№ 201/9554/16-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 201/9554/16-ц

провадження № 61-7018св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Черкавський Юрій Сергійович, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 2 жовтня 2019 року, ухвалене у складі судді Антонюка О. А., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про поділ житлового будинку в натурі та встановлення порядку користування земельною ділянкою.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що 3 грудня 2004 року був укладений договір дарування, згідно з яким вона набула право власності на 91/100 частку домоволодіння, що знаходиться у АДРЕСА_1 .

Згідно з пунктом 2 договору дарування 91/100 частка домоволодіння розташована на земельній ділянці площею 820 кв. м (крім того, лишки 105 кв. м) і складається з житлового шлакобетонного будинку під літерою «А-1» житловою площею 36,2 кв. м, житлового цегляного будинку під літерою «Б-1» житловою площею 81,0 кв. м, вбиральні під літерою «Е» дощатої, душа під літерою «Ж» дощатого, навіса № 3, споруди №№ 1-18, замощення І.

91/100 частки домоволодіння складаються з житлового будинку літера «А-1» приміщення 1-2, 1-3 (житловою площею 20,6 кв. м); житлового будинку літера «Б-1» (житловою площею 81,0 кв. м); ганка літера «б»; споруд №№ 1, 2, 3, 6, 7, 1/2 № 8, №№ 11-18; замощення І.

Відповідно до пункту 3 договору дарування зазначена частина домоволодіння визначена згідно з актом ідеальних часток від 3 листопада 2004 року.

10 червня 2016 року вона звернулася до відповідача з письмовою пропозицією укласти договір про поділ в натурі житлового будинку як об`єкта права спільної часткової власності, відправивши її рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення. Однак пропозиція була залишена відповідачем без розгляду, що свідчить про те, що відповідач не виявив бажання укласти відповідний договір, погодити його умови або ж вчинити будь-які інші дії, що свідчили б про намір укласти відповідний правочин.

Сторонами не досягнуто домовленості про поділ (виділ) в натурі житлового будинку та земельної ділянки, що призвело до неможливості вчинити договір про поділ цього майна в порядку, передбаченому частиною третьою статті 367 ЦК України.

Відповідач не бажає вирішувати питання поділу домоволодіння і встановлення порядку користування земельною ділянкою, що обмежує її права як співвласника.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просила:

- поділити в натурі домоволодіння, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , передавши їй 91/100 частку домоволодіння, і визнати за ними право приватної власності на відокремлені частини житлового будинку, господарські будівлі та споруди з врахуванням порядку землекористування, що склався;

- присвоїти її домоволодінню адресу АДРЕСА_1 ;

- встановити порядок користування земельною ділянкою, виділивши їй в натурі 1/2 частку земельної ділянки АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на якій відповідно розміщена відокремлена частка житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що передається їй в результаті його виділу в натурі.

У травні 2017 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ будинку, встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод в користуванні майном, відшкодування майнової та моральної шкоди.

В обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначив, що на час придбання ним частини домоволодіння існував певний сталий порядок користування земельною ділянкою.

Запропонований ОСОБА_1 варіант поділу звузить його права, зменшить доступ до його будинку, створить перешкоди в користуванні майном та буде потребувати додаткових витрат на ремонтно-будівельні роботи, що і складає заявлену ним шкоду.

Первісні позовні вимоги не відповідають вимогам закону, викладені в обґрунтування позову доводи не відповідають фактичним обставинам справи, не підтверджені жодним доказом, а дії позивача за первісним позовом направлені на навмисне завдання йому шкоди, що неприпустимо.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 , уточнивши зустрічні позовні вимоги, просив:

- виділити в натурі в окреме домоволодіння житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , передавши йому житловий будинок літера «А-1» та будівлі прибудови літера «а-1» загальною площею 21,3 кв. м; ганок літера «а»; вбиральню літера «Е»; душ літера «Ж»; навіс літера «З»; споруди - ворота літера № 4; огорожу літера № 5; огорожу літера № 9; хвіртку літера № 10; 1/2 частини огорожі літера № 8; самовільно збудовану будівлю житлового будинку літера «В-2»; самовільно збудовану будівлю прибудови літера «В1-1»; ганок літера «в»; самовільно збудовану будівлю сараю літера «Л»; оглядову яму літера «пг»; самовільно збудовану будівлю гаража літера «Г»; визнати за ним право приватної власності на вказані відокремлені частини житлового будинку, господарські будівлі та споруди з врахуванням будівельних норм та чинного законодавства України і виділити частку земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 528 кв. м (420 кв. м + 108 кв. м лишок) під вказаними будівлями, що становить 27/50 часток від площі всієї земельної ділянки із цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на якій розміщена відокремлена частка житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що передається йому в результаті поділу в натурі;

- усунути перешкоди у користуванні майном шляхом надання ОСОБА_2 доступу до майна (житлового будинку літера «А-1», який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ), зобов`язавши відповідача за зустрічним позовом за власні кошти демонтувати частину забору, що знаходиться на фактичній межі двох земельних ділянок, надавши доступ до стіни будинку літера «А-1»; зобов`язати відповідача за власні кошти здійснити забір землі від зовнішньої стіни будинку літера «А-1», надавши доступ ОСОБА_2 до стіни будинку літера «А-1» шириною не менше 1 метра у відповідності до плану (варіант № 1), розробленого експертом у висновку № 7 судової оцінювальної та земельно-технічної експертизи від 22 березня 2018 року;

- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 майнову шкоду в розмірі 47 314,20 грн;

- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у відшкодування моральної шкоди в розмірі 50 000 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 2 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Поділено в натурі житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , передавши ОСОБА_1 91/100 частку домоволодіння та ОСОБА_2 - 9/100 часток цього домоволодіння; визначено за ними право приватної власності на відокремлені частки житлового будинку і узаконені в передбаченому законом порядку господарські будівлі та споруди з урахуванням усталеного порядку користування земельною ділянкою; присвоєно домоволодінню відповідача за первісним позовом номер будинку - АДРЕСА_1 , а домоволодінню позивача за цим позовом - АДРЕСА_1 .

Встановлено порядок користування земельною ділянкою та виділено сторонам в користування частки відповідно до висновку № 7 судової оцінювальної та земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року відповідно до усталеного порядку користування земельною ділянкою за варіантом № 1, додаток № 2 - земельна ділянка ОСОБА_1 зафарбована зеленим кольором, а ОСОБА_2 - жовтим кольором.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що угода не ущемлює законні права сторін, не позбавляє їх можливості належно користуватися своєю часткою будинку, не суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам та єдиним можливим варіантом визначення порядку користування земельною ділянкою з урахуванням власності сторін та усталеного порядку користування відповідними частками земельної ділянки. Між власниками цього і сусідніх домоволодінь тривалий час ще до придбання своїх часток будинку був встановлений певний порядок користування вказаною спільною земельною ділянкою загального користування.

Місцевий суд не погодився з позицією ОСОБА_1 про вирішення спору щодо визначення порядку користування вказаною земельною ділянкою за варіантом № 2 (додаток № 3) експертизи, оскільки у вказаному варіанті встановлений порядок користування за частками власності, які і так у сторін не рівні, порушується доступ до будинків і споруд сторін згідно норм ДБН, у цьому варіанті майже на межі сторін залишається колодязь, щодо якого сторони не дійшли спільної згоди, що може породжувати спори і конфлікти сторін.

ОСОБА_2 ставить питання про виділення в натурі господарських будівель і споруд, фактичне визнання за ним права власності на самовільно збудовані будівлі і споруди та усунення перешкод в їх користуванні, але визнання права власності на будівлі та споруди передбачає зовсім інший порядок вирішення цього питання і воно врегульоване законом.

Крім того, ОСОБА_2 не надав доказів на підтвердження наявності обставин, які б давали підстави для визнання за ним права власності на спірне майно, а визнання права власності може вплинути на частки сторін, що звужує права ОСОБА_1 .

Також не надано ОСОБА_2 доказів того, що ОСОБА_1 перешкоджає йому користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою, тому позовні вимоги про відшкодування майнової шкоди є безпідставними.

ОСОБА_2 не довів завдання йому моральної шкоди.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 2 жовтня 2019 року в частині задоволення первісних позовних вимог скасовано та прийнято в цій частині нову постанову про їх часткове задоволення.

Встановлено порядок користування земельною ділянкою та виділено сторонам у користування частки відповідно до висновку № 7 судової оцінювальної та земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року за варіантом № 2 додатку № 3 - порядок користування земельною ділянкою між співвласниками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , враховуючи частки на житлові будинки та господарські будівлі, та по 1/2 частці земельної ділянки кожному:

- першому співвласнику ( ОСОБА_1 ), з врахуванням доступу до цокольного поверху житлового будинку, літера «Б-1» зі сторони АДРЕСА_1 , виділено земельну ділянку площею 492,5 кв. м (420 кв. м + 72,5 кв. м лишок) - на плані зафарбована жовтим кольором.

- під житловим будинком літера «Б-1», ганком літера «б», самовільно зведеним гаражем, сходами літера «№ 7», водоколонкою літера «№ 13», вигрібною ямою літера «№ 14», вигрібною ямою літера «№ 15», вигрібною ямою літера «№ 16», вигрібною ямою літера «№ 18» - 169,1 кв. м (122,4 кв. м + 4,2 кв. м + 24,8 кв. м + 12,7 кв. м + 1,0 кв. м + 1,0 кв. м + 1,0 кв. м + 1,0 кв. м + 1,0 кв. м).

- під ділянкою, вільною від забудови, - 323,4 кв. м.

Разом складає 169,1 кв. м + 323,4 кв. м = 492,5 кв. м, що становить 1/2 частини від площі всієї земельної ділянки (492,5 кв. м / 985 кв. м = 0,5 або 1/2 частини).

Вхід та в`їзд на земельну ділянку № 1 здійснювати через хвіртку та ворота літера «№ 2» зі сторони АДРЕСА_1 .

- другому співвласнику ( ОСОБА_2 ), з врахуванням доступу до зовнішньої стіни житлового будинку літера «А-1» зі сторони двору, що знаходиться в користуванні ОСОБА_1 , виділено земельну ділянку площею 492,5 кв. м (420 кв. м + 72,5 кв. м лишок) - на плані зафарбована зеленим кольором.

- під житловим будинком літера «А-1», сінями літера «а1», ганком літера «а», самовільно зведеним житловим будинком літера «В-2», самовільно зведеною прибудовою літера «В1-1», ганком літера «в», самовільно зведеним гаражем літера «Г», вбиральнею літера «Е», душем літера «Ж», самовільно збудованим сараєм літера «Л», навісом літера «З» - 138,3 кв. м (22,1 кв. м + 7,5 кв. м + 0,8 кв. м + 56,6 кв. м + 11,3 кв. м + 1,1 кв. м + 20,1 кв. м + 1,0 кв. м + 1,3 кв. м + 3,1 кв. м + 13,5 кв. м).

- під ділянкою, вільною від забудови, - 354,2 кв. м.

Разом складає: 138,3 кв. м + 354,2 кв. м = 492,5 кв. м, що становить 1/2 частини від площі всієї земельної ділянки.

(492,5 м.кв. / 985 м.кв. = 0,5 або 1/2 частина)

Вхід та в`їзд на земельну ділянку № 2 здійснювати через хвіртку та ворота літера «№ 4» зі сторони АДРЕСА_1 .

На плані поділ земельної ділянки визначений лінією червоного кольору та вказані червоним кольором розміри довжини сторін ділянок, які виділяються в користування кожному зі співвласників.

В частині позовних вимог ОСОБА_1 про присвоєння домоволодінню адреси відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 703, 81 грн.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволених первісних позовних вимог та приймаючи в цій частині нову постанову про їх часткове задоволення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що саме другий варіант передбачає рівний поділ земельної ділянки, не порушує вимоги будівельних норм та права сторін, та є найбільш доцільним, з додержанням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном, тому необхідно встановити порядок користування земельною ділянкою та виділити сторонам в користування частки відповідно до висновку № 7 судової оцінювальної та земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року за варіантом № 2 додатку № 3 - порядок користування земельною ділянкою між співвласниками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , враховуючи частки сторін на житлові будинки та господарські будівлі, та по 1/2 частці земельної ділянки кожному.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині первісних позовних вимог про присвоєння домоволодінню номера будинку та приймаючи в цій частині нову постанову про відмову у їх задоволенні, апеляційний суд виходив з того, що рішення про присвоєння або зміну адреси об`єкта будівництва, об`єкта нерухомого майна приймає уповноважений орган містобудування та архітектури.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що ОСОБА_2 не довів того, що ОСОБА_1 перешкоджає користуватися і розпоряджатися належною йому земельною ділянкою і що саме діями ОСОБА_1 завдана матеріальна шкода його житлу, а також недоведеними є вимоги щодо відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

15 квітня 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Черкавський Ю. С. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 2 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2020 року в частині вирішення зустрічного позову, а саме в частині усунення перешкод у користуванні майном шляхом надання ОСОБА_2 доступу до майна (житлового будинку літера «А-1», який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ), зобов`язавши відповідача за власні кошти демонтувати частину забору, що знаходиться на фактичній межі двох земельних ділянок, надавши доступ до стіни будинку під літерою «А-1», зобов`язати відповідача за власні кошти здійснити забір землі від зовнішньої стіни будинку літера «А-1», надавши доступ ОСОБА_2 до стіни будинку літера «А-1» шириною не менше 1 метра відповідно до плану (варіант № 1), розробленого експертом у висновку № 7 судової оцінювальної та земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 майнову шкоду у розмірі 47 314,20 грн, моральну шкоду в розмірі 50 000 грн та відшкодувати понесені судові витрати, ухваливши в цих частинах нове рішення про їх задоволення.

Також просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 та залишити в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не надав належної правової оцінки висновкам судової експертизи у цій справі, не зазначив обґрунтувань прийняття чи відхилення висновків експертизи.

На порушення норм процесуального права, апеляційний суд не забезпечив всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження доказів, не оцінив їх у взаємозв`язку та у сукупності.

Відсутність доступу ОСОБА_2 до належної йому частини будинку літера «А-1» з боку ОСОБА_1 є порушенням державних будівельних норм. Експертним висновком від 22 лютого 2018 року цей факт встановлено, тому ОСОБА_2 як власник домоволодіння має всі права вимагати усунення перешкод у користуванні власністю.

Рішення судів ґрунтуються врахуванні частки будинку, якої не існує і не може існувати фізично, що є безумовною підставою для скасування рішення суду.

Усталений порядок користування земельною ділянкою існує протягом багатьох років; як попередні власники, так і теперішні досягли саме такої згоди щодо користування земельною ділянкою.

Після знесення частини будинку ОСОБА_1 збудувала на межі їх ділянок огорожу заввишки понад 2,5 метра, який переходить у стіну будинку літера «А-1», та зробила на тій частині земельної ділянки, що знаходиться у її фактичному володінні, насип висотою понад 1,5 метра.

З вини ОСОБА_1 сім`я ОСОБА_3 позбавлена можливості проживати у належній їм на праві власності частині будинку в нормальних умовах, повноцінно реалізовувати права власника та користуватися належним майном. Саме діями ОСОБА_1 їм завдано майнової та моральної шкоди.

Оскаржувані судові рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 2 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 2 жовтня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2020 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

3 грудня 2004 року був укладений договір дарування, згідно з яким ОСОБА_1 набула право власності на 91/100 частку домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Реєстрація права власності здійснена в електронному реєстрі прав 19 січня 2005 року.

1 вересня 1988 року ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_4 1/2 частку домоволодіння АДРЕСА_1 . Частки власності сторін мінялися через побудову житлового будинку літера «Б-1» ОСОБА_5 , яка і подарувала свою частку ОСОБА_1 .

Актом від 3 листопада 2004 року визначені частки кожного співвласника - 1/2, а договором дарування від 3 грудня 2004 року ОСОБА_1 придбала 91/100 частку вказаного домоволодіння, за відповідачем залишилося 9/100 часток.

Згідно з пунктом 2 договору дарування 91/100 частина домоволодіння розташована на земельній ділянці площею 820 кв. м (крім того лишки 105 кв. м) і складається з житлового шлакобетонного будинку літера «А-1» житловою площею 36,2 кв. м; житлового цегляного будинку літера «Б-1» житловою площею 81,0 кв. м; вбиральні літера «Е» дощатої; душа літера «Ж» дощатого; навіса № 3; споруди №№ 1-18; замощення І.

91/100 частка домоволодіння складається з житлового будинку літера «А-1» приміщення №№ 1-2, 1-3 (житловою площею 20,6 кв. м); житлового будинку літера «Б-1» (житловою площею 81,0 кв. м); ганка літера «б»; споруд №№ 1, 2, 3, 6, 7, 1/2 № 8, №№ 11-18; замощення І.

У пункті 3 договору дарування зазначено, що частина домоволодіння визначена згідно з актом ідеальних часток від 3 листопада 2004 року.

Згідно з висновком № 7 судової оцінювальної та земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року експертом надано два варіанти розподілу земельної ділянки - на підставі усталеного порядку користування та відповідно до частки власності.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши дотримання судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 90 ЗК УРСР в редакції 1970 року, чинній на час укладення договору купівлі-продажу частини будинку, на землях міст при переході прав власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.

Частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до частини першої статті 364, частини першої статті 367 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам житловий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається, насамперед, їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або житловий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі.

Згідно з частиною першою статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення. У разі якщо відчужувачу (попередньому власнику) такого об`єкта належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об`єкта переходить право власності на таку частку.

Аналіз змісту статті 120 ЗК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами, визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Отже, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 319 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно, зокрема, до права користування земельною ділянкою.

Отже, право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, розташованого на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь-якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п`ята статті 319 ЦК України).

Таким чином, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Враховуючи викладене апеляційний суд, врахувавши висновок № 7 судової оцінювальної та земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року, дійшов правильного висновку про встановлення порядку користування земельною ділянкою та виділення сторонам у користування частки відповідно до варіанта № 2, додаток № 3 висновку № 7 судової оцінювальної та земельно-технічної експертизи, оскільки саме другий варіант передбачає рівний розподіл земельної ділянки, не порушує вимоги будівельних норм та права сторін, та є найбільш доцільним, з додержанням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним із співвласників належним йому майном.

Також є правильним висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про присвоєння домоволодінню відповідача номера будинку, з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача апеляційний суд виходив з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статті 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Здійснюючи судочинство ЄСПЛ неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами.

Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

У рішенні ЄСПЛ від 2 червня 2006 року у справі «Волохи проти України» при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в зазначеній частині, оскільки рішення про присвоєння або зміну адреси об`єкта будівництва, об`єкта нерухомого майна приймає уповноважений орган містобудування та архітектури.

Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .

Звертаючись із зустрічним позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що на час придбання ним частини домоволодіння існував певний сталий порядок користування земельною ділянкою. Запропонований ОСОБА_1 варіант розподілу звузить його права, зменшить доступ до його будинку, створить перешкоди в користуванні майном та буде потребувати додаткових витрат на ремонтно-будівельні роботи, що і складає заявлену ним шкоду.

Відповідно до статті 316 ЦК України, статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, право власності - це право особи на майно, яке він здійснює відповідно до закону, по своїй волі і незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складаються із володіння, користування і розпорядження. Володіння майном - має на увазі юридично закріплену можливість фактично володіти майном, впливати на нього у будь-який момент, здійснювати відносно такого майна свою волю. Право користування полягає в юридично закріпленій можливості власника використовувати корисні якості майна для себе, отримувати з цього користь, вигоду. Розпорядження майном - це можливість власника встановлювати, змінювати, припиняти юридичне існування майна.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 319, частина перша статті 321 ЦК України).

Правовий режим спільної часткової власності визначається Главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток, співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

Згідно зі статтею 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельної ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

Крім того, як на підставу звернення до суду з позовом ОСОБА_2 посилався на положення статей 1166 1167 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Частинами першою, другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з положеннями статей 12 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

З огляду на викладене суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, оскільки ОСОБА_2 не доведено заявлених позовних вимог та не надано на їх підтвердження належних доказів.

Доводи касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц, не знайшли свого підтвердження, з огляду на таке.

Верховний Суд у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 369/1923/15, передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зробив висновок про те, що апеляційний суд у порушення вимог статей 212-214 303 315 338 ЦПК України 2004 року належним чином не дослідив, чи порушені права позивача на користування земельною ділянкою, не виконав обов`язкових вказівок суду касаційної інстанції; не надав належної правової оцінки цьому факту та загалом висновкам вказаної експертизи; не зазначив обґрунтувань прийняття чи відхилення висновків експертизи; не забезпечив всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження доказів, не оцінив їх у взаємному зв`язку та у сукупності; зазначаючи, що на момент набуття права власності на земельну ділянку позивача між попереднім власником цієї земельної ділянки та іншими суміжними землекористувачами був встановлений фактичний порядок користування земельними ділянками, межі якого не відповідали межам, визначеним у державних актах землекористувачів, суд апеляційної інстанції не вказав, якими саме доказами беззаперечно підтверджується цей факт, а судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року); при вирішенні спору та відмові у позові, маючи докази, які, на думку позивача, свідчать про порушення її прав, послався на принцип справедливості, проте не врахував, що цей принцип передбачає рівність сторін спору та пошук законного компромісу, який би не ставив одного з учасників у менш сприятливе становище.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Висновки Верховного Суду, сформульовані у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 369/1923/15, не релевантні до спірних правовідносин та не обов`язкові для застосування у справі, що переглядається.

Інші доводи касаційної скарги стосуються переоцінки письмових доказів і обставин справи, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статте 400 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанови апеляційного суду, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Черкавський Юрій Сергійович, залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 2 жовтня 2019 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук