Постанова
Іменем України
08 вересня2021 року
м. Київ
справа № 206/2703/19
провадження № 61-18686св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Восьма дніпровська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , який проживав у будинку АДРЕСА_1 , успадкованому ним після смерті його матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , і після його смерті відкрилась спадщина на вказаний будинок. 18 червня 2003 року на її ім`я видано свідоцтво про право на спадщину за законом на цей будинок.
Вказувала, що на момент смерті батька їй було дев`ять років та оформленням усіх спадкових прав займалась її мати як законний представник.
Зазначала, що у 2019 році від сторонніх осіб їй стало відомо про те, що до складу її спадкового майна входила ще й земельна ділянка (пай), та для з`ясування даного питання вона звернулась до Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори, а 07 березня 2019 року отримала відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки її батько 15 листопада 2000 року склав заповіт, яким земельну ділянку (пай), що знаходиться в КСП «Україна» (Чаплі) с. Любимівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області, заповідав ОСОБА_2 , яка 11 листопада 2002 року отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом.
Вказувала на те, що вона як неповнолітня дитина спадкодавця мала право успадкувати 2/3 частини земельної ділянки, на яку видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім`я ОСОБА_2 , а тому оспорюваний свідоцтвом про право на спадщину за заповітом порушено її право на обов`язкову частку у зазначеному спадковому майні.
Про порушення свого права їй стало відомо після отримання постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 07 березня 2019 року.
З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просила визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 11 листопада 2002 року за реєстровим номером № 2-2956, видане Восьмою дніпропетровською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_2 на земельну ділянку (пай), що знаходиться в КСП «Україна» (Чаплі) с. Любимівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області, розміром 4,53 в умовних кадастрових гектарах без визначення цієї частки в натурі (на місцевості).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із їх необґрунтованості та недоведеності, зазначивши, що цивільне судочинство не може ґрунтуватись на припущеннях, крім того, встановив порушення позивачем процесуального строку на звернення до суду з цим позовом.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з підставності позовних вимог, оскільки в силу положень статей 529 535 ЦК Української РСР ОСОБА_1 мала право на отримання 2/3 частки від спірного спадкового майна, а тому оспорюваним свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 11 листопада 2002 року порушені права позивача як спадкоємця за законом, яка повинна була отримати також право на земельну частку (пай).
Враховуючи те, що свідоцтво про право на спадщину за заповітом видано відповідачу 11 листопада 2002 року, а позивачка звернулася до суду з цим позовом у 2019 році, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачка пропустила строк позовної давності, про застосування якого заявила відповідачка, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
При цьому апеляційний суд зазначив, що посилання позивачки на те, що про порушення своїх прав вона дізналась лише у 2019 році, не беруться до уваги, оскільки не доведені належними та допустимими доказами.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні її позову, дійшов помилкового висновку про те, що вона пропустила строк позовної давності.
Вказуючи на те, що вона не довела належними та допустимими доказами те, що вона дізналась про існування оспорюваного свідоцтва лише у 2019 році, апеляційний суд не врахував таке.
До 2016 року право власності на земельну частку (пай) реєструвалося в органах земельного кадастру того району, де знаходилася земельна частка. Отже, можливість перевірити право власності та визначити сукупність спадково майна щодо земельної частки (паю) під час оформлення спадщини через електронний Державний реєстр було відсутнє.
За таких обставин об`єктивно вона або її законний представник не мали можливості дізнатися про наявність спадкового майна до 2016 року. До цього моменту, щоб заявити свої права на обов`язкову частку у спадщині, вона або її законний представник мали би знати, у якій області та в якому районі знаходиться така земельна частка (пай), і надати такі відомості.
На момент оформлення спадщини в порядку спадкування за законом та видачі їй свідоцтва про право на спадщину за законом на спадковий житловий будинок, нотаріусу Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори було відомо про наявність спадкового майна, яке відрізняється від житлового будинку, так як саме ним раніше було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім`я ОСОБА_2 , спадкова справа знаходилася у Восьмій дніпровській державній нотаріальній конторі.
При цьому нотаріус, під час видачі свідоцтва на спадщину за законом, допустив порушення вимог глави 3 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 року № 18/5, якою визначено порядок видачі свідоцтва про право на спадщину, а саме щодо зазначення у свідоцтві про право на спадщину відомостей про видані частки або інше майно іншим спадкоємцям.
Отже, вона та її законний представник не мали можливості знати про видане раніше свідоцтво про право на спадщину за заповітом, оскільки нотаріус у порушення вимог вказаної Інструкції не вказав такі відомості. У зв`язку з такими діями нотаріуса від неї приховано відомості про наявність іншого спадкового майна, яке відрізняється від нерухомого майна, на яке нотаріус їй видав свідоцтво про право на спадщину за законом, та обов`язкова частина на яке передбачена законом на користь неповнолітньої дитини та є обов`язковою для видачі, відповідно до статті 535 ЦК Української РСР.
Нотаріус, який видавав свідоцтво про право на спадщину за законом, не повідомив її законного представника про наявність заповіту та про видане свідоцтво про спадщину за заповітом.
Отже, що вона об`єктивно не могла знати та дізнатися про існування спадкового майна у вигляді земельної ділянки (паю).
При цьому апеляційний суд не врахував, що заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом було подано без пропуску строків, коли їй було дев`ять років. Вона прийняла той об`єм спадщини, який було вказано нотаріусом у свідоцтві про право на спадщину. Факт приховання від неї відомостей про обов`язкову частку та її розмір не вказує на її відмову від спадщини, а саме від обов`язкової частки спадщини, яка була успадкована за заповітом.
Підставами касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права,
а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-й (провадження № 14-381цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18).
Відповідачка не скористалась правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направила.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилась спадщина.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 квітня 2003 року у справі № 2-1812/03 встановлено факт, що ОСОБА_3 є батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
На підставі вказаного судового рішення, 13 травня 2003 року відділом реєстрації актів громадянського стану Самарського районного управління юстиції м. Дніпропетровська внесено зміни до актового запису від 30 вересня 1992 року № 1122 про народження ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та повторно видано свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 .
За життя ОСОБА_3 склав заповіт, за яким сертифікат на право на земельну ділянку (пай), що знаходиться в КСП «Україна» (Чаплі) с. Любимівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області, розміром 4,53 в умовних кадастрових гектарах без визначення цієї частки в натурі (на місцевості), заповів ОСОБА_2 . Заповіт посвідчено 15 листопада 2000 року приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі за № 2067.
11 листопада 2002 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку (пай), що знаходиться в КСП «Україна» (Чаплі) с. Любимівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області, розміром 4,53 в умовних кадастрових гектарах без визначення цієї частки в натурі (на місцевості), яка належала спадкодавцю на підставі сертифіката на право на земельну ділянку частку (пай) серії ДП № 0345933, виданого 22 червня 2000 року.
18 червня 2003 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 56,2 кв. м, житловою площею 28,5 кв. м, що розташований на земельній ділянці площею 1 394 кв. м.
На момент прийняття спадщини після смерті батька, ОСОБА_1 виповнилося дев`ять років, тому оформленням спадщини займалась її матір ОСОБА_5 .
07 березня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку (пай), що знаходиться в КСП «Україна» (Чаплі) с. Любимівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області, розміром 4,53 в умовних кадастрових гектарах, без визначення цієї частки в натурі (на місцевості).
Постановою державного нотаріуса Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори від 07 березня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , на вказане спадкове майно у зв`язку з тим, що свідоцтво про право на спадщину за заповітом на зазначене майно 11 листопада 2002 року отримала ОСОБА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам постанова апеляційного суду не відповідає.
Щодо суті позовних вимог
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР 1963 року.
Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.
Відповідно до статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Згідно зі статтею 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця.
Статтею 535 ЦК УРСР передбачено, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов`язкова частка). При визначенні розміру обов`язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.
Згідно із статтями 548 549 ЦК УРСР для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_1 як спадкоємець першої черги у строк, передбачений законом, через законного представника звернулась до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , тобто прийняла спадщину.
ОСОБА_1 на час відкриття спадщини була неповнолітньою, є єдиним спадкоємцем за законом, а тому незалежно від змісту заповіту, складеного ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , мала право на отримання 2/3 частини від спірного спадкового майна - земельної частки (паю).
При цьому отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 560 ЦК УРСР, яка діяла на момент відкриття спадщини, є правом, а не обов`язком спадкоємця.
Відповідно до частини першої статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не має право на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Отже, оспорюваним свідоцтвом про право на спадщину за заповітом порушені права позивачки як спадкоємця за законом, яка має право на обов`язкову частку у спадщині, оскільки при видачі відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом не було враховано розміру частки позивача у спадковому майні.
Щодо строку позовної давності
Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Згідно із частиною третьою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленої до винесення ним рішення.
У відзиві на позовну заяву відповідачка, посилаючись на те, що ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності, просила відмовити у задоволенні позову.
Відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд апеляційної інстанції виходив із того, що свідоцтво про право на спадщину за заповітом видано відповідачу 11 листопада 2002 року, а позивачка звернулася до суду з цим позовом у 2019 році, тобто пропустила строк позовної давності, про застосування якого заявила відповідачка.
Однак з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна, з огляду на таке.
Так, ОСОБА_1 у позовній заяві посилалась на те, що вона дізналась про порушення її спадкових прав у 2019 року, а саме після відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом з тих підстав, що на спірне майно нотаріус видав свідоцтво про право на спадщину за заповітом відповідачу.
У справі, яка переглядається, установлено, що на підставі заяви відповідачки від 14 червня 2002 року Восьмою дніпровською державною нотаріальною конторою заведена спадкова справа № 331/02 щодо померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , а 11 листопада 2002 року відповідачці видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом.
Мати позивачки як її законний представник звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини 17 червня 2003 року, тобто після внесення змін до актового запису про народження ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Свідоцтво про право на спадщину за законом видано ОСОБА_1 лише на житловий будинок АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці площею 1 394 кв. м, хоча ОСОБА_1 , яка на час відкриття спадщини була неповнолітньою, незалежно від змісту заповіту, складеного ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , мала право на отримання 2/3 частини від спадкового майна у вигляду земельної частки (паю).
Відповідно до пункту 109 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, чинної на час виникнення спірних правовідносин (далі - Інструкція), свідоцтво про право на спадщину видається за заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім`я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо. При цьому в кожному свідоцтві зазначається все спадкове майно і перелічуються всі спадкоємці та визначається частка спадщини спадкоємця, якому видається свідоцтво про право на спадщину. Якщо свідоцтво про право на спадщину видається державним нотаріусом не на всю спадщину, в тексті його зазначається, яка частка спадщини залишається відкритою.
Пунктом 113 Інструкції передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини.
Відповідно до пункту 125 глави 3 Інструкції в державній нотаріальній конторі ведеться книга обліку спадкових справ (додаток № 4) та алфавітна книга спадкових справ.
У книзі обліку спадкових справ реєструються: заяви про прийняття спадщини, про видачу свідоцтв про право на спадщину, про відмову від спадщини, розпорядження державного нотаріуса про сплату видатків за рахунок спадкового майна, претензії кредиторів, а також заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна, за якими були вжиті ці заходи. На підставі однієї із перерахованих заяв, зареєстрованої першою, заводиться спадкова справа на ім`я померлого. Нотаріус за даними Єдиного реєстру заповітів та спадкових справ перевіряє наявність заведеної спадкової справи. У разі підтвердження цього факту нотаріус відмовляє у прийнятті заяви (іншого документа), рекомендуючи заявнику подати її за місцезнаходженням цієї справи, а в разі потреби - вимагає цю справу для подальшого провадження.
Усі наступні заяви (додаткові, від інших спадкоємців і кредиторів) також реєструються в книзі обліку спадкових справ під самостійними номерами та в хронологічному порядку. В спадкову справу підшиваються документи, які були витребувані від спадкоємців, підприємств, установ чи організацій, подані іншими, крім спадкоємців, громадянами, а також примірник свідоцтва про право на спадщину. Усі заведені спадкові справи та відомості про списання спадкової справи до архіву підлягають обов`язковій реєстрації в Єдиному реєстрі заповітів та спадкових справ у порядку, передбаченому Положенням про Єдиний реєстр заповітів та спадкових справ.
Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі 6-496цс17, суд має дослідити, чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення спадкоємця про відкриття спадщини.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав пропуску строку позовної давності та посилаючись на те, що позивачка не довела, що вона дізналась про порушення її прав у 2019 році, апеляційний суд на вищевказане положення Інструкції уваги не звернув, не надав належної правової оцінки доводам ОСОБА_1 про те, що державний нотаріус не повідомляв її законного представника про наявність заповіту та видачу відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, а про порушення свого права на частину спадкового майна вона дізналась лише 07 березня 2019 року з постанови нотаріуса, якою їй відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька, у зв`язку з тим, що відповідачці видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом.
При цьому апеляційний суд не врахував, що цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку.
Враховуючи наведене, висновки суду апеляційної інстанції не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням закону.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Таким чином, у силу наданих процесуальним законом повноважень, суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судом попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку, у тому числі усувати недоліки висновків суду, які є припущеннями, у зв`язку з чим суд касаційної інстанції позбавлений можливості ухвалити власне рішення.
Відповідно до пункту 1 частин третьої і четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець