№ 205/2614/19

Постанова

Іменем України

18 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 205/2614/19

провадження № 61-3055св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Новокодацький районний відділ Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Новокодацький районний відділ Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст заяви

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просив визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням у АДРЕСА_1 та зняти його з реєстраційного обліку за вказаною адресою

Зазначав, що відповідно до довідки про склад сім`ї за № 742, виданої 01 грудня 2017 року Департаментом адміністративних послуг дозвільних процедур, у даній квартирі зареєстровано та проживає четверо осіб, він, його дружина, донька та ОСОБА_2 .

Вказував, що ОСОБА_2 на даний час зареєстрований у квартирі, втім фактично, з дня реєстрації, не проживає у ній та не з`являється.

Посилавсь на те, що ОСОБА_2 не є членом його сім`ї та відповідними актами встановлено факт його не проживання за місцем реєстрації протягом тривалого часу, отже є таким, що втратив право на користування житловим приміщенням.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 09 липня 2019 року у складі судді Приходченко О. С. позов задовольнив частково. Визнав ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням у АДРЕСА_1 .

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач не є членом сім`ї позивача, керувався вимогами статей 71 72 ЖК України, та зазначив, що відповідач у спірній квартирі не проживає та ніколи не проживав, витрати на утримання квартири не несе, а тому вважав за можливе визнати його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 23 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 липня 2019 року скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовив.

Приймаючи постанову про відмову у задоволенні позову суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач позбавлений права звертатися із позовом про визнання відповідача таким, що втратив права користування житловим приміщенням на підставі статей 71 72 ЖК України, а посилання у позові на приписи статей 316 317 319 ЦК України також є хибними, оскільки він не є власником спірної квартири.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

В квітні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Пац В. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року, в якій просить оскаржену постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Представник заявника вказує, що апеляційний суд не врахував правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17 де вказано, що із урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15 16 ЦК України, статей 64 65 71 72 ЖК Української РСР, враховуючи те, що особа, яка на законних підставах вселилися в жиле приміщення як член сім`ї наймача та зареєстрована у ньому, набула рівного права із наймачем на користування жилим приміщенням, несе тягар його утримання, така особа має право на звернення до суду за захистом своїх прав, зокрема і з позовом про визнання іншої особи (зокрема й наймача) такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Вказує на порушення апеляційний судом норм процесуального права, яке виявилось у тому, що суд необґрунтовано прийняв до уваги докази, які не були подані відповідачем до суду першої інстанції, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 522/8381/15 та у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 909/722/14.

Аргументом касаційної скарги є також те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 07 липня 2022 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.

Справа № 205/2614/19 надійшла до Верховного Суду 25 липня 2022 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до ордеру на службову житлову площу № 2 (2007) від 13 жовтня 2007 року, який було видано Дніпропетровським лінійним виробничим управлінням магістральних газопроводів на підставі рішення профкому та адміністрації ДЛВУМГ № 93 від 13 жовтня 2007 року, відповідальним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 (а. с. 6).

З довідки від 01 грудня 2017 року № 742, виданої ЦНАП Дніпровської міськради встановлено, що у спірній квартирі зареєстровано позивача - ОСОБА_1 , його дружину - ОСОБА_3 та малолітню доньку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також відповідача ОСОБА_2 (а. с. 13).

Згідно з актами від 14 березня 2019 року, складеного комісією у складі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , затвердженого заступником директора КП «Жилсервіс-2» Майдан А. Д., та від 23 жовтня 2018 року, складеного комісією у складі ОСОБА_5 і ОСОБА_7 , затвердженого заступником директора КП «Жилсервіс-2» Майдан А. Д., відповідач ОСОБА_2 за адресою реєстрації на теперішній час не проживає та ніколи не проживав (а. с. 14, 15).

Заперечуючи проти рішення суду та задоволення позову, відповідач ОСОБА_2 до апеляційної скарги долучив ордер № 3 (2006 р.) про право на зайняття службової жилої площі у гуртожитку на АДРЕСА_1 , яка складається із однієї кімнати площею 11,8 кв. м (а. с. 71).

З копії ордеру позивача апеляційний суд встановив, що він має право на зайняття службової житлової площі - гуртожиток на АДРЕСА_1 , яка складається із однієї кімнати площею 15,8 кв. м.

Разом із тим апеляційний суд встановив, що позивач та відповідач мають відповідні ордери на зайняття службової житлової площі в квартирі АДРЕСА_1 . Позивач у кімнаті площею 15,8 кв. м, а відповідач у кімнаті площею 11,8 кв. м.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).

Згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 8 Конвенції гарантовано право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

У статті 41 Конституції України зазначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Складовими права на житло є забезпечення умов з приводу можливості кожного громадянина мати житло і гарантовану непорушність права користування житлом.

Громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів (частина перша статті 9 ЖК України).

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статей 71 72 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц сформульовано висновок про те, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним. Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

У справі, що переглядається, позивач - ОСОБА_1 звернувся із позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою, яка не перебуває у його власності.

Згідно з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Статтею 122 ЖК Української РСР передбачено, що на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

Згідно зі статтею 124 ЖК Української РСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Колегія суддів вважає, що встановивши, що позивач та відповідач мають відповідні ордери на зайняття службової житловою площі в квартирі АДРЕСА_1 - позивач у кімнаті площею 15,8 кв. м, а відповідач у кімнаті площею - 11,8 кв. м суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17 колегія суддів відхиляє, адже у наведеній справі свої вимоги позивач мотивувала тим, що згідно ордеру № 2297 від 31 січня 2002 року вона та її чоловік ОСОБА_2 отримали у користування житлову площу у розмірі 11,5 кв. м в кімнаті АДРЕСА_1. Починаючи з грудня 2016 року, у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, відповідач, зібравши свої особисті речі, виїхав із вказаної кімнати у невідомому напрямку. Зазначала, що вона єдина, хто фактично проживає у кімнаті, сплачує комунальні платежі.

Отже фактичні обставини у справі, яка є предметом касаційного перегляду та у наведеній заявником справі не однакові.

Щодо доводів касаційної скарги відносно порушень апеляційним судом норм процесуального права, яке виявилось у тому, що суд необґрунтовано прийняв до уваги докази, які не були подані відповідачем до суду першої інстанції, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 522/8381/15 та у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 909/722/14 колегія суддів зазначає таке.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом (частина друга статті 95 ЦПК України).

Частинами першою, третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою місцевого суду від 02 травня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на 31 травня 2019 року.

31 травня 2019 року місцевим судом було постановлено ухвалу про відкладення судового розгляду та призначення дати розгляду справи на 09 липня 2019 року.

Докази отримання відповідачем ОСОБА_2 копій вказаних ухвал з додатками в матеріалах справи відсутні.

Таким чином, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, оцінивши докази, надані сторонами, у їх сукупності, доводи сторін спору, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що в силу положень статей 71 72 ЖК України втратив право користування спірним житловим приміщенням.

Разом з тим зазначені висновки не суперечать правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 522/8381/15 та у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 909/722/14.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до частини п`ятої статті 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

За приписами частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Частиною шостою статті 19 ЦПК України визначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); 4) справи про розірвання шлюбу; 5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частина четверта статті 274 ЦПК України містить імперативну норму, яка визначає перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження.

Цей перелік ґрунтується на класифікації справ за матеріально-правовою ознакою, тобто за характером спірних матеріально-правових відносин.

Так, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1 - 5 цієї частини.

Предметом позову у розглядуваній справі є вимога немайнового характеру - визнання визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Правозастосування у даній категорії справ характеризується сталістю як законодавства так і судової практики. Справа, що переглядається, не належить до тих, які відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України не можуть бути розглянуті у порядку спрощеного позовного провадження. Врахувавши вказані обставини та вимоги статті 19, частини третьої статті 274 ЦПК України, суд першої інстанції обґрунтовано визнав розглядувану справу справою незначної складності та дійшов висновку про можливість її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Таким чином з огляду на вищенаведене та враховуючи ту обставину, що позивач - ОСОБА_1 не подавав клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом), а суд апеляційної інстанції здійснив розгляд справи у відкритому судовому засіданні, колегія суддів відхиляє вказаний аргумент касаційної скарги ОСОБА_1 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, нема.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров