Постанова
Іменем України
16 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 185/10173/16
провадження № 61-6398св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
третя особа - перша Павлоградська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року в складі судді Зінченко А. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - перша Павлоградська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, про визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину, визнання недійсним договору дарування, продовження строку для прийняття спадщини, визнання права власності,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину, продовження строку для прийняття спадщини.
Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько позивачкиОСОБА_6 . На час смерті позивачка була малолітньою, оскільки їй було всього 10 років. Мати позивачки померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Таким чином, в ЦК УРСР в редакції 1963 року не було норми, аналогічної частині п`ятої статті 1268 ЦК України в редакції 2004 року і неповнолітні особи не вважались автоматично прийнявшими спадину. На них розповсюджувалась загальна норма статті 549 ЦК УРСР в редакції 1963 року про те, що спадщина може бути прийнята дома шляхами - фактичним вступом в управління або володінням спадковим майном, або поданням заяви про його прийняття в нотаріальну контору. Ці дії повинні мати місце на протязі шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому, за неповнолітніх юридичні дії повинні здійснювати їх законні представники.
Однак в силу свого малолітнього віку позивачка не мала можливості подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після померлого батька. Крім того, їй взагалі не було відомо про наявність у батька спадкового майна. Мати позивачки, як і її законний представник ОСОБА_2 не здійснили заходів щодо належного захисту її прав.
Вважає, що бездіяльність її законних представників в той час коли вона була малолітньою дитиною, призвела до пропуску строку для прийняття спадщини та для звернення до суду з позовом про продовження строку для прийняття спадщини. Ця бездіяльність суперечила її майновим правам та інтересам, як малолітньої дитини і є поважною причиною для продовження строку на прийняття спадщини. Покладаючи законні сподівання на належне виконнання обов`язків її законними представниками, щодо її прав та інтересів, вона не знала і не могла передбачити, що її права було порушено.
При оформленні спадщини після померлої матері в серпні 2016 року від нотаріуса вона дізналась, що у шестимісячний термін після смерті батька відповідачі звернулись до Першої Павлоградської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області з відповідними заявами про прийняття спадщини за законом та отримали свідоцтва про право на спадщину за законом. Однак відповідачами був прихований факт, що у померлого є ще одна донька, що підтверджується постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії, виданою державним нотаріусом Першої Павлоградської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області 09 серпня 2016 року.
В серпні 2016 року позивачка звернулась з заявою про прийняття спадщини після померлого батька. Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 09 серпня 2016 року їй було відмовлено, оскільки законним представником не була своєчасно подана заява про прийняття спадщини, спадкоємцями, які подали заяви про прийняття спадщини було приховано той факт, що у померлого є ще одна малолітня донька і отримано відповідні свідоцтва про право на спадщину за законом, а їх згоди на внесення змін до свідоцтв про право на спадщину відсутні.
У зв`язку з відсутністю згоди інших спадкоємців на прийняття спадщини після смерті батька вона вимушена звернутись до суду за захистом свого порушено права.
Посилаючись на вищезазначене, позивачка просила суд: визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видані Першою Павлоградською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області на ім`я відповідачів після смерті ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ; визнати поважною причину пропуску строку на подання заяви про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_6 ; визначити додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини; розподілити частки у спадковому майні відповідно до кола спадкоємців.
Ухвалою суду від 08 лютого 2017 залучено Першу Павлоградську державну нотаріальну контору Дніпропетровської області до участі у даній справі, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору.
В подальшому уточнивши позовні вимоги та частково змінивши предмет позову, позивачка просила суд:
визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом, видані Першою Павлоградською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області на ім`я відповідачів після смерті ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
визнати недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 від 23 квітня 2004 року, посвідчений завідуючою Першої Павлоградської державної нотаріальної контори Шкицькою Ю. А., зареєстрований за № 1-1123;
визнати поважною причину пропуску позивачкою строку на подання заяви про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_6 та продовжити їй строк для прийняття спадщини;
визнати за нею право власності на 1/10 частину однокімнатної квартини АДРЕСА_1 , та на 1/10 частину житлового будинку АДРЕСА_2 .
Ухвалою суду від 28 листопада 2018 залучено до участі у даній справі правонаступника відповідача ОСОБА_7 - ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що задоволення позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно по закінченню майже 16 років після спливу встановленого законом для вчинення цієї дії шестимісячного строку, в ситуації коли право на спадкове майно вже оформлене іншими спадкоємцями є недопустимим, оскільки порушує закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право на справедливий суд.
Стосовно пропуску строку для прийняття спадщини суд зазначив, що юридична необізнаність сторони щодо пропуску строку, порядку прийняття спадщини та необізнаність про наявність спадкового майна не являються поважними, оскільки не пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що висновки суду першої інстанції є обґрунтованими, відповідають встановленим обставинам по справі та зроблені з дотриманням норм процесуального права з застосуванням відповідних норм матеріального права. Матеріали цивільної справи не містять доказів того, що після смерті батька, мати позивача по справі, як законний представник ОСОБА_1 (на той час малолітньої) в її інтересах вчиняла дії щодо прийняття спадщини. Після досягнення повноліття у 2011 році позивачка до нотаріусу не зверталась, а до суду позивачка звернулася лише у 2016 році, тобто через 5 років.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У квітні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2020 року, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 681/203/17-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17, від 28 жовтня 2019 року у справі № 761/42165/17-ц; у постановах Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17, від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 681/203/17-ц, від 28 жовтня 2019 року у справі № 761/42165/14-ц.
Також зазначає, що судами не досліджено та не надано належної правової оцінки зібраним у справі доказам, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, не встановлено фактичних обставин справи.
Крім того посилається на необхідність у відступленні від висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 667/8257/13-ц щодо застосування норми права у подібних правовідносинах застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні, відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Суди не надали оцінки тим обставинам справи, що відповідачами було приховано від нотаріуса при прийнятті ними спадщини наявності ще одного спадкоємця першої черги, а саме неповнолітньої на той час ОСОБА_1 , а також що законні представники позивачки не виконали своїх обов`язків щодо прийняття спадщини до досягнення нею повноліття, та нездійснення нотаріусом будь-яких дій щодо повідомлення про відкриття спадщини інших спадкоємців, що у сукупності позбавило позивачку прийняти спадщину та реалізувати свої законні права.
Також зазначає, що зазначені судом першої інстанції причини, як юридична необізнаність позивачки щодо строку та порядку прийняття спадщини та не знання про свої права, не знання про те що права порушено, не можуть бути розцінені судом неповажними, у зв`язку з тим, що саме на нотаріуса державою покладено обов`язки відповідно до Закону «Про нотаріат», Інструкції «Про вчинення нотаріальних дій», а також держава гарантує охорону прав людини відповідно до статті 3 Конституції України, так і тому що визнання неповажними зазначені причини в даному випадку порушує принципи правової визначеності в аспекті передбачуваності законодавчих змін, якості законодавства, оскільки спадкова справа була відкрита за нормами ЦК УРСР, тобто і подати заяву про прийняття спадщини позивачка повинна була протягом шести місяців та за нормами ЦК УРСР який не був чинним на момент її повноліття вже більше 7 років. На час досягнення повноліття діяла норма статті 1268 ЦК України яка передбачала автоматичне прийняття спадщини малолітніми (неповнолітніми) особами.
Доводи інших учасників справи
У вересні 2020 року ОСОБА_8 , ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_9 , подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких вказують на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Тому просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.
У вересні 2020 року позивачка подала заперечення на відзиви на касаційну скаргу, в яких підтримала свою касаційну скаргу та просила її задовольнити.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2020 рокувідкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.
Справа надійшла до Верховного Суду у серпні 2020 року.
Фактичні обставини, встановлені судами
Судами встановлено, що позивачка народилась ІНФОРМАЦІЯ_4 та є донькою ОСОБА_6 та ОСОБА_10 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану по місті Павлограду Павлоградського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області (т. 1 а. с 7).
Шлюб між батьками позивачки було розірвано, після чого ОСОБА_6 уклав шлюб з ОСОБА_11 , що підтверджується відповідним свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_2 (т. 1 а.с 80), а ОСОБА_10 уклала шлюб з ОСОБА_12 та змінила прізвище на « ОСОБА_13 », що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_3 (т. 1 а. с. 10).
Батько позивачки ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 (т. 1 а. с. 8).
ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом по обліку на розподілу житлової площі Павлоградської міської ради 27 жовтня 1998 року на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 (далі - квартира), та на підставі свідоцтва про право власності від 26 грудня 2003 року НОМЕР_5 , договору купівлі- продажу від 27лютого 1999 року на праві спільної часткової власності (по 1/2 кожному) належав будинок та земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2 (далі - будинок та земельна ділянка) (т. 1 а. с. 67-72).
Зі спадкової справи після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 , судами встановлено, що заповіт відсутній. З заявою про прийняття спадщини за законом ІНФОРМАЦІЯ_5 звернулись ОСОБА_7 (батько померлого), ОСОБА_2 (мати померлого), ОСОБА_4 (дружина померлого) в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_5 . В заяві про прийняття спадини від 17червня 2003 року зазначено:«Сповіщаєм, що є інших спадкоємців не має».
ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_4 після смерті її чоловіка ОСОБА_6 було видано свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/8 частину квартири, та на 1/8 частину житлового будинку та свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/8 частину квартири, та 1/8 частину житлового будинку, як законному представнику неповнолітньої ОСОБА_5 після смерті її батька ОСОБА_6 .
Також, 20 січня 2004 року було видано свідоцтва про право на спадщину за законом ОСОБА_7 , ОСОБА_2 на 1/8 частину квартирита на 1/8 частину житлового будинку кожному.
Відповідно до договору дарування від 23 квітня 2004 року № 639004 та договору дарування від 23 квітня 2004 року № 639005 ОСОБА_7 та ОСОБА_4 подарували свої частки спірного житлового будинку з господарчими спорудами та спірної квартири ОСОБА_4 .
Мати позивачки ОСОБА_14 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_6 (т. 1 а. с. 9).
Після смерті батьків 09 липня 2008 року піклувальником над неповнолітньою ОСОБА_1 було призначено її бабусю - мати батька ОСОБА_2 , в подальшому 13 січня 2010 року ОСОБА_2 було звільнено від повноважень піклувальника, а ОСОБА_1 була направлена до навчального закладу на повне державне утримання та перебувала на обліку в службі у справах дітей як дитина - сирота до досягнення повнолітня 14 березня 2011 року (т. 1 а. с. 11-13).
Відповідно до рішення виконкому Павлоградської міської ради від 29 квітня 2011 року № 392 ОСОБА_1 була призначена піклувальником над неповнолітньою сестрою ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , якій було надано статус дитини-сироти у зв`язку зі смертю батьків. (т. 2 а. с. 42).
05 серпня 2016 року позивачка звернулася до Першої Павлоградської державної нотаріальної контори (т. 2 а. с. 33) із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті її батька, однак, постановою від 09 серпня 2016 року їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, у зв`язку з тим, що спадщина була видана іншим спадкоємцям та відсутні їх згоди на внесення змін до свідоцтв про право на спадщину, або відповідне судове рішення ( т. 2 а. с. 38).
Судами також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_8 помер ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_7 , та спадщину після його смерті прийняв ОСОБА_3 , що підтверджується копією спадкової справи № 238/2018 (т. 1 а. с. 210-220).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідає вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи наведені у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За положенням частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до частин першої, третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР.
Спадкові відносини виникають з моменту відкриття спадщини. Як частина друга статті 1220 ЦК України, так і стаття 525 ЦК Української РСР визначають, що часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Оскільки спадкодавець ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , а відтак спірні правовідносини, що пов`язані із питаннями саме відкриття та прийняття спадщини після смерті такої особи на той час були врегульовані нормами ЦК УРСР у редакції 1963 року.
За правилами статей 529-530 ЦК УРСР при спадкуванні за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти, подружжя та батьки померлого. Статтею 535 ЦК УРСР передбачено, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов`язкова частка). При визначенні розміру обов`язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.
Статтею 561 ЦК УРСР було передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.
Разом із цим, на час відкриття спадщини в період чинності ЦК УРСР його нормами було передбачено певні дії, які свідчили про прийняття спадщини.
Згідно статті 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Зазначені в цій статті дії повинні були бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Особи, які мали право на обов'язкову частку в спадщині на підставі статті 535 ЦК УРСР, у тому числі й малолітні діти спадкодавця, проте не здійснили дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 ЦК УРСР), мали право звернутися з позовом про продовження строку для прийняття спадщини (стаття 550 ЦК УРСР).
Згідно зі статтею 553 ЦК УРСР, яка діяла на момент відкриття спадщини, спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 554 ЦК УРСР у разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.
Отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 560 ЦК УРСР, яка діяла на момент відкриття спадщини, є правом, а не обов'язком спадкоємця.
Відповідно до статті 14 ЦК Української РСР за неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.
Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, що залишилась після смерті ОСОБА_6 , з заявою про прийняття спадщини звернулись ОСОБА_4 в своїх інтересах та інтересах доньки ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_7 та відповідно в подальшому отримали свідоцтва про право на спадщину за законом.
Мати позивачки, як законний представник своєї малолітньої на той час дитини ОСОБА_1 , якій на той час було 10 років, до нотаріусу з заявою про прийняття спадщини не зверталась, а також не вступила в управління або володіння спадковим майном, тобто нею не було виконано вказаного законодавчо встановленого обов`язку, та не здійснено передбачених на той час чинним законодавством дій, що свідчать про прийняття спадщини.
Нормами ЦК УРСР не передбачено автоматичного прийняття спадщини неповнолітньою особою.
До нотаріуса з заявою про видачу спадщини позивачка звернулась лише 05 серпня 2016 року, з даною позовною заявою позивач звернулась - 19 грудня 2016 року (у віці 23 роки), тобто як з пропуском шестимісячного строку з дня смерті спадкодавця, так і зі спливом шести місяців після набуття нею повноліття (більше 5 років).
Виходячи з зазначеного, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що ОСОБА_1 , як спадкоємець першої черги, мала право на спадкування за законом, але стосовно неї як малолітньої, а в наступному і нею самою у повнолітньому віці, не було здійснено дій щодо виконання вимог статті 549 ЦК УРСР, відтак остання не прийняла спадщину.
Частиною першою статті 550 ЦК УРСР визначено, що строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути подовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку й без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.
Цей строк може бути подовжений судом за заявою заінтересованої особи при доведеності поважності причин його пропуску.
Аналогічна норма міститься у статті 1272 ЦК України.
Аналіз вищезазначеної норми закону свідчить про те, що поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Правила вищезазначених статей можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнанні судом поважними.
Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, тимчасова непрацездатність, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини, невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини.
Поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини визнаються, зокрема: тривала хвороба спадкоємця, складні умови праці, які пов'язані із тривалими відрядженнями, у тому числі закордонними, перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України, відбування покарання, з чим пов`язана неможливість прийняття спадщини, необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що неповнолітній вік позивачки та нездійснення її матір`ю встановлених законодавством обов`язків щодо прийняття спадщини після смерті батька є поважними причинами, щодо пропуску строку прийняття спадщини позивачкою до її повнолітня, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_9 .
Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, що зазначені позивачкою причини пропуску строку прийняття спадщини після досягнення нею повноліття ( ІНФОРМАЦІЯ_9 ), а саме: що про факт наявності спадкового майна після смерті батька позивачці стало відомо в серпні 2016 року при оформленні спадщини після смерті матері, померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , та те що на момент повноліття вона не знала діючого законодавства, та не знала, що її права порушені, думала, що спадщина до неї переходить автоматично, як до неповнолітньої, відповідно до норм ЦК, які були чинні коли вона досягла повноліття, не можуть бути визнані поважними.
Досягнувши 14 березня 2011 року повноліття, позивачка набула право на звернення із заявою про прийняття спадщини. Однак, з такою заявою позивачка звернулася лише 05 серпня 2016 року, а в суд за захистом своїх прав - лише 19 грудня 2016 року, тобто з пропуском шестимісячного строку для прийняття спадщини.
Доводи касаційної скарги про те, що на момент повноліття в 2011 році вона не могла звернутися до нотаріусу із заявою про прийняття спадщини, оскільки не могла і не знала, що до 01 січня 2004 року діяли норми ЦК УРСР, які не передбачали прийняття малолітніми спадщини автоматично, та не знала про наявність спадкового майна, а дізналася про це лише в 2016 році, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки така необізнаність не є поважними причинамипропуску строку для прийняття спадщини, які пов`язані з об`єктивними, непереробними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди, враховавши, що після досягнення повноліття та набуття повної цивільної дієздатності у 2011 році, позивачка звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та згодом з позовом до суду про продовження строку для прийняття спадщини лише у 2016 році, зазначивши при цьому причинами пропуску такого строку лише її неповнолітній вік на час відкриття спадщини та відсутність відомостей про спадкове майно, та не можливість знати законодавства яке було чинне до досягнення нею повноліття, та прийнявши до уваги відсутність інших доводів пропуску такого строку, правильно вказали про те, що наведені позивачкою причини не є об'єктивними, непереборними та істотними труднощами, які можуть бути визнані поважними для продовження строку для прийняття спадщини. Заявник не надала суду доказів того, що у період з 14 березня 2011 року по грудень 2016 року вона мала об'єктивні та непереборні перешкоди у прийнятті спадщини.
Отже, позивачкою не доведені поважні причини пропуску строку для прийняття спадщини, які давали б підстави для продовження строку для прийняття спадщини понад установлений законом шестимісячний строк. Інші вимоги позивачки є похідними вимогами від вимоги про продовження строку для прийняття спадщини, які також не підлягають задоволенню.
Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 358/1647/18.
Посилання в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі№ 565/1145/17, від 28 жовтня 2019 року у справі № 761/42165/17-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 681/203/17-ц, та на висновки Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17, від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки у цих справах встановленні інші фактичні обставини справи.
Так у справах № 681/203/17-ц, 761/42165/17-ц встановлено, що спадкодавці склали заповіт на ім`я позивачів, а пропущений позивачами строк для подання заяви про прийняття спадщини був незначним, а саме 11 та 3 дні.
У справах № 565/1145/17-ц, № 6-1320цс17, 6-496цс17 також спадкодавцями було складено заповіти на ім`я позивачів, які не знали про його існування, а нотаріуси їх не повідомили. Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.
Доводи касаційної скарги про право на отримання дитиною спадщини після смерті батька з посиланням на статтю 17 Закону України «Про охорону дитинства» не спростовують висновки судів попередніх інстанцій, оскільки відповідно до вказаних положень цього закону дитина має право на одержання в установленому законом порядку в спадщину майна і грошових коштів батьків чи одного з них у разі їх смерті. Судами не заперечується право позивачки на спадщину після смерті батька, але суди дійшли висновку, що не було дотримано вимог закону для отримання свідоцтва про право на спадщину.
Посилання заявника на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 667/8257/13-ц, застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, а також відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинахне заслуговує на увагу з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявником аргументи для відступлення від висновку Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 667/8257/13-ц не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення справи, а переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що відповідно до статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Європейський суд з прав людини, неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, ухвалив судові рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, що, відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Петров
А. А. Калараш
О. С. Ткачук