28.01.2023

№ 201/2481/13-ц

Постанова

Іменем України

23 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 201/2481/13-ц

провадження № 61-22020св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) -Публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», правонаступником якого є ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2015 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Варенко О. П., Лаченкової О. В., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2013 року Публічне акціонерне товариство «Платинум Банк» (далі - ПАТ «Платинум Банк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовну заяву мотивувало тим, що 29 липня 2005 року ОСОБА_3 та Закрите акціонерне товариство «Агробанк» (далі - ЗАТ «Агробанк»), правонаступником якого став ЗАТ (потім ВАТ, ПАТ) «Хоум Кредит Банк», уклали кредитний договір № 166-05/в, за умовами якого ОСОБА_3 отримала 70 000,00 дол. США строком до 28 липня 2020 року під 12 % річних.

Надалі ПАТ «Хоум Кредит Банк» та ПАТ «Платинум Банк» 28 березня 2011 року уклали договір відступлення права вимоги № 20110328-Г за всіма кредитними договорами (згідно із додатком № 1 до договору), зокрема на право вимоги за кредитним договором № 166-05/в.

Зазначило, що станом на 07 червня 2012 року заборгованість позичальника становить 1 706 959,41 грн, з яких: 52 158,34 дол. США заборгованості за кредитом, що еквівалентно станом на 21 квітня 2015 року за курсом НБУ (2 225,4387 грн за 100 дол. США) 1 160 751,88 грн, 11 273,56 дол. США заборгованості за відсотками, що еквівалентно 250 886,17 грн, 15 643,85 грн заборгованості за комісією, 279 677,51 грн пені за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків за період з 17 червня 2011 року до 07 червня 2012 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором відповідач та первісний кредитор уклали іпотечний договір № 166-05/В/1 від 29 липня 2005 року, право вимоги за яким також останній відступив ПАТ «Платинум Банк» за договором від 28 березня 2011 року.

Послалося на те, що відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки предметом іпотеки є 1/2 частина домоволодіння АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 1 212,0 кв. м, разом з усіма його приналежними будівлями, яке належить позичальнику на праві власності.

Просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 на земельній ділянці, площею 1 212,0 кв. м, у фактичному користуванні з належними будівлями та спорудами, яке в цілому складається з: літ. А-1 - цегляний житловий будинок, житловою площею 103, 8 кв. м, літ. Б - навіс, № 1-18 - споруди, огорожі, І - замощення, та належить на праві власності ОСОБА_3 , шляхом реалізації з прилюдних торгів у рахунок погашення боргу в сумі 1 706 959,41 грн, шляхом проведення публічних торгів з продажу предмета іпотеки, за ціною, яка встановлюється на рівні цін, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

У травні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Платинум Банк» про визнання недійсним кредитного договору від 29 липня 2005 року № 166-05/в, який вона уклала із ЗАТ «Агробанк».

Позов мотивувала тим, що у порушення положень частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ані перед укладенням договору, ані протягом його дії, банк не повідомив у письмовій формі умови надання кредиту, не надав в повному обсязі інформації про умови кредитування, зокрема щодо форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов`язаннями споживача; тип процентної ставки; орієнтовну сукупну вартість кредиту й вартість послуги з оформлення кредитного договору (перелік всіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням і поверненням; наприклад, таких, як: адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення і т. д.); строк, на який кредит може бути отриманий; варіанти повернення кредиту і його умови, необхідність здійснення оцінки майна й, якщо оцінка необхідна, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків і державні субсидії, на які споживач має право, або вказівка, від кого споживач може одержати докладну інформацію про позитивні й негативні аспекти пропонованих схем кредитування.

Зазначила, що усупереч статті 15 Закону України «Про захист прав споживачів» вона не отримала необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про кредит, що мала забезпечити можливість її свідомого і правильного вибору.

Послалася на те, що кредитний договір не містить положень про відповідальність сторін всупереч пункту 9 частини першої статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», відповідно до якого договір повинен містити права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору.

Вважає, що кредитний договір банк уклав з використанням нечесної підприємницької діяльності, отже, договір слід визнати недійсними.

Зазначила, що обумовлені кредитним договором відсотки не відповідають положенням постанови Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

На її думку, банк фактично збільшив зобов`язання за кредитним договором у процесі його виконання позичальником, тому й заборгованість за договором є більшою, аніж повинна бути.

Короткий зміст судових рішень місцевого суду

Заочним рішеннямвід 19 квітня 2013 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська позов ПАТ «Платинум Банк» задовольнив.

Ухвалою від 10 липня 2013 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська заяву представника ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2013 року задовольнив.

Скасував заочне рішення, ухвалене Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська 19 квітня 2013 року, у справі за позовом ПАТ «Платинум Банк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та судових витрат.

Призначив розгляд справи у відкритому судовому засіданні із викликом сторін у залі засідань Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська о 12:00 год 07 жовтня 2013 року.

Ухвалою від 07 травня 2014 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська прийняв зустрічний позов ОСОБА_3 до ПАТ «Платинум Банк» про визнання недійсним кредитного договору № 166-05/в, укладеного нею із ЗАТ «Агробанк» 29 липня 2005 року, та об`єднав позовні вимоги за зустрічним позовом в одне провадження з первісним позовом.

Рішеннямвід 24 листопада 2015 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська позовні вимоги ПАТ «Платинум Банк» задовольнив частково.

Звернув стягнення на предмет іпотеки на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 на земельній ділянці, площею 1 212,0 кв. м, з належними будівлями та спорудами, яке складається з: літ. А-1 - цегляний житловий будинок, житловою площею 103,8 кв. м, літ. Б - навіс, № 1-18 - споруди, огорожі, І - замощення, і належить на праві власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 29 липня 2005 року, шляхом реалізації з прилюдних торгів у рахунок погашення заборгованості в сумі: 62 780, 28 дол. США (що за курсом НБУ дорівнює 1 505 753,60 грн) та 34 632,07 грн, в тому числі за кредитом 52 158,34 дол. США (що за курсом НБУ дорівнює 1 250 991,71 грн); за відсотками - 10 621, 94 дол. США (що за курсом НБУ дорівнює 254 761,92 грн); за щомісячною комісією - 24 730,99 грн; за пенею - 9 901,08 грн, шляхом проведення публічних торгів з продажу предмета іпотеки, за ціною, яка встановлюється на рівні цін, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Решту позову ПАТ «Платинум Банк» залишив без задоволення.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що позичальник не виконував передбачених кредитним договором обов`язків щодо повернення кредиту, мав прострочену заборгованість, чим порушив права кредитора.

Неналежне виконання позичальником своїх обов`язків є підставою для задоволення вимог кредитора за основними зобов`язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відмовляючи у задоволені зустрічного позову, місцевий суд дійшов висновку про те, що на час вчинення правочину сторони додержалися вимог статті 203 ЦК України та статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 18 листопада 2003 року (яка діяла на день укладення кредитного договору 29 липня 2005 року).

Зазначив, що у кредитному договорі сторони передбачили всі істотні умови договору відповідно до вимог чинного законодавства, станом на час підписання договору - 29 липня 2005 року.

Послався на те, що підписанням договору сторони висловили свою згоду із визначенням порядку оплати за кредит, встановленого у договорі, розміру відсотків, комісії, порядку нарахування відсотків за методом факт/360 (а не іншим), що відповідало їх волевиявленню.

Дійшов висновку про погодження сторонами усіх істотних умов.

Отже, визначення позивачем розміру відсотків за користування кредитними коштами і встановлення 360 днів (як бази для нарахування процентів) не суперечить вимогам чинного законодавства.

Зазначив, що дотримання ЗАТ «Агробанк» вимог законодавства на момент підписання договору підтверджується висновком експерта.

Вважав, що ОСОБА_3 безпідставно посилалася у зустрічному позові на невідповідність кредитного договору вимогам постанови Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», оскільки зазначена постанова не була чинною на час підписання договору.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення місцевого суду ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу.

Ухвалою від 26 червня 2019 року ОСОБА_1 залучено до участі у справі як правонаступника ПАТ «Платинум Банк» (т. 2, а. с. 226).

Дніпровський апеляційний суд постановою від 02 жовтня 2019 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2015 року змінив.

Доповнив резолютивну частину рішення абзацом наступного змісту: «Виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочити до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року».

Решту рішення місцевого суду залишив без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що суд першої інстанції під час розгляду справи не допустив неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права.

Зазначив, що місцевий суд всебічно та повно з`ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив у судовому засіданні усі докази у справі з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості і надав їм правильну оцінку.

