Постанова
Іменем України
28 липня 2021 року
м. Київ
справа № 205/1932/18
провадження № 61-11503св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2019 року в складі судді Басової Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року в складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який в ході розгляду справи уточнила, та остаточно просила виділити їй в натурі 1/3 частини домоволодіння АДРЕСА_1 , припинивши право спільної часткової власності.
Позов мотивований тим, що вона є власником 1/3 частини домоволодіння АДРЕСА_1 . Співвласниками інших частин є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , кожній з яких належить по 1/3 частині домоволодіння.
Договір на отримання послуг з газопостачання, які отримують усі співвласники, укладений лише нею.
Оскільки належна їй частина житлового будинку є повністю відокремленою, згідно із запропонованим експертом варіантом розподілу в натурі житлового будинку АДРЕСА_1 співвласники мають окремі входи до своїх приміщень, які можуть використовуватись як самостійні об`єкти нерухомого майна, ОСОБА_1 просила задовольнити позовні вимоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що позивач не надала належних, допустимих та переконливих доказів про можливість виділення в натурі частки будинку, який перебуває у спільній частковій власності сторін, і яка відповідає її частці.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про недоведеність позовних вимог, визнав неможливим здійснити розподіл житлового будинку в натурі без відступлення від розміру ідеальних часток та визначення грошової компенсації на користь відповідачів, що призведе до порушення принципу рівності прав співвласників.
При цьому суд послався на висновок будівельно-технічної експертизи від 17 жовтня 2018 року № 890/10-18, проведений на замовлення ОСОБА_1 , в якому вказано, що кожному співвласнику у спірному будинку належить по 34,96 кв. м від загальної площі будинку, у той час як позивачу згідно з вказаною експертизою виділяється 39,1 кв. м, що не відповідає її частці у спільній частковій власності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що незважаючи на те, що під час розгляду справи було встановлено, що відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 17 жовтня 2018 року № 890/10-18 співвласники житлового будинку АДРЕСА_1 мають окремі входи до своїх приміщень та можуть використовувати їх як самостійні об`єкти нерухомого майна, суди попередніх інстанцій безпідставно відмовили в задоволенні позову. Вищевказаний висновок зроблений експертом на підставі його виїзду на місце та наявної технічної документації, при цьому будь-які посилання на необхідність переобладнання чи перепланування домоволодіння відсутні. Питання щодо переобладнання чи перепланування при поділі житлового будинку в натурі може ставитись лише у випадку самочинного будівництва, яким житловий будинок АДРЕСА_1 не являється.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не поданий.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 205/1932/18 з суду першої інстанції.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У серпні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що підставі договору дарування нерухомого майна від 18 листопада 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О. А., ОСОБА_1 є власником 1/3 частини домоволодіння АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є іншими співвласниками цього житлового будинку, частка кожної в якому становить 1/3.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Поняття спільної часткової власності визначено в частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.
Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні.
Згідно зі статтею 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.
У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
Виходячи з аналізу змісту норм статей 183 358 364 ЦК України можна дійти висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності.
Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то, з урахуванням конкретних обставин, такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.
Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.
Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна.
Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 на підтвердження позовних вимог долучила висновок експерта за результатами будівельно-технічної експертизи від 17 жовтня 2018 року № 890/10-18, проведеної за її заявою, відповідно до якого позивачу виділено загальну площу 39,1 кв. м, що не відповідає її частці у спільній частковій власності. Визначення ідеальних часток у майні після такого розподілу експертний висновок не містить.
При цьому судом на виконання вимог частини п`ятої статті 12 ЦПК України неодноразово роз`яснювалось ОСОБА_1 її право щодо заявлення клопотання про проведення судової експертизи, від якого позивач відмовилась.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, врахував, що загальна площа спірного житлового будинку становить 104,9 кв. м, а тому дійшов обґрунтованого висновку, що виділ позивачу в натурі 39,1 кв. м. без відступлення від розміру ідеальних часток та визначення грошової компенсації завдасть істотної шкоди та порушить принцип рівності прав інших співвласників.
Без висновку експерта суд позбавлений можливості на свій розсуд змінити частки у праві власності на майно та визначити розмір грошової компенсації відповідачам, частки яких зменшуються.
Загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати також інтереси обох сторін та встановлювати, зокрема: чи дійсно є можливим виділ частки в натурі; чи допускається такий виділ згідно із законодавством тощо.
На необхідність враховувати інтереси всіх учасників справи і заборону обмеження прав одних учасників за рахунок інших під час вирішення спору про виділ в натурі частки нерухомого майна у праві спільної часткової власності вказано в постанові Верховного Суду від 27 серпня 2020 року в справі № 592/6348/13-ц (провадження № 61-20796св19) та постанові Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року в справі № 6-4цс14.
Оскільки виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим лише тоді, коли кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності, Верховний Суд вважає правильним висновок апеляційного суду.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження апеляційного суду із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявниками у касаційних скаргах; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судами попередніх інстанцій, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді :В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко