Постанова
Іменем України
09 березня 2021 року
м. Київ
справа № 206/3112/18
провадження № 61-6452св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 як правонаступник ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко Валентина Володимирівна, територіальний центр надання соціальних послуг Самарського району м. Дніпра,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 як правонаступника ОСОБА_2 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 25 жовтня 2018 року в складі судді Кушнірчука Р. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду в складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О., від 05 лютого 2019 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В. В., територіальний центр надання соціальних послуг Самарського району м. Дніпра, про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності.
В обґрунтування своїх вимог вказала, що 27 липня 2017 року між сторонами було укладено договір довічного утримання, за ким вона передала у власність відповідача житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, що знаходиться за цією ж адресою, площею 0,0427 га, кадастровий номер 1210100000:09:381:0065. На зазначене майно нотаріусом було накладено заборону на відчуження. За вказаним договором відповідач взяла на себе зобов`язання надавати позивачу догляд, визначений його умовами, які узгоджені між сторонами. З моменту укладання договору до грудня 2017 року включно відповідач майже виконувала свої зобов`язання, а з січня 2018 року їх стосунки змінились та відповідач припинила виконувати свої зобов`язання. Невиконання відповідачем своїх зобов`язань з січня 2018 року змусило позивача звернутися за допомогою до територіального центру надання соціальних послуг у якому вона перебувала на обліку до укладання договору довічного утримання. У зв`язку з тяжким станом здоров`я, 31 травня 2018 року вона через свого представника звернулась до відповідача листом з проханням розірвати укладену між ними угоду, однак відповідач повідомила їй, що добровільно розірвати угоду не бажає, тому вона вимушена звернутися до суду з цим позовом.
Враховуючи зазначене, позивач просила суд розірвати договір довічного утримання (догляду), укладений між сторонами, та визнати за нею право власності на житловий будинок та земельну ділянку.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 25 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що позивач не надала суду доказів на підтвердження ухилення відповідача від виконання умов договору довічного утримання. Крім того, позивачем не було наведено які саме обов`язки за договором довічного утримання відповідачем не виконуються чи виконуються неналежно. За таких обставин суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для розірвання спірного договору довічного утримання та задоволення інших похідних від цих вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, яка надійшла до Верховного Суду у березні 2019 року, ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що при вирішенні спору суди безпідставно врахували обставини проведення відповідачем за особистий рахунок ремонтних робіт у будинку, що є предметом оскаржуваного договору дарування, оскільки такі роботи проведені нею лише у сараї, та не врахували, що відповідач, подавши зустрічний позов про стягнення коштів, який не був прийнятий судом до розгляду, фактично погодилась із розірванням оскаржуваного договору довічного утримання, чим частково визнала позовні вимоги ОСОБА_2 . Крім того, суди безпідставно не узяли до уваги, що відповідач на виконання умов договору за 10 місяців витрачено 4 679,52 грн, а не 5 000 грн як передбачено договором. Вказане свідчить про неналежне виконання відповідачем умов договору. Суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання позивача про витребування у відповідача правовстановлюючих документів на майно, що є предметом договору довічного утримання. У порушення процесуальних норм суд апеляційної інстанції призначив справу до розгляду через 42 дні. Суд першої інстанції помилково відніс справу до категорії малозначних.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 26 червня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
29 липня 2020 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_3 , в якій остання вказала про смерть позивача ОСОБА_2 .
Ухвалою Верховного Суду від 25 серпня 2020 року касаційне провадження у справі зупинене до залучення до участі у справі спадкоємців позивача.
Ухвалою Верховного Суду від 09 березня 2021 року касаційне провадження у справі поновлено та залучено ОСОБА_1 до участі у справі як правонаступника ОСОБА_2 .
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 липня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір довічного утримання, за умовами якого позивач передала у власність відповідачу житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, що знаходиться за цією ж адресою, площею 0,0427 га (у тому числі за земельними угіддями 0,0427 га - під житловою забудовою), кадастровий номер 1210100000:09:381:0065, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруди (присадибна ділянка).
Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Лозенко В. В. та зареєстровано в реєстрі за № 1419.
Пунктами 2.1. та 2.2. договору довічного утримання визначено, що відповідач зобов`язалася забезпечувати позивача утриманням та доглядом довічно у вигляді: надання побутових послуг; забезпечення житлом шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваній нерухомості; щотижневого забезпечення продуктами харчування шляхом організації їх доставки за місцем його проживання та оплати їх вартості; забезпечення приготування щоденного триразового калорійного харчування (сніданок, обід і вечеря); забезпечення постійним цілодобовим доглядом; щомісячної оплати комунальних послуг за відчужуване нерухоме майно у терміни, встановлені відповідними договорами про надання таких послуг, незалежно від того, ким вони укладені; забезпечення належними лікарськими засобами на підставі виданих лікарями рецептів та належного лікування; забезпечення надання медичної допомоги удома лікарями загального профілю, а також лікарями - спеціалістами (діагностичне обстеження, процедури, маніпуляції, консультування, уколи, масаж); забезпечення відповідним сезонним одягом та взуттям; забезпечення пресою.
Утримання, у тому числі забезпечення харчуванням, одягом, необхідною допомогою, включаючи медичну, має грошовий еквівалент і оцінений сторонами за спільною згодою у розмірі 500 грн на місяць.
З моменту укладання договору довічного утримання по липень 2018 року відповідач щомісячно сплачувала вартість комунальних послуг за відчужуване нерухоме майно.
Матеріли справи містять копії нотаток позивача, датовані 11 квітня 2018 року та 24 квітня 2018 року, з переліком придбання відповідачем продуктів харчування (а.с. 41).
Дані обставини не заперечувались позивачем.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частин першої та другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статей 525 526 530 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається.
Статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Договір довічного утримання є однією із правових форм забезпечення непрацездатних за віком або за станом здоров`я фізичних осіб. Недієздатна особа, відчужуючи квартиру (домоволодіння) передусім має на меті отримання утримання, догляду і інших послуг, яких вона потребує в наслідок недієздатності.
Закон чи договір не ставить в залежність факт належності здійсненого забезпечення утриманням чи доглядом від прийняття виконання таких дій відчужувачем. Відтак зобов`язання за договором довічного утримання вважається належно виконаним з моменту вчинення передбаченої договором дії набувачем. Мотиви неприйняття виконання, як і сам факт такого неприйняття не мають правового значення до вирішення питання про належність виконання набувачем своїх обов`язків.
Згідно з частиною першою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.
За правилами статті 751 ЦК України матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, и у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.
Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).
Згідно з вимогами статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання, суди попередніх інстанцій, виходячи з правової природи цього договору, аналізу умов договору довічного утримання від 27 липня 2017 року, положень статті 755 ЦК України та підстав позову, дійшли правильного висновку, що відповідач станом на час звернення позивача до суду із цим позовом належним чином виконувала умови вказаного договору, а остання у свою чергу не надала суду належних та допустимих доказів істотного порушенням ОСОБА_3 умов договору довічного утримання, не довівши наявність правових підстав для його розірвання.
При цьому суди надали належну правову оцінку показам свідків, жоден з яких не підтвердив неналежне виконання відповідачем умов договору довічного утримання, а також письмовим доказам, які беззаперечно свідчать про те, що станом на січень 2018 року відповідач виконувала умови спірного договору, що не було спростовано стороною позивача, яка вказувала у позовній заяві що з цього часу ОСОБА_3 їх не виконувала.
Разом із тим, судом першої інстанції були встановлені обставини перешкоджання позивачем відповідачу у виконанні умов договору шляхом недопуску останньої до місця свого проживання, а також проведення ОСОБА_3 ремонтних робіт у помешканні ОСОБА_2 вартістю 17 216 грн.
За таких обставин, суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про відсутність обумовлених укладеним сторонами договором та чинним законодавством підстав для розірвання договору довічного утримання від 27 липня 2017 року.
Доводи касаційної скарги про неналежність цих доказів є безпідставними та необґрунтованими.
Крім того, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Разом із тим не є правовою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду також тривалий, на переконання позивача, строк розгляду справи судом апеляційної інстанції (64 дні).
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 як правонаступника ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 25 жовтня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара