№ 296/1873/18

Постанова

Іменем України

09 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 296/1873/18

провадження № 61-12690св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 24 листопада 2020 року у складі судді Рожкової О. С. та постанову Житомирського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Шевчук А. М., Павицької Т. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виділ майна.

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виділ майна.

Позов обґрунтований тим, що позивачу на праві власності належить 155/300 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , з яких 31/300 частина - на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23 березня 1992 року та 124/300 частин - на підставі договору дарування від 04 грудня 1995 року. Його брату, відповідачу ОСОБА_2 , належить 31/300 частина цього будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23 березня 1992 року, а решта - 38/100 належить іншим співвласникам: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Позивач зазначав, що вказаний будинок між сторонами не поділений в натурі, частка кожного із співвласників не виділена, при цьому, сторони не можуть дійти між собою згоди щодо поділу будинку, у зв`язку з чим спільне користування будинком є неможливим.

В зв`язку з наведеним, позивач просив суд (з урахуванням уточнених позовних вимог) виділити в натурі належну йому частку в розмірі 155/300 ідеальних часток із майна, що знаходиться у спільній частковій власності сторін по справі - житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а саме приміщення, які вказані на технічному плані будинку під номерами 2-1; 2-2; 2-3; 2-4; 2-5, зі сплатою відповідачам визначеної відповідно до законодавства грошової компенсації.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 24 листопада 2020 року, яке залишено без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що виділення позивачу у натурі частки з об`єкта нерухомого майна, а саме приміщень, які вказані на технічному плані будинку під номерами 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5, завдасть істотної шкоди правам відповідачів щодо можливості належного користування своїми частками у праві спільної власності. При цьому суд врахував, що правовий режим спільної часткової власності має враховувати інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року у справі № 6-4цс14.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, позивач ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її з Корольовського районного суду м. Житомира.

21 жовтня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Пророка В. В.

На підставі ухвали Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно із протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 31 жовтня 2022 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Мартєв С. Ю., Петров Є. В., Пророк В. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 286/3653/18.

В касаційній скарзі позивач зазначає, що неможливість виділити відповідачу ОСОБА_2 відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру його частки у праві власності, існувала раніше та існує на даний час - при актуальному розмірі частки у розмірі 31/300. Відповідач ОСОБА_2 має інше житло. Крім того, закон не ставить в залежність виділ частки одному із співвласників лише за умови виділу часток решті співвласників будинку. Посилання судів на те, що у разі виділу частки позивачу частки відповідача ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 фактично будуть складати приміщення, які є відокремленою квартирою № 1 та місцем проживання родини ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , не може бути підставою для відмови у задоволенні позову.

Доводи інших учасників справи

У жовтні 2021 року ОСОБА_4 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що позивач ОСОБА_2 та відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є співвласниками будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивачу ОСОБА_2 на праві власності належить 155/300 частин цього житлового будинку, з яких 31/300 частина - на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23 березня 1992 року та 124/300 частин - на підставі договору дарування від 04 грудня 1995 року. Його брату, відповідачу ОСОБА_2 , належить 31/300 частина цього будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23 березня 1992 року.

За ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровано право власності по 38/200 часток за кожним на підставі договору дарування від 21 липня 2004 року № 390, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 серпня 2020 року № 219048808, № 219058183, № 219058977, № 219059538, № 219060068 та довідкою КП «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради від 05 жовтня 2009 року № 16-А-5731 (т. 1 а. с. 5, 215-222).

На підставі рішення виконкому Житомирської міської ради народних депутатів від 23 лютого 1954 року за даним домоволодінням закріплена земельна ділянка площею 567 кв. м (т. 1 а. с. 5).

Земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, площею 0,0486 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить позивачеві ОСОБА_2 , що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії IV - ЖТ № 043850 (т. 1 а. с. 8).

В користуванні позивача ОСОБА_2 та відповідача ОСОБА_2 знаходяться приміщення: 2-1 коридор площею 2,0 кв. м, 2-2 санвузол площею 2,1 кв. м, 2-3 кухня площею 7,1 кв. м, 2-4 ж/кімната площею 17,5 кв. м, 2-5 ж/кімната площею 18,8 кв. м, гараж «Б», сарай «Г», туалет «Д», частина огорожі № 1, що підтверджується довідкою ТОВ «БТІ Центр» від 20 травня 2016 року № 17 (т. 1 а. с. 32).

Згідно повідомлення КП «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради від 27 травня 2016 року № 430 вбачається, що матеріали інвентаризаційної справи № 5731 не містять інформації щодо розподілу будинку в натурі (на квартири) чи встановлення порядку користування будинком (т. 1 а. с. 6).

Згідно експертного висновку від 26 квітня 2019 року № 851/04.19 вбачається, що за результатами проведення судової оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи, технічно можливо виділити позивачу ОСОБА_2 частку з об`єкта нерухомого майна - житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , яка становить 155/300 часток домоволодіння, а саме: приміщення, які вказані на технічному плані будинку під номерами 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5, відповідно до вимог нормативно-правових актів у галузі будівництва.

Для ізоляції виділеної частини будинку переобладнання проводити не потрібно. Частина будинку, що виділяється у вигляді окремої квартири № 2 , обладнана окремим входом та ізольована від іншої частини будинку.

При виділенні ОСОБА_2 155/300 ідеальних частин з об`єкта нерухомого майна - житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , позивач ОСОБА_2 повинен сплатити грошову компенсацію іншим співвласникам: відповідачу ОСОБА_2 4 886,00 грн, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 8 996,00 грн кожному (т. 1 а. с. 109-136, 194,195, 206, 207).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У силу положень статей 21 24 41 Конституції України, статей 319 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, у тому числі, щодо захисту права спільної часткової власності.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316 317 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт.

Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Зі змісту вказаної статті випливає, що право кожного із співвласників пов`язується з часткою у праві спільної власності, і кожен із співвласників є власником не певної частини майна, а всього спільного майна у цілому.

Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19) зроблено висновок, що поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки із майна, що є у спільній частковій власності, правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце не виділ, а поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

У постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 127/28684/18 (провадження № 61-17068св19) зазначено, що за відсутності згоди співвласників про поділ спільного майна таке питання вирішується судом та після виділу частки зі спільного нерухомого майна відповідно до статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється; при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишається, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо).

Схожий за змістом висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 344/8200/14-ц (провадження № 14-302цс19).

За змістом статті 367 ЦК України, при поділі майна, що у спільній частковій власності, суд зобов`язаний зазначити у рішенні, яка відокремлена (ізольована після переобладнання) частина будинку з господарсько-побутовими будівлями та земельної ділянки конкретно виділяється кожному із співвласників, а не тільки позивачу. Рішення суду із зазначенням частини будинку з господарсько-побутовими будівлями та земельної ділянки, яка виділяється тільки позивачу, ухвалюється за наслідками розгляду позову про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності в порядку статті 364 ЦК України.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2022 року у справі № 127/18807/19 (провадження № 61-4163св22).

Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану жилого будинку, перетворення в результаті переобладнання жилих приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як житлові через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо).

У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок (висновки Верховного Суду України, викладені у постанові № 6-12цс13 від 03 квітня 2013 року).

У постанові Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року в справі № 6-4цс14 зроблено висновок, що при вирішенні справи слід враховувати і загальні засади цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України) щодо справедливості, добросовісності та розумності з врахуванням прав та інтересів усіх співвласників.

З матеріалів справи відомо, що домоволодіння АДРЕСА_1 фактично поділено на дві частини, у вигляді двох окремих квартир з окремими особовими рахунками. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають у відокремленій частині будинку за № 1 , користуються приміщеннями І, 1-1, 1-2, 1-3, 1-4. У квартирі № 2 фактично проживає син позивача з родиною, які користуються приміщеннями під номерами 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, 2-5.

Проте, оскільки такий фактичний порядок користування не закріплений документально, тому у цій справі для вирішення питання можливості виділу частки будинку в натурі визначальним є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки.

У позовній заяві позивач просить суд виділити йому в натурі приміщення, які вказані на технічному плані будинку під номерами 2-1; 2-2; 2-3; 2-4; 2-5.

Згідно експертного висновку від 26 квітня 2019 року № 851/04.19 запропоновано один варіант виділу в натурі частки позивача у домоволодінні, із виділення йому приміщень 2-1; 2-2; 2-3; 2-4; 2-5. При цьому арифметична частка згідно такого варіанта виділу становить 165/300 (т. 1 а. с. 128), хоча розмір ідеальної частки позивача становить 155/300.

Враховуючи, що розмір ідеальної частки відповідача ОСОБА_2 становить 31/300, відхилення від ідеальної частки (10/300) на користь позивача становить майже третину частки відповідача ОСОБА_2 . За конкретних обставин цієї справи вказане може свідчити про істотну зміну часток співвласників, що завдасть істотної шкоди правам відповідачів щодо можливості належного користування своїми частками у праві спільної часткової власності

Інших варіантів виділу, максимально наближених до ідеальної частки, позивач не пропонує.

Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 10 березня 2016 року у справі № 296/12692/13-ц постановлено усунути перешкоди у користуванні належною ОСОБА_2 на праві власності 31/100 частиною житлового будинку АДРЕСА_1 , що становить квартиру № 2 згідно даних інвентаризаційної справи шляхом зобов`язання ОСОБА_1 надати ключі від вхідних дверей ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 101 - 103).

Враховуючи наявність вказаних обставин, що характеризують правовідносини, які виникли між сторонами, в їх сукупності суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Доводи скаржника щодо належності відповідачу ОСОБА_2 на праві власності квартири АДРЕСА_4 не має правового значення для вирішення цього спору, оскільки на зміст права власності у даному випадку не впливають місце проживання відповідача, а припинення частки співвласника на підставі статті 365 ЦК України не предметом розгляду у цій справі.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не враховав висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 286/3653/18 є безпідставними, оскільки висновки у цій справі, предметом позову в якій були вимоги про поділ житлового будинку в натурі, і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 389 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 24 листопада 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров В. В. Пророк