Постанова
Іменем України
07 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 214/4692/16-ц
провадження № 61-15322св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги адвоката Рагозіної Оксани Вадимівни в інтересах ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2019 року та ОСОБА_1 на рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 квітня 2019 року у складі судді Попова В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2019 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, набутого подружжям за час шлюбу.
Позовна заява мотивована тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі із 02 червня 2001 року до 18 листопада 2008 року.
Під час шлюбу з відповідачем та проживання однією сім`єю, а саме 14 листопада 2006 року, ними придбано за спільні сімейні кошти на ім`я відповідача квартиру АДРЕСА_1 .
Покупцем квартири, яка була придбана під час спільного подружнього життя з відповідачем, зазначено ОСОБА_3 , оскільки на той час сторони перебували у добрих сімейних стосунках і він не вимагав, щоб у договорі його зазначили як другого покупця.
Позивач вважав, що зазначене майно є спільною сумісною власністю подружжя у рівних частках. Шлюбного договору сторони не укладали. На сьогоднішній день, відповідач відмовляється у добровільному порядку поділити спільне майно, а саме спірну квартиру.
Просив суд: визнати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 69,47 кв. м, житловою площею 48,00 кв. м, спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/2 частину спірної квартири, придбаної за договором купівлі-продажу квартири від 14 листопада 2006 року.
У березні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання майна особистою приватною власністю.
Зустрічний позов мотивований тим, що вона 02 червня 2001 року уклала шлюб з відповідачем. Від шлюбу дітей не мають. За час шлюбу вона, взявши гроші у борг, за договором купівлі-продажу квартири від 14 листопада 2006 року, придбала квартиру АДРЕСА_1 .
Оскільки чоловік на той час працював дільничним інспектором міліції та мав дуже незначну заробітну плату, вони домовились, що вона сама, своїми власними коштами та на свій розсуд, сплачує за квартиру, а він не має на неї жодних претензій.
На час розірвання шлюбу ОСОБА_1 визнавав за нею право особистої приватної власності на спірну квартиру, про що свідчить відсутність позову про розподіл майна.
Просила суд визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 квітня 2019 року у позові ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у відшкодування сплаченого судового збору 1 209,00 грн.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірну квартиру ОСОБА_2 придбала за особисті кошти, а тому зазначена квартира є її особистою приватною власністю відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України.
Наведене підтверджується нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_1 про відсутність матеріальних та моральних претензій на зазначену квартиру, показаннями свідків, допитаних в судовому засіданні за заявою ОСОБА_2 та розпискою від 14 листопада 2006 року з її боку на ім`я ОСОБА_4 , з яким у неї були позашлюбні стосунки, про отримання у борг коштів в розмірі 24 000,00 грн на придбання спірної квартири. Борг в подальшому вона повернула 08 жовтня 2016 року згідно з розпискою за власні кошти, а ОСОБА_1 не приймав участі ані в погашенні боргу, ані в утриманні квартири.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано.
У позові ОСОБА_1 відмовлено. У зустрічному позові ОСОБА_2 відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що квартира, яка придбана сторонами в період шлюбу та зареєстрована на ОСОБА_2 , придбана за її особисті кошти. Розписка від 14 листопада 2006 року не може бути покладена в основу рішення, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, оригінали розписок про надання боргу та його повернення до суду першої інстанції не надано, а дата отримання боргу та його повернення мають розбіжності (отримано борг 14 листопада 2006 року, а повернуто 08 жовтня 2006 року. Відповідачем за первісним позовом ця обставина спростована не була і достовірність цього доказу викликала сумнів у колегії суддів.
Інших належних та допустимих доказів на підтвердження придбання квартири за особисті кошти ОСОБА_2 до суду першої інстанції або до суду апеляційної інстанції не надала. Рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях або лише на показах свідків.
Відповідач за первісним позовом наполягала на застосуванні позовної давності та просила залишити позов ОСОБА_1 без задоволення у зв`язку із пропуском трирічного строку позовної давності.
Ураховуючи те, що у ОСОБА_1 перебіг строку позовної давності розпочався 18 листопада 2008 року - у день розірвання шлюбу, сторони перестали проживати однією родиною у листопаді 2008 року, ОСОБА_1 звернувся із позовом тільки у серпні 2016 року, тобто зі спливом 8 років, клопотання про поновлення трирічного строку позовної давності з обґрунтуванням поважності такого пропуску ОСОБА_1 до суду не надано, тому в задоволенні позову ОСОБА_1 необхідно відмовити у зв`язку із пропуском трирічного строку позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2019 року до Верховного Суду, адвокат Рагозіна О. В. в інтересах ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого суду.
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції повністю, постанову суду апеляційної інстанції скасувати в частині відмови у позові ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення про задоволення його позову та відмову у зустрічному позові.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за скаргою адвоката Рагозіної О. В. в інтересах ОСОБА_2 у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 у справі та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга Рагозіної О. В. в інтересах ОСОБА_2 , мотивована тим, що суд апеляційної інстанції позбавив сторони можливості бути присутніми у судовому засіданні та надати особисті пояснення, розписка про повернення грошових коштів знаходиться у ОСОБА_6 , була надана суду першої інстанції для огляду, однак представник позивача ОСОБА_1 не заявив клопотання про призначення експертизи документа; зазначення у розписці про повернення коштів дати 08 жовтня 2006 року є опискою, про що зазначив свідок ОСОБА_4 .
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що після розірвання шлюбу сторони продовжували проживати однією сім`єю у спірній квартирі до червня 2016 року, що підтверджується розпискою ОСОБА_6 ; іншого житла позивач не має, представником позивача подано клопотання про призначення експертизи розписок про отримання та повернення боргу, однак відповідач не надала оригіналів розписок, тобто не довела того, що квартира придбана за її особисті кошти; у заяві ОСОБА_1 наданій нотаріусу, позивач не заперечував проти придбання квартири та йому було роз`яснено вимоги статті 61 СК України, тобто в момент укладення договору купівлі-продажу квартири подружжю був відомий статус нерухомості, яка придбана в інтересах сім`ї; строк позовної давності розпочався у липні 2016 року після того, як сторони припинили спільне проживання і відповідач повідомила позивачу про те, що квартира є її особистою власністю, а тому він не пропустив строк для звернення до суду.
У вересні 2019 року до суду надійшли заперечення на касаційну скаргу, у яких адвокат Рагозіна О. В. в інтересах ОСОБА_2 просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що сторони перебували у шлюбі із 02 червня 2001 року до 18 листопада 2008 року.
За договором купівлі-продажу від 14 листопада 2006 року, ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_2 . Продаж квартири вчинено за 23 852,00 грн (а. с. 54).
Згідно з витягом про реєстрацію права власності від 21 листопада 2006 року, 21 листопада 2006 року зазначена квартира зареєстрована за ОСОБА_2 у комунальному підприємстві «Криворізьке бюро технічної інвентаризації» на праві приватної власності (а. с. 55).
ОСОБА_2 для придбання спірної квартири отримала у борг 24 000,00 грн у ОСОБА_4 , про що дала розписку від 14 листопада 2006 року. Зазначені обставини підтверджуються поясненнями ОСОБА_6 , показаннями свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_7 .
Згідно з копією розписки, датованої 08 жовтня 2006 року, ОСОБА_2 повернула ОСОБА_4 24 000,00 грн, які були передані ним ОСОБА_2 за розпискою від 14 листопада 2006 року. Вказану грошову суму ОСОБА_2 передала ОСОБА_4 08 жовтня 2016 року. Зазначені обставини підтверджуються показаннями свідка ОСОБА_4 .
У заяві ОСОБА_1 , поданій 14 листопада 2006 року приватному нотаріусу Криворізького міського нотаріального округу Дацко Я. О., останній не заперечує щоб його дружина ОСОБА_3 придбала за ціну та на умовах на її розсуд нерухомість, а саме квартиру АДРЕСА_1 . Матеріальних та моральних претензій стосовно придбання вищевказаної нерухомості, до його дружини ОСОБА_3 не має та в майбутньому мати не буде. При цьому підтвердив, що діє добровільно, без будь-якого примусу і повністю усвідомлює зміст та юридичне значення укладання даного договору. Зміст статей 61 65 СК України йому нотаріусом роз`яснено (а. с. 87).
З березня 2011 року за адресою: АДРЕСА_3 , із заробітної плати ОСОБА_3 щомісячно утримуються комунальні платежі в повному обсязі до теперішнього часу (а. с. 60).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу II «Перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга адвокат Рагозіної О. В. в інтересах ОСОБА_2 підлягає задоволенню, а касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Оцінивши докази, наявні в справі та врахувавши покази свідків, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, а зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 є обґрунтованими, оскільки спірну квартиру ОСОБА_2 придбала за особисті кошти, а тому зазначена квартира є її особистою приватною власністю відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України.
Скасовуючи рішення місцевого суду і ухвалюючи нове рішення про відмову у позові ОСОБА_1 та відмову у зустрічному позові ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції виходив з недоведеності того, що квартира, яка була придбана сторонами в період шлюбу та зареєстрована на ОСОБА_2 , придбана за її особисті кошти, проте ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про поділ майна з пропуском трирічного строку позовної давності.
При цьому, не встановивши будь-які нові факти та без дослідження нових доказів, не встановивши порушення судом першої інстанції правил оцінки доказів, суд апеляційної інстанції фактично просто переоцінив наявні у справі докази та покази свідків і дійшов протилежного висновку про те, що спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 і в подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Правові підстави для визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені у статті 57 СК України, у пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до статей 6 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Cкасовуючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції дослідивши наявні у справі письмові докази, зокрема договір купівлі-продажу та нотаріально посвідчену заяву (згоду) ОСОБА_1 на купівлю квартири, яка є складовою частиною правочину, не застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Частиною першою статті 64 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Унаслідок цього поза увагою суду апеляційної інстанції залишилася та обставина, що під час укладення договору купівлі-продажу квартири, подружжя дійшло згоди щодо визначення правового режиму майна - квартири як такої, що є особистою приватною власністю дружини, та того, що у заяві нотаріусу ОСОБА_1 зазначив, що матеріальних і моральних претензій стосовно придбання відповідачкою за первісним позовом нерухомості не має та в майбутньому мати не буде.
Посилання на те, що квартира купується за спільні сумісні кошти подружжя заява не містить.
Підписання особою в нотаріальній конторі будь-яких документів повинно сприйматися як настання юридичного факту, з яким пов`язано виникнення або припинення прав та обов`язків (такий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений у постанові Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 727/7658/15-ц, провадження № 61-10888св18).
Таким чином, під час укладення договору купівлі-продажу обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму майна - квартири, зокрема волевиявлення ОСОБА_1 щодо правового статусу квартири було посвідчено приватним нотаріусом у його заяві про відсутність матеріальних і моральних претензій стосовно придбання відповідачкою за первісним позовом нерухомості.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Відповідно до статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
З урахуванням викладеного, звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання права власності на Ѕ частину квартири після подання ним нотаріально посвідченої заяви про відсутність матеріальних та моральних претензій на зазначену квартиру не узгоджується із засадами розумності, добросовісності та справедливості, визначеними статтею 3 ЦК України.
За таких обставин, висновки місцевого суду про спростування ОСОБА_2 презумпції права спільної сумісної власності подружжя відповідає нормам матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначене не врахував та помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до статті 413 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 402 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу адвоката Рагозіної Оксани Вадимівни в інтересах ОСОБА_2 задовольнити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 липня 2019 року скасувати.
Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 квітня 2019 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук