Постанова
Іменем України
11 серпня 2021 року
справа № 199/4873/19
провадження № 61-18148св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська в складі судді Руденко В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та просила з урахуванням уточнених позовних вимог: встановити факт проживання сторін однією сім`єю без перебування у шлюбі в період з 01 січня 2004 року по 14 вересня 2011 року; визнати за нею право власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 , а також право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,10 га, кадастровий номер 1210100000:01:140:0030, що розташована за тією ж адресою.
В обґрунтування позову зазначала, що вона почала проживати разом з ОСОБА_2 в кінці 80-х років. На момент зустрічі вона не перебувала у шлюбі, а відповідач через короткий проміжок часу після початку спільного проживання розірвав попередній шлюб, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу від 16 березня 1990 року. В один день вона з відповідачем були переведені із Головного інформаційно-обчислювального центру ДВО «Південметалвугпром» МЧС УРСР, де працювали разом, до ОП «Південінформатика», де разом працювали до 20 травня 1996 року. Поряд з цим сумісництвом вони працювали з 01 квітня 1993 року в фірмі «Дентіс ЛТД», де пізніше працевлаштувались на постійну роботу. Вона в подальшому багато років працювала головним бухгалтером. Вказані обставини свідчать про фінансову можливість для придбання спільного будинку та земельної ділянки.
16 листопада 1991 року вони, не перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, за спільні кошти придбали житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який був оформлений на відповідача. На момент придбання будинку він складався з шлакобетонного будинку, обкладеного цеглою літ.А-1, загальною площею 51,6 кв. м, жит. площею 36,4 кв. м, та господарських споруд сараїв цегляних літ.Б, Е, Ж, сараїв дощатих літ.В, Д, І, Л, М, вбиральні дощатої літ.Г, сараю залізного з черепицею літ.З, огороджень дощатих № 1-6, водоколонки № 4, колодязю літ. К та мощення І.
У 1993 році вони побудували стіни першого поверху, навесні 1994 року побудували стіни другого поверху, пізніше влітку зробили перекриття поверхів та покрили дах, оздоблювальні роботи здійснювали в 1995 році, згодом поступово добудовували господарські споруди.
Зараз згідно технічного паспорту від 09 січня 2004 року житловий будинок має загальну площу 214,1 кв. м., знесені сараї літ. Б, В, Д, І, Л та літ. М, дощату вбиральню літ. Г переобладнано в цегляну вбиральню літ. Г, сарай літ. Е переобладнаний в гараж літ. Е. до нього добудовано ще один гараж літ.Е1 з тимчасовим тамбуром літ. е, побудовано навіси літ. Н, О та літ. У, влаштовані зливні ями літ. П та Ф, оглядова яма літ. Р, побудовані сараї літ. С та Т, басейн, побудовано цегляний паркан.
Оскільки вказаний житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, є їх спільною сумісною власністю, яка придбана на спільні кошти, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з недоведеності факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу на час придбання будинку АДРЕСА_1 , а також придбання спірного будинку за рахунок спільних коштів. Факт отримання ОСОБА_1 заробітної плати не є доказом участі в будівництві спірного будинку, а показаннями свідків не можуть підтверджуватися обставини участі в будівництві шляхом сплати коштів та їх розмір. Сплата позивачем комунальних послуг підтверджує лише оплату за надані послуги, оскільки відповідач не заперечує проживання ОСОБА_1 з 1995 року в спірному будинку.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову .
В обґрунтування касаційної скарги заявник посилалася на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначав про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, а саме у постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року в справі № 6-135цс13.
Крім того ОСОБА_1 оскаржила судові рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Вказувала, що апеляційний суд не дослідив докази, які стосуються фактів, на які вона посилалася в апеляційній скарзі, не прослухав записи допиту свідків, не звернув увагу на те, що суд першої інстанції при допиті свідків не намагався встановити обставини, пов`язані з набуттями сторонами спільної сумісної власності на спірний будинок.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська.
11 лютого 2021 року справа № 199/4873/19 надійшла до Верховного Суду.
ОСОБА_2 направив відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що 16 листопада 1991 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Четвертою дніпропетровської державної нотаріальної контори Стрілковскою З. Д.
За період з часу придбання будинку до 1995 року житловий будинок було збільшено у площі та збудовані нові господарські споруди, а у 2000 році -басейн та навіси, що підтверджується технічним паспортом станом на 09 січня 2004 року.
05 січня 2005 року виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради на підставі рішення вказаного органу № 327/5 від 19 листопада 2004 року було видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 .
30 березня 2006 року ОСОБА_2 отримав Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1 га по АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки № 11215 квартального комітету № 14 з 13 березня 1995 року у вказаному будинку зареєстрована та проживає ОСОБА_1 .
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до частини першої Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.
У справі, що переглядається, суди встановили, що спірний житловий будинок був придбаний відповідачем у 1991 році. З огляду на викладене, спір щодо визнання вказаного нерухомого майна спільною сумісною власністю має вирішуватися з урахуванням положень Закону України «Про власність» та ЦК УРСР у редакції, чинній на момент придбання будинку.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі № 571/1306/16-ц (провадження № 61-29896св18) зроблено висновок, що «розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини 1 статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим».
Аналогічні за змістом висновки щодо застосування положень статті 17 Закону України «Про власність» містяться в постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року в справі № 6-135цс13, постановах Верховного Суду від 01 серпня 2018 року в справі № 280/489/15-ц (провадження № 61-8903св18) та від 06 червня 2019 року в справі № 757/41827/15-ц (провадження № 61- 28916св18).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частини перша, п`ята, шоста, сьома статті 81 ЦПК України).
Згідно частини першої статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1 та 2 частини першої статті 264 ЦПК України).
У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 не довела факт проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ту обставину, що домовлодіння АДРЕСА_1 набуто внаслідок їх спільної праці з ОСОБА_2 , а тому зробили правильний висновок про непоширення на вказаний об`єкт нерухомого майна правового режиму спільної сумісної власності та відмову в задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання за позивачем права власності на Ѕ частину домоволодіння та, як наслідок, Ѕ частину земельної ділянки, на якій розташований зазначений будинок.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо необхідності відступу від висновку Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року в справі № 6-135цс13 з таких підстав.
За змістом частини другої статті 403 ЦПК України якщо колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати, суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати.
Відповідно до пункту 7 частини першої Розділу ХІІІ «Перехідні положення ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
Наведені ОСОБА_1 аргументи не свідчать про наявність підстав для передачі справи на розгляд об`єднаної або Великої Палати Верховного Суду в розумінні приписів ЦПК України.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року залишити без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: М. Ю. Тітов
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков