№ 200/3911/19

Постанова

Іменем України

03 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 200/3911/19-ц

провадження № 61-8617св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2019 року у складі судді Томаш В. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2020 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування нерухомим майном шляхом виселення.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що на підставі договору купівлі-продажу квартири від 15 лютого 2018 року, укладеного ним як покупцем та ТОВ «НВП «Дніпроспецекологія», як продавцем, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріальног округу Деллаловим А. О., йому на праві власності належить двокімнатна квартира АДРЕСА_1 . 02 березня 2018 року він прибув за вказаною адресою та виявив у ній ОСОБА_2 , яка після пред`явлення їй правовстановлюючих документів на квартиру відмовилась у добровільному порядку її залишити. За цим фактом він звертався до правоохоронних органів із заявою, за наслідками розгляду якої йому рекомендовано для захисту своїх прав звернутись до суду із позовною заявою. Крім того, на час звернення до суду, ОСОБА_2 без відповідної правової підстави перебуває у належній йому квартирі, добровільно залишити її відмовляється, чим створює перешкоди у здійсненні права користування належним йому нерухомим майном.

Посилаючись на викладене, позивач просив усунути йому перешкоди у здійсненні права користування квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_2 .

Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Усунено ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні ним права користування належним йому на праві власності нерухомим майном, шляхом виселення ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1371910112101. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ОСОБА_2 не є членом сім`ї позивача, правові підстави вселення та проживання відповідача у спірній квартирі невідомі, відповідних доказів суду не надано, проживання ОСОБА_2 у квартирі створює ОСОБА_1 перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні належним йому майном, у зв`язку з чим його права підлягають захисту в судовому порядку.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї позивача в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, жодних доказів законного вселення в спірну квартиру відповідача, законних підстав проживання в ній, наявності права власності чи права користування спірною квартирою відповідачем не надано, а проживання відповідача в спірній квартирі без жодних правових підстав та не допуск власника до свого майна порушує право власності позивача, гарантовані Конституцією України та чинним законодавством. Безпідставними є посилання апелянта на справу № 200/13452/17, а також на похилий вік відповідача та відсутність іншого місця для проживання, оскільки такі доводи не є підставами для скасування рішення суду. Посилання апелянта на висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17, є власним тлумаченням відповідача положень норм матеріального права.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У червні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2019року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2020 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд чи для продовження розгляду, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує, що суди не урахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19). Крім того, рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 (сина позивача ОСОБА_2 ) про стягнення суми боргу відмовлено в повному обсязі. He є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки співмірності такого виселення, яке фактично є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Учасники справи своїм правом надати відзив на касаційну скаргу не скористалися.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Обставини встановлені судами

Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 15 лютого 2018 року, укладеного ОСОБА_1 , як покупцем та ТОВ «Науково-Виробниче Підприємство «Дніпроспецекологія», як продавцем, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О., ОСОБА_1 на праві приватної власності належить двокімнатна квартира АДРЕСА_1 . У пункті 1.4 цього договору, продавець підтвердив, що відносно цієї квартири не укладалось будь-яких договорів щодо користування нею іншими особами.

Право власності позивача належним чином зареєстровано, факт державної реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_1 підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 114162855.

Відповідач ОСОБА_2 у спірній квартирі не зареєстрована, що підтверджується довідкою про склад зареєстрованих осіб у спірній квартирі.

За фактом знаходження сторонньої особи ( ОСОБА_2 ) у належній йому квартирі, позивач неодноразово (02 та 14 березня 2018 року) звертався до органів внутрішніх справ, що підтверджується письмовою заявою ОСОБА_1 від 14 березня 2018 року до Шевченківського ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області.

За результатами розгляду вказаної заяви, ОСОБА_1 надано письмову відповідь від 28 березня 2018 року № 45-7/ЄО-8826, якою підтверджується факт реєстрації звернення позивача до компетентних органів щодо перебування у спірній квартирі відповідача та сам факт порушення права власності.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї позивача в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, жодних доказів законного вселення в спірну квартиру відповідача, законних підстав проживання в ній, наявності права власності чи права користування спірною квартирою відповідачем не надано, а проживання відповідача в спірній квартирі без жодних правових підстав та не допуск власника до свого майна порушує право власності позивача, гарантовані Конституцією України та чинним законодавством. При цьому, суд апеляційної інстанції відхилив посилання ОСОБА_2 на обставини справи № 200/13452/17, а також її похилий вік і відсутність іншого місця для проживання як на обставини, які підлягають врахуванню при вирішення цієї справи.

Верховний Суд в повній мірі не може погодитися з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За обставинами, встановленими судами попередніх інстанцій у цій справі, ОСОБА_2 проживає у квартирі АДРЕСА_2 , яка належить на праві власності сторонній особі - позивачу.

Проте, Верховний Суд не погоджується із висновками, що ця обставина є достатньою підставою для виселення ОСОБА_2 , оскільки суд апеляційної інстанції не звернув уваги на доводи ОСОБА_2 про наявність обставин, за яких вона не може бути виселеною із спірної квартири.

Із матеріалів справи убачається, що первинним власником квартири АДРЕСА_2 , був син відповідача - ОСОБА_4 .

Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 вересня 2017 року у справі № 200/13452/17, позов ОСОБА_3 задоволено. В рахунок погашення боргу за договором позики від 23 січня 2016 року, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у розмірі 700 000,00 грн звернуто стягнення на нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 46,8 кв. м, що складається з: 1 - коридор, площею 8,7 кв. м; 2 - житлова кімната, площею 14,6 кв. м; 3 - кухня, площею 6,1 кв. м; 4 - санвузол, площею 3,8 кв. м; 5 - кладова, площею 1,2 кв. м; 6 - житлова кімната, площею 11,2 кв. м; І - балкон, площею 0,6 кв. м; ІІ - балкон, площею 0,6 кв.м. Вирішено питання розподілу судових витрат.

27 листопада 2017 року протоколом № 24/11 ТОВ «Науково-Виробниче Підприємство «Дніпроспецекологія»приймає до складу учасників товариства ОСОБА_3 , шляхом внесення нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 ).

15 лютого 2018 року між ТОВ «Науково-Виробниче Підприємство «Дніпроспецекологія» та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу вказаної квартири, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 114162855.

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 квітня 2018 року у справі № 200/13452/17 заяву ОСОБА_4 про перегляд заочного рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу задоволено. Скасовано заочне рішення та призначено її розгляд у загальному порядку.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2019 року у справі № 200/13452/17 у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу відмовлено.

Суд встановив, що у ОСОБА_3 відсутнє право для задоволення його інтересів у разі невиконання відповідачем договору позики шляхом звернення стягнення на спірну квартиру, оскільки договір купівлі-продажу від 23 січня 2016 року не є договором забезпечення виконання зобов`язання у розумінні статей 546 1052 ЦК України, а також Закону України «Про іпотеку». Крім того, рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2016 року зі ОСОБА_4 вже стягнуто на користь ОСОБА_3 заборгованість за розпискою від 23 січня 2016 року у розмірі 700 000,00 грн.

Таким чином, оскільки судове рішення, на підставі якого ОСОБА_3 став власником квартири АДРЕСА_2 , скасовано, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_2 .

Станом на день ухвалення рішення судом апеляційної інстанції у цій справі - 11 березня 2020 року, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 вже було ухвалено, а отже, суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без врахування всіх обставин справи.

Отже, на час ухвалення апеляційним судом у цій справі оскаржуваного рішення від 11 березня 2020 року, заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 вересня 2017 року у справі № 200/13452/17 на підставі якого у ОСОБА_4 вибула із власності квартира, скасовано ухвалою цього ж суду від 02 квітня 2018 року, а рішенням від 08 жовтня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу відмовлено. Ці обставини, а саме скасування рішення, на підставі якого спірна квартира вибула із власності ОСОБА_4 , сина позивача, за згодою якого ОСОБА_2 проживала у спірній квартирі, підлягали врахуванню при вирішені цієї справи.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_2 , оскільки вона проживає у спірній квартири за згодою її сина ОСОБА_4 .

При цьому, суд враховує, що для розгляду цього спору, не має значення те, що квартира, після ухвалення заочного рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 вересня 2017 року у справі № 200/13452/17, передана ОСОБА_3 до ТОВ «Науково-Виробниче Підприємство «Дніпроспецекологія», яке в свою чергу відчужило її ОСОБА_1 , оскільки ці обставини підлягають окремому дослідженню. Наразі, враховуючи те, що первинно квартира вибула з володіння ОСОБА_4 з порушенням вимог законодавства, відповідач не може бути виселеною, навіть за наявності договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ТОВ «Науково-Виробниче Підприємство «Дніпроспецекологія» та ОСОБА_1 , з огляду на те, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Верховний Суд констатує, що виселення ОСОБА_2 , незалежно від правового режиму спірної квартири, є непропорційним втручання у право на житло у розумінні статті 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що за обставинами цієї справи відсутні підстави для виселення ОСОБА_2 , а отже, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Щодо ж доводів касаційної скарги про те, що суди не урахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), то вони є необґрунтованими, з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено правовий висновок про те, що при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Натомість, у цій справі предметом позову є виселення з квартири, яка вибула із власності сина позивача на підставі судового рішення, тобто відносини у цій справі, та справі, яка наведена як приклад, не є подібними ні за своїм змістом, ні за нормативно-правовим регулюванням. Наведене свідчить про те, що хоча вимоги в обох справах і стосувалися питання виселення, проте підстави за яких ставилася вимога про виселення у порівнюваних справах є абсолютно різними, а отже, наведене дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справою 753/12729/15-ц яка наведена заявником як приклад неоднакового застосування норм права судами.

У постановіВеликої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), викладено висновок про те, що позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

У розглядуваній справі, висновок, до якого дійшов Верховний Суд, відповідає висновку, наведеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, який зводиться до того, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, а саме: статей 64 116 ЖК УРСР та статті 405 ЦК України, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на порушення норм матеріального права, та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК Українисудовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Отже, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання заяви про перегляд заочного рішення у розмірі 384,20 грн, апеляційної скарги у розмірі 1 152,60 грн та касаційної скарги у розмірі 2 305,20 грн, а всього 3 842,00 грн.

Керуючись статтями 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2019року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2020 року, скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування нерухомим майном шляхом виселення відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 3 842,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко