Постанова
Іменем України
01 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 182/2214/16-ц
провадження № 61-40892св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Романенко Станіслав Олександрович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2018 року в складі судді Рунчевої О. В. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2018 року в складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Романенко С. О., про визнання договорів недійсними, скасування рішення про державну реєстрацію права власності, поновлення запису про державну реєстрацію прав власності.
В обґрунтування позову вказувала на те, що в провадженні Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області перебуває справа № 182/5518/15-ц, за її позовом про стягнення боргу з урахуванням пені, індексу інфляції та 3 % річних з ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , які є спадкоємцями померлого боржника ОСОБА_6 .
Під час розгляду зазначеної вище цивільної справи ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року забезпечено її позов до спадкоємців боржника. Накладено арешт на майно боржника та оголошена заборона на його відчуження, зокрема, на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 та на 3/85 частини нежитлової будівлі АДРЕСА_2 , заборонено відчуження зазначеного вище нерухомого майна до вирішення спору по суті.
Проте всупереч існуючої ухвали суду про заборону відчуження майна, достовірно знаючи про зазначене вище судове рішення, відповідач ОСОБА_2 , з метою ухилення від виконання грошового зобов`язання, усвідомлюючи, що спірне майно знаходиться під забороною відчуження, 16 серпня 2015 року отримала свідоцтво про право на спадщину на спірне нерухоме майно та одночасно уклала договір дарування такого майна, а саме: 3/85 частини нежитлової будівлі АДРЕСА_2 , за умовами якого ОСОБА_3 прийняла в дар від співвідповідача спірне нерухоме майно.
Звертала увагу на те, що в подальшому ОСОБА_3 перепродала спірне майно ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 15 березня 2016 року.
Посилаючись на те, що договір дарування та договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна, укладені всупереч ухвалі суду про заборону відчуження майна та є такими, що не відповідають вимогам закону, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просила визнати недійсним договір дарування від 16 серпня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , предметом якого є 3/85 частини нежитлової будівлі АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Романенко С. О., зареєстрований в реєстрі за № 511; скасувати рішення приватного нотаріуса Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Романенка С. О. від 16 серпня 2015 року № 23701821 про державну реєстрацію права власності на 3/85 частини нежитлової будівлі АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 та скасувати відповідний запис про державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав; визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна від 15 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Романенко С. О. зареєстрований в реєстрі за № 123; скасувати рішення приватного нотаріуса Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Романенка С. О. від 18 березня 2016 року № 28799873 про державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_4 та скасувати відповідний запис про реєстрацію у Державному реєстрі речових прав; поновити запис у Державному реєстрі про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме: на 3/85 частини нежитлової будівлі АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 , якій був внесений на підставі свідоцтв про право власності від 16 серпня 2015 року, що видані приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Романенко С. О., за рішенням цього ж нотаріуса про державну реєстрацію прав від 16 серпня 2015 року № 23700874.
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2018 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування 3/85 частини нежитлової будівлі, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 16 серпня 2015 року приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Романенком С. О. та зареєстрований в реєстрі за № 511. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного позивачем договору дарування, посилаючись на його фіктивність, оскільки дії сторін під час його укладання були направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на спірне приміщення від ОСОБА_2 до її матері ОСОБА_3 з метою приховання цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання.
Крім того, судом першої інстанції відмовлено в задоволенні вимог позивача в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15 березня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки у добросовісного набувача майно може бути витребувано тільки шляхом подання віндикаційного позову, а не за правилами реституції, а тому суд вважав, що обраний позивачем спосіб захисту є неправильним.
Також судом першої інстанції зазначено про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на спірне майно, оскільки рішення суду про визнання договору дарування недійсним є підставою для скасування державної реєстрації права власності останньої.
Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано недійсним договір дарування 3/170 частини нежитлової будівлі, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 16 серпня 2015 року приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Романенком С. О. та зареєстрований в реєстрі за № 511, частка у праві власності являє собою вбудоване нежитлове приміщення загальною площею 103,1 кв. м та складається із: приміщення № 2 - 28,2 кв. м; приміщення № 21- 18,3 кв. м, приміщення № 211 - 24,0 кв. м; приміщення № 3 - 19,9 кв. м; приміщення № 5 -12,7 кв. м. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Приймаючи указану постанову, колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним оспорюваного договору дарування та відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності, поновлення запису про державну реєстрацію прав власності, однак не погодилась із висновком суду першої інстанції щодо визнання недійсним договору дарування саме 3/85 частини нежитлової будівлі, оскільки 3/170 частин спірної нежитлової будівлі ОСОБА_2 отримала у спадок після смерті чоловіка ОСОБА_6 , а 3/170 частини належали саме ОСОБА_2 , як частка у спільній сумісній власності подружжя.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг та позиція інших учасників справи
У липні 2018 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що сторони договору дарування не мали наміру для настання наслідків, зумовлених цим договором, є безпідставними, оскільки в присутності нотаріуса обдарована отримала від дарувальника ключі від нежитлової будівлі та всі документи. При цьому ОСОБА_3 в подальшому відчужила спірну частину нежитлової будівлі, що також підтверджує, що спірне майно реально знаходилося в її володінні та остання на власний розсуд розпорядилась ним.
Вважає безпідставними та такими, що ґрунтуються на припущеннях висновки судів про те, що оспорюваний договір дарування укладено між відповідачами з метою уникнення відповідальності щодо сплати боргу померлого ОСОБА_6 на користь позивача, оскільки на час розгляду цієї справи, справа за позовом ОСОБА_1 про стягнення боргу зі спадкоємців не була розглянута судами, тобто не було встановлено взагалі наявність такого боргу.
Також заявник, посилаючись на правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року в справі № 306/2952/14-ц, зазначає, що приховування майна і визнання угоди фіктивної можливо лише після набрання чинності судовим рішенням, яким встановлено факт існування боргу.
Крім того, ОСОБА_2 вказує на те, що суди, встановивши, що позивач не зверталась до спадкоємців та нотаріуса з вимогою про виконання зобов`язань спадкодавця в межах успадкованого майна, безпідставно не застосував положення частини четвертої статті 1281 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та не визнали ОСОБА_1 такою, що втратила право вимоги до спадкоємців боржника.
Заявник також зазначає, що на момент укладення оспорюваного договору дарування був відсутній арешт на спадкове майно, оскільки ухвала суду від 11 серпня 2015 року була надана до виконавчої служби на виконання особисто ОСОБА_1 17 серпня 2015 року, тобто після укладення цього договору.
У липні 2018 року ОСОБА_3 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 аналогічні доводам касаційної скарги ОСОБА_2 , зокрема, заявник зазначає, що вона дійсно прийняла в дар спірну частину нежитлової будівлі, отримала всі необхідні документи та ключі від неї, а згодом відчужила її, що спростовує висновки судів про фіктивність правочину.
Також зазначає, що позивачем не доведено порушення її прав чи законних інтересів оспорюваним правочином, оскільки на час його укладання не було ухвалено рішення про стягнення боргу та взагалі не встановлено факт його існування.
Крім того, звертає увагу на те, що судами зазначено, що позивачем доведено та підтверджено матеріалами справи фіктивність оспорюваного правочину, разом з тим судами не зазначено аркушів справи, на яких такі докази розміщенні.
У липні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2018 року, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду в частині визнання недійсним договору дарування 3/170 частини нежитлової будівлі, залишити в цій частині рішення суду першої інстанції, а також скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі- продажу спірної частини нежитлової будівлі, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Зазначає, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про визнання недійсним договору дарування лише 3/170 частини спірної нежитлової будівлі, оскільки заборона відчуження, накладена ухвалою суду про забезпечення позову, стосувалась саме 3/85 частини спірного майна, при цьому відповідачем не надано доказів, що під час оформлення права на спадщину після смерті свого чоловіка, вона отримала свідоцтво про право на спадщину на 3/170 частини спірної нежитлової будівлі.
Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 вважала, що рішення суду першої інстанції в цій частині є законним та обґрунтованим, а тому підлягає залишенню в силі.
Разом з тим зазначала, що суди попередніх інстанцій безпідставно відмовили в задоволенні позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна від 15 березня 2016 року, посилаючись на те, що позивачем в цій частині неправильно обраний спосіб захисту.
Проте вважає, що висновки судів про те, що для витребування майна у добросовісного набувача можливе лише шляхом звернення до суду з віндикаційним позовом не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки пред`явити такий позов може лише власник майна. Однак позивач не була власником спірного майна, а лише вважала, що оспорювані договори були укладені під час дії заборони відчуження, при цьому є явно фіктивними, оскільки не направлені на реальне настання наслідків правочинів.
У серпні 2019 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_7 , у якому зазначала про безпідставність її доводів.
Зазначає, що посилання позивача в касаційній скарзі на те, що ОСОБА_2 була обізнана про наявність боргу у її чоловіка ще в червні 2015 року, є безпідставними, оскільки не підтверджені належними доказами. Позивач направила до нотаріуса заяву в порядку, визначеному Законом України «Про звернення громадян», а не вимогу, як кредитор спадкоємця, а тому зазначені посилання ґрунтуються на припущеннях.
В своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що договір дарування укладено відповідачем під час заборони відчуження, проте ухвала суду про забезпечення позову, якою накладено арешт на спірну частину нерухомого майна, була направлена до виконавчої служби після укладання оспорюваного договору, що свідчить про необґрунтованість цих доводів позивача.
Вважає також безпідставними аргументи касаційної скарги про наявність правових підстав для визнання недійсним договору дарування 3/85 частини спірної нежитлової будівлі, оскільки після смерті свого чоловіка відповідач успадкувала лише 3/170 частини спірного нерухомого майна, а на іншу 3/170 частини їй було видано свідоцтво про право власності, оскільки спірна частка нежитлового приміщення була об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У серпні 2019 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у якому просила залишити їх без задоволення.
Звертає увагу на те, що доводи касаційних скарг заявників є безпідставними, судами правильно встановлено фіктивність договору дарування та те, що співвідповідач ОСОБА_2 не мала наміру передавати у володіння ОСОБА_3 спірну частину нежитлового приміщення, про це також свідчить заборгованість за комунальні послуги за спірним майном та відсутність наміру останньої укладати із виконавцем послуг відповідного договору. При цьому вказувала на те, що факт фіктивності договору дарування частини нежитлового приміщення, призначеного для використання в господарській діяльності, підтверджує також похилий вік обдарованої та відсутність в неї статусу підприємця.
Вказувала на те, що відповідачі в касаційних скаргах посилаються на пропуск позивачем строку звернення до нотаріуса з вимогою до спадкоємців боржника, оскільки матеріали справи містять докази звернення ОСОБА_1 до нотаріуса за місцем відкриття спадщини боржника з вимогою до спадкоємців та повідомленням про наявність спору про стягнення боргу за договором позики, в межах якого було постановлено ухвалу про забезпечення позову.
У серпні 2019 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відповідь на відзив ОСОБА_1 у якому зазначала, що доводи про те, що позивача направляла на адресу нотаріуса вимоги до спадкоємців є безпідставними, оскільки заява позивача не містила ніяких вимог.
Вважає, що не заслуговують на увагу доводи відзиву позивача щодо не укладання ОСОБА_3 договору з виконавцем комунальних послуг після прийняття у дар спірної частини нежитлового приміщення, що на думку позивача свідчить про те, що реальної передачі майна не відбулось, однак попередній договір, який був укладений ще за життя спадкодавцем, також був вчинений після спливу майже восьми місяців з часу придбання нерухомого майна. Проте це не свідчить про те, що спірне майно не знаходилось в його володінні. Інші доводи відповіді на відзив аналогічні доводам відзиву ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 .
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколами автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 30 та 31 липня 2018 року касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Пророку В. В.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 14 червня 2019 року № 698/0/26-19 призначено повторний автоматизований розподіл указаних касаційних скарг у зв`язку з обранням судді Пророка В. В. до Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 червня 2019 року касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2018 року, витребувано матеріали справи № 182/2214/16-ц із Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.
16 липня 2019 року матеріали справи № 182/2214/16-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2020 року справу № 182/2214/16-ц призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду та її нормативно-правове обґрунтування
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).
Згідно з пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційних скарг) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг та позиції інших учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 .
Позивач ОСОБА_1 є рідною сестрою померлого ОСОБА_6 , відповідач ОСОБА_2 - дружина померлого, ОСОБА_3 - мати останньої.
Після смерті ОСОБА_6 , між ОСОБА_1 та його спадкоємцем ОСОБА_2 виник спір щодо повернення боргу за розпискою померлого ОСОБА_6 в розмірі 141 000,00 грн.
В провадженні Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області з серпня 2015 року знаходиться цивільна справа № 182/5518/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Судами також встановлено, що про наявність вимог ОСОБА_1 про стягнення боргу ОСОБА_2 була обізнана ще з червня 2015 року, оскільки позивач ОСОБА_1 письмово повідомила про ці обставини приватного нотаріуса Нікопольського міського нотаріального округу Романенко Є. О. за місцем відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6 .
Про наявність у спадковій справі після смерті ОСОБА_6 зазначеної заяви приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Романенко С. О. та його представник Коптєв С. Є. 14 грудня 2017 року в судовому засіданні не заперечували.
Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року в справі № 182/5518/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу вжито заходи забезпечення позову та накладено арешт на майно, зареєстроване на ім`я померлого ОСОБА_6 , яке складається з: 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 та 3/85 частини нежитлової будівлі АДРЕСА_2 .
16 серпня 2015 року ОСОБА_2 , отримавши свідоцтво про право на спадщину після смерті чоловіка, того ж дня подарувала 3/85 частини нежитлової будівлі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 своїй матері ОСОБА_3 на підставі договору дарування.
15 березня 2016 року ОСОБА_3 відчужила ОСОБА_4 3/85 частини зазначеної вище нежитлової будівлі за договором купівлі-продажу.
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору дарування, скасування рішення про державну реєстрацію прав власності на спірну частку нежитлової будівлі, поновлення запису у Державному реєстрі про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Відповідно до частин першої, третьої та п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
За змістом статті 89 ЦПК України, в редакції чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Встановивши, що, укладаючи 16 серпня 2015 року договір дарування 3/85 частини нежитлової будівлі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , відповідачі не мали наміру створити юридичні наслідки цього правочину, враховуючи обізнаність ОСОБА_2 про пред`явлення до неї позову про стягнення боргу, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання цього договору недійсним з огляду на його фіктивність.
Водночас суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав власності відповідача ОСОБА_3 на спірну частку нежитлової будівлі, з огляду на те, що саме по собі рішення суду про визнання договору дарування недійсним є підставою для скасування державної реєстрації права власності відповідача ОСОБА_3 на спірну нежитлову будівлю.
Частково скасовуючи рішення суду першої інстанції та визнаючи недійсним зазначений вище договір дарування щодо 3/170 частини спірної нежитлової будівлі, апеляційний суд правильно виходив з того, що інші 3/170 частини спірного нерухомого майна належали відповідачу ОСОБА_2 на праві власності.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 не надала доказів того, що вона успадкувала лише 3/170 частини спірної нежитлової будівлі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , є безпідставними, оскільки спростовуються свідоцтвом про право власності на 3/170 частини спірного нерухомого майна, виданого на ім`я останньої 16 серпня 2015 року, та свідоцтвом про право на спадщину на іншу 3/170 частини цього майна, виданим в цей же день.
Доводи відповідачів у поданих ними касаційних скаргах про те, що позивачем не доведено фіктивність договору дарування відхиляються Верховним Судом з огляду на наступне.
Під час розгляду цієї справи Верховний Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).
Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову про стягнення боргу за договором позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією на такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.
Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення боргу; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) майно відчужено під час дії заборони відчуження на підстави ухвали суду про забезпечення позову про стягнення боргу.
На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами, на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення відповідальності перед кредитором, при цьому спростовує доводи касаційних скарг відповідачів про те, що, укладаючи оспорюваний договір дарування, вони діяли добросовісно та мали на меті настання реальних наслідків вчинення цього правочину. Суд також звертає увагу на те, що оспорюваний позивачем договір дарування укладено між відповідачами під час дії заборони відчуження на підставі ухвали суду про забезпечення позову.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що на момент укладання оспорюваного договору дарування не було заборони відчуження спірного майна, не свідчать про добросовісність дій відповідача.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що на момент укладання оспорюваного договору дарування не було вирішено спір та не підтверджено факт існування зазначеного вище боргу, оскільки відповідач, отримавши копію позовної заяви та ухвалу суду про відкриття провадження у справі про стягнення боргу за договором позики, була обізнана про наявність вимог ОСОБА_1 .
При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що з Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що постановою Дніпропетровського апеляційного суду від 14 січня 2020 року в справі № 182/5518/15-ц, якою змінено резолютивну частину рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2019 року, підтверджено факт існування боргових зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договором позики від 01 грудня 2011 року.
Також судами попередніх інстанцій в цій справі та у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, встановлено, що ОСОБА_1 в строки, визначені ЦК України, зверталась із заявою, в якій повідомляла про наявність в неї вимог до спадкодавців ОСОБА_6 . Ці обставини також не заперечувались представником третьої особи в судових засіданнях, що спростовує доводи касаційних скарг відповідачів, що позивач з вимогами до спадкоємців боржника не зверталась.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційних скарг) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції в не скасованій частині і постанова апеляційного суду щодо розгляду позовних вимог про визнання недійсним договору дарування, скасування рішення про державну реєстрацію прав власності відповідача ОСОБА_3 на спірну частку нежитлової будівлі, поновлення запису у Державному реєстрі про державну реєстрацію права власності указане на нерухоме майно, підлягають залишенню без змін, а касаційні скарги - без задоволення із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15 березня 2016 року
Відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину.
Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15 16 ЦК України, а також статей 1 2-4 14 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Крім того ЦК України передбачені засади захисту права власності.
Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо: 1) майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) майно було викрадене у власника або особи, якій він передав майну володіння; 3) майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов`язальний спосіб захисту. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.
Отже, з віндикаційним позовом може звертатись лише дійсний власник майна, або особа, яка вважає себе власником майна.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказувала на те, що відчуження ОСОБА_2 , та в подальшому і ОСОБА_3 , частини нежитлової будівлі, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ,на підставі оскаржуваних договорів, всупереч вимогам ухвали Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року про арешт майна, порушує її права на стягнення із спадкоємців боргу за розпискою спадкодавцяОСОБА_6 . Тобто констатувала власний інтерес щодо долі спірного майна.
Також судами у цій справі встановлено, що ОСОБА_1 не є власником спірного майна.
Під час вирішення спору по суті суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували, та дійшли помилкового висновку про те, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15 березня 2016 року, укладеного між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , не відповідає вимогам закону.
Також суди помилково вважали, що належним способом захисту прав позивача є звернення до суду з позовом до добросовісного набувача із віндикаційним позовом, оскільки позивач не є власником спірного майна.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15 березня 2016 року.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 412 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційних скарг) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, дійшов висновку про часткове задоволення касаційних скарг, скасування рішень судів першої й апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15 березня 2016 року та ухвалення в цій частині нового судового рішення про задоволення позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та постанова апеляційного суду підлягають залишенню без змін.
Розподіл судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.
Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі часткового задоволення позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З урахуванням викладеного, з огляду на висновок Верховного Суду щодо суті касаційних скарг, кількість задоволених позовних вимог, з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню 2/3 судового збору, сплаченого позивачем за подання апеляційної і касаційної скарг, а саме 1 286,30 грн ((826,80 грн х 2/3) + (1 102,40 грн х 2/3)), тобто по 428,71 грн з кожного.
Разом з тим Верховний Суд враховує, що ОСОБА_3 звільнена від сплати судового збору, як особа з інвалідністю ІІ групи, на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», тому частина указаних коштів за подання позивачем касаційної скарги з неї не стягуються, а компенсуються позивачу за рахунок держави.
Керуючись статтями 141 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2018 року і постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2018 року в частині щодо розгляду позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Романенко Станіслав Олександрович, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлової будівліскасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.
Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 15 березня 2016 року 3/85 частини нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою на АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Романенко С. О., зареєстрований в реєстрі за номером 123.
В решті рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2018 року у не скасованій частині та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2018 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг по 428,71 грн з кожного.
Компенсувати ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 428,71 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко