22.10.2023

№ 280/117/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 280/117/22

адміністративне провадження № К/990/1267/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,

суддів - Жука А.В., Єресько Л.О.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №280/117/22

за позовом ОСОБА_1

до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області, Державної судової адміністрації України

про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року (головуючий суддя: Прасов О.О.),

рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 8 серпня 2022 року (головуючий суддя: Прасов О.О.)

і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 8 грудня 2022 року (головуючий суддя: Головко О.В., судді: Суховаров А.В., Ясенова Т.І.).

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (далі - «ТУ ДСА України в Запорізькій області»), у якому просив суд:

- визнати протиправними дії ТУ ДСА України в Запорізькій області щодо нарахування та виплати судді Михайлівського районного суду Запорізької області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 1 липня 2021 року до 31 грудня 2021 року включно, виходячи з посадового окладу судді в розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн;

- зобов`язати ТУ ДСА України в Запорізькій області здійснити перерахунок і виплату недоплаченої суддівської винагороди судді Михайлівського районного суду Запорізької області ОСОБА_1 за період з 1 липня 2021 року до 31 грудня 2021 року включно, виходячи з посадового окладу судді в розмірі 30 прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року - 2270,00 грн, в загальній сумі: 34041,44 грн, з урахуванням раніше виплачених сум і з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті.

Позов обґрунтував тим, що суддівська винагорода позивача у спірний період була нарахована та виплачена, виходячи з розміру «прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року», у розмірі: 2 102 грн.

Одночасно, суддівська винагорода ОСОБА_1 , на його переконання, має бути розрахована, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2021 року в розмірі: 2270 грн.

Тож, за наведених обставин, ОСОБА_1 вважає, що відповідач протиправно недонарахував йому частину суддівської винагороди, а тому просив суд захистити його трудові права у судовому порядку.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року клопотання представника відповідача задоволено. Залучено до участі у справі як співвідповідача Державну судову адміністрацію України (01201, місто Київ, вулиця Липська, будинок 18/5; код ЄДРПОУ 26255795).

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 8 серпня 2022 року позов задоволено частково:

- зобов`язано ТУ ДСА України в Запорізькій області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 1 липня 2021 року до 31 грудня 2021 року, виходячи з посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року 2270 грн. 00 коп, з урахуванням раніше виплачених сум;

- зобов`язано Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування ТУ ДСА України в Запорізькій області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороди за період з 1 липня 2021 року до 31 грудня 2021 року, виходячи з посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року 2270 грн. 00 коп, з урахуванням раніше виплачених сум.

В іншій частині позовної заяви відмовлено.

Задовольняючи позов частково, окружний суд дійшов висновку, що будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України «Про судоустрій і статус суддів». При нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України «Про судоустрій та статус суддів», при цьому застосування Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 8 грудня 2022 року апеляційну скаргу ТУ ДСА України в Запорізькій області задоволено. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 8 серпня 2022 року в адміністративній справі № 280/117/22 скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди, виходячи з положень статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», із застосуванням для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року прожиткового мінімуму у розмірі: 2 102 грн не можуть бути визнані протиправними, оскільки вони відповідали вимогам нормативно-правових актів, які були чинними у зазначений період.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів

У січні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив повністю скасувати ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 8 грудня 2022 року. До того ж, просив Суд рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 8 серпня 2022 року скасувати в частині відмови у задоволенні позову, у цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, а також скасувати це рішення в частині зобов`язання Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування ТУ ДСА України в Запорізькій області. У решті рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 8 серпня 2022 року просив залишити без змін.

У касаційній скарзі, як на підставу для відкриття касаційного провадження, скаржник покликається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Так, ОСОБА_1 наполягає, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 3 березня 2021 року у справі №340/1916/20, від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21 і від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21 у подібних правовідносинах.

Наполягає, що суддівська винагорода у спірний період мала бути визначена відповідачем, виходячи із розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2021 року в розмірі: 2270 грн.

Верховний Суд ухвалою від 30 січня 2023 року відкрив касаційне провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

У відзиві на касаційну скаргу ТУ ДСА України в Запорізькій області просить відмовити у її задоволенні, а судове рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Державна судова адміністрація України свого відзиву на касаційну скаргу не надала. Копію ухвали Суду про відкриття касаційного провадження отримала 10 січня 2023 року через підсистему «Електронний Суд».

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Указом Президента України від 27 червня 2013 року за №352/2013 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначено на посаду судді Михайлівського районного суду Запорізької області строком на п`ять років.

Наказом голови Михайлівського районного суду Запорізької області від 9 липня 2013 року за №36 позивача зараховано до штату Михайлівського районного суду Запорізької області.

З 1 липня 2021 року до 31 грудня 2021 року ОСОБА_1 отримував суддівську винагороду, обраховану з прожиткового мінімуму, який використовувався для обчислення базового розміру посадового окладу, на рівні 2102,00 грн.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статті 43 Конституції України, серед іншого, визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

У преамбулі Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - «Закон») зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Статтею 4 Закону визначено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до частини першої статті 135 Закону суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

За частиною другою статті 135 Закону суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Відповідно до частини третьої статті 135 Закону (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду № 4-р/2020 від 11 березня 2020 року діє в редакції Закону № 1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Статтею 7 Закону України від 15 грудня 2020 року №1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік» установлено у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2189 гривень, з 1 липня - 2294 гривні, з 1 грудня - 2393 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років: з 1 січня - 1921 гривня, з 1 липня - 2013 гривень, з 1 грудня - 2100 гривень; дітей віком від 6 до 18 років: з 1 січня - 2395 гривень, з 1 липня - 2510 гривень, з 1 грудня - 2618 гривень; працездатних осіб: з 1 січня - 2270 гривень, з 1 липня - 2379 гривень, з 1 грудня - 2481 гривня; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівникам інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами: з 1 січня - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури: з 1 січня - 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність: з 1 січня - 1769 гривень, з 1 липня - 1854 гривні, з 1 грудня - 1934 гривні.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2023 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

- якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Ключовим питанням у цій справі є правомірність нарахування і виплати позивачеві у спірний період суддівської винагороди, виходячи з приписів статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», з розміру прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн.

Варто зауважити, що Верховний Суд вже висловлював свою правову позицію щодо регулювання подібних правовідносин. Так, як доречно покликається скаржник у касаційній скарзі, Верховний Суд сформував відповідний правовий висновок у постановах від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, а також у постановах від 22 червня 2023 року у справі №400/4904/21, від 24 липня 2023 року у справі №280/9563/21, від 2 серпня 2023 року у справі №560/5597/22 та інших, які прийняті після відкриття касаційного провадження у цій справі.

Тож, Верховний Суд вважає за належне врахувати указані правові висновки при вирішенні цієї справи й зазначає про таке.

Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.

Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом України «Про судоустрій і статус суддів») гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема в рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 4 грудня 2018 року №11-р/2018.

Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом України «Про судоустрій і статус суддів», положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.

Необхідно також указати, що у пункті 62 висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.

З 30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України від 2 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон «№1401-VIII»).

Цим Законом, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище. Верховний Суд звертає увагу на те, що Конституція України у редакції Закону №1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій».

З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 указаного Закону, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.

Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.

Пунктом 1 частини третьої та пунктом 1 частини четвертої статті 135 цього Закону визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, із застосуванням регіонального коефіцієнту 1,1, якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб.

Статтею 130 Конституції України закріплено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Разом із цим розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до статті 46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі України від 15 липня 1999 року № 966-XIV «Про прожитковий мінімум» (далі - Закон «№966-XIV»).

Відповідно до статті 1 цього Закону прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.

У змісті наведеної норми Закону №966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум.

Статтею 4 зазначеного Закону встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

Верховний Суд зазначає, що Законом №966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді».

Водночас цим Законом судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.

Натомість статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», разом із встановленням на 1 січня 2021 року прожиткових мінімумів, у тому числі, для працездатних осіб в розмірі: 2270,00 грн, був введений такий новий вид прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді», розмір якого становить: 2102,00 грн.

До 2021 року відповідачем для розрахунку базового розміру посадового окладу застосовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлювався на 1 січня відповідного календарного року, як це передбачено статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Варто зазначити, що зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який мовиться у позовній заяві (січень 2021 року), а також в Закон №966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, тож законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, немає.

Колегія суддів уважає за потрібне вказати, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які у часі прийняті раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік».

Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року №5-рп(II)/2020, до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori) - «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali) - «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Водночас Закон України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» фактично змінив складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Верховний Суд зауважує, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми.

Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

Тобто у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону» (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.

Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis ), тобто Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а положення Закону №966-XIV вважати загальними нормами (lex generalis).

На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 9 липня 2007 року №6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України). У межах касаційного перегляду судових рішень в цій справі колегія суддів звертає на нього увагу у сукупності з іншою аргументацією, про яку йдеться вище.

Отже, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, відповідач неправильно визначився із розрахунковою величиною посадового окладу застосувавши в розрахунку іншу величину, відмінну від тієї, що визначена спеціальним законом.

Щодо питання матеріального забезпечення суддів Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року зазначив, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку; неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.

Необхідно підкреслити, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів констатує, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року (2270,00 грн), на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн) у січні 2021 року, на підставі абзацу 5 статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було неправомірним. Тому неправильним є висновок суду апеляційної інстанції про відмову позивачеві у задоволенні позову, з підстав, що наведені у рішенні, яке переглядається.

Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», статті 135 Закону в подібних правовідносинах викладена у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 22 червня 2023 року у справі №400/4904/21, від 24 липня 2023 року у справі №280/9563/21, від 2 серпня 2023 року у справі №560/5597/22 та інших.

Суд першої інстанції при розгляді цього спору дослідив обставини зменшення розміру суддівської винагороди, на підставі прожиткового мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн та обґрунтовано дійшов висновку, що позивач має право на те, щоб йому виплатили недоотримані кошти (заборгованість).

Тож, доводи, викладені у касаційній скарзі про те, що в постанові суд апеляційної інстанції застосував частину другу статті 130 Конституції України, частину третю статті 135 Закону без урахування висновку, викладеного у постановах від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21 і від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, знайшли своє підтвердження.

Одночасно, як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, апеляційний суд, встановивши відсутність у позивача права на нарахування і виплати суддівської винагороди, виходячи з посадового окладу судді в розмірі 30 прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року - 2270,00 грн, не вирішував питання щодо правильності обрахунку позивача заявленої суми грошових коштів, а також не встановлював фактичні обставини того, хто з відповідачів допустив протиправну бездіяльність, яка призвела до порушення права позивача на отримання повного розміру суддівської винагороди у спірний період.

Варто зауважити, що Верховний Суд неодноразово звертав увагу у цій категорії справ на необхідності дослідження та встановлення фактичних обставин справи саме в аспекті того, ким з відповідачів було допущено протиправну бездіяльність, а також досліджувати належність відповідача у справі.

Так, для правильного вирішення цієї справи та обрання ефективного способу захисту порушених прав судам у цій категорії спорів необхідно з`ясовувати участь ДСА України (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні прожиткового мінімуму «для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді» при виплаті суддівської винагороди, і, як наслідок, визначити правовий статус цього державного органу в адміністративному спорі - третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, чи відповідач (другий відповідач).

Ба більше, позивач не погоджується із висновками суду першої інстанції, щодо допущення порушення своїх прав саме ДСА України, про що і зазначав у апеляційній скарзі, проте суд апеляційної інстанції на ці доводи скарги відповіді не надав, встановивши відсутність у ОСОБА_1 права на нарахування і виплату суддівської винагороди, виходячи з розміру прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року - 2270,00 грн.

До того ж, необхідно зауважити, що відповідно до правил частин третьої, четвертої статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.

Відповідно до статті 149 цього Закону суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону у зіставленні з положеннями частин першої, другої, п`ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. Відповідач, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, здійснює свої повноваження у межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі (на 2021 рік).

Необхідність з`ясування участі ДСА України у виплаті суддівської винагороди позивача пов`язана з тим, що однією з причин невиплати позивачу суддівської винагороди в повному обсязі протягом спірного періоду може бути недостатність виділених відповідачу коштів (бюджетних асигнувань) на ці потреби.

У такому випадку невиплату суддівської винагороди в повному обсязі можна пов`язувати із діяльністю ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону), відповідно як суб`єкта владних повноважень, рішеннями/діями якого порушено право особи (судді).

У випадку ж, коли ДСА України виділила відповідачу достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачу), з урахуванням вимог статті 135 Закону (затвердивши відповідний кошторис), але відповідач розпорядився цими коштами з урахуванням зменшеного розміру прожиткового мінімуму, то є підстави стверджувати, що невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі, як наслідок виникнення заборгованості з її виплати, є результатом дій/рішень ТУ ДСА України в Запорізькій області, а тому спосіб захисту повинен співвідноситися/пов`язуватися з цими діями та їх наслідками.

З урахуванням указаних міркувань, Суд уважає, що без з`ясування того, хто з розпорядників бюджетних коштів прийняв рішення про виплату суддівської винагороди із застосуванням непередбаченої Законом величини (ДСА України шляхом виділення територіальним органам ДСА відповідних бюджетних коштів у меншому розмірі, чи ТУ ДСА в Запорізькій області, нарахувавши позивачу суддівську винагороду в меншому обсязі попри виділення йому ДСА України відповідних бюджетних коштів), застосування ефективного способу захисту порушеного права є неможливим.

Тож, оминувши увагою цей аспект спірних правовідносин та встановлення в цьому контексті фактичних обставин справи апеляційним судом, позбавляє процесуальної можливості Верховний Суд вирішити спір, адже указані фактичні обставини справи мають суттєве значення для правильності вирішення спору.

Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження суду апеляційної інстанції, тому з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність їх висновків в цілому по суті спору.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.

Суд також зауважує, що оскільки питання правильності залучення до участі у справі як співвідповідача Державної судової адміністрації України ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року не було розглянуто апеляційним судом, унеможливлюється касаційний перегляд цього процесуального рішення.

До того ж, без встановлення апеляційним судом фактичних обставин справи в контексті того, ким з відповідачів було порушено право позивача на отримання суддівської винагороди у повному обсязі, унеможливлюється також надання Верховним Судом висновку щодо правильності/неправильності висновку суду першої інстанції щодо часткового задоволення цього позову, а саме в частині: зобов`язання саме Державної судової адміністрації України здійснити фінансування ТУ ДСА України в Запорізькій області, а не зобов`язання ТУ ДСА України в Запорізькій області здійснити перерахунок і виплату недоплаченої суддівської винагороди як того просив позивач.

Оскільки судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, тому відсутні правові підстави для ухвалення нового рішення або зміни судових рішень.

Отже, з огляду на приписи частини другої статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З огляду на результат касаційного розгляду Верховний Суд не вирішує питання про розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 139 341 345 349 351 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представниці ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 8 грудня 2022 року у справі №280/117/22 скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до Третього апеляційного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

………………….

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Л.О. Єресько,

Судді Верховного Суду