№ 229/1206/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 229/1206/16

провадження № 51-4575км21

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисників ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника

ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 на вирок Дружківського міського суду Донецької області від 01 жовтня 2020 року та ухвалу Донецького апеляційного суду від 13 липня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за

№ 12015050260001719 за обвинуваченням

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та зареєстрованого у АДРЕСА_1 ,), раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 296, ч. 1 ст. 263 КК України.

Вступ

У період з 27 квітня 2015 року по 05 грудня 2015 року засуджений придбав бойовий припас гранату, яку зберігав при собі без передбаченого законом дозволу до 05 грудня 2015 року і у вказану дату, приніс до під`їзду жилого будинку та з хуліганських мотивів, кинув під двері квартири гранату, яка спеціально пристосована для заподіяння тілесних ушкоджень, внаслідок чого пролунав вибух.

Суд першої інстанції кваліфікував діяння та засудив ОСОБА_8 за ч. 4

ст. 296, ч. 1 ст. 263 КК України.

Апеляційний суд, після розгляду апеляційної скарги захисника, змінив вирок місцевого суду та виключив з його мотивувальної частини: мотив вчинення кримінального правопорушення «на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин». У решті вирок суду першої інстанції залишив без зміни.

У поданій касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особі засудженого через суворість, просить скасувати оскаржувані судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, в порядку касаційного розгляду, має відповісти на доводи:

Про доведеність вини засудженого у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях поза розумним сумнівом;

Щодо постановлення судових рішень у даному кримінальному провадженні з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону;

Стосовно суворості призначеного засудженому покарання за вчинення інкримінованих йому кримінальних правопорушень;

Про наявність підстав для застосування положень ст. 2 Закону України «Про амністію у 2016 році» з метою звільнення засудженого від відбування призначеного покарання.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Дружківського міського суду Донецької області від 01 жовтня

2020 року засуджено ОСОБА_8 до покарання у виді позбавлення волі за:

ч. 4 ст. 296 КК України строком на 5 років;

ч. 1 ст. 263 КК України строком на 3 роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначено ОСОБА_8 остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.

ОСОБА_8 визнано винним у тому, що він у період проходження військової служби, а саме з 27 квітня 2015 року по 05 грудня 2015 придбав бойовий припас гранату, яку зберігав при собі без передбаченого законом дозволу до

05 грудня 2015 року та у вказану дату, приблизно о 17:00, діючи, умисно, без передбаченого законом дозволу взяв із собою ручну осколкову наступальну гранату та приніс до будинку АДРЕСА_2 .

Продовжуючи свою злочинну діяльність, у вказану дату та час, ОСОБА_8 , перебуваючи між четвертим та п`ятим поверхами першого під`їзду зазначеного житлового будинку, з хуліганських мотивів, безпричинно, умисно, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, діючи з особливою зухвалістю, нехтуючи загальноприйнятими правилами поведінки, дістав з кишені ручну осколкову наступальну гранату, яка має сліди, характерні для вибухового впливу бризантної дії, споряджену зарядом вибухової речовини (тротил - 100-115 г) та призначену для ураження живої сили противника у наступі та відноситься до категорії бойових припасів, спеціально пристосовану для заподіяння тілесних ушкоджень, після чого витягнув чеку з даної гранати та кинув її під двері квартири АДРЕСА_3 , внаслідок чого пролунав вибух.

Після вчинення зазначених дій засуджений з місця події втік.

Ухвалою Донецького апеляційного суду від 13 липня 2021 року вирок місцевого суду змінено та постановлено виключити з мотивувальної частини вироку з обвинувачення ОСОБА_8 за ч. 4 ст. 296, ч. 1 ст. 263 КК України, визнаного судом доведеним, мотив вчинення кримінального правопорушення: «на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин».

У решті вирок суду залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особі засудженого через суворість, просить скасувати оскаржувані судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Водночас надаючи свою оцінку доказам та фактичним обставинам у даному кримінальному провадженні захисник стверджує, що відсутні докази, які доводять, що інкриміновані засудженому кримінальні правопорушення, вчинені саме ним.

При цьому захисник стверджує, що судовий розгляд у суді першої інстанції проведено неповно та однобічно, висновки суду, викладені в судовому рішенні, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження.

Також наголошує на тому, що всупереч вимогам КПК України судом не доведено поза розумним сумнівом винуватість ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень і не враховано, з цього питання, практику Європейського суду з прав людини та Верховного Суду.

Захисник вказує на те, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні своїх рішень обмежились лише допитом учасників кримінального провадження. При цьому, висновки суду щодо винуватості засудженого ґрунтуються лише на припущеннях, сумнівних показаннях свідків та недопустимих доказах.

Також зазначає, що суд першої інстанції, безпідставно відхилив клопотання сторони захисту про дослідження окремих доказів, чим порушив вимоги

ст. ст. 10 22 КПК України.

Крім того, захисник не погоджується і з тим, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги показання свідка ОСОБА_9 , які підтверджують невинуватість засудженого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 296 КК України. Також висновок експерта № 1/5.1. 104 від 15 лютого 2016 року, який спростовує винуватість засудженого, оскільки на поверхні наданих на експертизу речей не виявлено вибухових речовин та продуктів вибуху в межах чутливості застосованих методів.

Разом з цим, захисник вважає, що суд першої інстанції, а в подальшому і апеляційний суд, безпідставно взяв до уваги показання свідків

ОСОБА_10 та ОСОБА_11 надані ними під час проведення слідчого експерименту, оскільки відповідно до норм КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або під час досудового розслідування в судовому засіданні.

Захисник вважає, що суд не врахував конкретних обставин справи, даних про особу засудженого, що в сукупності давало суду підстави призначити засудженому покарання без його ізоляції від суспільства.

Стверджує, що суд першої інстанції, за наявності клопотання сторони захисту про застосування амністії, мав звільнити ОСОБА_8 від відбування призначеного покарання на підставі ст. 2 Закон України «Про амністію у

2016 році», однак цього не зробив.

Зазначає, що апеляційний суд безпосередньо не допитав свідків у даному кримінальному провадженні та частково не дослідив доказів, внаслідок чого не встановив дійсних обставин справи.

Також стверджує, що рішення апеляційного суду не відповідає вимогам чинного законодавства і, що у ньому всупереч вимогам ст. 419 КПК України не надано належної оцінки доводам поданої апеляційної скарги, які є аналогічними доводам касаційної скарги.

Позиції інших учасників судового провадження

У запереченнях на касаційну скаргу, прокурори, наводять доводи на спростування тверджень касаційної скарги захисника.

При цьому, прокурор у поданому запереченні вважає, що подана касаційна скарга захисника підлягає до часткового задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_8 зміні, шляхом доповнення його резолютивної частини абзацом про звільнення останнього від відбування покарання на підставістатті 2 Закону України «Про амністію у 2016 році».

У судовому засіданні захисники виступили на підтримку поданої касаційної скарги, а прокурор висловив думку про часткове задоволення касаційної скарги захисника, а саме в частинізвільнення ОСОБА_8 від відбування покарання на підставістатті 2 Закону України «Про амністію у 2016 році».

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зіст. 438 КПК України є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Вирішуючи питання про наявність зазначених підстав, суд касаційної інстанції має керуватисястаттями 412414 цього Кодексу. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК України) та невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. При цьому законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Згідно з положеннями п. 2 ч. 3ст. 374 КПК України вирок суду першої інстанції повинен містити, зокрема, формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення; статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений; докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів.

Виходячи із завдань та загальних засад кримінального провадження, визначених

у статтях 2 7 КПК України, функція апеляційного суду полягає в об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства та з урахуванням особливостей, передбачених статтями 404 405 КПК України.

Згідно ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Ухвала апеляційного суду є рішенням вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, що перевіряється в апеляційному порядку, і повинна бути законною, обґрунтованою та вмотивованою. Крім того, ухвала апеляційного суду за своїм змістом має відповідати вимогам ст. 419 КПК України.

Згідно зі ст. 419 КПК України в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено: короткий зміст вимог, викладених у апеляційній скарзі та зміст судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, й узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій з посиланням на докази; мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, та з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався.

Згідно статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до ч. 2ст. 17 КПК України ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Положеннями ст. 84 КПК України передбачено те, що доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Відповідно до ч. 1ст. 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Відповідно дост. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 4ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченомуст. 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Відповідно доч. 1 ст. 240 КПК України з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

Що стосується покарання та його мети, то відповідно до вимог ч. 2 ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Частиною 1 статті 65 КК України установлено, що суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частиницього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбаченихчастиною другоюстатті 53 цього Кодексу;

2) відповідно до положеньЗагальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Нормами ст. 12 КК України передбачена класифікація кримінальних правопорушень:

1. Кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини.

2. Кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов'язане з позбавленням волі.

3. Злочини поділяються на нетяжкі, тяжкі та особливо тяжкі.

Тяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти п`яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про застосування амністії в Україні» амністією є повне або часткове звільнення від відбування покарання осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Статтею 86 КК України визначено, що амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб. Законом про амністію особи, визнані винними у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили, можуть бути повністю або частково звільнені від відбування покарання.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про амністію у 2016 році»визначено категорії осіб, які підлягають звільненню від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов`язаних з позбавленням волі, та визнаних винними у вчиненні умисного злочину, який неє тяжким або особливо тяжким відповіднодост.12 КК України, та за злочини, вчинені з необережності, які не є особливо тяжкими відповідно дост.12 КК України, також особи, кримінальні справи стосовно яких за зазначеними злочинами розглянуті судами, але вироки стосовно них не набрали законної сили.

Відповідно до п. «д» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» звільняються від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов`язаних з позбавленням волі учасники бойових дій та інші ветерани війни, визнані винними у вчиненні умисного злочину, який не є тяжким або особливо тяжким, а також необережного злочину, який не є особливо тяжким , відповідно до ст. 12 КК України.

Стаття 2 зазначеного Закону передбачає звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов`язаних з позбавленням волі, осіб, кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно них не набрали законної сили, а також осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, що не є особливо тяжким злочином проти життя та здоров`я особи та не є діянням, передбаченим частинами другою, третьою і четвертою статті 408, статтею 410, частинами другою, третьою і четвертою статті 411 Кримінального кодексу України, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, отримали статус учасника бойових дій (крім осіб, зазначених участині четвертійстатті 86 Кримінального кодексу України,статті 4Закону України "Про застосування амністії в Україні" тастатті 9цього Закону).

Мотиви Суду

Заслухавши суддю-доповідача, думку захисників та прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга захисника підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Щодо доводів захисника про відсутність достатніх доказів, які доводять, що інкриміновані засудженому кримінальні правопорушення, вчинені саме ним, то колегія суддів зазначає наступні мотиви.

Недопустимість обґрунтування обвинувачення особи у вчиненні злочину на доказах, одержаних незаконним шляхом, закріплена в частини третій статті 62 Конституції України.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово

зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази, а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, обвинувачення особи у вчиненні кримінального правопорушення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті порушення або обмеження її конституційних прав і свобод, крім випадків, у яких Основний Закон України допускає такі обмеження.

Збирання, перевірка та оцінка доказів можливі лише в порядку, передбаченому законом. Відповідно до статті 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню; процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, висновки експертів.

Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальному провадженні можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.

Під час розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, а невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неповнота судового розгляду, на що посилається захисник у своїй касаційній скарзі, не можуть бути предметом перегляду в касаційному суді.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо доведеності винуватості ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування усіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 КПК України.

Так, незважаючи на повне невизнання засудженим своєї вини у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, суд першої інстанції обґрунтовано поклав в основу обвинувального вироку лише ті доказм, які підтверджують винуватість ОСОБА_8 , зокрема показання свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_10 які у суді першої інстанції, а в подальшому і у апеляційному суді, пояснили, що засуджений перед вибухом попередив відійти від вхідних дверей квартири, бо буде сюрприз, а після вибуху на питання свідка ОСОБА_12 повідомив, що не знає навіщо підірвав гранату.

Також суд зважив на показання свідка ОСОБА_13 , який суду показав, що бачив на місці події засудженого, який попросив його перевірити, постукавши у двері, чи хтось перебуває у квартирі на п`ятому поверсі, де проживає свідок ОСОБА_11 , та після того, як свідок виконав прохання та пішов, пролунав вибух, який свідок особисто чув.

Однак місцевий суд поставився критично до показань свідка ОСОБА_9 , в частині того, що в момент вибуху засуджений був поруч з нею, на значній відстані від місця вибуху, оскільки ці показання дані з метою допомогти засудженому уникнути кримінальної відповідальності за скоєне. При цьому вони суперечать показанням свідка ОСОБА_13 , а також свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 наданих ними як у суді першої так і у суді апеляційної інстанцій.

Слід зазначити, що допит вказаних свідків місцевим судом було проведено у відповідності до вимог КПКУкраїни, зокрема попереджено про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання.

При цьому, апеляційний суд під час апеляційного перегляду даного провадження, повторно допитав свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_10 , які надали суду показання, що є аналогічні тим, які ними були надані у суді першої інстанції.

Водночас апеляційний суд не знайшов підстав сумніватися в правдивості показань свідків у даному кримінальному провадженні на підтвердження того, що саме ОСОБА_8 , своїми умисними діями, що виразились у незаконному носінні, зберіганні, придбанні бойового припасу, без передбаченого законом дозволу та грубому порушенні громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувались особливою зухвалістю, із застосуванням предмета, спеціально пристосованого для нанесення тілесних ушкоджень, вчинив кримінальні правопорушення, передбачені ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 296 КК України.

З таким висновком суду погоджується і колегія суддів.

Предметом перевірки суду першої інстанції, а в подальшому і апеляційним судом, була версія сторони захисту про непричетність ОСОБА_8 до вчинення інкримінованих йому кримінальних правопорушень та обґрунтовано визнана безпідставною, оскільки вона не узгоджується, суперечить та спростовується сукупністю наявних доказів у даному кримінальному провадженні, які належним чином досліджені та оцінених судом.

Водночас апеляційним судом встановлено, що засуджений є військовослужбовцем за контрактом та виконував бойові дії, та брав безпосередню участь у антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. При цьому засуджений, будучи військовослужбовцем, який мав бойовий досвід, тривалий час перебував в умовах бойових дій, та приймав у них участь, а тому не виключається можливість залишення виявленого та знешкодженого бойового припасу при собі, у зв`язку з чим незакріплення за засудженим гранти, не виключає можливості її наявності у останнього, з урахуванням його статусу та проходження ним служби в зоні бойових дій.

Зазначене вище спростовує твердження захисника про відсутність у засудженого бойового припасу гранати, яка спеціально пристосована для заподіяння тілесних ушкоджень.

Також предметом перевірки суду апеляційної інстанції були доводи скарги захисника, які є аналогічними за своїм змістом доводам його касаційної скарги, про те, що відповідно до висновку судової експертизи вибухових речовин, продуктів вибуху та пострілу на змивах з рук, шиї, голови засудженого, та на поверхні наданих на експертизу речей (куртці та брюках) слідів вибухових речовин та продуктів вибуху в межах чутливості застосованих методів не виявлено, такі судом були визнані безпідставними, оскільки засуджений не перебував у безпосередній близькості до зони вибуху на сходах багатоквартирного будинку, тобто у обмеженому просторі, де імовірність ураження вибуховою дією та уламками бойового припасу є більшою, тим самим не наражав себе та своє здоров`я на реальну небезпеку.

Таким чином, не виявлення на тілі засудженого та на його особистому одязі слідів вибуху і вибухових речовин не спростовують винуватості засудженого у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень.

Отже, твердження захисника про те, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, безпідставно не взяв до уваги показання свідка ОСОБА_9 , а також висновок експерта № 1/5.1. 104 від 15 лютого 2016 року, які підтверджують невинуватість засудженого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 296 КК України, спростовується наведеним вище та матеріалами кримінального провадження.

Також суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, належно оцінив показання засудженого про його непричетність до вчинених інкримінованих йому кримінальних правопорушень та дійшов правильного висновку про те, що показання не узгоджуються та суперечать сукупності досліджених і оцінених доказів. При цьому суд вважає, що позиція засудженого щодо невизнання своєї винуватості є засобом захисту від пред`явленого обвинувачення, з метою уникнення відповідальності за скоєне. З такими висновками суду погоджується і колегія суддів.

Доводи касаційної скарги захисника про те, що суд першої інстанції, а в подальшому і апеляційний суд, безпідставно взяв до уваги показання свідків

ОСОБА_10 та ОСОБА_11 надані ними під час проведення слідчого експерименту, колегія суддів вважає невмотивованими, оскільки під час слідчого експерименту слідчий, прокурор не допитує особу, а лише перевіряє або уточнює певні відомості, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, тому зафіксовані в документі (протоколі) результати слідчого експерименту не є тотожними наданим слідчому, прокурору показанням, про які йдеться у частинах 1 та 4 ст. 95 КПК України.

Також судом першої інстанції, на підтвердження винуватості засудженого, обґрунтовано покладено письмові докази, зокрема дані, які містяться у:

протоколі огляду місця події від 05 грудня 2015 року з фототаблицею до нього, відповідно до якого, слідчим у присутності двох понятих, за участю спеціаліста було оглянуто перший під`їзд на АДРЕСА_2 та встановлено, що при вході в під`їзд багато битого скла, в під`їзді виявлено сліди вибуху, частини уніфікованого запалу ручної гаранти

(т. 1 а. п. 222-226).

протоколі огляду від 05 грудня 2015 року та фототаблиці до нього, згідно з яким, слідчим у присутності двох понятих та за участю спеціаліста на місці події, де стався вибух, виявлено металеві фрагменти, які поміщено до сейф-пакету та вилучено з місця огляду (т. 1 а. п. 227-228).

протоколі проведення слідчого експерименту від 04 лютого 2016 року з фототаблицею до нього, свідок ОСОБА_10 показала та розповіла, що

05 грудня 2015 року вона разом із своєю сестрою ОСОБА_11 та спільним знайомим ОСОБА_14 перебувала за місцем свого проживання. Приблизно

о 15:30, цього ж дня, до ОСОБА_11 додому прийшов засуджений, з яким вона не бажала більше спілкуватись, та йому ніхто не відчинив двері, але засуджений почав дзвонити на мобільний телефон. Після чого свідок ОСОБА_10 вийшла на вулицю до нього та пояснила, що ОСОБА_11 немає вдома. Потім вони піднялись на 3-й поверх, де ще поспілкувались та ОСОБА_10 зайшла до квартири, при цьому не пустивши засудженого, якому це не сподобалось. Приблизно через 30 хвилин засуджений знову подзвонив на мобільний телефон ОСОБА_10 , сказав, що якщо вона не відкриє йому двері квартири, то він зробить їм сюрприз та повідомив, щоб вона відійшла від дверей, оскільки він вже підіймається по сходах. Через декілька секунд в під`їзді пролунав сильний вибух. Далі ОСОБА_10 подзвонила засудженому на мобільний телефон та спитала у нього, що це було, на що той відповів, що він тільки-що підірвав гранату та що, вони повинні бути йому вдячні, що він не поклав гранату їм під двері (т. 2 а. п. 29-34).

- протоколі проведення слідчого експерименту від 04 лютого 2016 року та фототаблицею до нього, яким підтверджується, що свідок ОСОБА_11 показала та розповіла те, що 05 грудня 2015 року, вона разом із своєю сестрою

ОСОБА_10 та знайомим ОСОБА_14 була за місцем свого проживання. Приблизно о 15:30, цього ж дня, до неї прийшов засуджений, з яким вона не бажала більше спілкуватись, та якому не відкривала двері, але він, почав дзвонити на мобільний телефон. Далі її сестра ОСОБА_10 вийшла на вулицю до засудженого, щоб його заспокоїти та повернулась через декілька хвилин і пояснила, що засуджений будь що хотів поговорити з ОСОБА_11 . Приблизно через 30 хвилин засуджений знову подзвонив ОСОБА_10 на мобільний телефон та попрохав, щоб вона відійшла від дверей, оскільки він вже підіймається по сходах. Далі вона особисто подзвонила засудженому, та сказала, що її немає вдома, та щоб він пішов геть, а то вона викличе поліцію. Після розмови обвинувачений знов передзвонив на мобільний ОСОБА_10 та сказав, щоб вона відійшла від дверей, оскільки зараз буде сюрприз. Через кілька секунд в під`їзді пролунав сильний вибух (т. 2 а. п. 35-38).

- протоколі проведення слідчого експерименту від 09 лютого 2016 року, відповідно до якого, свідок ОСОБА_13 в присутності свого опікуна

ОСОБА_15 показав та розповів, що 05 грудня 2015 року приблизно

о 16:00 він повертався додому та побачив раніше незнайомого йому засудженого, який попрохав його піднятись на 5-й поверх буд.

АДРЕСА_4 , де мешкає його знайома ОСОБА_11 .. Приблизно через 40 хвилин він особисто почув сильний вибух, та коли через 10 хвилин повернувся додому побачив наслідки вибуху гранати в 1-му під`їзді будинку за вказаною адресою

(т. 2 а. п. 52-56).

протоколі пред`явлення особи для впізнання від 09 лютого 2016 року, підтверджується, що свідок ОСОБА_13 впізнав засудженого, який 05 грудня 2015 року просив його піднятись та постукати у двері квартири АДРЕСА_3 , де мешкає ОСОБА_11 (т. 2 а. п. 48-51).

висновку вибухо-технічної експертизи № 217 від 28. Березня 2016 року, згідно з яким, надані на дослідження об`єкт:

№ 1 є важелем від підривника УЗРГМ-2, що служить для утримання ударника під час зведеного положення ударного механізму (бойова пружина стиснута) та приєднання до підривника запобіжної чеки із кільцем;

№ 2 є фрагментом (осколком) корпуса ручної осколкової наступальної гранати РГД-5, який має сліди, характерні для вибухового впливу бризантної дії. Граната РГД-5 є бойовим припасом, споряджається зарядом вибухової речовини (тротилу-100-115г) та призначена для ураження живої сили противника у наступі;

№ 4 є втулкою підривника УЗРГМ (УЗРГМ-2), що призначена для з`єднання підривника із корпусом гранати. Підривник УЗРГМ є бойовим припасом, відноситься до засобів детонування (пристрій призначений для створення вибухового імпульсу) та призначений для підриву розривного заряду гранати Ф-1, РГД-5 та РГ-42 (т. 2, а. п. 63-68).

Таким чином, суд провів оцінку доказів згідно з вимогами процесуального законодавства, з наведенням у вироку відповідних висновків щодо належності, допустимості, достовірності доказів та їх достатності для постановлення вироку.

Отже, встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень.

Частина 2 ст. 17 КПК України передбачає, що винуватість особи має бути доведена поза розумним сумнівом. На переконання колегії суддів, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_8 цей стандарт доведення винуватості цілком дотримано. Адже за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що були дослідженні в суді, можливо дійти висновку про те, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінальних правопорушень, щодо яких йому пред`явлено обвинувачення.

Також колегія суддів відхиляє, як безпідставні доводи касаційної скарги захисника про неврахування судами практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) та Верховного Суду (далі ВС) про дотримання стандарту доведення винуватості поза розумним сумнівом, оскільки застосовувати практику ЄСПЛ потрібно як з урахуванням обставин справи та особливостей законодавства тієї чи іншої держави, так і цілісного контексту сформульованої ЄСПЛ правової позиції, без перекручень її змісту та використання відносно до контексту, а практика ВС має бути релевантною до обставин кримінального провадження.

Таким чином, посилання захисника у своїй касаційній скарзі на неврахування судами практики ЄСПЛ та ВС спростовуються наведеним вище.

З матеріалів провадження вбачається, що суд провів розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_8 відповідно до положень ч. 1 ст. 337 КПК України у межах висунутого обвинувачення згідно з обвинувальним актом.

Також суд дотримався норм, установленихстаттями 10 22 КПК України, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов`язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою в наданні доказів, дослідженні й доведенні їх переконливості перед судом. Всі клопотання учасників процесу розглянуті у відповідності до вимог закону.

Тому доводи касаційної скарги захисника в цій частині, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Зазначене вище спростовує доводи касаційної скарги захисника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні своїх рішень обмежились лише допитом учасників кримінального провадження та дійшли висновків про винуватість засудженого у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, які ґрунтуються лише на припущеннях, сумнівних показаннях свідків та недопустимих доказах.

Щодо суворості призначеного засудженому покарання за вчинення інкримінованих йому кримінальних правопорушень, то колегія суддів зазначає таке.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК України). Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами (ч. 2

ст. 50 КК України).

Керуючись загальними засадами призначення покарання (ст. 65 КК України), суд має призначати покарання конкретній особі за конкретний злочин, максимально індивідуалізуючи покарання.

При цьому покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю кримінального правопорушення, обставинами скоєного, особою винного.

Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину та передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК України, означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК України) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

При призначенні ОСОБА_8 покарання суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно врахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, які відповідно до ст. 12 КК України є тяжкими злочинами скоєними проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, дані про його особу, який раніше не судимий, на час вчинення кримінальних правопорушень проходив військову службу, є учасником антитерористичної операції на сході України, який позитивно характеризується за місцем проживання, роботи та проходження військової служби, а також конкретні обставини вчинених кримінальних правопорушень. При цьому суд зважив на відсутність обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання.

На підставі наведених даних суд дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_8 покарання, яке він має відбувати реально у виді позбавлення волі строком на 5 років.

З огляду на викладене колегія суддів не вбачає підстав, які вказували б на невідповідність призначеного покарання тяжкості вчинених кримінальних правопорушень й особі засудженого через суворість, та погоджується з визначеним видом і розміром призначеного покарання, оскільки врахуванню підлягали всі наявні у кримінальному провадженні обставини, а також факт неможливість виправлення та перевиховання засудженого без ізоляції від суспільства.

Таким чином, відсутні підстави вважати призначене покарання явно несправедливим через суворість.

Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що злочинні дії засудженого мають значну суспільну небезпеку та можливі наслідки від таких дій становлять загрозу для оточуючих.

Щодо тверджень захисника про те, що апеляційний суд безпосередньо

не допитав свідків у даному кримінальному провадженні та частково не дослідив доказів, внаслідок чого не встановив дійсних обставин справи, то колегія суддів зазначає таке.

Виходячи з такої засади кримінального провадження, як безпосередність дослідження доказів (п. 16 ч. 1 ст. 7, ст. 23 КПК України), апеляційний суд не вправі давати доказам іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо доказів, наданих стороною обвинувачення й захисту, не було безпосередньо досліджено під час апеляційного перегляду кримінального провадження.

Згідно з приписами ч. 3ст. 404 КПК України, повторне дослідження обставин, установлених під час кримінального провадження, за наявності клопотання допускається лише за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями. У даній справі такої умови апеляційний суд не встановив. Сам по собі факт непогодження з висновками суду, не є підставою для повторного дослідження доказів. Тому, при здійсненні апеляційної процедури не було допущено істотних порушень вимогст. 404 КПК України.

При цьому переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд відповідно до вимог ст. 419 КПК України дав належну оцінку доводам, викладеним в апеляційній скарзі захисника, які є аналогічними доводам поданої касаційної скарги, крім доводів стосовно застосування положень ст. 2 Закону України «Про амністію у 2016 році», обґрунтовано спростував їх, навів підстави, з яких дійшов такого висновку.

Про наявність підстав для застосування положень ст. 2 Закон України «Про амністію у 2016 році» з метою звільнення засудженого від відбування призначеного покарання.

Як слідує з касаційної скарги, захисник фактично порушує питання про незастосування судами щодо засудженого вимог ст. 2 Закону України «Про амністію у 2016 році».

Відповідно до статті 86 КК України амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб (визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення обвинувальним вироком суду, або кримінальні справи стосовно яких розглянуто судами, але вироки не набрали законної сили), які можуть бути таким законом повністю або частково звільнені від відбування покарання. Порядок і процедура застосування амністії регулюються відповідним законом з урахуванням положень Закону України від 01 жовтня 1996 року

№ 392/96-ВР «Про застосування амністії в Україні».

Згідно з ч. 2 ст. 3 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від

01 жовтня 1996 року, установивши в стадії судового розгляду кримінальної справи наявність акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинене діяння, суд, за доведеності вини особи, постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування покарання.

Як передбачено положеннями ст. 10 Закону України «Про амністію у 2016 році», зокрема питання про застосування амністії суд вирішує, крім іншого, за ініціативою обвинуваченого (підсудного) чи засудженого, їхніх захисників чи законних представників. Застосування амністії не допускається, якщо обвинувачений (підсудний) або засуджений заперечує проти цього. Особа, щодо якої вирішується питання про застосування амністії, дає свою згоду суду в усній чи письмовій формі з обов`язковим зазначенням цього в журналі судового засідання.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відмовити в задоволенніклопотання про застосування амністіїта звільнення від відбування основного покарання суд вправі виключно в тому випадку, коли особа щодо якої ставиться таке питання, не є суб`єктом амністії, тобто не належить до кола осіб, до яких амністія може бути застосована, або до кола осіб, застосування амністії щодо яких прямо заборонено законом.

При цьому суд зобов`язаний перевірити, чи є суб`єктом амністії особа, щодо якої таке питання ставиться, та не має права відмовити у задоволенні такого клопотання з інших підстав.

Як убачається з аудіозапису судового засідання суду першої інстанції від

19 вересня 2017 року, сторона захисту просила суд застосувати до засудженого положення Закону України «Про амністію у 2016 році» і останній не заперечував проти застосування до нього амністії.

Однак суд жодним чином не відреагував на зазначене клопотання, чим допустив порушення норм вказаного законодавства.

В свою чергу, апеляційний суд під час перегляду рішення суду першої інстанції, хоча і звернув увагу на зазначене порушення, допущене місцевим судом, проте дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування до засудженого Закону України «Про амністію у 2016 році» з подальшим його звільненням від відбування призначеного покарання.

Перевіркою матеріалів даного кримінального провадження колегія суддів установила, що поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій залишилося те, що засуджений підпадає під дію Закону України «Про амністію у 2016 році», до нього може бути застосовано статтю 2 зазначеного Закону та його може бути звільнено від відбування призначеного покарання.

При цьому за змістом Закону України «Про амністію у 2016 році» учасники бойових дій визнаються суб`єктами на яких поширюється його дія одразу двома нормами: п.«д» ст. 1 та ст. 2 цього Закону.

Стаття 2 цього Закону передбачає звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк і від інших покарань, не пов`язаних з позбавленням волі, осіб, які вчинили більш тяжкий злочин (який не є особливо тяжким злочином проти життя та здоров`я особи та не є діянням, передбаченим ч.2, ч. 3 і ч. 4 ст. 408, ст. 410, ч.2, ч. 3 і ч. 4 ст. 411 КК України), однак поширює свою дію не на всіх учасників бойових дій, а лише на тих, які «захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення».

Водночас ст. 2 Закону України «Про амністію у 2016 році», яка, на відміну від

ст. 1 цього Закону, не містить переліку суб`єктів на яких поширюється його дія за окремими пунктами, вказує на те, що вона визначає одну категорію осіб, щодо яких вона застосовується: «які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, отримали статус учасника бойових дій», виокремлюючи в такий спосіб цю категорію осіб з числа інших учасників бойових дій, на яких поширюється дія лише п. «д» ст. 1 цього Закону.

Матеріалами провадження встановлено і сторонами не заперечувалося, що на момент прийняття рішення як судом першої інстанції, так і апеляційним судом, засуджений захищав незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, має статус учасника бойових дій (посвідчення учасника бойових дій серія НОМЕР_1 , видане 15 січня 2016 року, що підтверджується матеріалами даного кримінального провадження), його визнано винним та засуджено за вчинення тяжких кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 296 КК України, тобто засуджений був суб`єктом зазначеного Закону і у судів були правові підстави для застосування положень ст. 2 Закону України «Про амністію у 2016 році».

Разом з цим, передбачених ст. 9 Закону України «Про амністію у 2016 році» та

ст. 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» заборон для застосування до ОСОБА_8 амністії у справі не встановлено.

Отже, доводи касаційної скарги захисника у цій частині є слушними.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Призначене засудженому ОСОБА_8 покарання відповідає вимогам

ст. ст. 50 65 КК України. Таке покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування судового рішення при перевірці даного кримінального провадження, колегією суддів не встановлено.

Інші доводи, викладені в касаційній скарзі захисника та матеріали кримінального провадження не містять вказівки на порушення судом першої або апеляційної інстанцій при розгляді провадження норм кримінального процесуального закону, які ставили би під сумнів обґрунтованість прийнятих рішень.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували закон України про кримінальну відповідальність, що виразилось у незастосуванні закону, який підлягає застосуванню (п. 1 ч. 1ст. 413 КПК України), а саме положень ст. 2 Закону України «Про амністію у 2016 році», відповідно до п. 2

ч. 1ст. 438 КПК України є підставою для зміни оскаржуваних вироку місцевого суду та ухвали суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга захисника підлягає частковому задоволенню.

Колегія суддів вважає за можливе застосувати Закон України «Про амністію у 2016 року», звільнити засудженого від відбування призначеного покарання.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438,441 442 КПК України, статтею 2 Закону України «Про амністію у 2016 році», Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого

ОСОБА_8 задовольнити частково.

Вирок Дружківського міського суду Донецької області від 01 жовтня 2020 року та ухвалу Донецького апеляційного суду від 13 липня 2021 року щодо ОСОБА_8 змінити.

На підставістатті 2 Закону України «Про амністію у 2016 році» ОСОБА_8 , визнаного винним та засудженого вироком Дружківського міського суду Донецької області від 01 жовтня 2020 року за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 296 КК України до покарання, із застосуванням ч. 1 ст. 70 КК України, у виді позбавлення волі строком на 5 років, звільнити від відбування покарання.

У решті судові рішення залишити без зміни.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3