№ 199/7376/16-ц

Постанова

Іменем України

03 березня 2021 року

м. Київ

справа № 199/7376/16-ц

провадження № 61-9290св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Ренессанс-Клуб», Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Першого заступника прокурора Дніпропетровської області на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2019 рокуу складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2016 року Перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Ренессанс-Клуб» (далі - ТОВ «Ренессанс-Клуб»), Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя» (далі - КЖЕП «Лівобережжя»), про витребування майна, посилаючись на те, що в ході здійснення представницьких повноважень прокуратурою області встановлено факт безпідставного вибуття з комунальної власності територіальної громади міста Дніпра об`єктів нерухомого майна шляхом їх відчуження на користь приватних підприємств, в тому числі нежитлового приміщення № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року № 232-10/ХХІУ «Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області» в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади міста Дніпропетровська затверджено розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р «Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади міста Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства «Лівобережжя». Рішенням Дніпропетровської міської ради від 19 листопада 2003 року № 11/13 «Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств «Південне», «Центральний», «Лівобережжя»» до комунальної власності територіальної громади міста прийнято житлово-комунальне підприємство «Лівобережжя» з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, відповідно до акта приймання-передачі від 18 серпня 2003 року. На підставі розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р, рішення Дніпропетровської міської ради від 26 лютого 2003 року № 35/7 відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 07 травня 2013 року за КЖЕП «Лівобережжя» проведено державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення № НОМЕР_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 60249412101). В подальшому у зв`язку з реорганізацією комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, необхідністю забезпечення ефективності управління комунальним майном та визначення єдиного підприємства, наділеного повноваженнями з управління комунальним майном та корпоративними правами територіальної громади міста в особі Комунального підприємства «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» (далі - КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю»), рішенням Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9 об`єкти нерухомого майна, зокрема КЖЕП «Лівобережжя», передано з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю». Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2012 року було відкрито провадження у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя». Однак на той час КЖЕП «Лівобережжя» не виконало в повному обсязі рішення Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на його балансі за відсутності правових підстав. Постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2012 року у справі № 38/5005/6636/2012 КЖЕП «Лівобережжя» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. На підставі вказаної постанови ліквідатором КЖЕП «Лівобережжя» призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., який всупереч нормам чинного законодавства та рішенням Дніпропетровської міської ради з питань управління об`єктами комунальної власності включив нежитлове приміщення № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 до ліквідаційної маси підприємства-банкрута. В подальшому вказане нежитлове приміщення було реалізовано Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» шляхом проведення біржових торгів, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 22, переможцем яких визначено ТОВ «Ренессанс-Клуб». 10 червня 2013 року між КЖЕП «Лівобережжя» та ТОВ «Ренессанс-Клуб» було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 127,1 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В. В подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2013 року ТОВ «Ренессанс-Клуб» відчужило зазначене нежитлове приміщення на користь ОСОБА_1 . Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» було задоволено скаргу прокуратури Дніпропетровської області на дії ліквідатора, визнано неправомірними дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» арбітражного керуючого Барановського О. В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нерухомого майна, зокрема нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , а також щодо продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 току Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу нерухомого майна, та визнано недійсним договір купівлі-продажу від 10 червня 2013 року № 721, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим Саричевою Н. В. та ТОВ «Ренессанс-Клуб», з відчуження нежитлового приміщення № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 загальною площею 127,1 кв. м. Наведене свідчить про те, що ТОВ «Ренессанс-Клуб» набуло право власності на спірне нежитлове та відчужило його на користь ОСОБА_1 поза волею власника - Дніпровської міської ради. Враховуючи викладене, Перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення № НОМЕР_1, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 04 жовтня 2017 року у складі судді Руденко В. В. позов задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 60249412101). Стягнуто із ОСОБА_1 на користь Прокуратури Дніпропетровської області судові витрати у справі, що складаються із судового збору в розмірі 4 063,50 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що при реалізації спірного майна не було дотримано процедури його відчуження, майно вибуло від власника поза його волею, а тому підлягає поверненню у власність територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 04 жовтня 2017 року скасовано. В задоволенні позовних вимог Першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: ТОВ «Ренессанс-Клуб», КЖЕП «Лівобережжя», про витребування майна відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для застосування до спірних правовідносин частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння Дніпровської міської ради поза її волею. Однак такий висновок суперечить нормам матеріального та процесуального права. Рішення ухвалено місцевим судом в заочному порядку, тому відповідач була позбавлена реальної можливості подати заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, а заявила про їх застосування в заяві про перегляд заочного рішення та в апеляційній скарзі. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 21 травня 2013 року у справі № 38/5005/6636/2012 було встановлено припинення з 14 серпня 2012 року повноважень Дніпропетровської міської ради як представника власника спірного майна, тобто саме з цієї дати міська рада знала про наявність свого порушеного права, а з позовом до суду Перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради звернувся лише в жовтні 2016 року, тобто з пропуском позовної давності, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

03 травня 2019 року Перший заступник прокурора Дніпропетровської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 04 жовтня 2017 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи було порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого прокурор звернувся до суду. У разі коли такі права чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості, а якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес позивача дійсно порушені, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності в разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску. Однак апеляційний суд не дав оцінки доказам щодо дійсного порушення прав Дніпровської міської ради при відчуженні об`єкта нерухомого майна, що перебуває в комунальній власності, та не зазначив, з якого часу ці порушення настали. Ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 21 травня 2013 року у справі № 38/5005/6636/2012, на яку послався апеляційний суд, не має преюдиційного значення в цій справі, оскільки вказаною ухвалою відмовлено в задоволенні скарги КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» на дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя», розгляд господарським судом відбувався за іншого суб`єктного складу і скарга КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» мала інше обґрунтування, ніж скарга прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» було встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, що свідчить про його вибуття з володіння територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради з порушенням вимог чинного законодавства та поза його волею. Лише після винесення господарським судом зазначеної ухвали прокурору та Дніпровській міській раді стало відомо про порушення права та про особу, яка його порушила. Тому апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності. Натомість місцевий суд правильно застосував до спірних правовідносин частину першу статті 388 ЦК України та витребував у відповідача на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради спірне нежитлове приміщення.

У липні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, зазначивши про його законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Дніпровська міська рада мала можливість дізнатися про порушення свого права: з 03 липня 2011 року, тобто з наступного дня після спливу чотиримісячного строку, встановленого в рішенні Дніпровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9, згідно з яким об`єкти нерухомого майна, зокрема КЖЕП «Лівобережжя», було передано з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю; з 12 серпня 2013 року, тобто після отримання листа ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» від 09 серпня 2013 року № 9/1681, яким Дніпровську міську раду було повідомлено про реалізацію спірного об`єкта нерухомості при здійсненні ліквідаційної процедури; з часу укладення між КЖЕП «Лівобережжя» та ТОВ «Ренессанс-Клуб» договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 10 червня 2013 року. Тобто як на час постановлення ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012, так і на час подання позову в жовтні 2016 року позовна давність у спірних правовідносинах вже сплинула. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 21 травня 2013 року у справі № 38/5005/6636/2012 було встановлено обставину припинення з 14 серпня 2012 року повноважень Дніпропетровської міської ради як представника власника майна, тому ця обставина не підлягає доказуванню в інших справах відповідно до частини четвертої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Крім того, в позовній заяві та під час розгляду справи прокурор не обґрунтував належним чином підстави для представництва інтересів Дніпровської міської ради, яка є юридичною особою та могла сама звернутися до суду з позовом для захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 14 червня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська.

02 липня 2019 року справа № 199/7376/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Апеляційним судом встановлено, що рішенням Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року № 232-10/ХХІУ «Про виконання рішення обласної ради від 18 липня 2003 року № 202-9/XXIV«Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області» в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади міста Дніпропетровська» затверджено розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р «Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади міста Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства «Лівобережжя».

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 19 листопада 2003 року № 11/13 «Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств «Південне», «Центральний», «Лівобережжя» до комунальної власності територіальної громади міста прийнято житлово-комунальне підприємство «Лівобережжя» з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, за актом приймання-передачі від 18 серпня 2003 року.

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9 «Про проведення реорганізації комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово-комунального господарства та капітального будівництва Дніпропетровської міської ради» з метою реалізації програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства міста Дніпропетровська на 2008-2012 роки, затвердженої рішенням міської ради від 26 грудня 2007 року № 14/26 (зі змінами та доповненнями), підвищення ефективності, надійності функціонування системи житлового господарства, раціонального використання бюджетних коштів у сучасних ринково-економічних умовах, відповідно до листа управління житлового господарства Дніпровської міської ради від 01 грудня 2010 року вх. № 8/4891 та керуючись Законом України «Про місцеве самоврядування в України», міська рада вирішила провести реорганізацію комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово-комунального господарства та капітального будівництва Дніпропетровської міської ради, зокрема КЖЕП «Лівобережжя», шляхом передачі об`єктів нерухомого майна з їх балансу на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2012 року було відкрито провадження у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя».

На час відкриття провадження у справі про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» не виконало в повному обсязі рішення Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на його балансі за відсутності правових підстав.

Постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2012 року у справі № 38/5005/6636/2012 КЖЕП «Лівобережжя» було визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

На підставі вищевказаної постанови ліквідатором КЖЕП «Лівобережжя» призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., нежитлове приміщення № НОМЕР_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , було включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута з метою продажу.

В подальшому вказане нежитлове приміщення було реалізоване Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» шляхом проведення біржових торгів, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 22, переможцем яких визначено ТОВ «Ренессанс-Клуб».

На підставі розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р, рішення Дніпропетровської міської ради від 26 лютого 2003 року № 35/7 відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 07 травня 2013 року за КЖЕП «Лівобережжя» проведено державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення № НОМЕР_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

10 червня 2013 року між КЖЕП «Лівобережжя» та ТОВ «Ренессанс-Клуб» було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., за яким КЖЕП «Лівобережжя» передало у власність ТОВ «Ренессанс-Клуб» нежитлове приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 127,1 кв. м.

За договором купівлі-продажу нерухомого майна від 15 жовтня 2013 року ТОВ «Ренессанс-Клуб» відчужило вищевказане нежитлове приміщення на користь ОСОБА_1 .

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» було задоволено скаргу прокуратури Дніпропетровської області на дії ліквідатора, визнано неправомірними дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» арбітражного керуючого Барановського О. В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нерухомого майна, зокрема нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , а також щодо продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 току Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу нерухомого майна та визнано недійсним договір купівлі-продажу від 10 червня 2013 року № 721, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим Саричевою Н. В. та ТОВ «Ренессанс-Клуб», з відчуження нежитлового приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 127,1 кв. м.

Звертаючись до суду з цим позовом на підставі частини першої статті 388 ЦК України, Перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Дніпра спірне нежитлове приміщення, оскільки це майно вибуло з володіння громади поза її волею.

За змістом статей 12 15 16 20 ЦК України особа здійснює свої цивільні права, в тому числі право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, на власний розсуд. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно зі статтями 319 321 658 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно зі статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Отже, якщо відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який в подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України.

Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором.

Згідно з частиною п`ятою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Пунктом 31 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Згідно з частинами п`ятою, восьмою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Таким чином, виключні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Дніпровська міська рада.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Дніпровська міська рада як представницький орган територіальної громади міста Дніпра, якій ця громада делегувала повноваження щодо здійснення права власності від її імені та в її інтересах, повинна діяти виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, а відтак воля територіальної громади як власника об`єкта права комунальної власності може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам закону та інтересам територіальної громади.

Відповідно до статей 22, 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції до внесення змін 19 січня 2013 року) у випадках, передбачених законом, господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру; з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури виконання зобов`язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому цим розділом. Статтею 26 Закону передбачено передачу певного майна боржника в комунальну власність місцевої громади.

Отже, законодавством про банкрутство не встановлюється порядок реалізації майна боржника виключно шляхом його продажу та не виключається можливість передачі майна боржника, в тому числі комунального підприємства, за наявності відповідного рішення місцевої ради, на баланс іншого комунального підприємства, зокрема, за рішенням суду про зобов`язання вчинити такі дії. Також, постанову суду першої інстанції про введення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство не можна вважати судовим рішенням, на виконання якого безумовно здійснюється реалізація майна боржника, оскільки даним судовим актом вводиться особлива процедура банкрутства боржника, а сама реалізація майна боржника або передача майна, яке перебувало у нього на праві власності чи повного господарського відання, здійснюється з урахуванням положень законодавства, що регулює хід ліквідаційної процедури та інших особливостей правового статусу майна боржника, визначених спеціальними законами щодо різних категорій боржників.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

З урахуванням того, що у справі № 38/5005/6636/2012 встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу з відчуження спірного нерухомого майна, що свідчить про вибуття спірного майна з володіння законного власника -територіальної громади міста з порушенням вимог чинного законодавства, та поза його волею, вказані обставини під час розгляду цієї справи не підлягають доказуванню.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 199/7377/16-ц (провадження № 61-46307св18).

Місцевим судом в цій справі ухвалено заочне рішення, тому відповідач була позбавлена реальної можливості подати заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, а заявила про їх застосування у заяві про перегляд заочного рішення та в апеляційній скарзі.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, апеляційний суд не зазначив у судовому рішенні своїх висновків по суті заявлених позовних вимог, не дав оцінки обставинам, на які посилався Перший заступник прокурора Дніпропетровської області в позовній заяві, доказам щодо дійсного порушення прав Дніпровської міської ради при відчуженні об`єкта нерухомого майна, що перебуває в комунальній власності, не зазначив, з якого часу ці порушення настали, і не врахував, що позовна давність може бути застосована лише до позовних вимог, які є обґрунтованими та доведеними.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Встановивши, що останній набувач спірного нежитлового приміщення ОСОБА_1 набула право власності на підставі оплатного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15 жовтня 2013 року, укладеного між нею як покупцем і ТОВ «Ренессанс-Клуб» як продавцем, апеляційний суд не з`ясував і не зазначив в оскаржуваному судовому рішенні, чи з волі власника це майно вибуло з його володіння та чи є ОСОБА_1 його добросовісним набувачем.

Від з`ясування зазначених обставин залежить правильне вирішення справи про витребування спірного нежитлового приміщення з володіння відповідача на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не обґрунтував належним чином своїх висновків та не спростував доводів позивача по суті заявлених ним вимог, не встановив повністю фактичних обставин справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не перевірив доводів апеляційної скарги та не дослідив наданих сторонами доказів і дійшов передчасного висновку про скасування рішення місцевого суду та відмову в позові.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.

Суд апеляційної інстанції не виклав у судовому рішенні в достатній мірі мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Першого заступника прокурора Дніпропетровської області задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук