23.12.2023

№ 278/2890/19

Постанова

Іменем України

18 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 278/2890/19

провадження № 61-10893св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Управління з розвитку села Вереси Житомирської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року під головуванням судді Грубіяна Є. О. та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року у складі колегії суддів: Галацевич О. М., Григорусь Н. Й., Микитюк Ю. О. у справі за позовом ОСОБА_1 , до ОСОБА_2 , третя особа - Управління з розвитку села Вереси Житомирської міської ради, про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому, з урахуванням заяви від 15 листопада 2019 року, просила: усунути перешкоди у користуванні кімнатою площею 11,9 кв. м (далі - кімната), яка межує з квартирою АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання ОСОБА_2 , яка проживає у цій квартирі, знести стіну між кімнатою та коридором квартири АДРЕСА_2 за цією ж адресою; звільнити самовільно зайняту кімнату.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що ОСОБА_1 є користувачем приміщень колишнього гуртожитку за вказаною адресою, а саме: двох кімнат, кухні, коридору (квартира АДРЕСА_2 ), із правом їх приватизації.

Відповідач, яка користується сусідніми приміщеннями (квартира АДРЕСА_3 ), самовільно зайняла спірну кімнату, яка перебуває у користуванні ОСОБА_1 , замурувала прохід до неї з іншої кімнати, яка також перебуває у користуванні останньої. Своїми протиправними діями ОСОБА_2 обмежила право позивача на користування цим нерухомим майном.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не доведено факт, що спірним приміщенням користується саме ОСОБА_2 і що саме остання порушила її права.

При цьому місцевий суд вважав доведеним факт перебування у користуванні ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 і що це житлове приміщення, яке надавалось позивачу, складалось з двох кімнат, кухні та коридору, а станом на день виготовлення технічного паспорту житлового приміщення, що перебуває у користуванні позивачки, відсутня одна з її кімнат.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.

Приймаючи нову постанову суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами факт перебування у її користуванні спірної кімнати 11,9 кв. м, а тому її позов про усунення перешкод у користуванні цією кімнатою не підлягав задоволенню саме з цих підстав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Крижов М. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин у справі.

Представник заявника посилається на те, що позивач має в користуванні квартиру АДРЕСА_2 , а відповідач квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідачу надано дозвіл на приватизацію кімнат в приміщенні цього гуртожитку площею 23 кв. м, проте вона самовільно зайняла одну із кімнат площею 11,9 кв. м, яка межує з квартирами АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 та заклала прохід цеглою чим порушує право позивача на користування цією кімнатою. Наразі відповідач користується квартирою площею 31,4 кв. м замість належних їй 23 кв. м., що на думку представника позивача доводить протиправність її дій.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Житомирського районного суду Житомирської області.

21 вересня 2020 року цивільна справа № 278/2890/19 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що рішенням Вересівської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 21 липня 2016 року ОСОБА_1 надано дозвіл на приватизацію квартири АДРЕСА_4 .

ОСОБА_2 рішенням сільської ради від 30 грудня 2008 року надано дозвіл на приватизацію кімнат в приміщенні гуртожитку площею 23 кв. м за тією ж адресою.

Сільський голова листом від 10 червня 2016 року повідомляв Житомирську районну державну адміністрацію про те, що позивач зареєстрована в АДРЕСА_5 в приміщенні колишнього гуртожитку. Зазначав, що у цьому приміщенні вона має дві кімнати, кухню та коридор. Житомирська районна адміністрація у відповідь на звернення позивача у листі від 23 вересня 2016 року повідомила останній інформацію зі слів Вересівського сільського голови.

Судами встановлено, що 18 липня 2016 року позивач виготовила технічний паспорт на квартиру, що має намір приватизувати. План квартири не містить спірної кімнати площею 11,9 кв. м.

Листом від 27 вересня 2019 року начальник управління з розвитку села Вереси Житомирської міської ради повідомив представника позивача про те, що це управління є балансоутримувачем будівлі в АДРЕСА_5 , заяв від позивача або від інших осіб стосовно того, що хтось перешкоджає їй проживати або користуватись квартирою АДРЕСА_4 не надходило, відомостями про кількість кімнат та підсобних приміщень у квартирах 13 та 14 зазначені у технічних паспортах, а управління такою інформацією не володіє.

Відповідач зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з 13 грудня 2011 року.

Суди вказували, що на час розгляду справи квартири сторонами не приватизовані.

Апеляційним судом встановлено, що у рішенні від 21 липня 2016 року на приватизацію ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 не зазначено конкретні приміщення, з яких складається ця квартира та їх площу. Технічний паспорт, виготовлений позивачем не містить спірної кімнати 11,9 кв. м.

Апеляційний суд вказував, що позивач та її представник будь-яких належних доказів користування на законних підставах приміщенням 11,9 кв. м, усунути перешкоди у користуванні яким вона просить, зокрема ордер на жилу площу в гуртожитку, як суду першої так і апеляційної інстанції не надали.

З наданого суду апеляційної інстанції до апеляційної скарги плану будинку АДРЕСА_5 ним встановлено, що він не підтверджує обґрунтованість позовних вимог, а навпаки спростовує їх, оскільки спірна кімната площею 11,9 кв. м містить індексне позначення 14, зокрема 14-3, яким позначені приміщення квартири ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якій зареєстрована відповідач.

Крім того, з технічного паспорту, замовленого ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 та виготовленого 28 жовтня 2019 року Комунальним Підприємством «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради, спірна кімната 11,9 кв. м є складовою частиною квартири ІНФОРМАЦІЯ_1 за індексним позначенням 14-3, що відповідає плану будинку.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 1 ЖК Української РСР передбачено право громадян на житло, яке забезпечується розвитком і охороною державного і громадського житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєного житла, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.

Частиною першою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.

Відповідно до статті 31 ЖК Української РСР громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР. Жилі приміщення надаються зазначеним громадянам, які постійно проживають у даному населеному пункті (якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР), як правило, у вигляді окремої квартири на сім`ю.

Відповідно до частини першої статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Згідно статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову з інших підстав апеляційний суд виходив з того, що у рішенні від 21 липня 2016 року на приватизацію ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 не зазначено конкретні приміщення, з яких складається ця квартира та їх площу. Технічний паспорт, виготовлений позивачем не містить спірної кімнати 11,9 кв. м.

При цьому, апеляційний суд зауважував, що надані ОСОБА_1 лист сільського голови до Житомирської райдержадміністрації від 10 червня 2016 року та відповідь Житомирської райдержадміністрації від 23 вересня 2016 року ОСОБА_1 не можуть бути належними доказами підтвердження факту користування відповідачем двома кімнатами у гуртожитку та, зокрема, спірною кімнатою, оскільки не містять посилань на документи, які підтверджують зазначену у цих відповідях інформацію.

Разом із тим апеляційним судом було досліджено наданий до апеляційної скарги план будинку АДРЕСА_5 .

За наслідками дослідження доказу, апеляційний суд зробив висновок, що він не підтверджує обґрунтованість позовних вимог, а навпаки спростовує їх, оскільки спірна кімната площею 11,9 кв. м містить індексне позначення 14, зокрема 14-3, яким позначені приміщення квартири ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якій зареєстрована відповідач.

Крім того, з технічного паспорту, замовленого ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 та виготовленого 28 жовтня 2019 року Комунальним Підприємством «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради, апеляційний суд встановив, що спірна кімната 11,9 кв. м є складовою частиною квартири ІНФОРМАЦІЯ_1 за індексним позначенням 14-3, що відповідає плану будинку.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

На підставі вищенаведеного суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами факт перебування у її користуванні спірної кімнати 11,9 кв. м, а тому її позов про усунення перешкод у користуванні цією кімнатою не підлягав задоволенню саме з цих підстав.

Таким чином доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин у справі є такими, що не заслуговують на увагу.

Колегія суддів перевірила інші доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують.

Наведена у касаційній скарзі ОСОБА_1 вимога про скасування рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року не підлягає задоволенню, оскільки вказане рішення місцевого суду скасоване апеляційним судом.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 18 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький