01.02.2023

№ 237/2571/17

Постанова

Іменем України

27 липня 2022 року

м. Київ

справа № 237/2571/17

провадження № 61-5740св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: держава Україна, в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Служба безпеки України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, на рішення Мар`їнського районного суду Донецької області, у складі судді

Сенаторова В. А., від 06 березня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Попової С. А., Баркова В. М., Мироненко І. П., від 21 лютого 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи.

Позовна заява, з врахуванням поданих уточнень, мотивована тим, що

11 липня 2014 року її сина ОСОБА_2 було вбито внаслідок терористичного акту при артилерійському обстрілі м. Мар`їнка Донецької області.

Смерть сина сталася на території, підконтрольній українській владі, однак держава не забезпечила в умовах збройного конфлікту безпеки і захист життя ОСОБА_2 , як вищу соціальну цінність, а правоохоронні органи не забезпечили належного розслідування скоєного злочину, встановлення винних осіб.

Наведеним та хвилюванням від загибелі сина, що залишався її єдиною дитиною, з яким вона мала близькі родинні стосунки, і на якого покладала очікування допомоги в старості, спричинили їй вкрай тяжкі і незворотні моральні страждання.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з держави України, в особі Кабінету Міністрів України, за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду у розмірі 1 000 000 грн шляхом стягнення коштів з Державної казначейської служби України.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Мар`їнського районного суду Донецької області від 06 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду

від 21 лютого 2020 року, позов задоволено частково, стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 500 000 грн.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскільки держава Україна не забезпечила право гарантоване статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також не забезпечила ефективного розслідування загибелі сина позивача, саме на державу покладається обов`язок відшкодувати спричинену ОСОБА_1 моральну шкоду.

Визначаючи розмір моральної шкоди, який підлягає стягненню, суд з урахуванням характеру, обсягу та глибини заподіяних позивачу моральних страждань та їх негативних наслідків, вважав, що достатнім розміром такого відшкодування буде 500 000 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

24 березня 2020 року представник держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 06 березня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 21 лютого 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Зупинено виконання оскарженого рішення суду першої інстанції до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

У червні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року провадження у справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 635/6172/17.

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2022 року поновлено провадження у справі № 237/2571/17 та призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржені судові рішення, суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі

№ 265/6582/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, заявник вважає, що в оскаржуваних судових рішеннях не застосована практика Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Ілашку та інші проти Молдови та росії», «Sargsyan v. Azerbaijan»), відповідно до якої суди мали визначити зміст порушення прав громадянина державою, натомість застосована практика ЄСПЛ, обставини у яких мають істотну відмінність від обставин розглядуваної справи.

Також судами попередніх інстанцій неправильно застосуванні норми Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Кодексу цивільного захисту України, оскільки вказані норми не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відсутні.

Досудове розслідування щодо загибелі сина позивачки триває, що підтверджує передчасність висновків судів попередніх інстанцій.

Положення Кодексу цивільного захисту України не можуть застосовуватись у випадку відшкодування моральної шкоди завданою смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту/антитерористичної операції.

Заявник зазначає про порушення судами попередніх інстанцій

частини четвертої статті 58 ЦПК України в частині визначення представника держави у справі та обґрунтовує необхідність відступлення від висновку щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Вважає, що належним відповідачем у справі є Служба безпеки України

(далі - СБУ), до компетенції якої належить здійснення спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізація наслідків терористичної діяльності.

Кабінетом Міністром України 30 жовтня 2013 року у межах своїх повноважень було затверджено Порядок проведення евакуації у разі загрози виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій.

Стверджує, що здійснення зобов`язань держави щодо ефективного розслідування обставин смерті сина позивачки на належить до повноважень Кабінету Міністрів України.

Враховуючи викладене, наполягає на тому, що не доведено порушення прав позивачки державою, в особі Кабінету Міністрів України, а отже і для визначення вказаного органу представником держави у розглядуваній справі.

За відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), посилається на порушення судами частини першої статті 78 ЦПК України, оскільки судами врахований висновок психологічного експертного дослідження, який не відповідає вимогам Інструкції про порядок призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11 липня 2014 року внаслідок скоєння терористичного акту шляхом артилерійського обстрілу в

м. Мар`їнка Донецької області було вбито ОСОБА_2 , 1962 року народження.

Згідно із Лікарським свідоцтвом про смерть № 186 від 13 липня 2014 року, виданого Мар`їнським відділенням судово-медичної експертизи, ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок розтрощення голови.

Загиблий ОСОБА_2 є сином позивачки ОСОБА_1 .

За фактом смерті ОСОБА_2 внаслідок вчинення терористичного акту невідомими особами зі складу незаконних збройних формувань шляхом артилерійського обстрілу в м. Мар`їнка Донецької області

слідчим відділом УСБУ в Донецькій області внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження

№ 12017050000000112 за частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини). ОСОБА_1 , як мати загиблого, визнана потерпілою у вказаному кримінальному проваджені. Досудове розслідування триває, повідомлення про підозру нікому не вручене.

Після загибелі сина ОСОБА_1 зверталась до лікаря-невролога з приводу погіршення стану здоров`я, негативного впливу на емоційний стан, що підтверджено копією виписки із медичної карти.

Згідно висновку психологічного експертного дослідження № 4/10/17, складеного 15 листопада 2017 року бюро психологічних досліджень, у потерпілої ОСОБА_1 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок загибелі її сина - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Мар`їнка Донецької області під час проведення антитерористичної операції (військових дій). Позивачці через загибель сина завдані страждання (моральна шкода), які відповідають попередньому орієнтовному заявленому у змісті позові розміру грошової компенсації - 1 000 000 грн.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_3 і ОСОБА_4 підтвердили відомі їм обставини загибелі сина позивачки -

ОСОБА_2 у результаті обстрілу м. Мар`їнка Донецької області та повідомили про негативні наслідки для здоров`я і емоційного стану позивачки внаслідок загибелі сина, смертельно травмованого під час обстрілу.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України

Позивачка заявила вимогу про стягнення з держави України у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі ОСОБА_2 , посилаючись на те, що держава є відповідальною за порушення права на життя її сина, гарантованого статтею 2 Конвенції. Суди попередніх інстанції вважали, що у цій справі вказана стаття є застосовною, оскільки держава є відповідальною за невжиття належних заходів для того, аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 виклала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак, проблема у подібних справах полягає в тому, щоби встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією держави України у сенсі статті 1 Конвенції, та чи порушила держава України певні свої обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини

(частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого

частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, ООС), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції.

Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення Великої Палати ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:

1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;

2) позитивний обов`язок має два різновиди:

- матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.

Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава

(а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу);

(б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.

Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня

2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);

- процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних

(див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі

«Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і

від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

ОскількиКонвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала на невиконання державою позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя сина позивачки та позитивного процесуального обов`язку, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне та ефективне розслідування факту посягання на людське життя незалежним органом.

Щодо виконання державою позитивного матеріального обов`язку з гарантування права на життя сина позивачки

У позовній заяві ОСОБА_1 стверджувала, що з огляду на факт загибелі її сина внаслідок терористичного акту, держава Україна зобов`язана відшкодувати моральну шкоду, яка полягає у стражданнях, спричинених цією загибеллю, незабезпеченням державою права на життя сина.

Проте, як зазначено вище, згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів.

Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати:

(а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку росії, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором (далі - Звернення)).

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії російської федерації (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIIIЗаяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня

1974 року, Верховна Рада України визнала росію державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії росії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення так званих «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил рф(абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). росія своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора на Українську суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Суди попередніх інстанцій встановили, що територія, на якій загинув син позивачки, зазнала обстрілу з боку незаконних збройних формувань під час збройної агресії рф.

Верховний Суд погоджується, що втрата позивачкою сина, який загинув за трагічних обставин, є непоправною та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для будь-якої матері.

Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, проблема такої справи полягає не в тому, чи страждала морально позивачка, не в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис слід застосувати для присудження відповідного відшкодування, а в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивачки нести відповідальність саме держава Україна. І якщо так, то за порушення якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати.

Позивачка не обґрунтовувала, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходи, які б усунули ризик загибелі її сина, що держава знала про можливість обстрілу м. Мар`їнка Донецької області 11 липня 2014 року незаконними збройними формуваннями у зв`язку зі збройною агресією з боку рф і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя сина позивачки. Отже, ОСОБА_1 належним чином не обґрунтувала в чому полягало порушення державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя її сина.

Загибель ОСОБА_2 внаслідок обстрілу м. Мар`їнки Донецької області з боку незаконних збройних формувань та виконання державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя сина позивачки не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 13 липня

2022 року у справі № 419/3824/17.

Щодо виконання державою позитивного процесуального обов`язку з гарантування права на життя сина позивачки

ОСОБА_1 у позовній заяві стверджувала, що держава Україна належним чином не виконала свого обов`язку із забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту загибелі ОСОБА_2 .

Із розглядуваним позовом до суду ОСОБА_1 звернулась у червні 2017 року, а кримінальне провадження за фактом загибелі сина позивачки як встановлено судами попередніх інстанцій на час прийняття оскаржуваних судових рішень не завершено, досудове розслідування триває.

Верховний Суд звертає увагу, що надмірна тривалість кримінального провадження дійсно може призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо.

ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях.

Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою

(див. mutatis mutandis § 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France); § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92).

Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.

Суди попередніх інстанцій встановили, що на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» суб`єктами боротьби з тероризмом, у межах визначеної законодавством компетенції, вживаються активні заходи з проведення АТО, яке спрямоване на припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення України, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності та відновлення миру і правопорядку на окремих територіях Донецької та Луганської областей, які тимчасово не підконтрольні владі України. Об`єктивна необхідність і обов`язок держави реагувати на загрозу її суверенітету та незалежності, правам людини та громадянина, протидія таким загрозам на суверенній території держави викликали відповідне реагування з боку державних органів держави Україна у межах їх компетенції та покладених на них завдань.

Таким чином, суб`єктами боротьби з тероризмом на час загибелі сина позивачки, вживалися активні заходи з проведення АТО, що здійснюється відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», з дотриманням вимог законодавства України.

Верховий Суд також ураховує, що силові дії росії проти України тривають

із лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, у тому числі, окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв`язку із чим фактично з причин незалежних від органів досудового розслідування не видається можливим завершити усю сукупність необхідних заходів та процесуальних дій в ході досудового розслідування кримінального провадження № 12017050000000112.

Крім того, розслідувана кримінальна справа є складною та багатоепізодною, кримінальне провадження за фактом загибелі сина ОСОБА_1 об`єднано з матеріалами кримінального провадження № 12014050690001752, яке у свою чергу об`єднано з матеріалами кримінального провадження № 12014040370001425, а у подальшому з - № 12014050410001133, що містить значну кількість епізодів вчинення кримінальних правопорушень, кваліфікованих за частинами першою, другою, третьою статті 258 КК України, чим також пояснюється тривалість досудового розслідування.

Отже, сам факт того, що досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12017050000000112 не було завершене на час звернення позивачки із позовом до суду та ухвалення оскаржених судових рішень, не свідчить про надмірну тривалість кримінального провадження та порушення державою своїх зобов`язань, передбачених статтею 2 Конвенції.

У статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» було визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії, покладається на державу-агресора відповідно до принципів і норм міжнародного права.

У частині п`ятій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» зазначено, що держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди (частина дев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

У постанові від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц Верховний Суд дійшов висновку, що держава-окупант, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.

Отже, помилковими є висновки судів попередніх інстанцій, про те, що держава України порушила свої зобов`язання визначені статтею 2 Конвенції, а позивачка має право на відшкодування саме державою Україна моральної шкоди, у зв`язку із загибеллю внаслідок терористичного акту її сина.

Підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, колегією суддів не встановлено.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але неправильно застосовано норми матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду і ухвалення нового рішення про відмову у позові.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, задовольнити.

Рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 06 березня

2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 21 лютого

2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович