ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 березня 2023 року
м. Київ
справа № 240/8693/19
адміністративне провадження № К/9901/18742/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):
судді-доповідача - Радишевської О.Р.,
суддів - Кашпур О.В., Шевцової Н.В.
розглянув як суд касаційної інстанції в письмовому провадженні адміністративну справу №240/8693/19
за позовом Приватного підприємства «Фобос» до Національної поліції України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Головного управління Національної поліції в Житомирській області - про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити певні дії, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою Національної поліції України на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2020 року, ухвалене у складі: головуючого судді Майстренко Н.М., і постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2020 року, ухвалену у складі: головуючого судді Мацького Є.М., суддів Сушка О.О., Залімського І. Г.,
УСТАНОВИВ:
І. Суть спору
Приватне підприємство «Фобос» (далі - ПП «Фобос», позивач) звернулося до суду з позовом до Національної поліції України (далі - відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Головного управління Національної поліції в Житомирській області (далі - ГУ НП у Житомирській області, третя особа) з вимогами:
- визнати протиправною відмову Національної поліції України у видачі ПП «Фобос» дозволу на перевезення територією України вибухових матеріалів, оформлену листом від 27 травня 2019 року №2633/20/4/02-2019;
- зобов`язати Національну поліцію України видати ПП «Фобос» дозвіл на перевезення територією України вибухових матеріалів.
На обґрунтування позову позивач зазначив, що надав відповідачеві всю необхідну інформацію та документи для отримання дозволу на перевезення територією України вибухових матеріалів, у зв`язку з чим уважає відмову у видачі такого дозволу протиправною.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
Приватне підприємство «Фобос» має ліцензію серії АВ №582429 на надання послуг з охорони власності та громадян.
Відповідно до дозволу Управління державної служби України з питань праці у Житомирській області №118.19.18 від 06 березня 2019 року ПП «Фобос» дозволяється виконувати роботи підвищеної небезпеки: вибухові роботи та роботи, пов`язані з використанням енергії вибуху.
23 квітня 2019 року позивач звернувся до Управління з контролю за обігом зброї у сфері дозвільної системи Департаменту превентивної діяльності Національної поліції України із заявою про надання йому дозволу на перевезення територією України вибухових матеріалів.
Відповідно до вказаної заяви охорона вибухових матеріалів під час їх перевезення територією України здійснюватиметься працівниками ПП «Фобос», які будуть озброєні гладкоствольною короткоствольною самозарядною вогнепальною зброєю «Форт-17Р».
Листом від 27 травня 2019 року №2633/20/4/02-2019 Національна поліція України повідомила про відсутність підстав для видачі дозволу на перевезення вибухових матеріалів у зв`язку з відсутністю документів, які б підтверджували, що охорона ПП «Фобос» озброєна вогнепальною зброєю.
Не погоджуючись з указаною відмовою, позивач звернувся до суду.
ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 10.02.2020, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 21.11.2019, позов задоволено частково:
- визнано протиправною відмову Національної поліції України у видачі ПП «Фобос» дозволу на перевезення територією України вибухових матеріалів, оформлену листом від 27 травня 2019 року №2633/20/4/02-2019;
- зобов`язано Національну поліцію України повторно розглянути заяву ПП «Фобос» щодо видачі дозволу на перевезення територією України вибухових матеріалів з урахуванням висновку суду, зазначеного у рішенні.
Частково задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій зазначили, що пістолет моделі «Форт-17Р», яким озброєна охорона ПП «Фобос», відповідно до висновку Житомирського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, є вогнепальною зброєю самозахисту.
З урахуванням викладеного суди попередніх інстанцій вважали, що відповідач безпідставно відмовив позивачеві у видачі дозволу на перевезення вибухонебезпечних матеріалів.
IV. Провадження в суді касаційної інстанції
23 липня 2020 року до Суду від відповідача надійшла касаційна скарга на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2020 року і постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2020 року в справі №240/8693/19.
Ухвалою Суду від 05 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою.
У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, просить скасувати їхні рішення у частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове у відповідність частині, яким у задоволенні позову відмовити.
На обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач зазначив, що, виходячи з пункту 18.2 глави 18 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ від 21.08.1998 №622 (далі - Інструкція №622), умовою надання дозволу на перевезення територією України вибухових матеріалів є забезпечення їх охорони відомчою воєнізованою охороною, що озброєна вогнепальною зброєю.
Як зазначає відповідач, виріб «Форт 17Р», яким озброєна охорона позивача, не відповідає ознакам вогнепальної зброї.
Щодо висновку Житомирського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, яким керувалися суди попередніх інстанцій, відповідач зазначив, що вказаний висновок до заяви про надання позивачеві дозволу не подавався, а тому не може бути підставою для задоволення позовних вимог.
Відповідач також уважає, що позивач як суб`єкт охоронної діяльності приватного права обмежений в правомочності володіти вогнепальною зброєю і в своїй діяльності може застосовувати лише пристрої для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, що відповідно до вимог чинного законодавства є спецзасобами.
Позивач у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що судами попередніх інстанцій повно та всебічно встановлено обставини, що мають значення для розгляду справи, правильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв`язку з чим підстав для скасування їхніх рішень немає.
V. Джерела права й акти їхнього застосування
Організаційно-правові принципи здійснення господарської діяльності у сфері надання послуг з охорони власності та громадян визначено Законом України «Про охоронну діяльність» від 22 березня 2012 року №4616-VI (далі - Закон №4616-VI).
Відповідно до частини першої статті 5 Закону №4616-VI суб`єкт охоронної діяльності на підставі отриманої у встановленому порядку ліцензії надає охоронні послуги у вигляді, зокрема, охорони майна юридичних осіб.
Частиною третьою статті 5 Закону №4616-VI передбачено, що умови охорони небезпечних і цінних вантажів при перевезенні та їх перелік визначає Кабінет Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.2013 №55 затверджено Умови охорони небезпечних і цінних вантажів під час їх перевезення автомобільним транспортом та переліку таких вантажів (далі - Умови №55).
Пунктом 4 Умов №55 установлено, що суб`єкти охоронної діяльності не здійснюють охорону небезпечних і цінних вантажів під час їх перевезення у разі, коли така охорона здійснюється виключно військовими формуваннями, правоохоронними органами та відомчою воєнізованою охороною.
Відповідно до пункту 18.1 Інструкції №622 перевезення територією України вибухових матеріалів здійснюється на підставі дозволів, що видаються органами поліції відповідно до заяви керівника підприємства, а також копій дозволу на придбання ВМ або, у відповідних випадках, дозволу на право проведення підривних робіт (робіт з ВМ).
Охорона вибухових матеріалів під час перевезень територією України здійснюється працівниками підрозділів поліції охорони Національної поліції України або відомчої воєнізованої охорони, які озброюються вогнепальною зброєю.
У разі охорони вибухових матеріалів відомчою воєнізованою охороною в дозволі на перевезення територією України ВМ зазначаються особи, що охороняють вантаж у дорозі, а також дані про зброю. При цьому без дозволу органів поліції здійснюється:
- перевезення територією України вибухових речовин, засобів ініціювання, прострільних і підривних апаратів централізовано залізничним та водним транспортом із заводів-виготовлювачів на склади ВМ за дозволами на зберігання вибухових матеріалів;
- з одного складу на інший одного підприємства в межах області (міста) за нарядами-накладними та до місць проведення підривних робіт (використання або випробування ВМ) - за нарядами-путівками.
Пунктом 18.2 Інструкції №622 передбачено, що для отримання дозволу на перевезення територією України вибухових матеріалів до органу поліції подаються, зокрема:
- клопотання керівників організацій про видачу дозволу на перевезення територією України вибухових матеріалів;
- відомості про осіб, відповідальних за перевезення територією України вибухових матеріалів;
- найменування, кількість вантажу, що буде перевозиться, вид транспорту, маршрут, початковий і кінцевий пункти перевезення територією України, підстава перевезення, термін;
- відомості про осіб, відповідальних за охорону вибухових матеріалів (прізвище, ім`я та по батькові, дата, місце народження і проживання, модель, номер, калібр зброї, якою буде озброєна відомча воєнізована охорона).
VI. Позиція Верховного Суду
Спір у цій справі виник у правовідносинах, пов`язаних з перевезенням автомобільним транспортом вибухових матеріалів територією України.
Аналіз викладених положень Умов №55 та Інструкції №622 дає підстави для висновку, що перевезення територією України вибухових матеріалів здійснюється виключно за умови забезпечення їхньої охорони.
З пункту 4 Умов №55 випливає, що в питанні суб`єктів охорони небезпечних вантажів законодавець розмежовує військові формування, правоохоронні органи та відомчу воєнізовану охорону від суб`єктів охоронної діяльності у значенні Закону №4616-VI, накладаючи на останніх певні обмеження щодо кола об`єктів (вантажів), охорону яких вони можуть здійснювати.
Так, суб`єкти охоронної діяльності у значенні Закону №4616-VI не мають права здійснювати охорону небезпечних і цінних вантажів, охорона яких покладається виключно на військові формування, правоохоронні органи чи відомчу воєнізовану охорону.
Пунктом 18.1 Інструкції №622 обов`язок забезпечити охорону вибухових матеріалів під час їх перевезень територією України покладено на працівників підрозділів поліції охорони Національної поліції України або відомчої воєнізованої охорони, які мають бути озброєні вогнепальною зброєю.
Таким чином, перш ніж надавати оцінку тому, чи є пристрій для відстрілу гумових куль марки «ФОРТ-17Р» вогнепальною зброєю, суди попередніх інстанцій мали визначитися з правовими основами діяльності позивача, поняттям і ознаками «відомчої воєнізованої охорони» і встановити, чи відповідає їм позивач.
Водночас указані обставини залишилися поза увагою судів попередніх інстанцій, у зв`язку з чим їхні висновки про часткове задоволення позовних вимог є передчасними.
Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
З огляду на викладене, а також ураховуючи той факт, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, і цей недолік неможливо усунути на стадій касаційного перегляду, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суду першої інстанції під час нового розгляду справи необхідно визначитися з правовими основами діяльності позивача, поняттям і ознаками «відомчої воєнізованої охорони» і встановити, чи відповідає їм позивач.
VII. Судові витрати
Ураховуючи, що Верховний Суд не змінив та не ухвалив нового рішення, судові витрати, відповідно до статті 139 КАС України, розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 3 341 345 349 353 355 356 359 КАС України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Національної поліції України задовольнити частково.
Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2020 року і постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2020 року скасувати, а справу № 240/8693/19 направити на новий розгляд до Житомирського окружного адміністративного суду.
Судові витрати не розподіляються.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
Суддя-доповідач: О.Р. Радишевська
Судді: О.В. Кашпур
Н.В. Шевцова