Постанова
Іменем України
25 червня 2021 року
м. Київ
справа № 201/5333/19-ц
провадження № 61-11069св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач -ОСОБА_1 ,
відповідачі: Міністерство охорони здоров`я України, Державний заклад «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров`я України»,
треті особи: Державний секретар Міністерства охорони здоров`я України Янчук Артем Олександрович, голова комісії з реорганізації Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров`я України» Шум Сергій Сергійович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Міністерства охорони здоров`я Українина рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2019 року в складі судді Федоріщева С. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2020 року в складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,
В С Т А Н О В И В:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ України), Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров`я України», треті особи: Державний секретар Міністерства охорони здоров`я України Янчук А. О., голова комісії з реорганізації Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров`я України» Шум С. С., про визнання незаконними та скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наказом МОЗ України від 11 квітня 2019 року №28-о його звільнено 11 квітня 2019 року з посади головного лікаря Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку із змінами в організації виробництва. Наказ виданий у відповідності підпункту 14 пункту 4 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року №267.
Підставою звільнення вказано контракт від 03 грудня 2012 року №677, лист МОЗ України від 11 грудня 2018 року №11.3-15/3001/33023, лист Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 09 листопада 2018 року №49-4506/0/2-18, наказ МОЗ України від 14 вересня 2018 року №1673 «Про реорганізацію Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України», акт Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» від 08 січня 2019 року. Наказ підписаний державним секретарем МОЗ України Янчуком А. О. Вважав наказ незаконним та таким, що прийнятий з порушенням норм трудового законодавства.
Посилався також на те, що незаконним звільненням йому завдана моральна шкода, яка полягає у приниженні його честі, гідності, престижу, ділової репутації, моральних переживаннях, що стали причиною ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя.
З урахуванням уточнених вимог ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства охорони здоров`я України від 11 квітня 2019 року №28-о про його звільнення з посади головного лікаря Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України», визнати незаконним та скасувати наказ Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» від 11 квітня 2019 року №13/4-ос про його звільнення з посади головного лікаря Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України», вважати його останнім робочим днем перед незаконним звільненням 12 квітня 2019 року, поновити його на посаді головного лікаря Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України», стягнути з Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» на його користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 107 119,35 грн, стягнути солідарно з Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України», Міністерства охорони здоров`я України на його користь моральну шкоду в розмірі 20 000 грн.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Жовтневого районного суд м. Дніпропетровська від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2020 року, позов задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ Міністерства охорони здоров`я України від 11 квітня 2019 року №28-о про звільнення ОСОБА_1 , з посади головного лікаря Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України».
Визнано незаконним та скасовано наказ Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» від 11 квітня 2019 року №13/4-ос про звільнення ОСОБА_1 , з посади головного лікаря Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України».
Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного лікаря Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України».
Стягнуто з Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 107 119,35 грн.
Стягнуто з Міністерства охорони здоров`я України на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення заробітної плати у місячному розмірі на підставі пунктів 2, 4 частини першої статті 430 ЦПК України допущено до негайного виконання.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що відповідачем порушено порядок звільнення позивача, визначений частиною третьою статті 49-2 КЗпП України, оскільки йому не було запропоновано вакантні посади, які були наявні у Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України», що стало підставою для задоволення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2020 року Міністерство охорони здоров`я Україниподало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
Аргументи учасників справ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд під час розгляду справи безпідставно не застосував до спірних правовідносин статтю 240-1 КЗпП України, правову позицію, викладену у пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року у справі № 711/10772/15-ц. Судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що у Міністерства охорони здоров`я України як суб`єкта призначення, відповідно до умов контракту від 03 грудня 2012 року № 677, укладеного з позивачем, статті 105 ЦК України, статті 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», відсутні законодавчо регламентовані право або обов`язок пропонувати позивачу переведення на іншу посаду, у Державній установі «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю МОЗ України». Судами в оскаржуваних рішеннях не встановлено виду завданої моральної шкоди позивачу, якими доказами підтверджується її існування, яким чином здійснено розрахунок позивачем, якими доказами підтверджується причинно-наслідковий зв`язок між шкодою і протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - Єременко І. Л. подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, підстав для їх скасування немає.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Встановлено, що згідно з трудовою книжкою наказом від 12 листопада 1985 року №401 о/с позивача з 01 листопада 1985 року призначено на посаду лікаря-психіатра спеціального лікувального психіатричного закладу РПЛ УВТУ УМВС Дніпропетровського облвиконкому. Згідно з наказом від 20 вересня 1996 року №276-ос призначений головним лікарем Республіканської психіатричної лікарні з суворим наглядом МОЗ України. На підставі наказу від 03 грудня 2012 року №267-о перепризначений головним лікарем Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом Міністерства охорони здоров`я України» на умовах контракту. Загальний стаж роботи на посаді керівника закладу складає 22 роки та 7 місяців (т.1 а.с. 32-33).
Відповідно до контракту від 03 грудня 2012 року №677 ОСОБА_1 призначено на посаду головного лікаря Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України», який у подальшому неодноразово додатковими угодами продовжувався, останньою додатковою угодою від 16 березня 2016 року № 849 дія трудового договору на умовах контракту від 03 грудня 2012 року № 677 продовжена строком до 16 березня 2021 року.
Контракт та додаткові угоди до нього підписані Міністром охорони здоров`я України. Згідно з пунктом 2.2 на підставі контракту виникають трудові відносини між керівником ті Міністерством охорони здоров`я України, яке є органом управління майном.
Згідно з пунктом 6.2 контракт припиняється за ініціативи органу управління майном до закінчення строку дії контракту у випадках, передбачених законодавством (статтями 40 і 41 Кодексу Законів про працю України та цим контрактом (т.1 а.с.25-31,134-145).
На підставі наказу Міністерства охорони здоров`я України від 14 вересня 2018 №1673 «Про реорганізацію Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» було приєднано ДЗ «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» до Державної установи «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю Міністерства охорони здоров`я України».
Відповідно до наказу МОЗ України від 14 вересня 2018 року № 1673 директор Державної установи «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю МОЗ України» Шум С. зобов`язаний забезпечити дотримання трудового законодавства щодо гарантій прав працівників Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» у процесі приєднання до Державної установи «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю МОЗ України» (т.1 а.с.43-47).
Згідно з листом від 12 грудня 2018 року за вих. №11.3-15/3001/33023 на ім`я головного лікаря Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» позивача ОСОБА_1 попереджено про наступне звільнення з посади головного лікаря за пунктом 1 статті 40 у зв`язку із змінами в організації виробництва на підставі пункту 6.2.3 контракту від 03 грудня 2012 року. Лист підписаний державним секретарем А. Янчуком, та зареєстрований канцелярією закладу 08 січня 2019 року за вхід. №06-3 (т.1 а.с.34).
Відповідно до листа від 17 вересня 2018 року №11.3-15/2309/24451 за підписом Янчука А. позивача попереджено про звільнення з посади головного лікаря на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України в зв`язку із змінами в організації виробництва на підставі пункту 6.2.3. контракту від 03 грудня 2012 року №677 (т.1 а.с.156).
11 квітня 2019 року Наказом МОЗ України від 11 квітня 2019 року №28-о позивача звільнено з посади головного лікаря Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку із змінами в організації виробництва. Наказ підписаний головою комісії з реорганізації Шумом С. С. (т.1 а.с.13).
Згідно з Актом Державного закладу «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» від 12 квітня 2019 року, підписаного працівниками закладу головний лікар закладу ОСОБА_1 ознайомлений з наказом МОЗ України про звільнення та отримав трудову книжку о16.45 (т.1 а.с.37).
Згідно з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 11 грудня 2019 року Державний заклад «Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом МОЗ України» значиться як юридична особа в стані припинення.
Встановлено, що ОСОБА_1 є лікарем психіатром вищої категорії, лікарем вищої кваліфікаційної категорії з організації і управління охороною здоров`я. Указом Президента України від 04 листопада 1998 року №2234 йому присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України». Кандидат медичних наук з 2009 року. Автор, співавтор більше 50-ти публікацій у фахових виданнях з питань судово-психіатричної профілактики та нейрофармакології. Крім того, має вищу освіту за кваліфікацією магістр державного управління, в 2001 році закінчив Дніпропетровській філіал Української академії державного управління при Президентові України. У 2004 році закінчив Юридичну академію МВС України за спеціальністю «Правознавство» і отримав повну вищу освіту та здобув кваліфікацію юриста ( а.с.49-56).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Положеннями частини четвертої статті 36 КЗпП України встановлено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Зі змісту пункту 1 статті 40 КЗпП України вбачається, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання з ініціативи власника трудового договору з працівником: ліквідацію; реорганізацію; банкрутство; перепрофілювання підприємства, установи, організації; скорочення чисельності працівників; скорочення штату працівників.
Правовим наслідком реорганізації підприємства є перехід всіх прав та обов`язків в порядку правонаступництва до нової (іншої) юридичної особи не тільки в частині майна і майнових прав та обов`язків, а й у трудових відносинах.
Розглядаючи трудові спори, пов`язані із звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача були зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (статті 49-2 КЗпП України).
При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється в зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.
При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Указаний правовий висновок щодо застосування положень статті 49-2 КЗпП України висловлений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18), провадження № 11-43/ асі18 .
Таким чином, ухвалюючи рішення у справі суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що позивачу не були запропоновані вакантні посади, дійшов правильного висновку, що порушення трудових прав ОСОБА_1 призвело до його незаконного звільнення, що є підставою для його поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до положень статті 235 КЗпП України.
Згідно із статтею 240-1 КЗпП України у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 104 ЦК України юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Якщо на день прийняття судом рішення про поновлення працівника на роботі підприємство повністю не ліквідоване (не закінчена процедура його ліквідації), відповідачем у справі, на якого покладається обов`язок поновлення на роботі, є підприємство, хоч би і почалася або продовжувалася на цей день ліквідація підприємства. Тому саме по собі прийняття рішення про ліквідацію підприємства не може бути підставою для відмови в позові про поновлення на роботі і перекладення обов`язку здійснити на користь працівника визначені законодавством виплати на іншого суб`єкта, зазначеного у статті 240-1 КЗпП України.
Враховуючи вищевикладені вимоги закону, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про незастосування судом до спірних правовідносин вимог статті 240-1 КЗпП України, оскільки як встановлено судом першої інстанції на день прийняття судом рішення про поновлення працівника на роботі підприємство повністю не ліквідоване (не закінчена процедура його ліквідації).
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Міністерства охорони здоров`я Українизалишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Коротун
С. Ю. Бурлаков
М. Є. Червинська