Постанова
Іменем України
27 січня 2021 року
м. Київ
справа № 297/3225/16-ц
провадження № 61-19259св19
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
відповідач - ОСОБА_5 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Берегівська державна нотаріальна контора Закарпатської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Джуги С. Д., Куштана Б. П.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Берегівська державна нотаріальна контора Закарпатської області, про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними.
Позовна заява мотивована тим, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 , який заповіту не залишав, відкрилася спадщина, до складу якої входив житловий будинок АДРЕСА_1 , який належав спадкодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 29 квітня 1987 року.
Згідно із статтею 529 Цивільного кодексу Української РСР, що діяв на час відкриття спадщини, (далі - ЦК Української РСР) спадкоємцями за законом були п`ятеро дітей померлого: дочка ОСОБА_8 , сини ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які прийняли спадщину, оскільки вступили у фактичне управління та володіння спадковим майном, тому і не зверталися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини.
На даний час із п`яти спадкоємців залишились живими двоє ОСОБА_1 та ОСОБА_6 .
Спадкоємцями ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є його дружина ОСОБА_3 та син ОСОБА_4 , оскільки проживали разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Також зазначено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_12 , які є дочками померлого ОСОБА_9 , спадщини не прийняли, оскільки не проживали із спадкодавцем на час відкриття спадщини, із заявами про прийняття спадщини у передбачений законом шестимісячний строк до нотаріуса не звертались. При цьому ОСОБА_10 та ОСОБА_11 залишили заповіт, яким все своє майно заповідали ОСОБА_5 .
Вважали, що спадкові права на майно покійного ОСОБА_7 у різних частинах мають ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Проте 25 серпня 2016 року ОСОБА_5 оформила спірний житловий будинок як спадщину на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_10 , виданого Берегівською державною нотаріальною конторою Закарпатської області, оскільки ОСОБА_10 отримав у спадщину спірний будинок як єдиний спадкоємець після смерті ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23 березня 1998 року, виданого Берегівською державною нотаріальною конторою Закарпатської області.
Вважають, що свідоцтво про право на спадщину від 23 березня 1998 року видане на ім`я ОСОБА_10 всупереч вимогам статей 548 549 553 560-562 ЦК Української РСР, оскільки у заяві ОСОБА_10 про прийняття спадщини зазначені інші спадкоємці, відмови від прийняття спадщини вони не подавали, а свідоцтво видане до спливу шести місяців з дня відкриття спадщини, тобто є незаконним. Отже, видані ОСОБА_10 та ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину позбавили їх спадкових прав на житловий будинок на АДРЕСА_1 після померлого ОСОБА_7 .
Про порушення своїх прав вони дізналися у вересні 2016 року, коли ОСОБА_5 повідомила їх, що вона є одноосібним власником будинку на АДРЕСА_1 .
Ураховуючи викладене, просили визнати недійсними: свідоцтво про право на спадщину, видане 23 березня 1998 року Берегівською державною нотаріальною конторою Закарпатської області за реєстром № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_10 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 ; свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 25 серпня 2016 року Берегівською державного нотаріальною конторою Закарпатської області за реєстром № 1-5158 на ім`я ОСОБА_5 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_10 .
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Берегівського районного суду Закарпатської області від 30 листопада 2017 року у складі судді Гала Л. Л. позов ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено.
Визнано недійсними свідоцтво про право на спадщину, видане 23 березня 1998 року Берегівською державною нотаріальною конторою Закарпатської області за реєстром № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_10 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 , та свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 25 серпня 2016 року Берегівською державною нотаріальною конторою Закарпатської області за реєстром № 1-5158 на ім`я ОСОБА_5 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_10 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 23 березня 1998 року було видано ОСОБА_10 до спливу передбаченого статтею 561 ЦК Української РСР шестимісячного строку з дня відкриття спадщини. Крім ОСОБА_10 , який звернувся із заявою про прийняття спадщини, було ще чотири спадкоємці, трьох з яких зазначено в самій заяві, а четверта - дочка спадкодавця ОСОБА_1 , вступила у фактичне управління та володіння майном спадкодавця, тобто прийняла спадщину. Оскільки ОСОБА_10 не був одноосібним власником спірного житлового будинку, то не мав права заповідати його ОСОБА_5 . Спору про користування спірним житловим будинком між позивачами та відповідачем не було, позивачі, а також покійні ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , як спадкоємці ОСОБА_7 , спільно користувались майном покійного батька, вели сумісне господарство, допомагали один одному. Тому позивачі не знали про спірне свідоцтво про право на спадщину, видане 23 березня 1998 року за заявою ОСОБА_10 , правомірно могли сподіватись, що такого свідоцтва немає, що відповідачем не спростовано. Перебіг позовної давності починається від дня, коли позивачі довідалися або могли довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Довідалися вони про це у вересні 2016 року, а тому підстави для застосування строку позовної давності, про яку заявила відповідач, відсутні.
Постановою апеляційного суду Закарпатської області від 03 травня 2018 року у складі колегії суддів: Собослоя Г. Г., Фазикош Г. В., Бисаги Т. Ю., апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено, рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 30 листопада 2017 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 23 березня 1998 року було видано ОСОБА_10 до спливу шестимісячного строку, передбаченого статтею 561 ЦК Української РСР, з дня відкриття спадщини за наявності інших спадкоємців. Тобто у цій частині позов є обґрунтованим, проте строк позовної давності сплив і позивачі не зверталися із заявами про поновлення такого строку, а тому у цій частині суд відмовив у позові у зв`язку із пропуском строку позовної давності.
Також апеляційний суд зазначив, що позивачами не надано доказів того, що після смерті ОСОБА_7 його син ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , вчиняв дії, які б свідчили про фактичний вступ в управління та володіння спадковим майном, а тому ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 не є спадкоємцями спірного майна.
ОСОБА_1 та ОСОБА_6 також не надали доказів того, що вони прийняли спадщину, оскільки не проживали у спірному житловому будинку разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини не зверталися.
Єдиними спадкоємцями, які прийняли спадщину, після смерті ОСОБА_7 , є ОСОБА_11 та ОСОБА_10 , які на свій розсуд розпорядилися своїм майном і заповіли його ОСОБА_5 , а тому підстави для скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 25 серпня 2016 року Берегівською державною нотаріальною конторою Закарпатської області на ім`я ОСОБА_5 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_10 , відсутні.
Постановою Верховного Суду від 28 листопада 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 03 травня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що висновки апеляційного суду є суперечливими й такими, що позбавляють суд касаційної інстанції визначитись із мотивами судового рішення. Так, апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції про те, що позивачами доведено вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 березня 1998 року, але відмовлено в позові у зв`язку з пропуском строку позовної давності.
Крім того, суд зазначив, що позивачі не є спадкоємцями, які прийняли спадщину, і відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 серпня 2016 року, виданого на ім`я ОСОБА_5 , що може свідчити про те, що апеляційний суд вважав, що права позивачів не порушені й вони не мали права на позов.
При цьому апеляційний суд, відмовляючи в позові в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 березня 1998 року, зазначив лише одним реченням про те, що позивачі не зверталися до суду із заявою про поновлення пропущеного строку позовної давності.
Проте це не так, оскільки ОСОБА_5 звернулася із заявою про застосування позовної давності, а це означає, що суд зобов`язаний з`ясувати підстави пропуску такого строку. При цьому позивачі зазначали, що строк позовної давності не пропущено, оскільки вони довідалися про порушення своїх прав у вересні 2016 року, коли відповідач повідомила їм, що вона є одноосібним власником спірного житлового будинку, оскільки отримала його у спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_10 , який, у свою чергу, отримав його у спадщину як одноосібний власник та єдиний спадкоємець після смерті ОСОБА_7 .
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено, рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 30 листопада 2017 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суд апеляційної інстанції виходив із того, що після смерті ОСОБА_7 спадщину у встановлений законом строк прийняли його сини ОСОБА_10 , який подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини та проживав у будинку на АДРЕСА_1 , і ОСОБА_11 , який також проживав у спадковому будинку після смерті батька ОСОБА_7 , що сторонами не оспорюється, і вступив в управління спадковим майном. Щодо інших дітей ОСОБА_7 , зокрема дочки ОСОБА_8 та синів ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , то відповідно до матеріалів справи вони спадщину у встановлений законом строк не прийняли, оскільки не подавали до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини і не вчиняли дій, які б свідчили про те, що вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном, а саме житловим будинком на АДРЕСА_1 .
Оскільки матеріали справи не містять доказів, що після смерті ОСОБА_7 його син ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , вчиняв дії, які б свідчили про вступ в управління та володіння спадковим майном та прийняв спадщину, відсутні підстави вважати, що його дружина ОСОБА_3 і син ОСОБА_4 є спадкоємцями спірного майна.
Таким чином, єдиними спадкоємцями майна померлого ОСОБА_7 були його сини ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які на свій розсуд розпорядилися своїм майном і заповіли його ОСОБА_5 . Тому підстави для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Берегівською нотаріальною конторою 25 серпня 2016 року за реєстровим № 1-5158 на ім`я ОСОБА_5 , після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_10 , відсутні.
Крім того, свідоцтво про право на спадщину за законом, яке видане Берегівською державною нотаріальною конторою Закарпатської області 23 березня 1998 року за реєстром № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_10 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 , було видане з порушенням вимог статті 561 ЦК Української РСР (до спливу шести місяців з дня відкриття спадщини), але прав позивачів не порушує, тому відсутні передбачені законом підстави для визнання його недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просила скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що факт прийняття спадщини після смерті спадкодавця ОСОБА_7 його дочкою ОСОБА_8 та синами ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 і ОСОБА_11 не заперечувався та визнавався відповідачем під час розгляду справи в суді першої інстанції. Навіть до теперішнього часу ті з них, хто залишився в живих, а також спадкоємці покійного ОСОБА_9 , зокрема ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які мають право на це спадкове майно у порядку спадкової трансмісії, спільно управляють спірним майном, дбають про його збереження. Також відповідач пояснювала, що вона з вересня 2016 року постійно проживала в іншому місці зі своїм чоловіком ОСОБА_15 , у зв`язку з чим ніякої участі у веденні з ними спільного господарства не брала.
Таким чином, суд апеляційної інстанції всупереч вимогам статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не визнав встановленими обставини прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 всіма його дітьми, хоч таке визнання мало місце з боку самого відповідача та взагалі не потребувало додаткового встановлення та підтвердження іншими доказами. Також зазначений факт підтверджено допитаними в суді першої інстанції свідками.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_5 зазначила, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року, зупинено дію постанови Закарпатського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року і витребувано із Берегівського районного суду Закарпатської області цивільну справу № 297/3225/16-ц.
Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
Відповідно до свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 29 квітня 1987 року, виданого виконавчим комітетом Берегівської міської ради Закарпатської області, домоволодіння на АДРЕСА_1 в цілому належало ОСОБА_7 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.
У першу чергу право на спадкування за законом одержали діти ОСОБА_7 дочка ОСОБА_8 та сини: ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11
23 березня 1998 року син ОСОБА_7 . ОСОБА_10 звернувся до Берегівської державної нотаріальної контори Закарпатської області із заявою про прийняття спадщини, а саме земельної частки (паю), площею 1,7 га, у колективному сільськогосподарському підприємстві « Верке » у с. Яноші Берегівського району Закарпатської області. При цьому зазначив, що іншими спадкоємцями ОСОБА_6 є ОСОБА_9 , ОСОБА_6 та ОСОБА_11
23 березня 1998 року Берегівською державною нотаріальною конторою Закарпатської області ОСОБА_10 видано свідоцтво про право на спадщину № НОМЕР_1, а саме земельної частки (паю), площею 1,7 га, у колективному сільськогосподарському підприємстві «Верке» у с. Яноші Берегівського району Закарпатської області, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 .
Інші спадкоємці ОСОБА_7 із заявами про прийняття спадщини не звертались.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 серпня 2016 року за реєстром № 1-5158, виданого Берегівською державною нотаріальною конторою Закарпатської області, спадкоємцем майна ОСОБА_10 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , а саме житлового будинку на АДРЕСА_1 , є ОСОБА_5 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Частиною першою статті 58 Конституції Українипередбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати, застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини. У разі коли спадщина, яка відкрилась до набуття чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.
Таким чином, оскільки спадщина після смерті ОСОБА_7 відкрилась у період чинності ЦК Української РСР (28 лютого 1998 року), до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.
Згідно із статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.
Статтею 529 ЦК Української РСР передбачено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.
Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю.
Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР).
Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Згідно із статтею 561 ЦК Української РСР свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що, крім осіб, що заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.
Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішення суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
У пункті 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
Звертаючись до суду з позовом, позивачі посилалися на те, що спадщину після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 прийняли всі його діти ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 і, відповідно, свідоцтва від 23 березня 1998 року і від 25 серпня 2016 року є недійсними.
У касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на те, що відповідач при наданні пояснень по суті справи в суді першої інстанції погоджувалась з тим фактом, що після смерті ОСОБА_7 всі його діти прийняли спадщину, оскільки продовжували нею користуватися, тому в силу положень частини першої статті 82 та статті 179 ЦПК України цей факт не підлягає доказуванню.
Відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Комплексний аналіз норм пункту 3 частини першої статті 43, статті 180, частин першої, другої статті 227 ЦПК України свідчить, що про визнання обставин учасниками справи має, в тому числі, бути зазначено в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників або іншим чином визнано ці обставини саме під час розгляду спору в суді, а не поза його межами.
Як свідчать матеріали справи, у письмових запереченнях на позов відповідач ОСОБА_5 зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7 , на час його смерті разом з ним проживали його діти ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , інші спадкоємці з ним не проживали. Також ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_12 не проживали разом із померлим ОСОБА_7 в будинку АДРЕСА_1 , а проживали в будинку АДРЕСА_1 , і просила відмовити у задоволенні позову (том 1, а. с. 85-86). В апеляційній скарзі ОСОБА_5 вказала, що ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 в порядку статті 1268 ЦК України не прийняли спадщину і просила відмовити в задоволенні позову (том 1, а. с. 167-170).
Отже, відповідач і в суді першої інстанції шляхом подання письмових заперечень на позов, і в суді апеляційної інстанції шляхом подання апеляційної скарги, не погоджувалась з фактом прийняття спадщини, що залишилась після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 , його дітьми ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 .
За викладених обставин суд касаційної інстанції доходить висновку про необґрунтованість доводів касаційної скарги про те, що, оскільки відповідач визнала факт прийняття всіма спадкоємцями спадкового майна, то встановлене в силу положень частини другої статті 82 ЦПК України не потребувало доказування.
У справі, яка переглядається, апеляційним судом встановлено і не спростовується матеріалами справи, що після смерті ОСОБА_7 спадщину у встановлений законом строк прийняли ОСОБА_10 , який подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини та проживав у будинку АДРЕСА_1 , і ОСОБА_11 , який також проживав у спадковому будинку після смерті ОСОБА_7 і, відповідно, вступив в управління спадковим майном.
Таким чином, інші діти ОСОБА_7 , зокрема ОСОБА_8 , ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , спадщину, що залишилась після смерті їхнього батька ОСОБА_7 , у встановлений законом строк не прийняли, оскільки вони не подавали державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини і не вчиняли дій, які б свідчили про те, що вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном - житловим будинком АДРЕСА_1 .
Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до копій паспортів на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_7 , ОСОБА_8 з 24 грудня 1965 року зареєстрована та проживає в будинку АДРЕСА_2 , ОСОБА_6 з 25 березня 1982 року зареєстрований і проживає в квартирі АДРЕСА_3 , ОСОБА_9 та його дружина ОСОБА_3 з 27 січня 1982 року, а їх син ОСОБА_4 з 30 листопада 1995 року були зареєстровані та проживали в будинку АДРЕСА_1 .
Отже, єдиними спадкоємцями майна померлого ОСОБА_7 були його сини ОСОБА_10 та ОСОБА_11 .
Відповідно до свідоцтв про смерть ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_10 - ІНФОРМАЦІЯ_3, а ОСОБА_11 - ІНФОРМАЦІЯ_5 .
У матеріалах справи відсутні докази того, що після смерті ОСОБА_7 його син ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , вчиняв дії, які б свідчили про вступ в управління та володіння спадковим майном та прийняв спадщину, а тому його дружина ОСОБА_3 і син ОСОБА_4 не є спадкоємцями спірного майна.
Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що показання допитаних в суді першої інстанції свідків не можуть підтверджувати факт того, що у 1998 році після смерті ОСОБА_7 позивачі ОСОБА_8 , ОСОБА_6 та померлі на даний час ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 прийняли спадщину, так як сини ОСОБА_10 та ОСОБА_11 на час смерті проживали із батьком - спадкодавцем, зловживали спиртними напоями, а інші двоє синів ОСОБА_6 і ОСОБА_9 та дочка ОСОБА_8 обробляли земельну ділянку, допомагали братам по господарству, ремонтували підвал, разом несли витрати на поховання батька, оскільки допомога у веденні господарства позивачами своїм братам не може свідчити про прийняття ними спадщини за ОСОБА_7 .
Таким чином, єдиними спадкоємцями за померлим ОСОБА_7 , які вступили в управління спадковим майном та прийняли спадщину, є ОСОБА_11 та ОСОБА_10 , які на свій розсуд розпорядилися своїм майном і заповіли його ОСОБА_5 , тому підстави для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 25 серпня 2016 року Берегівською нотаріальною конторою Закарпатської області за реєстровим № 1-5158 на ім`я ОСОБА_5 , після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_10 , відсутні.
Також, хоча і встановлено, що спірне свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 23 березня 1998 року Берегівською державною нотаріальною конторою Закарпатської області за реєстром № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_10 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 , і було видане з порушенням норм статті 561 ЦК Української РСР, до спливу шести місяців з дня відкриття спадщини, але прав позивачів не порушує, що стверджується наведеними обставинами, а тому не може бути підставою для визнання його недійсним.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності, надав їм належну оцінку, на виконання вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
Щодо розподілу судових витрат
Оскільки касаційні скарги залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 141 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк