникли на підставі договору купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року, застосовуються положення ЦК України, який набрав чинності 01 січня 2004 року.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Оскільки відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору купівлі-продажу та з`ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір в частині визнання удаваними договорукупівлі-продажу від 24 червня 1998 року та договору міни від 18 січня 1999 року, помилково вважав, що вони є такими на підставі статті 235 ЦК України, оскільки положення цієї статті до вищезазначених правочинів не застосовується.

Також суд апеляційної інстанції, переоцінивши докази у справі, встановлені судом першої інстанції, не встановив, які правовідносини виникли між сторонами та який правочин ними вчинено насправді, що є необхідною умовою для удаваних правочинів, та дійшов помилково висновку, що ОСОБА_2 не могла розпоряджатися спірним майном, у зв`язку з чим договір купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року суперечить положенням цивільного законодавства України.

Натомість суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 не доведено обставин щодо наявності підстав для визнання договору купівлі-продажу від 24 червня 1998 року та договору міни від 18 січня 1999 року удаваними згідно зі статтею 58 ЦК УРСР 1963 року, а також, що під час укладення договору купівлі-продажу від 30 вересня 2006 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не дотрималися вимог, встановлених статтею 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та того, що договір вчинений з метою приховання інших правовідносин ніж ті, які були фактично вчинені, дійшов правильного висновку про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позову у зв`язку з безпідставністю таких вимог.

Крім того, встановивши, що рішенням Южного міського суду Одеської області від 21 жовтня 2011 року у цивільній справі № 2-201/2011, яке набрало законної сили, визнано, що квартира АДРЕСА_2 з 13 вересня 2006 року по 13 вересня 2006 року належала на праві власності ОСОБА_2 , суд першої інстанції правильно зазначив, що ці обставини підтверджують наявність у ОСОБА_2 права розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Оскільки вимоги позивача є безпідставними, тому наявні підстави для відмови ОСОБА_1 по суті позовних вимог без застосування правових наслідків спливу позовної давності.

Отже Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, а тому вказане рішення на підставі статті 413 ЦПК України необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду - скасувати.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

За подання касаційної скарги ОСОБА_3 сплатив 6 587 грн, тому з ОСОБА_1 на його користь підлягає стягненню 6 587 грн у рахунок сплати судового збору.

Керуючись статтями 141 400 402 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 жовтня 2018 року скасувати та залишити в силі рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 21 травня 2018 року.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 6 587 (шість тисяч п`ятсот вісімдесят сім) гривень у рахунок сплати судового збору.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук