Постанова
Іменем України
21 жовтня 2020 року
м. Київ
справа № 205/2442/18
провадження № 61-3150св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Друга Дніпровська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська у складі судді Мовчан Д. В. від 09 жовтня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарової М. О., від 18 грудня 2018 року,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності та визнання права власності в порядку спадкування.
В обґрунтування позову вказала, що у травні 1998 року було розірвано шлюб між її батьками, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Після смерті її батька у травні 2003 року відкрилась спадщина на належне йому майно, зокрема квартиру АДРЕСА_1 , що належала батькові, а також ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на праві спільної сумісної власності. На момент смерті батька їй виповнилось 13 років. Про факт наявності спадкового майна після смерті батька вона дізналась у листопаді 2017 року, і 29 березня 2018 року звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак нотаріус відмовила їй у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з тим, що спадщина була видана іншому спадкоємцю - відповідачу ОСОБА_2 .
У зв`язку з вищевикладеним, позивач просила суд поновити їй строк звернення до суду, визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 30 вересня 2014 року Другою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_5 , на 1/4 частину кв. АДРЕСА_1 та визнати за нею право власності на 1/4 частину цієї квартири в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 жовтня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що протягом шести місяців з дня відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 його дочка ОСОБА_1 не вчинила передбачених законом дій, що свідчать про прийняття нею спадщини після смерті батька, а тому є такою, що не прийняла спадщину. При цьому спадщину після смерті свого сина у встановленому законом порядку прийняв дід позивача ОСОБА_5 . Позивач не зверталась до суду із заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини після смерті батька і окрім цього звернулась до суду із цим позовом поза межами строку позовної давності. Разом із тим, у задоволенні позовних вимог судом відмовлено саме за їх безпідставністю, а не у зв'язку із пропуском позивачем вказаного строку.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 грудня 2018 року відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 жовтня 2018 року залишено без змін.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що визнання за позивачем права на спадкове майно по закінченню майже 15 років, після спливу встановленого законом шестимісячного строку для прийняття спадщини, з врахуванням оформленням такого права іншими спадкоємцями, є недопустимим, оскільки це порушувало б закріплене в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) право на справедливий суд у такому його елементі як правова визначеність. Оскільки позивач досягла повної цивільної дієздатності 27 грудня 2007 року, однак жодних дій для здійснення свого права на спадкування не вчинила, тому її спадкові права не порушені та не підлягають судовому захисту.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що при вирішенні спору суди не врахували той факт, що дід позивача ОСОБА_7 після смерті свого сина (батька позивача) прийняв спадщину, не повідомивши при цьому нотаріуса про наявність у покійного інших спадкоємців, в тому числі і позивача, яка мала право на обов`язкову частку у спадщині. За таких обставин права позивача як малолітньої особи на час відкриття спадщини після смерті батька є порушеними, а будь-які подальші правочини із належною їй обов`язковою часткою у спадщині після смерті батька є незаконними.
Відзив на касаційну скаргу не подано.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 12 лютого 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою суду від 13 жовтня 2020 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Позивач ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3 .
ОСОБА_5 (дід позивача), ОСОБА_6 (баба позивача) та ОСОБА_3 (батько позивача) на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого виконкомом міської ради народних депутатів м. Дніпропетровська 29 листопада 1996 року, належала квартира АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 - ОСОБА_3
30 вересня 2014 року державним нотаріусом Другої дніпропетровської нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
09 листопада 2013 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким на випадок своєї смерті зробив таке розпорядження: все своє майно, в тому числі і квартиру АДРЕСА_1 заповідав ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_5
29 березня 2018 року позивач звернулася до Другої Дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті її батька ОСОБА_3 , однак, їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, у зв`язку з тим, що спадщина була видана іншому спадкоємцю.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Цим вимогам оскаржувані судові рішення відповідають з таких підстав.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом.
Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій виходили із того, що ОСОБА_5 прийняв спадщину після смерті свого сина ОСОБА_3 шляхом фактичного вступу в управління (володіння) спадковим майном, а позивач ОСОБА_1 протягом шести місяців з дня відкриття спадщини після смерті батька у травні 2003 року, а також після набуття нею повної цивільної дієздатності у 2007 році, не здійснила передбачених законом дій, що свідчать про прийняття нею спадщини, і звернулась за захистом своїх спадкових прав через п`ятнадцять років після смерті батька, не надавши при цьому доказів обізнаності про його смерть саме у листопаді 2017 року.
Колегія суддів вважає цей висновок судів законним, обґрунтованим та таким, що відповідає обставинам та матеріалам справи.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці 2 та 3 пункту 1 своєї постанови № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР.
Оскільки спадщина після смерті батька позивача ОСОБА_3 відкрилась у 2003 році, тому спірні правовідносини урегульовані ЦК УРСР у редакції 1963 року.
За правилами статей 529-530 ЦК УРСР при спадкуванні за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти, подружжя та батьки померлого.
Статтею 561 ЦК УРСР у передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.
Згідно із статтею 549 ЦК УРСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні були бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Особи, які мали право на обов`язкову частку в спадщині на підставі статті 535 ЦК УРСР, у тому числі й малолітні діти спадкодавця, проте не здійснили дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 ЦК УРСР), мали право звернутися з позовом про продовження строку для прийняття спадщини (стаття 550 ЦК УРСР).
Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 ЦК УРСР).
Відповідно до частини першої статті 554 ЦК УРСР у разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.
Колегія суддів вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 як неповнолітньою, а в наступному і нею у повнолітньому віці, не було здійснено дій щодо виконання вимог статті 549 ЦК УРСР, відтак позивач спадщину не прийняла та пропустила строк для прийняття спадщини, питання про продовження їй строку для прийняття спадщини не ставила, належних та допустимих доказів того, що свідоцтво про право на спадщину за законом видано її діду ОСОБА_5 з порушенням вимог закону, не надала.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Разом з тим стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Установивши, що ОСОБА_5 прийняв спадщину після смерті свого сина ОСОБА_3 шляхом фактичного вступу в управління (володіння) спадковим майном, а позивач ОСОБА_1 протягом шести місяців з дня відкриття спадщини після смерті батька у травні 2003 року, а також після набуття нею повної цивільної дієздатності у 2007 році, не здійснила передбачених законом дій, що свідчать про прийняття нею спадщини, і звернулась за захистом своїх спадкових прав через п`ятнадцять років після смерті батька, не надавши при цьому доказів обізнаності про його смерть саме у листопаді 2017 року, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з огляду на правову визначеність, закріплену у статті 6 Конвенції, та оформлення спадщини після смерті ОСОБА_3 іншими спадкоємцями, констатувавши при цьому відсутність порушеного права ОСОБА_1 .
При цьому суди підставно врахували, що позивач не заявляла вимог про надання додаткового строку для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 .
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Доводи касаційної скарги про те, що дід позивача ОСОБА_7 після смерті свого сина (батька позивача) прийняв спадщину, не повідомивши при цьому нотаріуса про наявність у покійного інших спадкоємців, в тому числі і позивача, яка мала право на обов`язкову частку у спадщині, а також незаконно, на переконання позивача, розпорядився спадковим майном, не впливають на правильність вирішення судами справи та є безпідставними, оскільки з огляду на положення статті 549 ЦК УРСР ОСОБА_1 вважається такою, що відмовилась від спадщини, а тому її право на спадщину у вигляді частки спірної квартири на час розгляду цієї справи не порушене.
На відміну від чинного ЦК України (частина четверта статті 1268 ЦК України), норми ЦК Української РСР не містили положень про те, що малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину.
Відповідно до частини першої статті 14 ЦК Української РСР за неповнолітніх, які не досягли п`ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.
Разом із тим, матеріали справи не містять відомостей про вчинення матір'ю позивача або ОСОБА_1 особисто дій, передбачених статтею 549 ЦК УРСР, що свідчать про прийняття останньою спадщини після смерті її батька у травні 2003 року.
Враховуючи, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , що свідчить про відсутність в неї цивільного права, за захистом якого вона звернулась до суду, тому висновки судів попередніх інстанцій про те, що пред`явлені нею позовні вимоги визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та визнання права власності в порядку спадкування не підлягають задоволенню, ґрунтуються на нормах закону, матеріалах та обставинах справи.
Аналогічні правовідносини були предметом розгляду у справі № 138/1316/16-ц (провадження № 61-36791св18), у якій Верховний Суд також дійшов висновків про те, що з огляду на положення ЦК УРСР відсутність відомостей про вчинення неповнолітнім або його батьками дій, які б свідчили про прийняття спадщини, свідчить про відсутність у нього цивільного права, за захистом якого він звернувся до суду.
Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 жовтня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 грудня 2018 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович