№ 160/3848/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2023 року

м. Київ

справа № 160/3848/21

адміністративне провадження № К/9901/46693/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів - Загороднюка А. Г., Мартинюк Н. М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.07.2021 (суддя - Турова О. М.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 17.11.2021 (колегія суддів у складі: Божко Л. А., Дурасової Ю. В., Лукманової О. М.),

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), в якій позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), що полягає у неврахуванні винагороди державного виконавця, яка є складовою заробітної плати, у період з січня 2020 року по жовтень 2020 року, при обчисленні середньої заробітної плати ОСОБА_1 в розрахунках відпускних за квітень 2020 року, червень 2020 року, липень 2020 року, жовтень 2020 року, в розрахунках матеріальної допомоги на оздоровлення за жовтень 2020 року, в розрахунках матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за вересень 2020 року;

- стягнути з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на користь ОСОБА_1 заборгованість в сумі 331 736,08 грн, що складається з: не нарахованих та невиплачених сум щорічної основної відпустки за квітень 2020 року, липень 2020 року, жовтень 2020 року, а також додаткової відпустки у зв`язку із навчанням за червень 2020 року - в загальному розмірі 54 699,52 грн; суми матеріальної допомоги на оздоровлення за жовтень 2020 року в загальному розмірі 252 323,38 грн; суми матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за вересень 2020 року у загальному розмірі 24 713,18 грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідач у 2020 році неправомірно здійснював розрахунок сум відпускних до щорічних основних оплачуваних відпусток та додаткової оплачуваної відпустки позивача, а також сум матеріальної допомоги на оздоровлення та сум матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, що були нараховані та виплачені позивачеві, не включаючи до розрахунків середньої заробітної плати позивача, з якої обчислюються вищевказані виплати, суми виплаченої позивачеві винагороди державного виконавця відповідно до статті 46 Закону України «Про виконавче провадження», що є, на думку позивача, порушенням законодавства про оплату праці, оскільки винагорода державного виконавця є оплатою праці у вигляді додаткової заробітної плати, належить до фонду оплати праці, має систематичний характер та відноситься до структури заробітної плати, а отже повинна враховуватись при обчисленні всіх виплат, які розраховуються виходячи із середньої заробітної плати.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Відповідно до наказу Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) від 28.12.2019 № 1700-к ОСОБА_1 з 28.12.2019 призначено на посаду головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), у порядку переведення, з посадовим окладом згідно зі штатним розписом, із збереженням 9 рангу державного службовця в межах категорії «В» посад державної служби та встановлених надбавок за ранг та вислугу років, відповідно до пункту 2 частини першої статті 41 Закону України «Про державну службу».

Працюючи на вищевказаній посаді, ОСОБА_1 протягом 2020 року неодноразово перебувала у відпустках, а саме: в період з 21.04.2020 по 24.04.2020, з 06.07.2020 по 13.07.2020 та з 07.10.2020 по 13.10.2020 - у щорічній основній оплачуваній відпустці та у період з 01.06.2020 по 10.06.2020 - у додатковій оплачуваній відпустці у зв`язку із навчанням, на підставі чого позивачеві виплачувалися відпускні, а також матеріальна допомога на оздоровлення у жовтні 2020 року та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у вересні 2020 року.

Також встановлено та відповідачем визнається, що розрахунок сум відпускних до щорічних основних та додаткової оплачуваних відпусток позивача, сум матеріальної допомоги на оздоровлення та сум матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань здійснений, виходячи із розрахунку середньої заробітної плати позивача, з якої обчислюються всі вищевказані виплати, до якої (середньої заробітної плати) не було включено суми виплаченої позивачеві винагороди державного виконавця відповідно до статті 46 Закону України «Про виконавче провадження».

Разом з цим, встановлено та сторонами визнається, що ОСОБА_1 у 2020 році декілька разів нараховувалась та виплачувалась винагорода державного виконавця, а саме: винагорода державного виконавця у березні 2020 року в сумі 219 649,79 грн; винагорода державного виконавця у липні 2020 року в сумі 16 651,50 грн; винагорода державного виконавця у серпні 2020 року в сумі 32 808,07 грн; винагорода державного виконавця у вересні 2020 року в сумі 471 838,69 грн.

Позивач вважає, що відповідач неправомірно здійснював розрахунок сум відпускних до щорічних основних оплачуваних відпусток та додаткової оплачуваної відпустки позивача, а також сум матеріальної допомоги на оздоровлення та сум матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, що були нараховані та виплачені позивачеві, не включаючи до розрахунків середньої заробітної плати позивача, з якої обчислюються вищевказані виплати, суми виплаченої позивачеві винагороди державного виконавця відповідно до статті 46 Закону України «Про виконавче провадження», що є порушенням законодавства про оплату праці, оскільки винагорода державного виконавця є оплатою праці у вигляді додаткової заробітної плати, належить до фонду оплати праці, має систематичний характер та відноситься до структури заробітної плати, а отже повинна враховуватись при обчисленні всіх виплат, які розраховуються виходячи із середньої заробітної плати.

Наведене стало підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.07.2021, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 17.11.2021, позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), що полягає у неврахуванні винагороди державного виконавця, яка є складовою заробітної плати, у період з січня 2020 року по жовтень 2020 року, при обчисленні середньої заробітної плати ОСОБА_1 в розрахунках відпускних за квітень 2020 року, червень 2020 року, липень 2020 року, жовтень 2020 року, а також в розрахунках матеріальної допомоги на оздоровлення за жовтень 2020 року, в розрахунках матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за вересень 2020 року. Стягнуто з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на користь ОСОБА_1 заборгованість в загальній сумі 331 735,10 грн, що складається з: ненарахованих та невиплачених сум відпускних до щорічної основної відпустки за квітень 2020 року, за липень 2020 року та за жовтень 2020 року, а також до додаткової відпустки у зв`язку із навчанням за червень 2020 року - в загальному розмірі 54 699,52 грн; з суми ненарахованої та невиплаченої частини матеріальної допомоги на оздоровлення за жовтень 2020 року в загальному розмірі 252 322,40 грн; суми ненарахованої та невиплаченої частини матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за вересень 2020 року в загальному розмірі 24 713,18 грн, без урахування податків та інших обов`язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. У стягненні судових витрат зі сплати судового збору з відповідача відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції виходив з того, що винагорода державного виконавця є частиною його оплати праці. Введення інституту винагороди державного виконавця мало на меті стимулювання своєчасного виконання рішень судів та інших компетентних органів, що сприяє підвищенню авторитету правосуддя, дотриманню принципу законності як складової верховенства права. Право на винагороду у державного виконавця виникає у зв`язку з повним фактичним виконанням виконавчого документу, стягненням виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій. Таким чином, винагорода державному виконавцю відноситься до виплат, що належать до фонду оплати праці, вказана виплата не включена до переліку виплат, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, наведеному у пункті 4 Порядку № 100. Суд зауважив, що винагорода державному виконавцю за своєю суттю охоплюється поняттям «додаткова заробітна плата» та входить до структури заробітної плати, оскільки ця стимулююча виплата виплачується за сумлінне виконання державним виконавцем своїх обов`язків під час проведення виконавчих дій. Враховуючи те, що вказана виплата може виплачуватись неодноразово в залежності від якості та результативності праці державного виконавця, продуктивності його роботи, вона не може вважатись одноразовою грошовою виплатою, а тому має бути врахована під час обчислення середньої заробітної плати. Таким чином, суд дійшов висновку, що така складова заробітної плати, як винагорода державному виконавцю, враховується при обчисленні середньої заробітної плати працівника у всіх випадках її збереження відповідно до положень Порядку № 100.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Підставою касаційного оскарження позивач зазначає пункт 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Обґрунтовуючи посилання на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник указує на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування пунктів 3, 4 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), викладеного у постанові від 09.09.2020 у справі № 814/564/16 та застосованого судом апеляційної інстанції при винесенні оскаржуваної постанови.

Також скаржник, посилаючись на пункт 2 Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2016 № 643, зазначає, що винагорода державного виконавця виплачується за фактичне виконання виконавчого документа, за стягнення аліментів; поняття «винагорода державного виконавця» прив`язане до конкретного випадку фактичного виконання виконавчого документа, конкретного випадку стягнення аліментів; за один випадок фактичного виконання виконавчого документа, за один випадок стягнення аліментів державному виконавцю один раз виплачується винагорода у розмірі 2 відсотки стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року; повторна виплата винагороди за випадок конкретного фактичного виконання виконавчого документа, за випадок конкретного стягнення аліментів, за які державному виконавцю вже було виплачено винагороду, Порядком № 643 не передбачена. Після здійснення конкретного фактичного виконання виконавчого документа, після здійснення конкретного стягнення аліментів, за які державному виконавцю вже було виплачено винагороду, у такого державного виконавця зникають підстави для отримання повторної суми винагороди за ці ж самі дії. Винагорода державному виконавцю виплачується окремо по кожному виконавчому документу.

Крім того, скаржник зазначає про те, що заробітна плата державного службовця, встановлена статтею 50 Закону України «Про державну службу», та винагород державного виконавця мають різні джерела фінансування. Також виплачена сума винагороди державного виконавця відповідно до Порядку № 643 не є премією, сплаченою із бюджету, а є винагородою (заохоченням), яка виплачується із стягнутого з боржника виконавчого збору. Винагорода державного виконавця не має систематичного та регулярного характеру, оскільки виплачується за наявності умов, передбачених Порядком № 643.

Відтак, необхідність відступлення від висновку щодо застосування пунктів 3, 4 Порядку № 100, який викладено у постанові Верховного Суду від 09.09.2020 у справі № 814/564/16, мотивована наступним: винагорода державному виконавцю виплачується за рахунок коштів виконавчого збору, який зараховується до спеціального фонду, натомість середній заробіток виплачується працівнику (у тому числі державному виконавцю, який також має і статус державного службовця) за рахунок коштів державного бюджету, передбачений фондом оплати праці, тобто винагород державного виконавця та середній заробіток працівника мають різні джерела фінансування; необхідністю запобігти безпідставному списанню коштів, які обліковуються на рахунках спеціального фонду державного бюджету.

Позиція інших учасників справи

Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Рух касаційної скарги

20.12.2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.07.2021 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 17.11.2021.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.12.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Тацій Л. В., суддів Мороз Л. Л., Рибачука А. І. для розгляду судової справи № 160/3848/21.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 22.12.2021 № 2322/0/78-21 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 160/3848/21 у зв`язку з постановленням Верховним Судом 21.12.2021 ухвали № К/9901/46693/21 про відведення судді-доповідача Тацій Л. В. та суддів Мороз Л. Л., Рибачука А. І. від розгляду матеріалів касаційної скарги Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.07.2021 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 17.11.2021 у справі № 160/3848/21.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.12.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Загороднюка А. Г., Мартинюк Н. М. для розгляду судової справи № 160/3848/21.

Ухвалою Верховного Суду від 29.12.2021 відкрито касаційне провадження за скаргою Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.07.2021 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 17.11.2021.

Ухвалою Верховного Суду від 25.01.2023 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 94 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 1 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про оплату праці» основна заробітна плата це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Частиною першою статті 8 Закону України від 02.06.2016 № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачено, що державні виконавці, керівники та спеціалісти органів державної виконавчої служби є державними службовцями.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, винагороди, а також інших надбавок згідно із законодавством. Порядок виплати та розміри винагород працівникам органів державної виконавчої служби встановлюються Кабінетом Міністрів України.

За змістом пункту 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100) при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Підпунктом «б» пункту 4 Порядку № 100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

За змістом пункту 2 Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2016 № 643 (далі - Порядок № 643) у разі фактичного виконання (повного або часткового) виконавчого документа майнового характеру, стягнення заборгованості із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців, за виконавчим документом про стягнення аліментів державним виконавцям, визначеним у частині першій статті 7 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», виплачується винагорода.

Згідно з пунктом 3 Порядку № 643 державному виконавцю, на виконанні у якого перебував виконавчий документ немайнового характеру та який забезпечив його фактичне виконання в повному обсязі, виплачується винагорода в розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, якщо боржником за виконавчим документом є фізична особа, та двох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, якщо боржником за виконавчим документом є юридична особа.

Пунктом 17 Порядку № 643 передбачено, що винагорода виплачується одночасно з виплатою заробітної плати.

Відповідно до пункту 18 Порядку № 643 виплата винагороди здійснюється в межах і за рахунок відповідних надходжень до спеціального фонду державного бюджету на підставі кошторисів та планів асигнувань спеціального фонду на відповідний рік.

Згідно Інструкції щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 12.03.2012 № 333, винагорода державного виконавця включена до коду економічної класифікації видатків (КЕКВ) 2.1.1.1 «Заробітна плата».

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Відповідно до ухвали Верховного Суду від 29.12.2021 касаційне провадження у цій справі відкрито відповідно до вимог пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України.

Обґрунтовуючи посилання на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник указує на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування пунктів 3, 4 Порядку № 100, викладеного у постанові від 09.09.2020 у справі № 814/564/16 та застосованого судом апеляційної інстанції при винесенні оскаржуваної постанови.

Переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи питання щодо правильності застосування судами норм чинного законодавства, а також щодо обґрунтованості поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

З аналізу вищенаведених норм випливає, що винагорода державного виконавця є частиною його оплати праці. Введення інституту винагороди державного виконавця мало на меті стимулювання своєчасного виконання рішень судів та інших компетентних органів, що сприяє підвищенню авторитету правосуддя, дотриманню принципу законності як складової верховенства права. Право на винагороду у державного виконавця виникає у зв`язку з повним фактичним виконанням виконавчого документу, стягненням виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій

Таким чином, винагорода державному виконавцю відноситься до виплат, що належать до фонду оплати праці, вказана виплата не включена до переліку виплат, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, наведеному у пункті 4 Порядку № 100.

Суд зауважує, що винагорода державному виконавцю за своєю суттю охоплюється поняттям «додаткова заробітна плата» та входить до структури заробітної плати, оскільки ця стимулююча виплата виплачується за сумлінне виконання державним виконавцем своїх обов`язків під час проведення виконавчих дій. Враховуючи те, що вказана виплата може виплачуватись неодноразово в залежності від якості та результативності праці державного виконавця, продуктивності його роботи, вона не може вважатись одноразовою грошовою виплатою.

З огляду на наведення, така складова заробітної плати, як винагорода державному виконавцю, враховується при обчисленні середньої заробітної плати працівника у всіх випадках її збереження відповідно до положень Порядку № 100.

Наведену правову позицію (справа № 814/564/16) урахували суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.

На переконання скаржника суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, а саме: неправильне тлумачення пунктів 3, 4 Порядку № 100; незастосування до спірних правовідносин статті 50 Закону України «Про державну службу», Порядку № 643, а також застосування висновків, що викладені у постанові Верховного Суду від 09.09.2020 у справі № 814/564/16, від яких, на його думку, необхідно відступити.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен вмотивовано обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Верховний Суд звертає увагу на те, що Конституцією України (статті 8, 129 та 147) гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.

Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Необхідно зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.

За змістом частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Надаючи правову оцінку доводам Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд звертає увагу на те, що зміст скарги не дає підстав для висновку, що скаржник навів належне обґрунтування необхідності відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09.09.2020 у справі № 814/564/16 та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.

Скаржник не наводить інших прикладів судових рішень, ухвалених після прийняття Верховним Судом вказаної постанови, у яких Верховний Суд по іншому застосовує норми права у подібних правовідносинах.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 240/11441/19 Верховний Суд відхиляє, оскільки у цій справі предметом спору була виплата винагороди за участь у антитерористичній операції для військовослужбовців. Водночас у справі, яка переглядається Верховним Судом у касаційному порядку, позивачка є державним службовцем.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що предметом спору у цій справі не є виплата винагороди державному виконавцю, передбачена Порядком № 643, на який у касаційній скарзі посилається скаржник. Мова йде про порушення трудових прав позивача, що полягає у неправильному нарахуванні саме заробітної плати.

Твердження скаржника про те, що судами попередніх інстанцій не застосовано статтю 50 Закону України «Про державну службу» Верховний Суд відхиляє, оскільки, як правильно зазначено судом першої інстанції, прямою нормою закону, а саме: статтею 13 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено, що винагорода є складовою частиною заробітної плати працівника органу державної виконавчої служби.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, оскільки не врахування відповідачем винагороди державного виконавця позивача при обчисленні його середньої заробітної плати в розрахунках відпускних, розрахунках матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових витань є протиправним.

Розрахунок суми заборгованості відповідачем не оспорюється.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, у судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі, що стосуються предмету спору, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.07.2021 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 17.11.2021 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

СуддіЖ.М. Мельник-Томенко А.Г. Загороднюк Н.М. Мартинюк