Послався на обґрунтованість висновку місцевого суду про наявність правових підстав для задоволення первісних позовних вимог та відсутність підстав для визнання договору про надання споживчого кредиту недійсним.

Апеляційний суд не взяв до уваги доводи апеляційної скарги про те, що банк протиправно нараховував комісію за послуги, що супроводжують кредит, оскільки стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 18 листопада 2003 року (яка діяла на день укладення кредитного договору) не містила заборон щодо нарахування комісії.

Зазначив, що місцевий суд помилково не зазначив про те, що виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає відстроченню до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2015 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким залишити без задоволення первісні позовні вимоги та задовольнити зустрічні позовні вимоги.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 17 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою від 14 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначив до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою від 28 липня 2021 року Верховний Суд провадження у справі зупинив до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

Ухвалою 23 червня 2022 року Верховний Суд відновив провадження у справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник мотивувала касаційну скаргу тим, що місцевий та апеляційний суд повно і всебічно не з`ясували обставини справи.

На її думку, суди попередніх інстанцій не дослідили повною мірою питання щодо правомірності відступлення права вимоги за кредитним договором позивачу, не встановили наявності боргу.

Також не надали належної оцінки доводам про те, що під час укладення спірного кредитного договору банк приховав від позичальника повну та об`єктивну інформацію щодо валютних ризиків, чим ввів позичальника в оману щодо кінцевої сукупної вартості кредиту.

Зазначила, що кредитний договір містить умови, які є несправедливими, зокрема щодо сплати щомісячної комісії за обслуговування кредиту.

Послалася на те, що під час апеляційного перегляду справи суд не врахував ту обставину, що предмет іпотеки на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку» зареєстровано за правонаступником ПАТ «Платинум Банк» - ОСОБА_1 .

У січні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просила скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення залишити без змін.

Розгляд справ заяв та клопотань

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заяву, в якій посилаючись на те, що вона та ОСОБА_1 вирішили спір, який є предметом цього розгляду, у позасудовому порядку, просила прийняти її відмову від касаційної скарги та закрити у зв`язку із цим касаційне провадження у справі.

Відповідно до частини четвертої статті 398 ЦПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї, а інша сторона має право визнати касаційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині до закінчення касаційного провадження.

З метою встановлення дійсного волевиявлення ОСОБА_2 щодо здійснення процесуальних прав Верховний Суд листом від 26 листопада 2021 року роз`яснив їй положення процесуального законодавства щодо наслідків відмови від касаційної скарги та запропонував підтвердити волевиявлення на таку відмову із рекомендацією засвідчення справжності підпису заявника у заяві відмови від касаційної скарги.

Указаний лист 05 січня 2022 року згідно з довідкою Ф.20 повернутий до Верховного Суду «за закінченням терміну зберігання».

Повторний лист Верховного Суду від 08 квітня 2022 року також згідно з довідкою Ф.20 повернутий до Верховного Суду «за закінченням терміну зберігання» - 29 квітня 2022 року.

Станом на момент розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 не підтвердила наміру відмови від касаційної скарги та не направила на адресу суду відповідну заяву.

Оскільки ОСОБА_2 не підтвердила наміру відмови від касаційної скарги, Верховний Суд позбавлений можливості пересвідчитися у її дійсності, тому у задоволенні заяви про відмову від касаційної скарги необхідно відмовити.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_3 12 липня 2005 року підписала заяву-анкету на видачу кредиту, в якій вона зазначила свої дані, необхідні для отримання кредиту, та власним підписом засвідчила те, що вона підтверджує, що ознайомилась з тарифами банку та правилами користування БПК і згодна їх виконувати.

Усі питання, пов`язані зі сплатою податків з одержуваних сум, зобов`язалася вирішувати згідно з чинним законодавством.

Із змістом Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах ознайомлена (т. 1, а. с. 151).

Надалі 29 липня 2005 року ОСОБА_3 , яка змінила прізвище на « ОСОБА_2 », та ЗАТ «Агробанк», правонаступником якого став ЗАТ (потім ВАТ, ПАТ) «Хоум Кредит Банк», уклали кредитний договір № 166-05/в, на підставі якого ОСОБА_3 отримала 70 000,00 дол. США (т. 1, а. с. 6, 7).

Кредитний договір визначив умови і форму кредитування (дол. США), умови забезпечення кредиту (договір застави від 29 липня 2005 року), розмір процентної ставки (12 %), комісію за надання кредиту та розрахункове обслуговування (0,5 % та 0,2 %), строк отримання кредиту (до 28 липня 2020 року), права та обов`язки сторін, варіанти внесення коштів, строки та варіанти погашення заборгованості та договірного списання боргу (розділи 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7), відповідальність сторін (розділи 8, 9).

Пункт 1.5 кредитного договору встановив сплату щомісячної комісії банку за розрахункове обслуговування кредиту в розмірі 0,2 % від суми кредиту, а пункт 3.4 договору визначив, що відсотки за користування кредитом нараховуватимуться не рідше одного разу на місяць у валюті кредиту на суму непогашеної заборгованості за кредитом за методом факт/360, зокрема враховується перший та не враховується останній день користування кредитом.

За пунктом 4.2 кредитного договору позичальник зобов`язався, починаючи з місяця, наступного за датою видачі кредиту, щомісячно в період з 01 по 16 число вносити грошові кошти в сумі 389 дол. США для погашення заборгованості за кредитом; грошові кошти в сумі, достатній для погашення заборгованості за нарахованою комісією; грошові кошти в сумі, достатній для погашення заборгованості за нарахованими відсотками за користування кредитом у попередньому календарному місяці.

Згідно із пунктом 4.4 кредитного договору за порушення строків повернення заборгованості за кредитом та/чи відсотків за його використовування позичальник зобов`язався сплачувати пеню в розмірі 0,5 % від суми прострочених грошових зобов`язань, розрахованої за кожний день прострочення платежу, включаючи день сплати заборгованості.

З огляду на пункт 5.1 кредитного договору кредитор набуває право вимагати від позичальника погашення кредиту достроково у разі невиконання або неналежного виконання умов кредитного договору. Крім того, відповідно до пункту 9.2 кредитного договору у разі невиконання позичальником грошових зобов`язань щодо сплати відсотків відповідно до умов цього договору, зі спливом 60 днів з дати винесення заборгованості позичальником щодо сплати процентів на рахунки простроченої заборгованості, термін повернення заборгованості за кредитним договором вважається таким, що настав, та позичальник зобов`язаний не пізніше наступного робочого дня сплатити кредит, відсотки за фактичний час використання кредиту, пеню.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором відповідач і ЗАТ «Агробанк» уклали іпотечний договір від 29 липня 2005 року № 166-05/В/1 (т. 1, а. с. 8, 9). Предметом іпотеки є 1/2 частина домоволодіння АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 1212 кв. м з належними будівлями, загальною вартістю 381 591 грн, яка належить ОСОБА_3 згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 29 липня 2005 року (т. 1, а. с. 10).

Відповідно до пункту 1.4 іпотечного договору за домовленістю сторін заставна вартість предмета іпотеки становить 381 591,00 грн.

Пункти 1.2, 1.5 іпотечного договору визначають, що право власності іпотекодавця набувається у майбутньому після державної реєстрації договору купівлі-продажу.

Згідно з пунктом 2.1 іпотечного договору за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

ПАТ «Хоум Кредит Банк» та ПАТ «Платинум Банк» 28 березня 2011 року уклали договір відступлення права вимоги № 20110328-Г за всіма кредитними договорами (згідно із додатком № 1 до договору), зокрема і право вимоги за кредитним договором від 29 липня 2005 року № 166-05/в (т. 1, а. с. 11, 12).

Того ж дня ПАТ «Хоум Кредит Банк» уклало із ПАТ «Платинум Банк» договір відступлення права вимоги за іпотечними договорами № 20110328/1-Г, за яким також відступило ПАТ «Платинум Банк» вимогу за іпотечним договором від 29 липня 2005 року № 166-05/В/1 (т. 1, а. с. 13-15).

Після передання права вимоги новому кредитору (28 березня 2011 року) ОСОБА_3 виконувала зобов`язання та перераховувала кошти на розрахунковий рахунок нового кредитора.

Банк 29 травня 2012 року направив іпотекодавцю попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання зобов`язання за кредитним договором, проте ця вимога залишилася без задоволення (т. 1, а. с. 16, 17).

Сторони у справі не заперечують наявність боргу як такого.

Проте спірною залишається сума заборгованості, в рахунок якої порушено питання звернення стягнення на предмет іпотеки, у зв`язку з чим ухвалою від 03 червня 2014 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська призначив у справі судову економічну експертизу (т. 1, а. с. 161).

За результатами судової економічної експертизи Науково-дослідний експертно-криміналістичний центр направив суду висновок експерта від 30 березня 2015 року № 214/36 (т. 1, а. с. 178-206).

За висновком судової економічної експертизи від 30 березня 2015 року № 214/36 суму пені слід визначати, як 9 901,08 грн, оскільки саме ця сума відповідає строку позовної давності щодо кожного окремого платежу (пункти 7, 8 висновку експертизи).

Відповідно до пункту 3 висновку експерта штучне збільшення відсотків на 1,39 % чи 1,67 % у високосний рік стало можливим завдяки нарахуванню комісії у розмірі 0,2 % та нарахуванню відсотків на суму непогашеної заборгованості за кредитом за методом факт/360, на які погодилась ОСОБА_3 при укладенні кредитного договору.

З огляду на пункт 5 висновку експертизи документально не підтверджується нарахування заборгованості за кредитним договором 29 липня 2005 року № 166-05/в за даними бухгалтерського обліку банку станом на 07 червня 2012 року у сумі 802 300,82 грн.

Згідно з пунктом 6 висновку експертизи заборгованість ОСОБА_3 станом на 07 червня 2012 року за умови, якщо погашення платежів нею не здійснювалося у період з 28 березня 2011 року до 07 червня 2012 року, могла б становити 62 780,28 дол. США та 34 632,07 грн, зокрема за кредитом 52 158,34 дол. США, у тому числі прострочені платежі - 14 056 дол. США; за відсотками - 10 621,94 дол. США, в тому числі прострочені платежі - 10 245,71 дол. США; за щомісячною комісією - 24 730,99 грн; за пенею - 9 901,08 грн.

Період з 28 березня 2011 року до 07 червня 2012 року експерт виділив окремо, з урахуванням дати відступленої вимоги банку (т. 1, а. с. 11-15) та дати розрахунку заборгованості перед пред`явленням позову 27 лютого 2013 року (т. 1, а. с. 1-4).

Врахувавши сукупність доказів у справі, оцінивши їх за принципами, встановленими статтями 10 11 212 ЦПК України (у редакції на час розгляду справи), місцевий суд встановив, що ОСОБА_3 не погасила платежі з 28 березня 2011 року до 07 червня 2012 року.

У позовній заяві до суду від 27 лютого 2013 року і в уточненій позовній заяві від 29 квітня 2015 року банк надав розрахунок заборгованості саме станом на 07 червня 2012 року, зазначивши при цьому, що заборгованість за тілом кредиту є незмінною та становить 52 158,34 дол. США (т. 1, а. с. 1-4, 212, 213).

У вимозі про дострокове повернення кредиту 29 травня 2012 року банк зазначив розмір заборгованості за тілом кредиту 52 158,34 дол. США (т. 1 а. с. 16, 17).

Під час проведення дослідження експерт запропонував ОСОБА_3 надати квитанції, чеки тощо, які підтверджують сплату грошових коштів на виконання кредитного договору на час проведення експертизи (т. 1, а. с. 165, 166).

Проте жодних доказів вона не надала, а 01 грудня 2014 року до суду надійшла заява, в якій ОСОБА_3 повідомила, що не може знайти такі квитанції (т. 1, а. с. 176).

Судова економічна експертиза врахувала, що на вимогу суду від 13 жовтня 2015 року позивач надав документи на підтвердження наявності заборгованості (нарахування такої заборгованості) за даними бухгалтерського обліку банку позичальника ОСОБА_3 станом на 07 червня 2012 року (див. пункт 3 та пункт 5 висновку експертизи (т. 1, а. с. 188, 189).

Ці документи від банку надійшли до суду поштою 17 листопада 2015 року (т. 2, а. с. 17-38).

Отже, загальна сума заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 29 липня 2005 року № 166-05/в станом на 07 червня 2012 року становить 62 780,28 дол. США та 34 632,07 грн, зокрема за кредитом 52 158,34 дол. США; за відсотками - 10 621,94 дол. США; за щомісячною комісією - 24 730,99 грн; за пенею - 9 901,08 грн.

За повідомлення НБУ станом на 24 листопада 2015 року офіційний курс долара США до гривні становив 100 дол. США, що дорівнює 2 398,45 грн (т. 2, а. с. 40, 41).

Таким чином, загальна сума заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 29 липня 2005 року № 166-05/в станом на 07 червня 2012 року за курсом НБУ на 24 листопада 2015 року становить 62 780,28 дол. США (за курсом НБУ дорівнює 1 505 753,60 грн) та 34 632,07 грн, зокрема, за кредитом 52 158,34 дол. США (що за курсом НБУ дорівнює 1 250 991,71 грн); за відсотками - 10 621,94 дол. США (що за курсом НБУ дорівнює 254 761,92 грн); за щомісячною комісією - 24 730,99 грн; за пенею - 9 901,08 грн.

Банк заявив клопотання про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 за пропуском позовної давності (т. 1, а. с. 240, т. 2, а. с. 2).

Ухвалою від 26 червня 2019 року Дніпровський апеляційний суд ОСОБА_1 залучив до участі у справі, як правонаступника ПАТ «Платинум Банк» (т. 2, а. с. 226).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Щодо розгляду зустрічного позову про визнання недійсним кредитного договору

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, місцевий суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, вважав, що на час вчинення правочину сторони дотримали вимоги, встановлені статтею 203 ЦК України та статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 18 листопада 2003 року (яка діяла на день укладення кредитного договору 29 липня 2005 року).

Зазначив, що за змістом кредитного договору сторони передбачили всі істотні умови договору відповідно до вимог чинного законодавства станом на момент підписання договору - 29 липня 2005 року.

Вважав, що підписанням договору сторони висловили свою згоду із визначенням порядку оплати за кредит, встановленого у договорі, розміру відсотків, комісії, порядку нарахуванню відсотків за методом факт/360 (а не інший), що відповідає їх волевиявленню.

Послався на те, що укладаючи договір, сторони дійшли згоди з усіх істотних умов, а тому позивач визначив розмір відсотків за користування кредитними коштами, встановив 360 днів (як бази для нарахування процентів), що не суперечить вимогам чинного законодавства.

Врахував, що дотримання ЗАТ «Агробанк» вимог законодавства на час підписання договору підтвердив висновок експерта.

Дійшов висновку про безпідставність посилань у зустрічному позові ОСОБА_3 на невідповідність кредитного договору вимогам постанови Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», оскільки ця постанова не була чинною на час підписання договору.

Верховний Суд у повному обсязі не погодився із таким висновком.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга, третя статті 6 ЦК України).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору).

Із справи відомо, що ОСОБА_3 12 липня 2005 року підписала заяву-анкету на видачу кредиту, в якій зазначила свої дані, необхідні для отримання кредиту, та власним підписом засвідчила та підтвердила факт ознайомлення з тарифами банку та правилами користування БПК і згодна їх виконувати.

Усі питання, пов`язані зі сплатою податків з одержуваних сум, зобов`язалася вирішувати згідно з чинним законодавством. Із змістом Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах ознайомлена (т. 1, а. с. 151).

29 липня 2005 року ОСОБА_3 , яка надалі змінила прізвище на « ОСОБА_2 », та ЗАТ «Агробанк», правонаступником якого став ЗАТ (потім ВАТ, ПАТ) «Хоум Кредит Банк», уклали кредитний договір № 166-05/в, на підставі якого ОСОБА_3 отримала 70 000,00 дол. США (т. 1, а. с. 6, 7).

Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.

Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК Українизагальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

Суди встановили, що відповідно до пункту 1.5 кредитного договору позичальник сплачує щомісячно банку комісію за розрахункове обслуговування кредиту в розмірі 0,2 % від суми кредиту.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). За змістом цього припису об`єктом зобов`язання не можуть бути лише дії, які одна зі сторін вчиняє на власну користь.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити відсотки (частина перша статті 1054 ЦК України). Отже, суть зобов`язання за кредитним договором полягає в обов`язку банку надати гроші (кредит) позичальникові та в обов`язку останнього їх повернути і сплатити за користування ними проценти.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III) у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору від 12 травня 2005 року).

Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо).

Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_3 , посилаючись на статті 11, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», статтю 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», постанову Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», просила визнати недійсним кредитний договір від 29 липня 2005 року № 166-05/в, укладений між нею та ЗАТ «Агробанк».

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспореного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, законодавець встановив, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) дійшла висновку про те, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III).

Умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними (речення перше частини першої статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року (далі - Закон № 1023-XII) у редакції, чинній до 13 січня 2006 року).

Суд на підставі приписів статті 55 Закону № 2121-III, частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 3161-IV), що діє з 13 січня 2006 року, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України може визнати недійсною умову про плату (комісію) за управління кредитом (обслуговування його), інші подібні платежі, встановлені у договорі про надання споживчого кредиту, укладеному до 13 січня 2006 року.

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення кредитного договору від 29 липня 2005 року № 166-05/в, зазначені у пункті 1.5. кредитного договору, відповідно до якого позичальник сплачує щомісячно банку комісію за розрахункове обслуговування кредиту в розмірі 0,2 % від суми кредиту, і це є підставою для визнання такого положення недійсним.

Щодо застосування строку позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із частинами третьою та четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Невідповідність пункту 1.5 кредитного договору про щомісячну комісію за розрахункове обслуговування кредиту в розмірі 0,2 % від суми кредиту статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» була очевидною 29 липня 2005 року, на час підписання договору.

Проте із зустрічним позовом про визнання недійсним кредитного договору № 166-05/в від 29 липня 2005 року ОСОБА_3 звернулася лише 07 травня 2014 року.

Отже, з огляду на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) Верховний Суд дійшов висновку про те, що зустрічний позов є частково обґрунтованим у частині визнання недійсними лише положень кредитного договору від 29 липня 2005 року № 166-05/в, зазначених у пункті 1.5 кредитного договору, відповідно до якого позичальник сплачує щомісячно банку комісію за розрахункове обслуговування кредиту в розмірі 0,2 % від суми кредиту.

Проте у її задоволенні слід відмовити у зв`язку із пропуском позовної давності.

Щодо розгляду первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки

Задовольняючи позов Банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позичальник не виконував передбачених кредитним договором обов`язків щодо повернення кредиту, мав прострочену заборгованість, чим порушив права кредитора.

Верховний Суд із таким висновком погодився.

Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (стаття 1054 ЦК України).

Стаття 625 ЦК України встановлює, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Якщо договір встановив обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів (стаття 1050 ЦК України).

Згідно зі статтею 575 ЦК України іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Аналогічне визначення іпотеки міститься у статті 1 Закону України «Про іпотеку».

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

З огляду на пункт 1.1 іпотечного договору від 29 липня 2005 року № 166-05/в/1 він забезпечує виконання зобов`язань іпотекодавця за кредитним договором від 29 липня 2005 року № 166-05/в, укладеним між іпотекодержателем та іпотекодавцем.

Відповідно до пункту 1.6 іпотечного договору у разі порушення іпотекодавцем основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити передбачені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки.

Згідно із статтею 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

Із справи відомо, що банк 29 травня 2012 року направив іпотекодавцю попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання зобов`язання за кредитним договором, проте вимога позивача залишилася без задоволення (т. 1, а. с. 16, 17).

Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Такі ж висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19).

Правовідносини з приводу відступлення права вимоги регулюються главою 73 «Факторинг» ЦК України, оскільки відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Частина перша статті 1078 ЦК України передбачає, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

За статтею 1082 ЦК України боржник зобов`язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж.

Відповідно до частини другої статті 1082 ЦК України боржник має право вимагати від фактора надання йому доказів того, що передання права грошової вимоги мало місце, тобто надати копію договору факторингу. Якщо фактор не виконає цієї вимоги, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов`язку перед ним за основним договором.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що після передачі права вимоги новому кредитору (28 березня 2011 року) ОСОБА_3 продовжила виконувати зобов`язання та перераховувала кошти на розрахунковий рахунок нового кредитора, тому вважається такою, що визнала свої зобов`язання перед новим кредитором.

За неналежним виконанням нею, як позичальником, своїх обов`язків, вимоги кредитора за основними зобов`язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню.

Підпункт 1 пункту 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 07 червня 2014 року, визначив, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті.

Отже, апеляційний суд обґрунтовано доповнив резолютивну частину рішення абзацом наступного змісту: «Виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочити до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року».

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не повно з`ясували обставини справи, не дослідили правомірність відступлення права вимоги за кредитним договором позивачу, не встановили наявності заборгованості зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться за межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів щодо задоволення вимог кредитора за основними зобов`язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд вважає, що з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені рішення у частині вирішення зустрічного позову підлягають зміні з викладенням їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

У решті оскаржені рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2015 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року змінити у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк»про визнання недійсним кредитного договору від 29 липня 2005 року № 166-05/в з викладенням мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

У решті рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2015 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук