№ 185/883/17

Постанова

Іменем України

26 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 185/883/17

провадження № 61-12798св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Дундар І. О. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 травня 2019 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Деркач Н. М., Макарова М. 0,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до закритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»; банк) про порушення прав споживача та визнання недійсним кредитного договору.

Позов мотивований тим, що 24 травня 2005 року між ним та банком було укладено кредитний договір № DОК0GF40000338 про надання споживчого кредиту в сумі 30 250,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом 12 % річних, та комісії у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту щомісячно, зі строком повернення до 24 травня 2020 року, із щомісячним платежем 337,73 доларів США. Вказані кошти надані на наступні цілі: купівля житла в сумі 25 000,00 доларів США, сплату страхових платежів в сумі 5 250,00 доларів США.

З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань, взятих за кредитним договором № DОК0GF40000338 від 24 травня 2005 року, уклали: договір поруки від 24 травня 2005 року між ОСОБА_2 та ЗАТ "ПриватБанк, договір іпотеки № DОК0016 від 22 червня 2005 року; між ОСОБА_1 та ЗАТ «КБ "ПриватБанк", за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

З урахуванням уточнень до позовної заяви вважає, що вказаний кредитний договір укладений із порушеннями, які складаються з наступного: банк не виконав переддоговірної роботи із споживачем. Кредитний договір не відповідає вимогам законодавства за формою: не відповідає вимогам ДСТУ 4163-2003 «Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації», затвердженому Наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 №55, а саме: підпис ОСОБА_3 зі сторони банку не супроводжується назвою його посади, зазначенням довіреності. Крім того, у договорі відсутній розпис та обґрунтування вартості виду і предмету кожної супутньої послуги кредиту. У кредитному договорі встановлено непропорційно велика сума пені, встановлена подвійна цивільно-правова відповідальність за одне і те саме порушення. Договором обмежено право позивача на вільне укладення угоди про страхування та вільний вибір Страховика. Договір містить незаконну умову щодо комісії за розрахункове-касове обслуговування у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту щомісячно, комісії за дострокове погашення кредиту. У вказаному договорі визначена сума щомісячного платежу у розмірі 337,73 доларів США, яка не відповідає умовам кредитного договору та фактично становить 338,75 доларів США, тобто позивача навмисно ввели в оману щодо розміру місячного платежу, яким погіршили становище позивача як споживача та останній сплачував на 1,02 доларів США менше у місяць ніж передбачено умовами договору. Відповідач ввів оману позивача щодо істотних умов кредитного договору: кінцевої сукупної вартості кредиту, не попередив про валютні ризики. Позивач вважає, що кредитний договір укладений з порушенням права на збереження банківської таємниці. Банк не видав кредит в іноземній валюті готівкою, не відкрив споживачу валютного рахунку, чим не виконав свого грошового зобов`язання.

Позивач також вважає, що й похідні від кредитного забезпечувальні договори: договір іпотеки та договір поруки є недійсними, оскільки основний кредитний договір є недійсним.

Просив визнати недійсним кредитний договір № БОК06Б40000338 від 24 травня 2005 року.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 травня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсними п.1.1, 2.2.3, З.6 та п.1.5 Кредитного договору № БОКОСР400338 від 24 травня 2005 року, укладеного між ОСОБА_1 та ЗАТ «КБ "Приватбанк" в особі філії "Донецьке регіональне управління", правонаступником якого є ПАТ комерційний банк "Приватбанк", в частині сплати щомісячної комісії за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту та уплати у випадку порушення зобов`язань по погашенню кредиту позичальником банку процентів за користування кредитом в розмірі 2,35% щомісячно, понад вказану у п.1.1. договору суму щомісячного платежу.

Зобов`язано ПАТ комерційний банк «Приватбанк» зарахувати кошти, отримані від ОСОБА_1 в рахунок сплати комісії розмірі 0,14% в сумі 35 доларів США щомісячно та процентів в розмірі 28,20% річних (2,35% щомісячних) на суму простроченої заборгованості на виконання умов п.1.1, 1.5 кредитного договору № БОКОСБ400338 від 24 травня 2005 року, в рахунок погашення заборгованості за вказаним кредитним договором в порядку, визначеному п.1.1 кредитного договору, а саме в рахунок сплати позивачем поточних процентів 12 % річних та тіла кредиту.

В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання про стягнення судового збору.

Судове рішення мотивоване тим, що умови п. 1.1, п. 2.2.3, п. 3.6 та п. 1.5 Кредитного договору не відповідають вимогам законодавства, а тому вказані умови є недійсними на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровською апеляційного суду від 29 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 травня 2018 року скасовано.

В задоволені позову ОСОБА_1 до ПАТ КБ «Приватбанк» в особі філії "Донецьке регіональне управління" ПАТ КБ «Приватбанк» про захист прав споживачів відмовлено.

Компенсовано за рахунок держави судові витрати у розмірі 1280 грн.

Суд апеляційної інстанції визнав позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими. В той же час зазначив про відсутність правової підстави визнати кредитний договір недійсним та відмовив у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 травня 2019 року і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що про порушення своїх прав позивач дізнався після отриманих письмових та усних відповідей від банку на запит представника ОСОБА_4 . Початок перебігу позовної давності пов`язаний із датою отримання правової допомоги 27 липня 2016 року, а тому позовну давність він не пропустив.

Позиція інших учасників справи

У серпні 2019 року АТ «КБ «Приватбанк» надало відзив на касаційну скаргу, у якому просять; касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 185/883/17, витребувано справу з суду першої інстанції.

У липні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Судом першої інстанції встановлено, що 24 травня 2005 року між ОСОБА_5 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ "Приватбанк" укладено кредитний договір № ООК0СГ40000338 про надання споживчого кредиту в сумі 30О 250,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом 12 % річних та комісії у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту щомісячно, зі строком повернення до 24 травня 2020 року, із щомісячним платежем 337,73 доларів США. Вказані кошти надані на наступні цілі: купівля житла, що розташоване: АДРЕСА_1 , в сумі 25000,00 доларів США, сплату страхових платежів в сумі 5250,00 доларів США.

З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань, взятих за кредитним договором № ООК0СГ40000338 від 24 травня 2005 року, уклали: договір поруки від 24 травня 2005 року між ОСОБА_2 та ЗАТ "ПриватБанк", договір іпотеки № БОК0016 від 22 червня 2005 року; між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк", за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно із наданим відповідачем розрахунком заборгованості за договором № БОК06Б40000338 від 24 травня 2005 року за період з 24 травня 2005 по 02 червня 2017 року станом на 02 червня 2017 року встановлено, що загальний залишок заборгованості по кредиту становить 17749,35 доларів США, в т.ч.: тіло кредиту - 12396,54 доларів США, проценти - 3866,90 доларів США, комісія - 943,34 доларів США, пеня - 542,57 доларів США.

Відповідно до пункту 1.1 Кредитного договору, Банк зобов`язується надати Позичальнику кредитні засоби шляхом видачі готівкових засобів на строк до 24 травня 2020 року включно у вигляді не поновлювальної кредитної лінії в розмірі ЗО 250,00 доларів США на наступні цілі: купівля житла в сумі 25 000,0 доларів США і на сплату страхових платежів в сумі 5250,00 доларів США з оплатою за користування кредитом процентів у розмірі 1 % у місяць на суму залишку заборгованості по кредиту і комісії за розрахункове-касове обслуговування у розмірі суми 0,14 % від суми виданого кредиту щомісячно у період уплати, комісії за дострокове погашення кредиту згідно із п.1.5 цього Договору. Часом сплати вважати період з 15 по 20 число кожного місяця. Згідно із пунктом 2.2.3 Кредитного договору, Позичальник зобов`язується сплатити Банку комісію згідно п.1.1.

Відповідно до пункту 3.6. договору позичальник сплачує Банку комісію в розмірі та строки, вказані в пункті 1.1, пункті 1.5 договору. Якщо відповідно до пункту 1.1 цього договору передбачена щомісячна комісія, то вона встановлюється у фіксованому розмірі із дня списання коштів з кредитного рахунку до дати повного погашення кредиту. При цьому, незалежно від кількості днів, що пройшли по закінченні останнього періоду сплати до дня остаточного погашення кредиту, комісія сплачується у вище вказаному розмірі.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги про визнання недійсним кредитного договору є необґрунтованими за виключенням пунктів 1.1, 2.2.3, 3.6, якими передбачено нарахування та сплата комісії та пункту 1.5, яким передбачено нарахування підвищених відсотків у разі порушення зобов`язань з погашення кредиту.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог в зв`язку з пропуском позовної давності, суд апеляційної інстанції дійшов суперечливих висновків: вважав позовні вимоги обґрунтованими, оскільки відповідачем не надано доказів наявності повноважень у ОСОБА_6 , який підписав кредитний договір від імені відповідача, але зазначив, що відсутні правові підстави визнати кредитний договір недійсним.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) зроблено висновок, що «виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону».

У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що при укладенні договору порушено вимоги статей 12, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки банк не надав споживачу повну інформацію про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість Кредиту, підпис ОСОБА_7 в кредитному договорі не супроводжується посадою цієї особи, відсутній номер довіреності та дата, встановлена непропорційно велика сума пені, невідповідність суми щомісячного платежу умовам кредитного договору, не встановлено граничний розмір річної відсоткової ставки, споживача введено в оману.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦПК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по- друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

При укладенні 24 травня 2005 року спірного кредитного договору сторонами було досягнуто згоди з усіх його істотних умов та визначено: валюту кредитування, суму кредиту, процентну ставку за користування ним і порядок повернення кредиту, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору. Так, підписавши договір, позивач засвідчив, що він погодився з його умовами. ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови.

Отже, відсутні правові підстави для визнання оспорюваного кредитного договору в цілому недійсним відповідно до положень статей 203 215 230 ЦК України - як укладених унаслідок введення в оману позичальника з боку банку та порушення положень статей 12, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», позивач не довів введення його в оману під час укладення договору, оскільки перед його підписанням мав можливість ознайомитися з текстом та умовами договору та власноручно їх підписав.

Що стосується посилання позивача на те, що договір від імені банку підписано особою без достатніх повноважень, колегія суддів зазначає наступне.

В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61- 2417сво19) зроблено висновок, що «відповідно до статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Аналіз статті 13 15 16 203 215 ЦК України дозволяє зробити висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин».

З позовних вимог не вбачається яким чином порушені права позивача, не було встановлено таких обставин і під час розгляду справи

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним, окрім пунктів 1.1, 2.2.3,3.б в частині нарахування та сплати комісії та пункту 1.5.

В той же час суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для визнання недійсними умов, викладених в пунктах 1.1, 2.2.3, 3.6. кредитного договору.

В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61- 29385сво18) Верховний Суд дійшов висновку, що «у відповідності до частин першої-третьої 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Положення спірного кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що: «визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що: «кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

Недійсність правочину, який порушує публічний порядок встановлена законом і цей правочин є нікчемним, тому позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту прав.

Отже у задоволенні позову про визнання недійсними умов, викладених в пунктах 1.1, 2.2.3, 3.6 кредитного договору необхідно відмовити, оскільки вони є нікчемними.

Щодо пункту 1.5 кредитного договору суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання його недійсним, оскільки підвищення відсоткової ставки, яке ним встановлено за своєю правовою природою є штрафною санкцією за порушення умов кредитного договору, а не відсотками за користування грошовими коштами, а подвійне притягнення до цивільно-правової відповідальності за одне й те саме порушення не допускається.

В той же час суди не звернули уваги на те, що за змістом пункту 1.5 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником зобов`язань з погашення кредиту, позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом в розмірі 2,35 % на місяць, які нараховані від суми непогашеної в строк заборгованості по кредиту.

Поряд з цим кредитним договором передбачена наступна відповідальність: пункт 4.1 - при порушенні позичальником будь-якого із зобов`язань, передбачених пунктами 2.2.2, 2.2.3 даного договору, банк має право нараховувати, а позичальник зобов`язаний сплатити банку пеню у розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 гривні (або суми в валюті кредиту, еквівалентній 1 грн. за курсом НБУ на день оплати) за кожен день прострочки.

Пунктом 2.2.2 кредитного договору передбачено, що позичальник зобов`язується сплачувати відсотки за користування кредитом відповідно до пунктів 1.1, 3.1, 3.2 даного договору; пункт 2.2.3 - сплачувати банку комісію згідно пункту 1.1.

Отже, підвищені відсотки, передбачені пунктом 1.5 кредитного договору та пеня за пунктом 4.1 передбачені за різні порушення умов кредитного договору і не є подвійною відповідальністю.

Таким чином підстави для визнання недійсним пункту 1.5 кредитного договору відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт З частини першої статті 409 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

З огляду на наведене вище колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанцій, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, але помилився щодо мотивів такої відмови. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши мотивувальну частину оскарженого судового рішення в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400 412 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 травня 2019 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. О. Дундар

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук