07.02.2023

№ 2011/13610/12

Постанова

Іменем України

15 червня 2022 року

м. Київ

справа № 2011/13610/12

провадження № 61-5246св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Укрсиббанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрсиббанк» на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2019 року у складі судді Омельченко К. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 січня 2020 року у складі колегії суддів: Піддубного Р. М., Котелевець А. В., Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі - ПАТ «Укрсиббанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - АТ «УкрСиббанк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позов обгрунтований тим, що 02 липня 2008 року між ОСОБА_2 та Акціонерним комерційним інвестиційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство (далі - АТ «УкрСиббанк»), укладено договір про надання споживчого кредиту № 11364765000, згідно з яким банк зобов`язався передати позичальнику 39 950,00 дол. США, а останній взяв на себе зобов`язання прийняти вказані кошти та сплачувати проценти, комісії на умовах, визначених договором. За рахунок кредитних коштів ОСОБА_2 придбав нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором укладено договір іпотеки та договір поруки з ОСОБА_1 , яка після розірвання шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_1 ».

ОСОБА_2 припинив виконувати умови кредитного договору.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 червня 2011 року стягнено з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 359 099,97 грн, у частині позовних вимог до ОСОБА_1 , як до поручителя, відмовлено.

ОСОБА_2 перебував у місцях позбавленні волі. Предмет іпотеки не був зареєстрований ОСОБА_2 у Комунальному підприємстві «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», що унеможливило задоволення позову АТ «УкрСиббанк» за рахунок цього майна.

Під час укладання ОСОБА_2 кредитного договору, договору іпотеки, та договору купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 відповідач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , яка надала свою згоду, як дружина позичальника, на укладання ним кредитного договору та договору іпотеки. Кошти, одержані ОСОБА_2 за кредитним договором за час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , стали об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Отже, кредитний договір укладений ОСОБА_2 в інтересах сім`ї та кредитні кошти витрачені на придбання квартири, що відповідало наміру подружжя на придбання нерухомого майна для сім`ї. Оскільки ОСОБА_2 використав кредит в інтересах сім`ї, дружина позичальника ОСОБА_1 несе солідарну відповідальність за неповернення боргу відповідно до частини четвертої статті 65 СК України.

Позивач вважає, що припинення шлюбних відносин (розірвання шлюбу) не є підставою для припинення солідарного обов`язку для ОСОБА_1 , як солідарного боржника позичальника, та не припиняє права спільної сумісної власності подружжя щодо майна, набутого за час шлюбу.

Просило стягнути заборгованість за кредитним договором у розмірі 66 975,21 дол. США, з яких: 34 095,20 дол. США - заборгованість за кредитом; 5 280,30 дол. США - прострочена заборгованість з повернення кредиту; 23 852,81 дол. США - прострочена заборгованість зі сплати процентів, 709,21 дол. США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом; 3 037,69 дол. США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами за користування кредитом.

З урахуванням уточнених позовних вимог просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договором від 02 липня 2007 року в сумі 66 975, 21 дол. США.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 травня 2013 року позов задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 02 липня 2008 року № 11364765000 в розмірі 66 975,21 дол. США, що еквівалентно 535 332,84 грн.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 вересня 2018 року заяву представника відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 травня 2013 року задоволено. Скасовано заочне рішення від 14 травня 2013 року та призначено розгляд справи у загальному порядку.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2019 року у позові відмовлено.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції виходив з того, що право власності на одержані в кредит кошти за ОСОБА_1 не визнавалось, за невиконання умов договору передбачена відповідальність саме ОСОБА_2 , як боржника за кредитним зобов`язанням, позивач не довів використання відповідачем кредитних коштів в інтересах сім`ї, сам факт перебування у шлюбі та надання згоди одним із подружжя на укладення договору не є підставою для солідарної відповідальності, тому відсутні підстави для покладення на неї зобов`язань щодо повернення кредиту.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 28 січня 2020 року апеляційну скаргу АТ «УкрСиббанк» задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2019 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінивши рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що постановою приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Кудряшова Д. В. від 13 січня 2020 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2033/2-151/11, виданого Фрунзенським районним судом м. Харкова 17 липня 2012 року, про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором від 02 липня 2008 року у розмірі 359 099,00 грн закінчено у зв`язку з його повним виконанням. Оскільки право власності на придбану за рахунок кредиту квартиру за чоловіком відповідача у встановленому законом порядку зареєстровано не було, це нерухоме майно не набуло статусу спільного сумісного майна подружжя, квартиру як предмет іпотеки реалізовано з електронних торгів, у зв`язку з чим виконавче провадження про стягнення з позичальника ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором закінчено у зв`язку з повним виконанням. Одержані ОСОБА_2 у кредит кошти не були використані в інтересах сім`ї, тому немає передбачених законом підстав для покладення на ОСОБА_1 зобов`язань щодо погашення заборгованості за кредитним договором.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2020 року АТ «УкрСиббанк» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 січня 2020 року, просило скасувати ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 вересня 2018 року, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 січня 2020 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про наявність підстав для прийняття заяви про перегляд заочного рішення.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суди не врахували статтю 210, частину четверту статті 334, частину третю статті 640 ЦК України в редакції на час укладення договору купівлі-продажу квартири від 02 липня 2008 року з урахуванням статті 5 ЦК України про дію актів цивільного законодавства у часі, згідно з якими право власності ОСОБА_2 на нерухоме майно виникло з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу квартири в реєстрі 02 липня 2008 року.

Суд безпідставно пов`язує виникнення права власності на квартиру не з моментом державної реєстрації договору, а з моментом державної реєстрації права в реєстрі прав власності на нерухоме майно.

Наслідком ототожнення понять «виникнення права власності» і «державна реєстрація права власності» є неправильне вирішення спору.

Крім того, у справі № 2027/5933/2011 рішенням Московського районного суду м. Харкова від 31 травня 2012 року (про відмову у визнанні недійсним договору купівлі-продажу іпотечної квартири) встановлено, що право власності ОСОБА_2 на предмет іпотеки підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів від 02 липня 2008 року № 6168464.

Незастосування судами частини п`ятої статті 82 ЦПК України суперечить правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2019 року у справі № 134/336/19

Суди не врахували правових висновків Верховного Суду щодо моменту набуття права власності на нерухомість, викладених у постановах від 19 червня 2019 року у справі № 127/108/15-ц, провадження № 61-21160св18, від 29 травня 2019 року у справі № 635/12041/13-ц, провадження № 61-27570св18, від 29 травня 2019 року у справі № 643/20180/15-ц, провадження № 61-40159св18, від 13 червня 2018 року у справі № 336/1191/16-ц, провадження № 61-9552св18, згідно з якими, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Суди не застосували статтю 65 СК України, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про те, що кредитні кошти використані не в інтересах сім`ї, оскільки кошти за кредитним договором використані на придбання майна, яке стало спільною сумісною власністю подружжя.

Суди не врахували, що обов`язок відповідати за кредитними зобов`язаннями у відповідача виник на підставі частини третьої статті 61, частини четвертої статті 65 СК України, а факт належності кредитних коштів подружжю на праві спільної сумісної діяльності підверджується нотаріально посвідченою заявою відповідача від 01 липня 2008 року про надання згоди на передання майна в іпотеку, чим вона підтвердила статус майна подружжя.

Також суди не врахували висновки Верховного Суду України щодо солідарного обов`язку іншого подружжя за договорами, укладеними в інтересах сім`ї, викладені у постановах від 27 квітня 2016 року у справі 524/10257/15-ц, провадження № 486цс16 від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14, провадження № 6-539цс16, та Верховного Суду, викладені у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 334/5907/14-ц, провадження № 61-40701св18, від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14-ц, провадження № 61-12957св19.

У постанові Верховного Суду 12 серпня 2019 року у справі № 642/706/16-ц, провадження № 61-35503св18, зазначено, що наявність згоди другого з подружжя на укладення правочину свідчить про укладення договору в інтересах сім`ї.

Суди безпідставно послалися на Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки державна реєстрація речових прав на нерухоме майно почала здійснюватися з 01 січня 2013 року.

Суди неналежно оцінили докази у справі та не врахували висновки Верховного Суду щодо валюти виконання зобов`язання.

У справі № 2-151/11 встановлено факт надання кредиту в іноземній валюті та факт невиконання зобов`язань за кредитним договором.

У справі, яка переглядається, суди встановили факт примусової реалізації квартири, проте, з урахуванням підстав відмови у позові, розрахунок боргу не перевіряли та оцінку цьому не надали.

Суд першої інстанції порушив норми процесуального права, оскільки прийняв та розглянув заяву про перегляд заочного рішення від 14 травня 2013 року через чотири роки після проголошення заочного рішення, питання про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення не вирішував. Відповідач пропустила строк на подання заяви про перегляд заочного рішення та не подавала клопотання про його поновлення. Суд мав відмовити у прийнятті заяви про перегляд заочного рішення.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 02 липня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір про надання споживчого кредиту № 11364765000, згідно з яким останній одержав 39 950,00 дол. США та зобов`язався повернути цю суму до 02 липня 2037 року, а також сплачувати 14 % річних на суму залишку заборгованості. Цільове призначення кредиту - придбання однокімнатної квартири.

01 липня 2008 року приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуєва О. А. посвідчила заяву ОСОБА_1 про надання згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на купівлю за ціну та на умовах на його розсуд за спільні кошти квартири АДРЕСА_1 , та передачу цієї квартири в іпотеку.

На забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором 02 липня 2008 року укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

З 11 вересня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2008 року.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 червня 2011 року стягнено з ОСОБА_2 на користь АТ «Укрсиббанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 359 099,97 грн. У частині позовних вимог до поручителя ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) відмовлено.

02 липня 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуєвою О. А. договір купівлі-продажу, відповідно до якого останній за кредитні кошти набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з пунктом 8 договору купівлі-продажу право власності покупця підлягає державній реєстрації у Харківському міському бюро технічної інвентаризації.

Право власності на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 у встановленому законом порядку не зареєстрував.

13 січня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Кудряшов Д. В. склав акт про реалізацію предмета іпотеки, згідно з яким 08 січня 2020 року Державне підприємство «Сетам» провело електронні торги з продажу вищевказаного нерухомого майна за ціною 391 000,00 грн з визначенням їх переможця.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Кудряшова Д. В. від 13 січня 2020 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2033/2-151/11, виданого Фрунзенським районним судом м. Харкова 17 липня 2012 року, про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором від 02 липня 2008 року у розмірі 359 099,00 грн закінчено у зв`язку з його повним виконанням.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 127/108/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 635/12041/13-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 643/20180/15-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 336/1191/16-ц, від 24 грудня 2019 року у справі № 134/336/19, від 30 січня 2019 року у справі № 334/5907/14-ц, від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 450/1528/16-ц, від 28 серпня 2019 року у справі № 740/2074/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 552/6526/16-ц, від 12 серпня 2019 року у справі № 642/706/16-ц, а також постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 524/10257/15-ц, від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Щодо набуття права власності ОСОБА_2 на квартиру

Звертаючись до суду з позовом, банк зазначив, що ОСОБА_2 припинив виконувати умови кредитного договору, припинення шлюбних відносин (розірвання шлюбу) не є підставою для припинення солідарного обов`язку для ОСОБА_1 , як солідарного боржника позичальника та не припиняє права спільної сумісної власності подружжя щодо майна, набутого за час шлюбу, тому просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 66 975,21 дол. США.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції виходив з того, що право власності на одержані в кредит кошти за ОСОБА_1 не визнавалось, тому відсутні підстави для покладення на неї зобов`язань щодо повернення кредиту.

Змінивши рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що

право власності на придбану за рахунок кредиту квартиру за чоловіком відповідача у встановленому законом порядку зареєстровано не було, тому це нерухоме майно не набуло статусу спільного сумісного майна подружжя; одержані ОСОБА_2 у кредит кошти не були використані в інтересах сім`ї, тому немає передбачених законом підстав для покладення на ОСОБА_1 зобов`язань щодо погашення заборгованості за кредитним договором; квартиру як предмет іпотеки реалізовано з електронних торгів, у зв`язку з чим виконавче провадження про стягнення з позичальника ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором приватним виконавцем закінчено у зв`язку з повним виконанням.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів, з огляду на таке.

Згідно з матеріалами справи 24 квітня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11146439000, згідно з яким останній одержав 30 000,00 дол. США та зобов`язався повернути вказану суму до 24 квітня 2028 року, а також сплачувати 12,5 % річних.

Відповідно до пункту 1.4 кредитного договору кредит надається позичальнику для його особистих потреб.

З 11 вересня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2008 року розірвано.

Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 334 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Відповідно до статті 657 ЦК Ураїни (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу квартири) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиногомайнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Згідно з пунктом 8 договору купівлі-продажу державна реєстрація цього правочину провадиться одразу після його нотаріального посвідчення. Право власності на квартиру виникає у покупця відповідно до статті 334 ЦК України з моменту державної реєстрації цього правочину. Право власності покупця підлягає державній реєстрації у Харківському міському бюро технічної інвентаризації.

З огляду на викладене, Верховний Суд зазначає, що до спірних правовідносин, які виникли щодо придбаної до 01 січня 2013 року квартири, підлягають застосуванню норми ЦК України (чинні на момент виникнення правовідносин), які визначають умови та момент виникнення права власності в набувача нерухомого майна за відповідним правочином, а також містять правило щодо обов`язкової реєстрації договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.

Відповідно до договору купівлі-продажу цей договір посвідчено та зареєстровано нотаріусом у реєстрі за № 7217.

Отже, право власності на квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_2 виникло з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу квартири, тобто за правилам частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року, справа № 334/3161/17, провадження № 14-188 цс 20, зроблено висновок, що особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності (пункт 50).

Отже, суд апеляційної інстанції помилково керувався тим, що ОСОБА_2 не зареєстрував за собою право власності на квартиру, тому в нього відсутнє право власності на неї.

Щодо солідарного обов`язку відповідача ОСОБА_1 відповідати за боргами ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18.

У цій справі не спростовано презумпцію спільної сумісної власності на квартиру та отримані у кредит кошти на її придбання.

Верховний Суд зазначає, що якщо майно придбано за час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, то презумпція права спільної сумісної власності подружжя не спростована. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Наведені правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частинами першою, другою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Суди встановили, що квартиру ОСОБА_2 набув у шлюбі з ОСОБА_1

З огляду на наведені вище норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, Верховний Суд зазначає, що квартира належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Тому є помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що оскільки право власності на придбану за рахунок кредиту квартиру за чоловіком відповідача у встановленому законом порядку зареєстровано не було, це нерухоме майно не набуло статусу спільного сумісного майна подружжя.

Відповідно до статті 65 СК України дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають у обох із подружжя, а тому якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні ураховуватися при поділі майна подружжя.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

Згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц, провадження № 14-712цс19, дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Під час укладання ОСОБА_2 кредитного договору, договору іпотеки, та договору купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 , відповідач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , надала свою згоду, як дружина позичальника, на укладання ним кредитного договору та договору іпотеки. Отже, кошти, одержані ОСОБА_2 за кредитним договором за час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , стали об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Тому кредитний договір укладений ОСОБА_2 в інтересах сім`ї та кредитні кошти витрачені на придбання квартири, що відповідало наміру подружжя на придбання нерухомого майна для сім`ї. Оскільки ОСОБА_2 використав кредит в інтересах сім`ї, дружина позичальника ОСОБА_1 несе солідарну відповідальність за неповернення боргу відповідно до частини четвертої статті 65 СК України.

Тому обгрунтованим є посилання в касаційній скарзі на те, припинення шлюбних відносин (розірвання) шлюбу не є підставою для припинення солідарного обов`язку для ОСОБА_1 , як солідарного боржника позичальника та не припиняє права спільної сумісної власності подружжя стосовно майна, набутого за час шлюбу.

Отже, не відповідає нормам матеріального права висновок суду першої інстанції про те, що право власності на одержані в кредит кошти за ОСОБА_1 не визнавалось, тому у неї відсутній солідарний обов`язок за кредитним договором, водночас і суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, вказавши, що одержані ОСОБА_2 у кредит кошти не були використані в інтересах сім`ї, тому немає передбачених законом підстав для покладення на ОСОБА_1 зобов`язань щодо погашення заборгованості за кредитним договором.

Щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_1 .

При солідарному зобов`язанні боржників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, як повністю, так і в частині боргу. Кредитор, який не одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов`язаними доти, доки зобов`язання не погашено повністю. Виконання солідарного зобов`язання повністю одним з боржників звільняє решту боржників від виконання вимог кредитора.

Банк з урахуванням уточненої позовної заяви просив стягнути заборгованість за кредитним договором у розмірі 66 975,21 дол. США, з яких: 34 095,20 дол. США - заборгованість за кредитом; 5 280,30 дол. США - прострочена заборгованість з повернення кредиту; 23 852,81 дол. США - прострочена заборгованість зі сплати процентів, 709,21 дол. США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом; 3 037,69 дол. США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами за користування кредитом.

Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10цс18, зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Верховний Суд враховує, що у 2011 році позивач звертався з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про дострокове стягнення стягнення заборгованості (Т. 2, а .с. 4-5). Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 червня 2011 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість у розмірі 359 099, 97 грн та судові витрати. У позові до ОСОБА_1 відмовлено.

Отже, згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України у позивача припинилося право нараховувати передбачені договором проценти за кредитом, враховуючи пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Тому Верховний Суд відхиляє аргументи позивача про те, що відповідно до умов договору він має право право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом.

Крім того, оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося, то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки за один рік до його звернення до суду.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц).

Вимог про стягнення з ОСОБА_1 суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, позовна заява не містить.

У зв`язку з тим, що рішення суду про дострокове стягнення боргу з ОСОБА_2 не виконано, позивач у 2012 році просив стягнути заборгованість за тілом кредиту з ОСОБА_1 . Згідно з довідкою-розрахунком заборгованості за кредитом станом на 12 березня 2012 року заборгованість за кредитом становить 39 375, 50 дол. США (т.1, а. с. 25).

Станом на час розгляду спору у суді першої інстанції, враховуючи, що ОСОБА_1 несе солідарну відповідальність з позичальником, були підстави для стягнення з неї 39 375, 50 дол. США - заборгованості за кредитом.

Водночас Верховний Суд зазначає таке.

Суд апеляційної інстанції встановив, що рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 червня 2011 року стягнено з ОСОБА_2 на користь АТ «Укрсиббанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 359 099,97 грн.

13 січня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Кудряшов Д. В. склав акт про реалізацію предмета іпотеки, згідно з яким 08 січня 2020 року ДП «Сетам» провів електронні торги з продажу вищевказаного нерухомого майна за ціною 391 000,00 грн та визначив їх переможця.

Згідно з відомостями з Автоматизованої системи виконавчих проваджень щодо ОСОБА_2 завершено всі наявні виконавчі провадження.

Отже, зобов`язання ОСОБА_2 відповідно до договору про надання споживчого кредиту від 02 липня 2008 року виконано.

Водночас Верховний Суд зазначає, що керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права», дійшов висновку, оскільки виконавче провадження закінчено у зв`язку з його повним виконанням, що звільняє ОСОБА_1 як солідарного боржника від виконання вимог кредитора, то відсутні підстави для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитом у розмірі39 375, 50 дол. США.

З огляду на викладене, відсутні підстави для задоволення позову, тому судові рішення підлягають зміні, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Щодо порушення норм процесуального права

Доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, оскільки прийняв та розглянув заяву про перегляд заочного рішення від 14 травня 2013 року через чотири роки після його проголошення, питання про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення не вирішував, відповідач пропустила строк на подання заяви про перегляд заочного рішення та не подавала клопотання про його поновлення, суд мав відмовити у прийнятті заяви про перегляд заочного рішення, Верховний Суд не бере до уваги, з огляду на таке.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

ЦПК України 2004 року (тут і далі на момент ухвалення заочного рішення) встановлював для відповідача особливий порядок оскарження заочного рішення - шляхом подання до суду, що його ухвалив, заяви про перегляд цього рішення (статті 228-232 ЦПК України 2004 року), а також загальний порядок - апеляційне оскарження (стаття 232 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до статті 228 ЦПК України 2004 року заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Згідно з матеріалами справи ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 07 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 травня 2013 року повернено, оскільки відповідач порушила порядок оскарження заочного рішення.

ОСОБА_1 01 листопада 2017 року, 24 листопада 2017 року, 03 січня 2018 року зверталася до суду із заявами про видачу заочного рішення (том 1, а. с. 194, 195, 196).

Відповідач 16 січня 2018 року отримала копію заочного рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 травня 2013 року, про що свідчить її особистий підпис на заяві (том 1, а. с. 195). Зазначення на заяві дати отримання копії заочного рішення - 16 грудня 2018 року, Верховний Суд розцінює як помилку, оскільки згідно з відміткою суду заяву відповідача про видачу заочного рішення суд отримав 03 січня 2018 року, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилалася на отримання копії рішення -16 січня 2018 року ( т.1, а.с. 198).

16 січня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Дзержинського районного суду м. Харкова із апеляційною скаргою, проте 17 січня 2018 року звернулася із заявою про повернення її для виправлення помилок, оскільки помилково вказала назву «Апеляційна скарга» замість «Заява про перегляд заочного рішення».

17 січня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Дзержинського районного суду м. Харкова із заявою про перегляд заочного рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 травня 2013 року.

Отже, суд першої інстанції, скасуваши заочне рішення та призначивши розгляд справи у загальному порядку, не порушив норми процесуального права, оскільки, з урахуванням статті 228 ЦПК України 2004 року ОСОБА_1 отримала заочне рішення 16 січня 2018 року та того ж дня звернулася із заявою про його перегляд, дотримавши десятиденний строк на звернення із заявою про перегляд заочного рішення з дня отримання його копії.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою - третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, судові рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки наслідком зміни судових рішень не є задоволення позову, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрсиббанк» задовольнити частково.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 січня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частині в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко