№ 203/3435/21

Постанова

Іменем України

12 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 203/3435/21

провадження № 61-5467св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

суб`єкт оскарження - відділ примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України,

заінтересовані особи: публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», ОСОБА_2 , відділ примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня

2021 року в складі судді Казака С. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 травня 2022 року у складі колегії суддів:

Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою заінтересовані особи: публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», ОСОБА_3 , відділ примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, про визнання неправомірною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії.

В обґрунтування скарги вказав, що виданий Кіровським районним судом м. Дніпропетровська у справі № 2-378/11 виконавчий лист від 05 липня 2016 року пред`являвся для виконання до відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - ДВС МЮУ).

Постановами державного виконавця від 18 серпня 2016 року відкрито виконавче провадження № 51979308 та накладено арешт на все майно боржника в межах суми звернення стягнення.

26 жовтня 2018 року державним виконавцем лист було повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 закону України «Про виконавче провадження», однак питання про зняття арешту з майна боржника не вирішувалось.

28 серпня 2019 року Соборний ВДВС відкрив виконавче провадження № 59893268 з примусового виконання виконавчого листа від 05 липня 2016 року у справі № 2-378/11.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2021 року виконавчий лист від 05 липня 2016 року визнано таким, що не підлягає примусовому виконанню.

20 липня 2021 року виконавче провадження № 59893268 закінчено та скасовано всі арешти, накладені в межах цього виконавчого провадження.

Однак арешт, накладений в межах виконавчого провадження № 51979308, накладений постановою державного виконавця від 18 серпня 2016 року, не знято.

Враховуючи зазначене, заявник просив визнати неправомірною бездіяльність ДВС МЮУ щодо незняття арешту та заборони відчуження майна, а також зобов`язати вказаний відділ зняти арешт та заборону відчуження з усього його майна, які були накладені постановою від 18 серпня 2016 року в межах виконавчого провадження № 51979308, оскільки виконавчий лист від 05 липня 2016 року було визнано таким, що не підлягає виконанню, тому відсутні будь-які правові підстави для продовження існування арешту та обмежень щодо розпорядження майном.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2021 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 травня 2022 року, скаргу ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірною бездіяльність ДВС МЮУ щодо не зняття арешту з майна боржника ОСОБА_1 .

Зобов`язано ДВС МЮУ, у відповідності до частини четвертої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», зняти арешт з майна ОСОБА_1 , накладений постановою державного виконавця вказаного відділу від 18 серпня 2016 року в рамках виконавчого провадження № 51979308.

Установивши, що виконавчий лист від 05 липня 2016 року у справі № 2-378/11 був визнаний судом таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що уповноважена особа відділу ДВС МЮУ мала винести постанову про скасування заходів примусового виконання, застосованих постановою державного виконавця від 18 серпня 2016 року у виконавчому провадженні № 51979308, та дійшов висновку про визнання неправомірною бездіяльності виконавчої служби та зняття арешту, накладеного на майно ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № 51979308.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у червні 2022 року, ДВС МЮУ просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове про відмову у задоволенні скарги.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги те, що дії органу виконавчої служби в частині відмови у вчиненні такої виконавчої дії, як зняття арешту, за відсутності відкритого виконавчого провадження відповідають вимогам законодавства.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У серпні 2022 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень, та клопотання про розгляд справи за участі його представника.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

В ході вчинення виконавчих дій щодо виконання виконавчого листа від 05 липня 2016 року № 2-378/11 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованості за кредитом у розмірі 1 210 932,48 дол. США та заборгованості по процентам у розмірі 128 521,89 дол. США, постановою ДВС МЮУ від 18 серпня 2016 року було відкрито виконавче провадження № 51979308 та накладено арешт на все майно боржника в межах суми звернення стягнення.

26 жовтня 2018 року винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження». У зв'язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, питання про зняття арешту з майна боржника не вирішувалось.

28 серпня 2019 року Соборний ВДВС відкрив виконавче провадження № 59893268 з примусового виконання виконавчого листа від 05 липня 2016 року у справі № 2-378/11.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2021 року виконавчий лист від 05 липня 2016 року визнано таким, що не підлягає примусовому виконанню.

20 липня 2021 року виконавче провадження № 59893268 закінчено на підставі пункту 5 частини першої статті 39 та статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» та скасовано всі арешти, накладені в межах цього виконавчого провадження.

Однак арешт, накладений в межах виконавчого провадження № 51979308, накладений постановою державного виконавця від 18 серпня 2016 року, не знято.

На звернення ОСОБА_1 до відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МУЮ щодо зняття вказаного арешту йому листом від 18 серпня 2021 року повідомлено про відсутність підстав для винесення постанови про зняття арешту з майна.

Станом на 07 жовтня 2021 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно залишається зареєстрованим обтяження у вигляді арешту майна ОСОБА_1 , відповідно до постанови від 18 серпня 2016 року у виконавчому провадженні № 51979308.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до положень статті 124, пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. Вказане є складовою права на справедливий суд та однією із процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За змістом статті 1, частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, в межах якої виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виходячи із норм статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Згідно з частинами другою та третьою статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене права заявника).

Положеннями пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені протягом року виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Виконавче провадження підлягає закінченню у разі скасування рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (пункт 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відповідно до частини четвертої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо після повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених частиною першою статті 37 цього Закону, встановлено, що виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов`язання підлягають припиненню відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб`єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, незалежно від дати укладення такої угоди, арешти з майна боржника знімаються, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті під час примусового виконання рішення заходи, про що виконавець виносить постанову, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, виконавець вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.

Згідно з пунктом 20 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5, визначено, що у разі якщо після повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених частиною першою статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», встановлено, що такий виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов`язання підлягають припиненню відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб`єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, незалежно від дати укладення такої угоди, виконавець, керуючись частиною четвертою статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», виносить постанову про скасування заходів примусового виконання, здійснених під час виконання такого виконавчого документа, без винесення постанови про відновлення виконавчого провадження.

Відповідно до частини другої статті 50 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), у разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

Аналогічні приписи містяться у статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII), відповідно до яких у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 59 Закону № 1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню.

Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15 (провадження № 61-18160св19).

Суди попередніх інстанцій встановили, що виконавчий лист від 05 липня 2016 року у справі № 2-378/11 був визнаний судом таким, що не підлягає виконанню, однак виконавча служба відмовляється зняти арешт з майна боржника, накладений з метою виконання цього виконавчого документа.

З огляду на встановлені обставини суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про визнання неправомірною бездіяльності виконавчої служби та необхідність зняття арешту, накладеного на майно ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № 51979308.

Установивши, що виконавчий лист, задля виконання якого накладений арешт на майно боржника, визнано таким, що не підлягає виконанню, і боржник звертався із заявою про зняття цього арешту, уповноважена особа відділу ДВС МЮУ відповідно до вимог частини четвертої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» та пункту 20 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5, мала б винести постанову про скасування заходів примусового виконання у вигляді арешту майна боржника.

Безпідставними є аргументи касаційної скарги про те, що для скасування накладеного на майно боржника арешту необхідним є відновлення відповідного виконавчого провадження, оскільки у цій правовій ситуації відмова зняти арешт з майна боржника унеможливила б у подальшому здійснення належного захисту майнових прав заявника щодо зняття арешту з його майна.

Враховуючи те, що виконавчий лист від 05 липня 2016 року, на виконання якого накладений арешт на майно боржника, визнаний таким, що не підлягає виконанню, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника та відсутність у необхідності подальшого застосування такого арешту на майно боржника, бездіяльність виконавчої служби щодо незняття арешту з майна заявника є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння його майном.

Верховний Суд також звертає увагу, що ОСОБА_1 , який був боржником у виконавчому провадженні, позбавлений іншого способу захисту свого права на мирне володіння майном, аніж оскарження дій виконавця щодо незняття арешту із належного йому майна.

При цьому Верховний Суд виходить із того, що відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19), боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що дії органу виконавчої служби в частині відмови зняти арешт з майна боржника за відсутності відкритого виконавчого провадження і визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідають вимогам законодавства є необґрунтованими, оскільки спростовуються висновками викладеними в оскаржуваній постанові.

Аргументи касаційної скарги не містять у собі посилань на обставини чи докази, які спростовують висновки судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди з висновками суду першої та апеляційної інстанцій та переоцінки встановлених судами обставин, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Щодо клопотання про розгляд справи за участю сторін

Згідно з частиною 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за участю сторін слід відмовити.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 травня 2022 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта