№ 260/981/23

ф

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 березня 2024 року

м. Київ

справа № 260/981/23

адміністративне провадження № К/990/152/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):

cудді-доповідача - Прокопенка О.Б.,

суддів -Радишевської О.Р., Соколова В.М.,

розглянув як суд касаційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу №260/981/23

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України в Закарпатській області про зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2023 року, постановлену в складі головуючого судді Микуляка П.П., і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2023 року, ухвалену в складі: головуючого судді Довгої О.І., суддів Глушка І.В., Запотічного І.І.,

УСТАНОВИВ:

20 лютого 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції України в Закарпатській області (далі - ГУ Нацполіції в Закарпатській області) про зобов`язання вчинити дії.

Позов обґрунтовує тим, що працівники поліції вчинили кримінальне правопорушення - провокацію підкупу. Як стверджує позивач, провокація підкупу була вчинена шляхом залучення особи, яку вироком Берегівського районного суду засуджено до позбавлення волі, а коли працівникам поліції не вдалося довести свій злочинний умисел до кінця, вони дали цій особі можливість втекти за кордон без оголошення в розшук. Додатково зазначає ряд обставин, з яких в сукупності, на його думку, слід зробити висновок, що працівники поліції спостерігають за будинком позивача, використовуючи на автомобілях номера прикриття. Також позивач пов`язує вказані факти переслідування його поліцейськими з тим, що він є свідком у кримінальній справі щодо незаконного переправлення через державний кордон України колишнього Голови Конституційного Суду України - ОСОБА_2 . Зазначає, що після ряду звернень до Департаменту внутрішньої безпеки, брата позивача - начальника сектору логістики Берегівського районного відділу поліції ГУ Нацполіції в Закарпатській області було переведено на декретну посаду дільничного офіцера поліції Ужгородського районного відділу поліції ГУ Нацполіції в Закарпатській області, що у подальшому призвело до його звільнення за власним бажанням. Крім того, повідомляє, що Державне бюро розслідувань вже дев`ять місяців володіє інформацією про можливу причетність закарпатських поліцейських до незаконного переправлення через державний кордон України колишнього Голови Конституційного Суду України, однак своїми діями намагаються «закрити рота» позивачу як свідку, дискредитувати його, знищити його кар`єру перед фактом загрози власного звільнення.

Указує, що 02 грудня 2022 року звернувся до ГУ Нацполіції в Закарпатській області із запитом на інформацію, у якому просив на підставі статей 3, 4, 5, 6, 11, 17, 20, 21 Закону України «Про інформацію», статей 1, 3, 5, 10, 13, 14, 19, 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» надати певну інформацію. Проте в листі ГУ Нацполіції в Закарпатській області від 09 грудня 2022 року вказало, що запитувана інформація щодо службових транспортних засобів ГУ Нацполіції в Закарпатській області є інформацією із обмеженим доступом, а тому не підлягає розголошенню.

Тому позивач звернувся до суду з позовом до ГУ Нацполіції у Закарпатській області, у якому просив зобов`язати відповідача надати йому інформацію на його запит від 02 грудня 2022 року та негайно припинити незаконне проведення негласних (розшукових) слідчих дій щодо адвоката.

Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 08 вересня 2023 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2023 року, закрив провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ Нацполіції в Закарпатській області про зобов`язання вчинити дії, в частині зобов`язання ГУ Нацполіції в Закарпатській області припинити проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо адвоката Пуканич Е.В., оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного провадження (пункт 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Так, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що вимоги ОСОБА_1 щодо зобов`язання ГУ Нацполіції в Закарпатській області припинити проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо позивача належить розглядати в межах кримінального, а не адміністративного судочинства.

Уважаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що ухвалені з порушенням вимог процесуального закону, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2023 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2023 року й направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

На обґрунтування вимог касаційної скарги позивач наводить доводи про те, що його позовні вимоги належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки, на його думку, оскаржувані ним дії працівників поліції були вчинені не у межах кримінального провадження, а до внесення відомостей про кримінальне провадження до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР).

Позивач стверджує, що в ухвалені судового рішення суду першої інстанції брав участь суддя, якому було двічі заявлено відвід. При цьому скаржник переконує, що підстави його відводу були обґрунтованими. За таких обставин, на думку позивача, судові рішення у справі підлягають скасування з направленням справи на новий розгляд відповідно до вимог пункту 2 частини третьої статті 353 КАС України.

Крім того, ОСОБА_1 уважає, що суд першої інстанції, на порушення норм процесуального права, безпідставно не залучив до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - Національну асоціацію адвокатів України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Відповідач надіслав відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити позивачу у задоволенні його скарги, а судові рішення у справі - залишити без змін. ГУ Нацполіції у Закарпатській області звертає увагу на твердження ОСОБА_1 про те, що він є свідком у кримінальній справі щодо незаконного переправлення через державний кордон України колишнього Голови Конституційного Суду України ОСОБА_2 і вважає, що працівники поліції щодо нього незаконно проводять негласні слідчі (розшукові) дії, у зв`язку з чим він звернувся до суду адміністративної юрисдикції з вимогою про зобов`язання відповідача припинити такі дії. ГУ Нацполіції в Закарпатській області наводить доводи про те, що при здійсненні оперативно-розшукової діяльності пов`язаної з досудовим розслідуванням Нацполіція не виконує владні управлінські функції, а реалізує свої повноваження, визначені Законом України від 18 лютого 1992 року № 2135-ХІІ «Про оперативно-розшукову діяльність» (далі - Закон № 2135-ХІІ) та главою 21 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).

За наслідками автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів: судді-доповідачу Кашпур О.В., суддям Смоковичу М.І., Уханенку С.А.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду - від 02 лютого 2024 року, у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді Кашпур О.В., призначений повторний автоматизований розподіл касаційної скарги.

За наслідками повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів: судді-доповідачу Прокопенку О.Б., суддям Радишевській О.Р., Соколову В.М.

Ухвалою від 07 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відкрив касаційне провадження за скаргою позивача на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2023 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2023 року.

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Прокопенка О.Б. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та ухвалою від 06 березня 2024 року призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами на підставі пункту 3 частини першої статті 345 КАС України.

Перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу та правильність застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права у межах, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів дійшла таких висновків.

Питанням, якому насамперед треба дати відповідь у межах касаційного провадження у цій справі, є питання про предметну юрисдикція цього спору.

Позивач наполягає на тому, що його позов про зобов`язання працівників поліції припинити проведення щодо нього негласних слідчих (розшукових) дій, має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, оскільки така діяльність поліції є управлінською, не регламентована КПК України і не охоплюється кримінальним провадженням (бо такі заходи щодо позивача проводились не у межах кримінального провадження).

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин першої, другої статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

ОСОБА_1 оскаржує дії відповідача щодо проведення стосовно нього негласних слідчих (розшукових) дій поза межами кримінального провадження та просить суд зобов`язати відповідача припинити такі дії. Водночас позивач пов`язує факти переслідування його поліцейськими з тим, що він є свідком у кримінальній справі про незаконне переправлення через державний кордон України колишнього Голови Конституційного Суду України.

Відповідно до частин першої та другої статті 246 КПК України негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. Негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про кримінальне правопорушення та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями 260, 261, 262, 263, 264 (в частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 269-1, 270, 271, 272, 274 цього Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

Оперативно-розшукова діяльність - це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів (стаття 2 Закону № 2135-ХІІ).

Частиною четвертою статті 7 Закону № 2135-ХІІ передбачено, що оперативні підрозділи Державного бюро розслідувань, Національної поліції, Служби безпеки України, Бюро економічної безпеки України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної прикордонної служби України проводять слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у кримінальному провадженні за дорученням слідчого, дізнавача, прокурора в порядку, передбаченому КПК України. Письмові доручення щодо проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, надані слідчим, дізнавачем, прокурором у межах компетенції та в установленому порядку, є обов`язковими до виконання оперативним підрозділом.

Поняття «негласні слідчі (розшукові) дії» (глава 21 КПК України) та «оперативно-розшукові заходи» не є тотожними, однак вони мають спільну правову основу - КПК України та Закон № 2135-ХІІ. Оскільки вони мать спільну мету - отримати/перевірити/зібрати/інформацію, докази про злочин та/або особу, яка його вчинила, що витікає із завдань кримінального провадження, способи і засоби, за допомогою яких досягаються поставлені цілі у них однорідні.

Колегія суддів звертає увагу на те, що як досудове слідство, так і оперативно-розшукова діяльність охоплюються сферою регулювання кримінального процесуального законодавства. Отже, як слідчі (розшукові) дії і негласні слідчі (розшукові) дії, що проводяться правоохоронними органами на стадії досудового розслідування, так само і оперативно-розшукова діяльність, яка здійснюється до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, є не управлінською, а процесуальною і становить частину саме кримінальних правових відносин.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією, висловленою у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №826/2004/18, від 05 грудня 2018 року у справі №826/2253/18, від 10 квітня 2019 року у справі №808/390/18 та у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі №826/12608/17 у подібних правовідносинах щодо юрисдикції спорів, пов`язаних з оскарженням рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи/та прокурорів.

Верховний Суд у питаннях дотримання предметної юрисдикції спорів неодноразово констатував, що головним, визначальним критерієм для розмежування і визнання, на які спори поширюється і підлягає застосуванню те чи те судочинство, є суть (зміст) спірних правовідносин та предмет спору.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).

За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України).

З огляду на наведені мотиви колегія суддів уважає, що в обсязі встановлених в цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних відносин, їх змістом та суб`єктним складом, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального й процесуального права та дійшли обґрунтованого висновку про непоширення юрисдикції адміністративного суду на позовні вимоги ОСОБА_1 до ГУ Нацполіції в Закарпатській області про зобов`язання вчинити дії, в частині зобов`язання ГУ Нацполіції в Закарпатській області припинити проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо нього.

Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 353 КАС України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

У цьому контексті Суд відхиляє доводи скаржника про те, що в ухваленні рішення суду першої інстанції брав участь суддя, якому був заявлений обґрунтований відвід, з огляду на таке.

Позивач у суді першої інстанції 11 травня 2023 року заявив відвід судді Микуляку П.П., який було визнано необґрунтованим і в його задоволенні відмовлено.

На обґрунтування цього відводу позивач посилався на обставини щодо упередженості вказаного судді, оскільки він не залучив до участі у справі як третіх осіб на стороні позивача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Національну асоціацію адвокатів України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Такі дії, на думку позивача, викликають сумніви у неупередженості та об`єктивності судді можуть свідчити про його заінтересованості у результаті розгляду справи.

Однак наведені у заяві позивача про відвід судді мотиви, за яких, на його думку, суддя підлягав відводу, не можуть слугувати підставою для відведення судді, оскільки такі мотиви фактично свідчать про незгоду з процесуальними діями (рішеннями) судді, що, в свою чергу, не може бути підставою для відводу судді відповідно до частини четвертої статті 36 КАС України. Отже, суд першої інстанції ухвалою від 15 травня 2023 року (13 та 14 травня 2023 року були вихідними днями) відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про відвід судді Микуляка П.П.

15 травня 2023 року позивач знову подав заяву про відвід судді з тих же підстав, у задоволенні якого також було відмовлено ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 травня 2023 року.

Колегія суддів відзначає, що відповідно до пункту 12 Висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів для Комітету міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів передбачено, що незалежність судової влади означає повну неупередженість з боку суддів.

При винесенні судових рішень щодо сторін у судовому розгляді судді повинні бути безсторонніми, вільними від будь-яких зав`язків, прихильності чи упередження, що впливає або може сприйматися як таке, що впливає, на здатність судді приймати незалежні рішення. У цьому випадку незалежність судової влади є втіленням загального принципу: «Ніхто не може бути суддею у власній справі».

Значення цього принципу виходить далеко за конкретні інтереси певної сторони у будь-якій суперечці. Судова влада повинна користуватися довірою не тільки з боку сторін у конкретній справі, але й з боку суспільства в цілому. Суддя повинен не тільки бути реально вільним від будь-якого невідповідного упередження або впливу, але він або вона повинні бути вільними від цього й в очах розумного спостерігача. В іншому випадку довіра до незалежності судової влади буде підірвана.

Водночас статтею 15 Кодексу суддівської етики також визначено, що неупереджений розгляд справ є основним обов`язком судді.

У пунктах 49, 50, 52 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09 листопада 2006 року у справі «Білуха проти України» (заява N 33949/02), яке згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ, зазначено, що відповідно до усталеної практики Суду наявність безсторонності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями.

Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. У кожній окремій справі слід вирішувати, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про небезсторонність суду.

Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного.

За критеріями об`єктивної неупередженості судді, наведеними у рішенні ЄСПЛ від 24 лютого 1993 року у справі «Фей проти Австрії» (Fey v. Austria; заява №14396/88) Суд відзначав, що вона полягає у відсутності будь-яких законних сумнівів в тому, що її забезпечено та гарантовано судом, а для перевірки на об`єктивну неупередженість слід визначити, чи є факти, які не залежать від поведінки судді, що можуть бути встановлені та можуть змусити сумніватися у його неупередженості. Мова йде про ту довіру, яку суди у демократичному суспільстві повинні апріорі викликати в учасників процесу.

Отже, з огляду на викладене, при об`єктивному підході до встановлення наявності упередженості суду (суддів) повинно бути визначено окремо від поведінки судді, чи існують очевидні факти, що можуть поставити під сумнів його безсторонність. При цьому, вирішальним є саме наявність відповідних обставин, підтверджених належними та допустимими доказами, які свідчать про обґрунтованість сумніву в неупередженості суду, а позиція зацікавленої сторони є важливою, але не вирішальною.

Водночас суб`єктивний критерій вимагає оцінки реальних дій окремого судді під час розгляду конкретної справи і лише після встановлення фактів у поведінці судді, які можна кваліфікувати як прояв упередженості, можливо поставити під сумнів його безсторонність.

Проаналізувавши наведені підходи до визначення упередженості, безсторонності та об`єктивності судді, колегія суддів уважає, що зазначені позивачем доводи щодо відводу судді з огляду на такі критерії та з урахуванням обставин цієї справи й поведінки судді під час її розгляду у суді першої інстанції, не вказували на наявність ознак зацікавленості судді у результатах розгляду цієї справи.

До того ж доводи позивача щодо відводу судді фактично зводилися до незгоди з певними діями судді, вчиненими у межах підготовки справи до розгляду, з огляду на те, що такі, на переконання заявника, порушували норми процесуального закону.

За приписами частини четвертої статті 36 КАС України, незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Порушення судом (суддею) норм процесуального права, якщо вони дійсно мали місце й зумовили ухвалення судового рішення, яке не відповідає закону, можуть зумовлювати настання інших, визначених процесуальним правом наслідків, зокрема, у вигляді скасування такого рішення за наслідками його оскарження, або ж, у залежності від обставин порушення, можуть бути підставою для ініціювання питання про притягнення судді до встановленої законом відповідальності.

Відповідно ж до правових позицій Верховного Суду, висловлених щодо підстав відводу (самовідводу) суддів і наведених, зокрема, в ухвалах від 25 липня 2019 року у справі №825/3587/15-а та від 23 грудня 2019 року у справі №9901/526/19, право відводу (самовідводу) є процесуальною гарантією забезпечення безсторонності та об`єктивності суду, що є його головною метою щоб запобігти упередженості судді (суддів) під час розгляду справи.

Отже, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у відводах заявлених судді Микуляку П.П., з чим погоджується й колегія суддів Верховного Суду.

Також Суд відхиляє доводи скаржника щодо безпідставного незалучення до участі у справі третіх осіб на стороні позивача, - Національну асоціацію адвокатів України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, оскільки позивач не навів обґрунтованих доводів про те, що рішення у цій справі можуть вплинути на їх права, свободи, інтереси або обов`язки.

Суд наголошує, що відповідно до положень частини другої статті 350 КАС України не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій, не впливають на законність й обґрунтованість ухвалених судових рішень, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Отже, підстави касаційного оскарження не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень немає.

Касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2023 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2023 року залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко

Судді: О.Р. Радишевська

В.М. Соколов